Повстанці Катеринославщини в боротьбі за Україну

1919-й був роком, коли український народ здобув дві грандіозні перемоги – влітку над червоними, а наприкінці року – над білими російськими окупантами.
“...Коли в Україні на початку 1919 року запанували московські окупанти большовики-комуністи, т. зв. “Робоче-крестьянское правительство” на чолі з “товарищем” Раковським, – писала газета вільних козаків Катеринославщини “Повстанець”, – коли московські большовики-комуністи почали провадити політику московських імперіалістів, дивились на Україну як на колонію Російської Совітської Федеративної Республіки, коли весь скарб, все народне добро почали перевозити в Московщину, трудовий люд України повстав зі зброєю в руках проти красних імперіалістів, гнобителів як національного, так і економично-соціяльного життя Українського селянства та робітництва...
Повставало одне село за другим.

Віра, надія в перемогу панувала серед селян-повстанців.
Єдина думка: боротьба з московськими окупантами, большовиками-комуністами єднала селянство, і ся думка, ся віра й надії на кращу будучину розбивали міцно озброєні московсько-латишсько-китайські комуністичні банди.
Боротьба була надзвичайно тяжка, але міць Духа повстанців зломила ворожу силу і повстанська армія успішно звільнила свій край.
Але боротьба не скінчилась. Не встигли покінчити з красними імперіялістами, як на Вкраїну потягнулись за смашним Українським хлібом чорні імперіалісти – “Собиратель св. Руси”, царський посіпака Деникин. “Украины нет, не было і не будет, смерть самостійникам, долой малорусскую мову”, – кричали зі всіх сторін царські посіпаки.
Почалась уперта боротьба з українським селянством та робітництвом. Почались арешти та розстріли українців, почалось грабування майна селян”.

“В сей мент нейтральних не мусить бути”

