Микола Сціборський

Сціборський насамперед відомий як ідеолог українського націоналізму, провідник Легії українських націоналістів (1925 – 1929), один із фундаторів Української військової організації та Організації українських націоналістів. Він – автор багатьох публіцистичних праць, наприклад: “ОУН і селянство”, “Робітництво і ОУН”, “Націократія” (три видання), “Національна політика большевиків в Україні” (українською, англійською, французькою й німецькою мовами), “Демократія”, “Сталінізм” (три видання), “Україна і національна політика Совітів”, “Земельне питання”, “Україна в цифрах” (українське і німецьке видання).
Валентин Мороз назвав “Націократію” Сціборського, “Націоналізм” Донцова і “Призначення України” Юрія Липи триєдиним символом, що сформував українське “вірую”.
Отож хочу додати деякі штрихи до ненаписаної ще біографії видатного українського мислителя і громадсько-політичного діяча Миколи Орестовича Сціборського.
Народився він 28 березня 1897 р. в Житомирі у родині православних українців Сціборських – Ореста Михайловича та Євдокії (в дівоцтві Глинка). 1915 року закінчив 6 класів Першої житомирської гімназії. Залишивши гімназію, Микола вступив до російської армії однорічником 1-го розряду. 1 січня 1916 року закінчив школу прапорщиків. Служив у 1-му лейб-гренадерському Катеринославському імператора Олександра II полку 1-ї гренадерської дивізії гренадерського корпусу 2-ї російської армії.
Під час бойових дій був двічі поранений. За героїзм його нагороджено орденами Святої Анни 3 і 4 ступенів та Святого Станіслава 3 ступеня, а також Георгіївським хрестом 4 ступеня.
Початок 1918-го застав Сціборського на розваленому російському фронті. В той час “здобутки революції” в армії давалися взнаки в повній і “жорстокій” мірі. Рештки дисциплінованого старшинства конвульсивно намагалися стримати розбещених революційною вседозволеністю вандалів. Впроваджене “виборче начало” призвело до безмірного знущання над старшинами і відповідно – хаосу.
Ще в жовтні 1917 р. ініціативна група старшин-українців почала формування “автономної національної військової частини” в 1-му лейб-гренадерському полку. Труднощі були величезні, адже гренадерський корпус “поповнювався майже виключно з москалів” і українців у ньому було порівняно небагато. Долаючи перешкоди за допомогою кулеметів і багнетів, українці поставленої мети все ж досягли. Старшинський склад Окремого українського куреня був молодий, тож поручник Сціборський виявився найстаршим за рангом офіцером, тож він і очолив частину. Та довго Микола не отаманував. Уже у листопаді в бою проти німців він був отруєний газами і відправлений до фронтового шпиталю. Після лікування його визнали інвалідом із втратою 50% працездатності.
Отож до своєї частини він вже не повернувся, а демобілізувавшись, рушив до України. Тут застав інтенсивну українську роботу. Недовго думаючи, він зголошується до української армії...
Після відступу Центральної Ради на Волинь Сціборський отримав посаду при військовому міністрі Олександрові Жуковському. Завдяки цій посаді він зміг ознайомитися як із персональним складом Центральної Ради і Кабінету Міністрів, “так і з перебігом державної роботи”.
Досить часто Микола виконував обов’язки вартового старшини на засіданнях Кабінету Міністрів Всеволода Голубовича.
Поручнику Сціборському одразу кинулась у вічі “хаотичність і безсистемність” у роботі міністерств. Розпорядження мінялись декілька разів на день, викликаючи “обурення і злість у виконавців цих наказів”. “Треба підкреслити, – зазначав Микола Сціборський, – що вищі військові чинники тоді були далеко не на висоті свого призначення”. На високих військових посадах часто зустрічалися люди не тільки без військових знань і вищої освіти, але й “буквальні анафальбети в усіх напрямках”.
Все це викликало у старшин незадоволення Центральною Радою і остаточно знищувало її авторитет. “Персональний склад Кабінету виглядав надзвичайно блідненько і сіро”. Всі щось ніби робили, “а зрештою, нічого”. “Терпіли від цієї “роботи” тільки авта, – зазначав Микола Сціборський, – розвозячи невідомо куди і навіщо міністрів, директорів і радників...”
