Невесела одіссея отамана Чорної Хмари

Справжнє його прізвище – Антон Якович Гребенник. Народився він 15 січня 1890 року в с. Велика Михайлівка, що на Катеринославщині1. Закінчив Гнідинське ремісниче училище. 1911 року прослухав сільськогосподарські курси у Катеринославі.
Під час Першої світової служив рядовим. Потім поступив до Казанської школи прапорщиків, яку закінчив 1 січня 1916 року. Згідно з направленням виїхав до міста Покровська в 248-й запасний полк російської армії. Пізніше, в званні поручника був відряджений на станцію Алтата Рязансько-Уральської залізниці. Вже у березні 1917 р. йому вдалося перевестися в Україну, на Волинь, у Славуту, де служив у 264-му запасному полку.

Скориставшись розвалом російської армії, Антон Гребенник покинув службу і поїхав додому. Тут на початку 1918 року потрапив у складну ситуацію – його двічі арештовували махновці. Гребеннику інкримінували агітацію за “буржуазну” Центральну Раду. Попри “тяжкі звинувачення”, махновці пропонували Антонові перейти до їхніх лав. Та він відмовився. Тоді Нестор Махно, який колись вчителював у рідному селі Гребенника, у Великій Михайлівці, наказав розстріляти його.
Підпоївши варту, Антон зумів втекти.
Переховуючись, він зустрівся з невеликим загоном (чотири старшини та вісім козаків), який оперував проти махновців. Гребенник приєднався до повстанського гурту. Незчулися, як відділ збільшився до 180 чоловік. Складався він виключно з селянських дітей. Були серед них і учні. Спрямування повстанців було: “За Центральну Раду, проти гетьмана”.
Невдовзі Антон висунувся на провідника. Загін під його керівництвом швидко зріс до 300 козаків.
Воювали проти більшовиків та Махна за Катеринослав. Спільно з відділом отамана Ангела2 (500 козаків і старшин) у селі Краснополець під Катеринославом знищили 120 червоних головорізів каральної експедиції – самих китайців і латишів. Полонених – на пострах іншим окупантам – повісили вздовж дороги на деревах. Потім, між Катеринославом та Знам’янкою, повстанці билися проти денікінців. В одному великому бою їм пощастило захопити два бронепотяги та знищити піхотний полк.
“Пізніше, – оповідав отаман, – (я) стояв на Кічкасі (міст) і оперував проти відступаючого Денікіна”.
Добровольча армія під шаленим тиском тисяч селянських ватаг притискалася до моря, а в причорноморські степи під кличами допомоги українцям вливався новий окупант – червоні москалі, які обіцяли визволити Україну від москалів білих...
“Освободітєлі” довго не барились і показали свою звірячу сутність. Тож повстанці Чорної Хмари дуже скоро повернули зброю проти них. “Билися з большевиками в районі Плавнів”. Між станцією Жеребцем і Олександрівськом перервали шляхи й захопили каральний відділ, який їхав до Олександрівська, і винищили його. Між Катеринославом і станцією Синельникове козаки Чорної Хмари, переодягнені в червоноармійців, спинили потяг. Під час перевірки документів було заарештовано чекістів – одного латиша та шістьох євреїв. У с. Дмитрівці “спустили їх до порожньої студні”. Але чекісти виявилися великими життєлюбами – вилізли та втекли.
Справедливість все ж перемогла: селяни наздогнали втікачів, добряче побили їх та повернули назад у криницю. Щоб більше не провокувати чекістів до втечі, вирішили трохи підсмалити їх: кинули до криниці соломи та підпалили її.
“В даному випадку, – коментував цей епізод ад’ютант Симона Петлюри Олександр Доценко, – шість замордованих повстанцями чекістів – жиди. Але чи можна в цих жорстоких розправах вбачати “юдофобство” українського народу? З більшим правом можна було б вбачати “українофобство” жидів у катуванні українських селян... Тим більше диким і ганебним виглядає перекладання відповідальності за антижидівські ексцеси (часто розлючених жидами ж комуністами) українських мас на Головного Отамана С. Петлюру...”