Настав складний момент – народні маси, виснажені боротьбою проти Красної армії, самодемобілізувалися – і психологічно також – адже перемога була досягнута: червоних з України таки вигнали.
Коли в Україну прийшла нова армада – та ще й озброєна Антантою за останнім словом техніки, одягнена, взута, з безмежними запасами набоїв, – серед українців поширилася депресія, упав дух, вивітрилась енергія. “Здавалося, що Український нарід після впертої боротьби з одним ворогом не в силі побороти більш сильнішого й технично озброєнного ворога, яким казалось військо білих, – писав невідомий козак-повстанець Катеринославського коша в газеті “Повстанець”. – Почали піднімати голови прихильники “єдіной” Росії: “Петлюровськую банду, банду Грушевського, какая работает на немецкия деньги, армія Деникина разобьет в течении двух недель”. Наступ білих продовжувався, вороги Українського наріду раділи; раділи всі московські кола, як праві, так і ліві. Всі вони гадали, що нарешті настав кінець “хохлам”... нарешті “русскій человек” вільно зітхне й Московська культура запанує. Московське сміття раділо, Україна палала в огні”. Та український народ знайшов у собі сили – і знову піднявся на боротьбу “за рідний край, за права свої”, вступив у тяжкий бій проти віковічних гнобителів...
Повстання почалося в жовтні 1919 року. Невдовзі вся Україна зайнялася вогнем повстання, почалась уперта боротьба за визволення рідного краю від чужинців, московських окупантів-“кадюків”.
“Настала рішуча боротьба, – писала газета “Повстанець”, орган штабу коша Українських повстанських вільнокозацьких військ на Катеринославщині. – І в сей мент нейтральних не мусить бути. Всі до зброї! Всі до бою, за землю і волю, за рідну Вкраїну свою!”
Спільним гаслом повстанців у боротьбі проти червоних і денікінців було: “У рідній хаті чужинцям не дамо панувати! Всі в ряди повстанців!”
Штаб Українських повстанських вільнокозацьких військ на Катеринославщині 23 листопада 1919 р. опублікував звернення “До населення Катеринославщини”. Звернення було відповіддю на різні провокаційні чутки про українських повстанців, їхні політичні завдання, ставлення до інших повстанських груп. Тож штаб рішуче означив свої позиції.
Насамперед він визнав, що збройна боротьба дуже важка, “через це влади організовувать повстанці не можуть і не хотять”, а тимчасово передають її до рук місцевого самоврядування. З другого боку, штаб Катеринославського коша щиро вітав усіх інших повстанців проти денікінців, зокрема і батька Махна “як брата по зброї, по ідеї упертої боротьби з деникинськими бандами і повної передачі влади народу”. “...Хоча українські повстанці (Катеринославського коша) організовані Всеукр(аїнським) Повст(анським) Коміт(етом), ми щиро бажаємо і проводимо координацію військових операцій із Штабом Повст(анських) військ Батьки Махно. Тому кличемо всіх повстанців до самої тісної щирої згоди, координації операцій, бо тільки тісне єднання... зможе добути рішучу і остаточну побіду над реакцією і ріжними кон(тр)-рев(олюційними) бандітами”. Звернення підписали отаман Катеринославського коша Михайло Малашко, заступник отамана Трифон Гладченко, начальник штабу Дяківський та начальник політичного відділу Мелешко.
