Борис Монкевич. Військовий та історик

“Майже 200 літ Україна не творила своєї військової історії… Нам не світило сонце Австерліцу, не краяла серця чорна розпука Ватерлоо і не палали лиця ганьбою Седану. Од Мазепи українська нація наче спала, не переживаючи тих зворушень і катастроф, які навідують кожну самостійну державу і дають їй як би новий імпульс, нову енергію…” – так починає свою книгу “Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим” сотник Армії УНР Борис Монкевич.
І ось 1917 року сталося.
Одразу після Лютневої революції почало стихійно формуватися Вільне козацтво. Виявилося, що “войовничість уславленого Війська Запорозького жила в нащадках”. Століття неволі не знищили в народі військового духу.
І це засвідчило здібність українців до самостійного державного життя.
Книга Монкевича “Слідами новітніх запорожців...” – про славу української зброї, а якщо конкретніше – про звитяжний шлях Війська Запорозького нової доби від Сарн на Волині до Харкова – через Житомир, Київ, Лубни, Ромодан, Полтаву, а потім на Крим і звільнення його від більшовиків. Що важливо, Борис Монкевич пройшов цей шлях зі зброєю в руках, а отже, його спогади особливо вагомі.
Тож хто він, цей Борис Монкевич?
Народився 25 березня 1896 р. в с. Ваговиці Кам’янецького повіту Подільської губернії в родині Григорія Степановича Монкевича та Параски Іллівни Мельник (в дівоцтві). До 1910 р. жив у Кам’янці-Подільському, а потім переїхав до свого дядька в Одесу. 1915-го закінчив тут реальну школу, а наступного року – Одеську військову школу.
В 1916 – 1917 рр. прапорщик Монкевич перебував у дієвій армії на фронтах Першої світової війни.
“(У) 1917 році після революції, – стверджував він у своєму “Списі життя”, – (я) перейшов на службу в Українську Армію і прийняв діяльну участь в її організації”. Був старшиною першого полку української армії – 1-го козацького імені гетьмана Богдана Хмельницького.
Борис Монкевич – учасник оборони Києва в січні 1918 року, зокрема і відомого бою під Крутами...
Коли до влади прийшов Гетьман України Павло Скоропадський, хорунжий Монкевич не покинув служби в українському війську.
Подальша його доля пов’язана з 4-им Запорозьким імені гетьмана Богдана Хмельницького полком 1-ї Запорозької дивізії Запорозького корпусу. У складі його він пройшов великий бойовий шлях, увесь час перебуваючи на передовій. За бойові заслуги Монкевича було підвищено до рангу сотника.
Взяв він участь і в Першому зимовому поході Армії УНР по тилах Добровольчої та Красної армії (грудень 1919 – травень 1920).
У листопаді 1920 року Монкевича разом з іншими було інтерновано в Пйотркуві-Трибунальському (Польща). Цікаво, що в цьому таборі перебував і сотник (в подальшому видатний український поет) Євген Маланюк, який редагував двотижневик Армії УНР “На хвилях життя”. Напевно, що Борис Монкевич був одним із читачів, а може, й авторів цього часопису.
1921 року йому вдалося звільнитися з табору. Рік навчався на математичному факультеті Варшавського університету, потім на архітектурному факультеті Варшавської політехніки. Та серед польської молоді запорожець, очевидно, почувався не зовсім затишно. Його весь час тягнуло до своїх.
Довідавшись, що в Подєбрадах (Чехословаччина) відкрилась Українська господарська академія, в якій навчались переважно вояки Армії УНР, Монкевич вирішує змінити навчальний заклад. Тож у червні 1924-го він звертається до керівництва академії з проханням прийняти його на лісовий відділ агрономічно-лісового факультету. Очевидно, йому відмовили, бо “Особисту справу Бориса Монкевича” почали 27 червня, а завершили вже 14 липня 1924 року… Отож він продовжує жити в Польщі.
У цей час Борис Монкевич пише низку спогадів.
Перша відома його публікація з’явилась у “Календарі Червоної Калини на 1923 р.”. Називалась вона “Крути: з давно пережитого”. Наступні, відомі мені, публікації виходять уже 1927 року в журналі “Табор”, що видавався у Варшаві, – “Слідами запорожців (про Окрему запорозьку дивізію)” та “Піонери Українського війська”. 1928 року в Львові виходить його надзвичайно цінна книга “Слідами новітніх запорожців...” У ній автор із позицій військового фахівця детально описує десятки переможних боїв, в яких брали участь запорожці Петра Болбочана. Цінними є й історичні документи та фотографії, опубліковані в додатках, зокрема “Список лицарів Залізного Хреста” та “Короткий список старшин запорожців”.
Наступного, 1929, року Борис Монкевич видає нову книгу – “Чорні Запорожці: Зимовий похід й остання кампанія Чорних Запорожців”. Крім цього, Монкевич опублікував ще такі статті: “Бій під Крутами”, “Дещо про співпрацю панцирних авт під час оборони Києва в січні 1918 р.”, “Із днів змагання (уривок з воєнних спогадів)”, “Слідами новітніх запорожців: Запорозький корпус. 1918 р.”, “Організація регулярної армії Української Держави 1918 р.”, “Оборона Катеринослава (уривок зі споминів)”, “З останніх днів боротьби”.
Давайте запитаємо себе: а що ми читали з цих публікацій?..
Отак ми знаємо історію Визвольної боротьби свого народу…
У передмові видавництва до другого видання споминів “Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим” (Нью-Йорк: Т-во запорожців ім. полковника Петра Болбочана, 1956) зазначено: “Шалений гін тогочасної молоді до козацької Традиції самочинно створив у 1917 році Військо і намітив покозачення цілої України з територіальними полками. Ця Ідея навіть охопила загал і так горіла, що лякала ворогів.
Але Провід був сліпий і глухий…
Провід боявся проявів козацького духу, жахався українських “Наполеонів”, Гетьманів і не перебирав… засобами, щоб тільки забезпечити себе перед уявленою загрозою. Тому свідомо й несвідомо плентався (він) у хвості за гаслами однодумців – нових володарів упавшої російської імперії.
В таких обставинах обезголовлений нарід мусів загубити національну дорогу й піти манівцями…
Це була трагедія народу, котрого пробуджені національно-козацькі почування загнано в русло інтернаціональної ріки...”

Борис Монкевич написав ще й другу частину своїх спогадів про видатного українського воєначальника під назвою “Боротьба Болбочана за Лівобережжя. Смерть полковника Болбочана”. Та, як виглядає, не знайшлося видавця. І цей рукопис напевно втрачено.
Як би там не було, а Борис Монкевич усе зробив, щоб історична пам’ять нашого народу не переривалася.
Отож пам’ятаймо його – і за кров пролиту в обороні нашої Вітчизни, і за те, що доніс до нас пам’ять про полковника Болбочана та його славних запорожців.

Джерела
За Державність. Матеріяли до Історії Війська Українського. – Варшава, 1937. – Збірник 7. – С. 104 А.
Колянчук О. Увічнення нескорених. Українські військові меморіали 20 –30-х рр. ХХ ст. у Польщі. – С. 75.
Монкевич Б. Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим. – Нью-Йорк, 1956. – С. 4, 5.
Українська революція і державність (1917 – 1920 рр.). – Київ, 2001. – С. 342, 351, 364, 365, 441, 444, 523, 541.
Особиста справа Бориса Монкевича. ЦДАВО України, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 1584, арк. 1 – 8.