У своєму спогаді Сціборський звертав увагу, що “члени Кабінету не посідали жодної імпозантності”. Їхня “перебільшена демократичність” призводила до того, що вони ходили в невипрасуваних і брудних костюмах та сорочках, справляючи “хворобливе, негативне вражіння”.
Особливо вразили Миколу події ночі, коли фельдмаршал Ейхгорн зі своїм штабом зустрічався “з повним складом Кабінету Міністрів”. Ця зустріч відбулася у Житомирі, у будинку губернатора. Українських старшин, які охороняли уряд, просто розлютив і викликав сльози розпачу “забитий, затурканий, якийсь пригнічений зовнішній вигляд наших міністрів, у недбалих одягах, збитих каблуках на черевиках”. А поруч блищали німецькі офіцери – суворі, офіційні й горді. Зрозуміло, чисті та охайні.
Українські старшини, серед них і Сціборський, стояли осторонь “і дивилися на цю історичну зустріч, стискуючи зі злобою п’ястуки”. Миколі “стало до болю шкода України і її репрезентантів. Ріжниця була така барвиста!.. З одного боку люде – призвичаєні до влади і панування, а з другого – купка якихось міщан”.
Партнерів не виявилося. І німці, які прийшли в Україну як союзники, замислилися, чи не стати їм окупантами. Адже співпрацювати на рівних не було з ким...

Тож прихід до влади Павла Скоропадського Микола, як і багато старшин, сприйняв із великими надіями. “День виборів Гетьмана, – писав Сціборський, – був для нас дійсним днем радості”. Вірилося, що нарешті в Україні з’явилась тверда влада. Про це з надією говорили “скрізь – у помешканнях, кафе, театрах”.
Микола отримав нову посаду – помічника повітового коменданта – і виїхав на Чернігівщину, в Козелецький повіт. Приступаючи до нової роботи, Микола швидко відчув, що “не все так гаразд, як здається з першого погляду”. Гостро негативне ставлення селянства до гетьмана, завдяки якому до своїх маєтків повернулися “пани”, призвело до думки, що надії на тверду владу можуть швидко розвіятися. Сціборський, уже повітовий комендант, витрачав неймовірні зусилля “для полагодження стосунків між землевласниками, селянами і мійським населенням”. Та контрибуції і екзекуції селян, які перед тим розбивали маєтки, зводили ці зусилля нанівець. Уже в серпні на Козелеччині почалися селянські повстання, різко зріс бандитизм. У жовтні Сціборський зрозумів, що “справа скінчиться катастрофою”. Так і сталося: повстанський рух охопив усю Чернігівську губернію. А підписання гетьманом грамоти про федеративний зв’язок з небільшовицькою Росією від 14 листопада 1918 року остаточно відвернуло Сціборського від нього. І у грудні він вже був у складі Республіканських військ, які оголосили гетьману війну.
Сціборський розумів, що до влади повертаються ті, які довіри до себе викликати не могли, але й захищати гетьмана йому вже не випадало...
У складі Армії УНР Микола посідав різні “муштрові і військово-адміністративні посади”, зокрема 1920 року він був ад’ютантом командира 1-го кінного Лубенського полку імені Максима Залізняка 1-ї бригади Окремої кінної дивізії. Брав участь в осінній кампанії Армії УНР.
21 листопада 1920 року в складі української армії його інтернували. Перебував у таборі польського міста Каліша. У червні 1924-го закінчив річні курси Академії генерального штабу Армії УНР і був “прилічений до генштабу”. Службу в українській армії закінчив 1924 року на посаді старшого ад’ютанта штабу Окремої кінної дивізії. 10 червня 1924 р. командир Окремої кінної видав Миколі Сціборському посвідчення (ч. 460) такого змісту: “Цим свідчу, що ст. ад’ютант штабу дорученої мені дивізії, сотник при генштабі Сціборський Микола... виявив себе як бездоганний, національно-вихований старшина. Жодним карам не підпадав, під судом та слідством не був”.