Якщо спочатку відділ Чорної Хмари складався виключно з піхоти, то згодом поповнився кінною сотнею на чолі з прапорщиком колишньої російської армії О. Курочкою з Олександрівська.
Піхотою командував поручник Петренко з с. Жеребець. Одну з піших сотень очолював вчитель із Кам’янки прапорщик Хоменко. Бунчужним повстанського загону Чорної Хмари був Гаврило Гордієнко. Всього загін Чорної Хмари налічував близько півтори тисячі козаків і старшин.
Тим часом українська армія відступила на захід. Чорна Хмара залишився в рідній місцевості та зосередився на нищенні більшовицького запілля, комунікацій і живої сили. Діяв за директивами особистого представника Симона Петлюри, видатного організатора українського підпілля на півдні України доктора Гелєва, македонця за національністю.
Намагаючись нав’язати контакти з Петром Врангелем, доктор Гелєв виїхав до Криму, а отаман Чорна Хмара продовжував бої проти більшовиків – аж “до приходу Врангеля”.
Повернувшись, доктор Гелєв приніс вістку, що Врангель на українських повстанців дивиться як на потенційних союзників і розраховує на їхню підтримку під час наступу своєї армії.
Навесні 1920 року від Гелєва надійшов наказ, щоб під час переходу корпусу генерала Писарева через Дніпро в районі Олександрівська загін Чорної Хмари вдарив у спину більшовикам на правому березі Дніпра. Та наказ прийшов занадто пізно, вже тоді, коли врангелівські війська було розбито.
Настала черга і повстанців. Їх оточили з трьох боків, “а з четвертого був Дніпро”. Вистрілявши набої, повстанці кинулися у воду. Хто вплав, а хто на рибальських човнах намагалися дістатися рятівного берега. Допливли далеко не всі: хтось потонув, а хтось загинув від куль. А хтось відсидівся у плавнях. Через Дніпро переправилося лише 318, і то переважно без зброї і одягу.
А було повстанців перед боєм 600.
Щоправда, “частина (їх) прорвалася назад”.
Отаман мусив звернутися за допомогою до врангелівського генерала Писарева, який теж зализував рани після тяжких боїв із Красною армією. Той відповів, що одяг та зброю повстанці отримають лише за умови розформування свого відділу та влиття у підпорядковані йому частини. Не погодившись, Хмара відійшов із рештками свого загону до Катеринівки, де з допомогою селян вдалося одягтися та взутися.
Тим часом Красна армія продовжувала наступ. Врангелівці відкочувались на південь, слідом за ними помандрували і козаки Чорної Хмари. Не беручи участі в боях, на возах дісталися Генічеська. З огляду на те, що лісів, де можна було б переховатися, тут не було, вирішили відступати далі – по Арабатській стрілці.
Селяни ж, не бажаючи віддавати своїх синів до врангелівської армії, яка оголосила мобілізацію, приводили їх до табору повстанців. За короткий час Чорна Хмара прийняв до загону близько півтисячі юнаків. “Врангель, побачивши це, видав одповідні накази про поліпшення долі українських повстанців”.
Отак, уникаючи боїв, дісталися Криму та рушили у бік Феодосії. Отаман направився до начальника гарнізону. Російський генерал дуже здивувався появі в його районі українських повстанців. І обурився. Та почав вимагати, щоб вони повернулися на фронт.
Отаман, людина рішуча і, напевно, безцеремонна, не знітився. І попрохав зв’язати його по прямому дроту з генералом Григорієм Янушевським, колишнім генералом УНР, котрий перебував тепер у Севастополі, у стані Врангеля. Янушевський повідомив, що “йому доручено формувати українську дивізію”, і запросив відділ прибути до Севастополя. І повстанці рушили до Севастополя. Та трохи не встигли: в “ґородє русской слави” почалася панічна евакуація і потяги, загативши колії, зупинилися. “Я остався одірваний од генерала Янушевського. Тут оперували зеленівці і орловці проти Врангеля, я хотів залишитися теж, але не знав (їхнього) відношення до (українських) повстанців та й вирватися з кримських воріт було тяжко”.