Боротьба з лютим ворогом була люта. Вогонь жорстокої боротьби, вогонь помсти віковічному ворогу запалював селянські серця, робив їх козаками.
“Коли ми придивимось ближче до сих борців, – писав невідомий козак-повстанець у статті “Що робити”, – коли ми пірнемо в гущу сих отрядів, коли поживемо їх життям, то побачимо, що се не селяне, яких кожний з нас баче щоденно, се не прості отряди, які зібрались по наказу, – се хоробрі оборонці прав бідного люду, се дійсні сини предків Запорожців, се не мирні обивателі, – се мозолисті руки, які покинули плуг й взяли рушниці в руки, – сих селян зібрала тяжка недоля, гірке життя, вона їх зібрала, міцно скувала і за кращу будучину в бій повела; се військо... творить чудеса... Повстанці не цікавились кількістю ворога, а лише питали: “Де він?”
Козацька армія з кожним днем поширювала територію, визволену від “братів-золотопогонників”. Білі тікали в паніці.
“Коли ми поглянемо, що робиться на фронтах, то побачимо, що “рицарі великой Россіи”... ганебно тікають, кидаючи на шляху переслідувань зброю, обози, навіть власну одіж”. Надії “великих людей” про знищення “петлюрівської банди” впродовж двох тижнів вивітрились, що зайвий раз підкреслює, писав козак-повстанець, “нездатність московської наволочі до творчої роботи, до боротьби”... Сили “московської наволочі” танули з кожним днем, а кількість ворогів їхніх збільшувалася. Адже не секрет, що чимало людей приєднуються до бою, коли ворог біжить і його поразка стає очевидною. Отож до боротьби залучалось все більше і більше селян.
Тим часом до повстанців дійшли “певні відомості”, що проти Добровольчої армії на Чорноморщині б’ються “зелені” повстанці та Кубанська армія. Казали й, що Кубанська рада відкликала свої війська з “Добровольчо-Українського фронту”, а головне, всі бачили, як тікають денікінці, бачили, як донські козаки і чеченці розпродують військове майно й розбігаються по домах, а насильно мобілізовані Денікіним дезертирують, бачили, якою деморалізованою бандою стає біле офіцерство. Наближався час, коли “Українська, воістину народна, армія звільне свій край від чужинців, від “добродетелей”, які лише дивляться на Україну як на колонію Московщини, як на “ветвь Русскаго племени”.
У селах громади все частіше постановляли рішення на підтримку війни проти російських окупантів. Характерною була резолюція, ухвалена 17 листопада 1919 р. селянами сіл Башмаки (Нікопольської волості) та Мар’ївки (Августинівської волості):
“1. Вітаючи повстанців-героїв-селян... одноголосно постановляем приєднатися до повстанців Українських Республіканськіх Військ.
2. Учинить доброхідно самомобилизацію за 5 років 1900, 1899, 1898, 1897 і 1896. Виступити сьогодні же, за винятком тілько тих, які не приготовилися до виступу через одягу і інші причини, які повинні виступити через три дні, тобто у вечір 20 листопаду.
3. Всім, здатним носити зброю, війти в Повстанчеську организацію Українських Республіканських Військ, допомагаючи всіми засобами, як озброєною силою, так і матеріальною, коли буде в цьому потреба...”