27 червня 1924 р. канцелярія Української господарської академії в Подєбрадах на підставі заяви Миколи Сціборського, надісланої з табору в Каліші, завела на нього особисту справу. З неї видно, що деканат економічно-кооперативного факультету спочатку не задовольнив його прохання прийняти до УГА. Підставою було те, що Сціборський не мав закінченої середньої освіти.
У вересні 1924 р. Сціборський нелегально прибув із Польщі до Чехословаччини. І почав наполегливу боротьбу за право отримати вищу освіту українською мовою. Він пише низку заяв. На адресу УГА надходить і звернення Ради Українського союзу студентів-емігрантів від 8 жовтня 1924 р., в якому, зважаючи на “видатні здібності” Миколи Сціборського, союз прохав піти назустріч його мрії. 17 жовтня сенат УГА ухвалив рішення прийняти Сціборського “матурантом”. “Факт неприйняття мене до Академії, – знову пише він до ректора академії, – ставить мене в катастрофічне положення з тої причини, що засобів до життя не маю, а виконувати фізичні роботи не можу з огляду на те, що внаслідок війни залишився військовим інвалідом зі втратою 50% працездатності, що стверджено документально двома спільними українсько-польськими комісіями. Положення моє погіршується ще тим, що матуральні курси при Громкомі (Громадянському комітетові. – Ред.) в цьому році закінчують своє функціонування...”
Тяжким був і його матеріальний стан. За неповних три місяці він заборгував своїм приятелям 700 чеських марок. Врешті керівництво академії капітулювало перед відчайдушним натиском сотника-кавалериста. Його було прийнято на економічний відділ економічно-кооперативного факультету за умови здачі матуральних іспитів.
Серед оцінок іспитів першого семестру переважали “дуже добрі”. Нижче “добре” оцінок не траплялося... Те саме спостерігалося й під час складення другого півкурсового іспиту – знову переважало “дуже добре”.
6 березня 1926 року доктор Рибак знайшов у Сціборського активний туберкульозний процес лівої легені та неактивний туберкульоз правої легені. Лікар рекомендував перебування у відповідній кліматичній місцевості та відживлення...
За тему дипломної праці Сціборський вибрав “Аграрну політику українського націоналізму” (72 сторінки машинопису). У ній він зазначив, що “у виборі провідної ідеї кожної політики не вагаємося, нею є Величність, Потужність і Благо української нації”.
Реферат на дипломну працю Миколи Сціборського писав відомий економіст і соціолог (за Директорії міністр внутрішніх справ і товариш міністра народного господарства) Олександр Мицюк. “Стиль автора добрий, – писав він, – лише місцями вкрались русизми (“судьба”) чи чехизми (“перекрочили”) і потрібуючі перекладу вирази в дусі Липинського...” Мицюк зазначав, що дипломна робота Сціборського написана “чисто в дусі мусолінізму”. Звернув увагу Мицюк і на “імперіалістичну мрію” Миколи Сціборського. І не дивно, адже той проголошував необхідність “потужної експансії колоніального характеру на Близький Схід в імперіалістично-державних цілях”.
Під час обговорення на семінарі “Аграрної політики українського націоналізму” Микола погодився лише з одним зауваженням Олександра Мицюка.
В особистій справі Сціборського є згадка про його реферат “До проблеми націоналізації промисловості”, який він готував “у професора Щербини та доцента Шрамченка”.
Є в особистій справі й лекційна книжка студента Української господарської академії Миколи Сціборського з великою фотографією.
Особиста справа Сціборського закінчена 9 квітня 1929 р. – саме в цей день він отримав диплом інженера-економіста.
Наприкінці хочу процитувати уривок із книги Миколи Сціборського “Націократія”, який виявляє заперечення ним демократії як форми державного устрою у час революцій і катаклізмів. До таких висновків привів Сціборського власний життєвий досвід, його персональне знайомство з членами “українського парламенту” – Центральної Ради та її уряду. І ота нічна зустріч у будинку житомирського губернатора...