Отаман вирішив евакуювати відділ разом із врангелівцями. За дозволом звернувся до штабу командувача. Але генерал Михайло Фостіков (кубанець-лінієць) наказав їхати до Керчі.
До Керчі, звідки евакуювались донці, отаман і не думав їхати. Тож вирішив повертатися до Феодосії, звідки згідно з планом мали евакуюватися брати-кубанці. До Феодосії на прохання керівника військового відомства кубанського уряду, генерал-лейтенанта Івана Ґулиґи Петро Врангель мав прислати п’ять пароплавів, але прибуло лише два – “Дон” і “Володимир”.

Ситуація в Феодосійському порту була революційна. “Багаж вантажили без прийнятого порядку, – згадував останній кубанський прем’єр Василь Іванис, – “по протекції”, а цінні товари (кубанського) уряду лежали на березі й розкрадалися. Лише частина їх, завдячуючи енергійним урядовцям, попала на пароплав; а майно спекулянтів, що терлися біля старшого офіцерства, вантажилося і навіть охоронялося... (На пароплав) в першу чергу впускалися “руські люди”... Люди товпилися на березі... На пароплав уже не пускали... З відчаю ті, що їх не впускали, намірялися розстріляти пароплав із гармат”.
А тут ще 29 жовтня 1920 року, надвечір, з’явилися українські повстанці Чорної Хмари. Відділ нашвидкуруч приготувався до евакуації. “Але пристань була оточена проволокою, – згадував отаман Чорна Хмара, – ми її порубали шаблюками і прибули на пристань. Шлики поховали, а тим часом 4 чоловіки кинулося до пароплава і з палуби кинули мені шнури, я виліз по шнуру до перегруженого пароплава. Козаки тим часом лишалися на березі. Потім вони одіпхнули кубанців, захопили в свої руки пароплав і туди перенеслися”.
Слід сказати, що на корабель “Володимир” було “напхано до 12000 людей, хоч він розрахований на 5000 пасажирів, а на “Дон” прийняли нормальне навантаження, бо на ньому їхав Фостіков. Кубанці, котрих не взяли на кораблі, помандрували з донцями до Керчі, де якась частина сіла на кораблі, що були призначені для донців. Останні посідали всі, а кубанців залишилось на березі декілька тисяч – “на розправу большевикам”.
Уже у відкритому морі генерал Хоткевич наказав явитися всім командирам частин до нього. “Пішов і я туди, – розповідав отаман. – Тут уже зібралися самі полковники та генерали. І я собі ближче просунувся. Всі підходили і записували, скільки вони мають людей, щоб одержати харчі. Я тоді й собі підійшов і заявив, що я є командир партизанського отряду. Тоді генерал Хоткевич почав кричати і допитуватися, яким чином я попав на пароплав. Я заявив, що таким правом, як і всі...”
Хоч і без особливого бажання, але харчі партизанам видали...
Плавання, особливо на переповненому кораблі “Володимир”, було тяжке. Добре, що хоч погода сприяла.
Нарешті прибули до Костянтинополя.
Але турецькі власті не дали дозволу причалити до берега.
Простояли на рейді два дні. Пасажири почали хвилюватися. Отаман хотів виїхати на човні до міста, бо “почув, що там був Левицький... Пробратися не вдалося, бо заборонили, а золота й срібла не було”...
Нарешті керівництво врангелівської армії, альянти і турецька сторона домовилися: донців поселять у Чаталджі, Добровольчу армію з генералом Кутеповим на чолі – в Галіполі, а кубанців висадять на острів Лемнос.
Отак 24 листопада 1920 р. кубанці, а разом із ними і повстанці Чорної Хмари вивантажилися на острові Лемнос в Егейському морі. “Острів цей був пустельний і дикуватий”. І не дивно, адже за легендами тут колись у вулканічних печерах жили циклопи...