Подібні резолюції ухвалювали й багато інших сіл. Наприклад, Лоцмансько-Кам’янська сільська громада (610 чоловік) 16 листопада 1919 р. одноголосно вирішила “стать на самоохорону проти грабіжників-гнобителів і... зробить самомобилизацію”, закликавши в ряди повстанців “все молоде населення від 18 до 35 років включно”, причому всіх мобілізованих до 30 років вислати на фронт, “а останні 5 років лишить в резерві для самоохорони свого села”.
Останні “слащовські орли” повтікали в грудні 1919-го. Та на їх місце вливалася Красна армія... Але ж не для неї розчищався шлях... Та ті, кого так довго чекали, були далеко... Армія УНР у листопаді – грудні, затиснута більшовиками, поляками і денікінцями в “трикутник смерті” на західних українських землях, зазнала жорстокого фіаско. Але повстанці цього не знали, навпаки, до них доходили чутки, що Петлюра б’є ворогів і скоро з’єднається з повстанцями Катеринославщини. З уст до уст ходили радісні чутки: “Знаменку зайняли”, “Симон різдвує в Знаменці”, “Симон Новий рік зустрічає в Чорнім лісі”. Та нова – червона – реальність швидко змінила радісні передчуття на глибоку депресію.

4-та Українська окрема бригада

“Козаки ходили засмучені й невеселі... Битися зараз із червоними, які йшли великим натовпом, гарно озброєні, захоплені перемогою над білими, було просто таки неможливо”. До того ж закружляли нові чутки – люди казали, що “червоні не такі, як раніш, вони заводять українські школи, що в інституціях – усюди урядова мова українська, що навіть українське червоне козацтво дозволяють формувати. Ці чутки хвилювали козаків. І вони не знали, що робити, що думати”.
Вирішили послати в Катеринослав делегацію до червоного командування. Відповідь окупантів була категоричною: “Ніяких повстанців! Повстанських частин у тилу не може бути. Коли хочете частиною залишитися, здавайте зброю, будуть надіслані політкоми, й сформована частина мусить негайно йти на денікінський фронт”.
“Здати зброю – ні, ніколи! На це ми ніколи не підемо”, – чулося скрізь. Адже без зброї козак – вже не козак. Кожен розумів: “Коли тілько зброя, а людей скілько хочеш!”
Після довгих вагань вирішили розійтися по хатах зі зброєю. Щоб приховати цей намір, організовано, загоном, пішли ніби в напрямку “на Ялисовет”, а тоді повернулись. Пустили чутку: “Хотіли прорватись до Петлюри, але червоні по дорозі обеззброїли”. Таким чином ніби обдурили й червоне командування, й населення. Зброю пізніше групи козаків розвозили по селах.
Старшини, на чолі з кошовим Михайлом Малашком, повели переговори з червоними. Врешті домовилися: колишнім повстанським загонам Катеринославського коша вільнокозацьких військ було дозволено створити 4-ту Українську окрему бригаду при 45-й совєтській дивізії. Повстанці не мали ілюзій стосовно намірів більшовиків, тому й прагнули зорганізувати в запіллі Красної армії українську військову одиницю, “озброїти її за рахунок червоних і прорватися після з нею до осередку збройного українського руху”. Отак углибині Верхньодніпровського повіту почали збиратися частини 4-ї Окремої бригади, яку червоні зі скреготом зубів звали “петлюрівською”.
Катеринославський полк, який зібрався в м. Катеринославі, червоні швидко вислали на фронт, а Верхньодніпровський і Веселотернівський (Тернівський) полки залишилися у Верхньодніпровському повіті. “Почалася гра в кота та мишку. Коли червоні здибали невелику частину повстанців – роззброювали, коли повстанці здибали окремі невеликі частини червоних – знищували до єдиного чоловіка”.
Селяни допомагали повстанцям як могли: діставали зброю, набої, знищували поодиноких червоноармійців, які відбилися від своїх частин.
Ця небезпечна “гра” продовжувалась до кінця лютого 1920 року. Тоді командира 4-ї Окремої бригади Михайла Малашка викликали до штабу 45-ї дивізії в Олександрію. Попри вагання, він поїхав. І даремно – там його заарештували й під охороною повезли до Катеринослава. По дорозі в с. Михайлівці наскочили повстанці й звільнили свого отамана. Не встиг кошовий прибути до Софіївки, як надійшла звістка, що в Саксагані червоні заарештували начальника штабу. Негайно подався туди відділ повстанської кінноти і після короткого бою привіз начальника штабу.
Кіш почав стягуватися до Софіївки – рідного села отаманів Малашка та Трифона Гладченка. Після короткої суперечки на нараді старшина коша вирішила одверто виступити до бою з червоними. Вирішили, що Верхньодніпровський полк займе Долгінцеве й Кривий Ріг, а Михайлівська сотня з Тернівським полком (який складався з 120 вершників і кулемета) піде на Верхньодніпровськ, де, за даними, була невелика охорона й де, таким чином, можна було дістати кулемети та набої, яких гостро бракувало. Довідались і про те, що у Верхньодніпровську мусив 6 березня розпочатися повітовий комуністичний з’їзд.