“...Приймаючи нарід за суверена держави, демократія свій устрій побудувала на засадах виборного представництва, себто парламентаризму... – писав Микола Сціборський. – В стремлінню здобути виборчі голоси партійні чинники послуговуються різного роду груповими блокуваннями, закулісними інтригами, неморальними компромісами, підкупом і корупцією, як також і штучними засобами впливання на суспільну опінію в бажаному для них напрямі. Ці методи профанують і викривлюють значіння самого виборчого принципу і перетворюють проголошену демократією за “святе святих”, свободу слова й думки в спекулятивний середник збаламучення, засліплення, обдурення і провокування народніх мас з одною метою: “вибити” з них побільше голосів за кандидата даної партії...
Сучасний парламентаризм витворює свого роду “спеціалістів” від політики, цілком відірваних від народного ґрунту. Партійні комітети стають “торговельними бюрами”, де можна купити-продати суспільний інтерес... Це давно вже привело до скупчення в проводі партій різних неморальних суспільних покидьків, а самій політичній діяльності надало в народній опінії характеру несумлінного і своєкорисного гешефтмахерства. Внаслідок – найкращі, здібні, творчі елементи суспільства з відразою відвертаються від політики.
Ці всі обставини унеможливлюють для демократії творення авторитетної влади, спричинюються до постійних урядових криз і виключають конструктивну, розраховану на довший час, державну політику. Водночас приводять вони до своєманітного парадоксу демократії, коли формальне народоправство, замість служити інтересам народу, отже більшості, – обертається в середник його використання в руках меншости. Вся ця профанація народоправства відбувається при лицемірному голошенню “високих” ідей, ще більш понижуючих у суспільній опінії їх авторитет і вартість.
За таких умов демократія не могла протиставитися розкладаючим її силам. Її політична слабість і світоглядова розгубленість особливо виразно позначилася після (Першої) світової війни, коли на підставі нею ж толерованих законів до участи в державному керуванню прийшли такі політичні течії, мета яких полягає в зруйнуванні й держави, і самої демократії. Тут ми маємо до діла... з цілковитим занепадом її самоохоронного інстинкту і з безнадійно-маніяцьким доведенням її засад “політичної свободи” до повного абсурду!.. Так витворився стан, відомий під назвою кризи демократії. Як бачимо, процес розхитання і деградації її початкової внутрішньої сили започаткувався вже давно... Складна повоєнна доба унагляднила цей розклад у всій його неприхованій правді. Цього і досі негодні зрозуміти провідники демократії, коли сучасний її стан вони з ображеним виглядом приписують лише “сліпим, реакційним і розкладовим силам”...
Фатальність її долі виявляється насамперед у неспівмірности її кличів із практичним вмінням пристосувати їх до життя. Викидаючи одною рукою перед народами прапори своїх ідейних постулатів, демократія другою рукою штовхає ці народи на “вістря ножа” твердого життя, що ніяк не хоче укладатися в уроєні нею форми. І це не тому, що здійснення певної частини цих постулатів засадничо неможливе, лише тому, що демократія не виказала відповідного до розмаху своїх початкових ідей організаторського і реформаторського генія, інстинкту.
Марнуючи початковий патос, втрачаючи віру в свою місію, вона чим далі, тим все виразніше стає “човном”, що йде самоплавом. Контрасти між обіцяним і здійсненим стають все більш гострішими і нестерпними... Демократія своїм перестарілим внутрішнім змістом демобілізує духову відпорність і творчість суспільства. Загалом слід признати, що устрій політичної демократії може існувати лише в умовах спокою, стабільности і рівноваги. Лише тоді в стані так-сяк діяти його складна, повільна, обтяжена зайвими атрибутами і суперечностями машина. З ментом нарощення цеї рівноваги, коли вимагається найбільше напруження ідейних, духових і творчих зусиль, – цей устрій виказує свої органічні хиби”.
Нагадую, що український мислитель Валентин Мороз назвав “Націократію” Сціборського, “Націоналізм” Дмитра Донцова і “Призначення України” Юрія Липи триєдиним символом, що сформував українське “вірую”.
Ось і все, що я хотів повідати зацікавленому читачеві про маркантну постать українського національного руху 1917 – 1940-х років – уродженця Волині Миколу Сціборського.