Отаман відмовився вивантажуватися – він прагнув досягти материка, щоб потім через Румунію добратися з козаками до України. Чорна Хмара заявив французькому генералові Перре, що командує “українською частиною” і не хоче розміщуватися разом із врангелівським військом. Француз пішов назустріч і наказав розмістити українців окремо, що й було зроблено. “Ми, – розповідав отаман, – одразу вивісили український прапор...”
Було холодно – острів у цю пору року продувало з усіх боків зимними вітрами, а приміщень, в яких можна було б сховатися, не було. Не було на Лемносі й рослинності, відповідно і палива – дрова сюди завозили з материка або інших островів. По острову “можна було йти кілька годин – і не знайти жодного дерева”.
Козаки жили в наметах, та й тих для всіх (особливо напочатку) не вистачало. Невдовзі довідалися, що на сусідніх островах живуть рибалки, нащадки запорожців із попередніх еміграцій. “Вони мали маленьку православну церковцю і розмовляли архаїчною українською мовою. До козаків, які часом до них прибивалися, вони ставилися зичливо, але жили бідненько і культурно обмежено”.
На Лемносі всі опинилися під протекторатом Франції, яку представляв генерал Бруссо.
Генерал заявив членам кубанського уряду та членам Кубанської ради, які також потрапили на цей негостинний острів, що “Врангеля можна вважати ліквідованим і що французи зноситимуться безпосередньо з козаками”. Та вийшло не зовсім так: на острові заправляв усім представник Врангеля генерал Фостіков, який “дуже вороже ставився” до козаків відділу отамана Чорної Хмари.
Нарешті надійшов довгоочікуваний дозвіл відправитися до Костянтинополя. “Тоді чорноморські козаки, – писав отаман, – почали записуватися до мене у відділ. Я набирав секретно”. Посадка почалася о 7-й ранку 4 грудня 1920 року: козаки сідали на пароплав самочинно, без дозволу коменданта пристані, генерала Хоткевича, який страшенно обурився непослухом українських козаків та неповагою до його звання.
Хоткевич “усе вимагав від мене, – згадував отаман, – щоб я ставав перед ним “по всєм правілам”. Але я йому заявив, що я йому не підлягаю і цього робити не збираюся. Генерал Хоткевич сказав, що мене арештує”.
І, справді, отамана, який не визнавав над собою влади російських генералів, арештували. Повстанці хотіли вжити зброю, але Чорна Хмара заспокоїв їх – бо повірив “чєстному слову русскаґо ґєнєрала”, що його відпустять, як тільки корабель із його козаками буде готовий до відправлення.
Отамана відправили до табору лінійця Саломахіна, а той скерував його далі – на гору, обтягнуту дротом, яку охороняла варта. Тим часом пароплав знявся з якоря і відплив.
Так скінчилося отаманування Чорної Хмари. І знову він став Антоном Гребенником, до того ж ще й арештантом.
В імпровізованому концтаборі довелося провести 15 діб. “Не годували, спав на зимовому камінні, а ще до того, – додавав він, – вартові старшини казали, що я піду під суд”. Нарешті один старшина запропонував Гребеннику написати українською мовою рапорт на ім’я французького генерала Перре. І невдовзі в’язня, вже хворого на пневмонію, було звільнено.
Старший ад’ютант Онуфріїв, який доброзичливо ставився до українців, дав Гребеннику перепустку і посадив на корабель, що плив до Сербії, в Бухту-Катарську.
Врешті Гребенник потрапив до Белграда, де виклопотав “од Врангеля” документ, з яким виїхав до Будапешта. А звідти за сприяння полковника Володимира Сікевича він виїхав до Польщі...
На цьому одіссея запорозького козака не закінчилася: як видно, душа його спокою не шукала. Він зголосився до Повстансько-партизанського штабу Юрка Тютюнника, який готував рейд у поневолену більшовиками Україну. І невтомний запорожець погоджується взяти участь у новій, смертельно ризикованій епопеї.