Кошовий Михайло Малашко

Поруч з Андрієм Гулим-Гуленком одним із найвизначніших організаторів повстанського руху на Катеринославщині був Михайло Малашко. Народився він 1882 року в с. Софіївка Криворізького повіту. За професією – фельдшер. Військовий чин мав найнижчий – єфрейтор. Та, як видно, мав він інші переваги, бо невдовзі після Лютневої революції його обрали до Всеукраїнської ради військових депутатів. Відповідно він став членом Центральної Ради. Належав до партії лівих есерів. Наприкінці 1917 року його призначили заступником комісара Центральної Ради в Донецькому басейні.
Навесні 1919 року Михайло Малашко – один з активних учасників повстання під проводом Матвія Григор’єва. Після загибелі Григор’єва якийсь час був учасником махновського руху. Потім підпорядкувався отаману Гулому-Гуленку. У другій половині листопада 1919 року під час всенародного повстання проти Добровольчої армії Малашко разом із Гулим-Гуленком зайняв залізницю від Знам’янки аж до самого Катеринослава, а наприкінці листопада звільнив від білогвардійців Верхньодніпровськ.
Малашко мав чотири полки, на озброєнні були гармати та багато кулеметів і “одбиті у кадюків (білогвардійців. – Р.К.) два бронепотяги”. “Військово-оперативна справа між Боротьбістами, Махнівцями та кошем Малашко – (була) налагоджена... – свідчив документ. – Йде він (Малашко) під національним прапором із написом: “За землю і волю – борітеся – поборете”. Політику провадить в широко Українському масштабі, уникаючи яких би то не було партійних суперечок, об’єднуючи всіх, хто йде проти білих”.
У грудні 1919 року постала гостра проблема створення цивільної влади на відвойованих територіях, тож Малашко сформував і очолив “Тимчасовий Уряд Херсонщини” з осідком у Верхньодніпровську. Як оцінювали його більшовики?
“...Попри те, що він людина малоінтелігентна, малограмотна, зумів врахувати незадоволення Українських народних мас білогвардійщиною, своєчасно використав це незадоволення... Народ ненавидів і охоче йшов під прапори тих, хто заявляв про свій намір вигнати білих і знищити білогвардійщину, і Мелашко (правильно: Малашко. – Ред.)… став популярним отаманом партизанського загону... Цій популярності сприяла його особиста хоробрість і, поза сумнівами, адміністративні здібності”.
У повстанському русі брав участь і брат отамана – Микола Малашко – гімназист, один з організаторів Вільного козацтва “Торецька Січ”.
Як вже зазначалося, після розгрому денікінців із тактичних міркувань Михайло Малашко на якийсь час підпорядкувався червоним. “Маневр Мелашко був дуже спритним, – зазначали червоні, – не кажучи вже про те, що він зберігав свої загони, він тим самим отримав можливість збільшити їх шляхом вербування повстанців у бригаду, яку формував, озброїти... за рахунок Червоного командування”.
Чекісти намагались “збагнути, – як вони казали, – цього сфінкса – Мелашко”. І врешті розшифрували його. Як видно зі звіту “Центрального управления ЧК при СНК УССР” за 1920 р., “червоний командир” Малашко “вів агітацію за Петлюру, намагаючись розкласти Красну армію зсередини”, був “поборником самостійної України і прибічником Петлюри”.
Більшовиків обурювало, що Малашко розсилав “циркуляри волосним і сільським виконкомам, щоб на всій Україні існувала українська мова, і вводив у школах навчання на Українській мові. Зрозуміло, діяльність його поширювалась у сфері дислокації його частин”.
Командування Красної армії для таких “контрреволюційних” випадків мало універсальний рецепт: направити ненадійну частину на фронт. По-перше, частина відривалась від місцевості, де була створена і, відповідно, живилася підтримкою місцевого населення. По-друге, совєтське командування розраховувало за короткий час перетворити ненадійних червоноармійців на мертвих.
У такий спосіб вони свого часу намагались вирішити проблему Григор’єва та Махна, але ті резонно відмовились виконати наказ. Бо йти на фронт за сотні верст означало б смерть для їхніх частин чи армій.
Не виконав ультимативного наказу йти на фронт і Малашко.
Чекісти у своїх донесеннях повідомляли, що діяльність отамана “набирає характеру відкритого повстання проти совєтської влади. Він розганяє ревкоми, влаштовує погроми, роззброює совєтську міліцію, знищує зв’язок”. Але підступний ворог не оголошує Малашка ворогом, а заманює його для пояснень у штаб 45-ї дивізії в Олександрію, де й заарештовує.
Це сталося на початку березня 1920 року.
Михайла Малашка під конвоєм відправляють до штабу 4-ї армії в Катеринослав. “Тут виявляються здібності, про які сказано вище, – писали у зведеннях чекісти, – він зумів 4-х конвоїрів із семи, що його супроводжували, прихилити на свій бік, а ті вбили трьох інших і разом із Мелашком втекли”. За іншою версією (про неї я писав вище), отамана визволили козаки коша.
4 березня в рідному селі Софіївці Михайло Малашко збирає командирів своїх частин. На нараді були присутні начальник штабу Черноусов (Черновус), заступник командира 4-ї Окремої бригади Дяківський, заступник адміністративного відділу бригади Березняк, професор Прохоренко, який завідував культурно-просвітницьким відділом у цій “червоній” частині, а також командир Верхньодніпровського полку Петренко, командир Веселотернівського полку Федорченко, Тишанін (Іванов) та інші.
На раді оголошено партизанську війну совєтській владі.


