“Брат урагану” Григорій ЧУПРИНКА

Григорій Чупринка залишив помітний слід в українській історії і як поет, і як борець за самостійність нашої Батьківщини. Його образ у літературі завжди був привабливим та осяяним романтикою героїчного життя і героїчної смерті, а ім’я стало одним із символів незборимості українського народу.
Через 20 років після смерті Чупринки, вже в іншу історичну епоху, його ім’я продовжувало світити новим борцям. Саме тому командувач УПА Роман Шухевич взяв собі це повстанське прізвище за один із псевдонімів.
Мене як дослідника революційного козацько-селянського руху, який у 1917 – 1920-х роках охопив усю Україну, Грицько Чупринка насамперед цікавить як учасник повстання проти совєтської влади в 1919 році на південній Чернігівщині (зараз Київська область). У цьому контексті мені було надзвичайно цікаво читати автобіографічні спогади члена Центральної Ради Миколи Ґалаґана, земляка Чупринки, про їхнє навчання в 3-й Київській гімназії та службу в Першому українському козацькому полку імені гетьмана Богдана Хмельницького.
Познайомилися юнаки 1893 року, коли Грицько Чупринка несподівано поселився в тій же квартирі на Подолі, де жив зі своїми товаришами гімназист Ґалаґан. “Зразу в наше життя вніс дух непокори, протесту, бунтарства... навіть анархічності й бурлацтва”, – згадував Микола.
Чупринка одним замахом став верховодити на квартирі, поламавши ієрархію, що вже склалася. Верховодив він і в гімназії, де був інспіратором та організатором різних акцій проти начальства й протестів проти суворих правил. Здається, не було вчителя, який не зазнав би “пакостей” від Грицька Чупринки. “Вчителі просто боялися викликати його до дошки, – щоб не потрапити в якусь неприємну історію з “отчаянним сорвіґоловой”.
Знайомство з Чупринкою зіграло велику роль у житті Миколи – це була фактично перша зустріч із “живим українським революціонером”, який власним прикладом закликав гімназистів до вільнодумства, до спротиву російській “казьонщині” та спробі перевести українців у категорію “русскіх людєй”.
Хлопці між собою швидко подружилися, бо ж були земляками: Грицько походив з Оглава (Гоголева), а Микола – із сусіднього Требухова. Чупринка був “незвичайно сильним союзником” – рішучим, відважним, який ніколи не поступався начальству. Він весь час протиставлявся “казьонщині”. А ще Чупринка мав зброю, якою ніхто більше не володів: на різні випади умів відповідати віршованими каламбурами чи сатиричними віршами. Писав їх як російською, так і українською мовами.
Коли хтось нерозважливо дозволив собі насмішку над його батьком Оврамом, який у жупані приїхав провідати сина, Грицько “з усією своєю нестриманістю й безоглядністю” не просто оборонявся, а морально нищив свого противника. “В числі аргументів наводив він і той, що батько його й він сам є козаки із діда-прадіда. Ця свідомість високої гідності свого козацького стану не тільки заімпонувала мені у високій мірі, – згадував Микола Ґалаґан, – але просто мене захопила”. Юнаки дійшли висновку, що вони не “русскіє”, а “малороси”, а точніше, “козаки малоросійські”, котрих на шкоду собі й “всім нам” гетьман Богдан Хмельницький віддав під Москву.
1903 року Микола Ґалаґан став членом Революційної української партії. Працював пропагандистом при комітеті Київської вільної громади РУП. Революційну підпільну працю здійснював у Києві, Макарові, Білій Церкві, Смілі, ну й, зрозуміло, закладав осередки на батьківщині – в Требухові, Оглаві та навколишніх селах. Тут знову зійшлися стежки товаришів. Ґалаґан спробував залучити Чупринку до підпільної праці, але, на жаль, той переживав добу страшного “пияцтва-буянства”; “вічно мав конфлікти з поліцією, робив усякі “вибрики”, а до систематичної революційної роботи не був здібний”.
Під час революції 1905 року Микола Ґалаґан, вже як організатор Української соціал-демократичної спілки, працював у Баришполі, Семиполках, Требухові, Оглаві та інших селах і містечках Чернігівської губернії. В цей час до Оглавівського гуртка УСДС, яка входила до РСДРП, пристав і Грицько Чупринка. Збереглася доповідна прокурору Чернігівського губернського суду, що 15 листопада 1905 року в с. Требухові під головуванням козака Григорія Чупринки відбувся сільський сход, на якому вирішено не платити податків, землю розділити порівну, уряд й царя не визнавати...
У добу російської реакції, яка наступила за поразкою революції 1905 р., Грицько Чупринка повністю присвятив себе поезії. 13 травня 1907 р. в київській газеті “Рада” було вперше опубліковано вірш Чупринки українською мовою зі знаменною назвою – “Моя кобза”, а перша його книга “Огнецвіт” з’явилася 1909 року. Потім вийшли поезії “Метеор”, “Ураган” (1910), “Сон-трава”, “Білий гарт” (1911), “Контрасти” (1912), поеми “Лицар-Сам” (1913). “Поезії перших років творчості Чупринки, – читаємо в “Енциклопедії українознавства”, – (були) позначені перевагою традиційних громадянських мотивів, в роки реакції помітне в нього зацікавлення модернізмом із мотивами “безутішної самоти”, а з початком революції 1917 р. в його творчості знову переважають громадянські настрої”.
Лютневу революцію 1917 р. Грицько Чупринка зустрів уже як відомий поет... Захопившись Українською революцією, тридцятисемилітній Чупринка пішов козаком у Перший український козацький полк імені гетьмана Богдана Хмельницького. А 6 червня (ст. ст.) в Богданівському полку на посаду значкового полку було призначено Миколу Ґалаґана. І знову зійшлися життєві дороги земляків.
У книзі “З моїх спогадів” Микола Ґалаґан згадує про коротке перебування відомого поета разом із богданівцями на російсько-німецькому фронті в серпні 1917 року, куди їх на догоду російському Тимчасовому урядові буквально випхала з Києва Центральна Рада. Місцем розташування полку імені Богдана Хмельницького було призначено район с. Рабіївки на Волині, неподалік станції Війтівці.
Микола Ґалаґан, тепер уже ад’ютант командира полку, пропонував своєму старому товаришеві працю при полковій канцелярії, але той заявив, що “канцелярським письменником” себе не вважає. Чупринка виявив бажання бути при сотні, тобто на передовій. Та вже за кілька днів він прийшов до товариша і попрохав пустити його “на волю”, бо він у полку як “приший кобилі хвіст”. Отримавши потрібні папери, Чупринка повернувся до Києва...
Та все ж поет, творець “свавільних передзвонів”, знайшов себе як воїн-громадянин: 1919 року на чолі одного з повстанських загонів він вступив у бій проти московської комуни. А смерть свою знайшов наприкінці літа 1921 р. від чекістської кулі – за участь у Центральному українському повстанському комітеті.
І хоча Микола Ґалаґан вважав Чупринку не революціонером, а бунтарем, усе ж мусив визнати, що “Грицько Чупринка своєю смертю найкраще доказав, що він не тільки є “з діда-прадіда козак”, але й здібний був принести в жертву своїй Батьківщині найдорожче для людини – своє життя”.
Ось такий – неретушований – спогад про “чародія української поезії”, отамана і підпільника Григорія Чупринку. Нехай пізнання його складного характеру допоможе нам глибше пізнати історію свого народу.