Як виглядає, спочатку Антон Гребенник був у партизанському відділі отамана Семена Хмари-Харченка, “добре зорганізованому й із добірних людей”, і вже 10 жовтня 1921 року перейшов кордон. “У відділі Хмари перебували люди, що не могли сидіти дома, бо московською окупантською владою були переслідувані. З 42 шабель відділу майже половина була старшини, решта селяни та інтелігенти з округи, більшість шибайголови...”
Після цілонічного переходу зупинилися на хуторі коло Деражні. День просиділи впроголодь – їли лише варені опеньки, а надвечір прибув із-за кордону зв’язковий. Він привіз наказ сотнику Хмарі-Харченку повертатися до постою Головного повстанчого штабу за новими розпорядженнями. Разом із десятьма кіннотниками Семен Хмара рушив назад до Збруча. Був у цьому гурті і Антон Гребенник. У ніч на 13 жовтня кордон було подолано.
Тим часом до кордону під виглядом робітничих бригад із таборів для інтернованих стягалися козаки і старшини Армії УНР. Як правило, вони не мали доброго одягу, більшість була без шинелей, дехто в накинутих на плечах ковдрах, подертих черевиках, а хто й босий. Але ненависть до москалів за їхні насильства над рідним краєм так палахкотіла в їхніх серцях, що вони готові були йти до бою навіть роздягнені. Аби тільки зброю дістати.
Антона Гребенника приділили до відділу особливого призначення Михайла Палія-Сидорянського. Шлях повстанців лежав через Проскурівський та Летичівський повіти на Хмільник та Бердичів, а потім через Житомирський та Коростенський повіти до трикутника Малин – Чоповичі – Радомишль, де Палій мав з’єднатися з головною Волинської групою, яку очолював особисто Юрко Тютюнник.
25 жовтня 1921 року з гуртом у 10 чоловік у районі Гусятина Антон Гребенник знову перейшов Збруч...
Як командир кінної чоти, Гребенник взяв участь у багатьох боях, витерпів усі труднощі цього незвичайного рейду, який увійшов в історію Визвольних змагань як Другий зимовий похід. І врешті повернувся неушкоджений назад: пройшовши з боями півтори тисячі верст, 6 грудня разом із побратимами в районі м. Острів та с. Мілятин щасливо перейшов кордон. За час від 26 жовтня група мала численні успішні бої з частинами Красної армії, а саме: проти 8-го кінного полку “Червоного козацтва”, 7-го і 57-го кінних полків, 2-ї бригади “Червоного козацтва” та інших частин, зокрема було захоплено в полон і знищено “дві чрезвичайки в повному їх складі”.
30 листопада 1923 року Антон Гребенник написав “Доклад отамана Чорної Хмари до Похідної канцелярії Головного Отамана Військ УНР”. Ця доповідна й стала важливим джерелом цієї розповіді.
Яка подальша доля сміливого старшини Армії Української Народної Республіки, я не знаю, напевно, його біографія ширше висвітлена у книзі колишнього бунчужного повстанського загону Чорної Хмари, відомого агронома-ботаніка, інженера Гаврила Гордієнка – “Під щитом Марса”, перший том якої вийшов у Філадельфії 1976 року. Цю книгу видатний український історик еміграції Лев Шанковський назвав “вершком об’єктивності”.
Може, колись я знайду цю рідкісну та об’єктивну книгу... Тоді й допишу історію неспокійного запорозького отамана Чорної Хмари – вірного сина України Антона Гребенника.

____________________
1 Велика Михайлівка (Дібрівки, Діброва) Олександрійського повіту Катеринославської губернії – тепер с. Велика Михайлівка Покровського району Дніпропетровської області. В цьому селі народився також отаман Феодосій Щусь (1893 – 1921).
2 Не плутати з чернігівським отаманом Євгеном Ангелом.