Наліт на Верхньодніпровськ

Після наради повстанський загін під проводом Михайла Малашка вирушив із Софіївки (рідного села отамана) на Верхньодніпровськ. Загін складався приблизно зі 150 кінних та 70 піших козаків із кулеметом. Зброю мали лише чоловік 70 – 80. Але й у них відчувався брак набоїв – кожен мав всього по 5 – 10 патронів до рушниці.
По великій грязі, через хутори й невеличкі села рушили козаки-повстанці в напрямку на Верхньодніпровськ. По дорозі піймали дві “продкомісії”...
Коли були в Семенівці, Малашко наказав, щоб піші козаки взяли в селян по коню. Майже за кожним взятим конем їхав господар (також верхи). Тож здалека здавалося, що в загоні 300 кінних. Близько 20-ї години під’їхали до станції Верхньодніпровськ і зупинилися. Пустили наперед чотирьох вершників. Ті тихо зняли вартових. Тоді вже з’явилася і вся “кіннота”. Хутко роззброїли розгублених червоноармійців, забрали кулемет і до 20 душ полонених.
Тихою ходою пішли далі до міста, до якого лишалося 12 верст. Пройшли півшляху і спинилися: чекали розвідника, який мав повернутися з Верхньодніпровська з відомостями про стан у місті.
Щоб не гаяти даремно часу, частина кінноти заглянула в сусіднє село. Там піймали близько 40 латишів. Роззброїли їх. У цей час із міста прийшов зв’язок. Його інформація додала оптимізму: як і передбачалося, червоних у місті було небагато, до того ж ніхто не сподівався нападу.
Отож, перехрестившись, вирушили. Йшли тихо. Та, коли дісталися околиці Верхньодніпровська, майже всіх охопила нервозність. “Кожен рвався наперед, хоч більшість була з голими руками. Гарячковість довела до того, що в місто влетіли... Вмент по всіх перехрестях вулиць стояли по два кіннотники, а решта пішла робить ревізію в інституціях”. Без жодного пострілу було роззброєно караульну роту, міську та повітову міліції. Два червоних відділи окремого призначення роззброїли так, що їхні “бійці” навіть не бачили, хто роззброїв, – бо більшість спала.
“Нігде не було жадних непорозумінь...” Ніхто не ставив опору. “До ранку вже все місто було без комісарів і комісаріатів. Взяли ще чотири кулемети, чимало рушниць, але, чого найбільше треба було – набоїв, знову не здобули. На ранок ходили лише по місту й “контролювали” комісарські кватирі”.
Цю успішну операцію Михайло Малашко здійснив проти ночі 7 березня 1920 року. В ній брали участь отаман Петренко, старшини Іванов, Черноусов, Дяківський, Березюк, повстанці Жук, Журавель, Кабак та інші.
Під час нальоту, писали згодом чекісти, повстанці реквізували з місцевої скарбниці майже 13 мільйонів рублів, спалили або порвали всі справи повітової продовольчої комісії та військового комісаріату, вбили двадцять одну “мирну людину”. І не тільки вбивали, стверджували пізніше чекісти, “але по-звірячому при цьому знущались, калічили, рубали тіла на дрібні частини...”
З цього повідомлення випливає, що під час захоплення міста нібито загинули лише мирні громадяни і не було вбито жодного (!) червоноармійця та чекіста. Чекісти стверджували, що Михайло Малашко “власноручно убивав і мучив людей”. Чого тільки не понаписують чекісти! Писали б краще про свої “подвиги”!

Трагедія біля Байкової могили


Перед обідом вирушили з міста. Оскільки стало відомо, що з Катеринослава вийшов кінний відділ латишів, то пішли не просто на Софіївку, а зробили великий крюк. Та біля села Миколаївки латиші наздогнали повстанців і прищемили хвіст обозу. В короткому бою загинуло п’ятеро старшин і троє козаків.
Далі вже відходили од села до села з боєм. Врешті виїхали із Посуньок на рівний степ, яким проходила залізнична колія. Перейшовши тор, кіннота зруйнувала колію, але червоноармійці, які вискочили з ешелону, що прийшов із Катеринослава, встигли атакувати ліве крило повстанців. Хоч партизани ніколи не встрявали у фронтові бої, все ж мусили ставати до бою в степу. Продовжувався він шість годин, а коли закінчилися набої, довелося одходити. Втекла кіннота й ті, що встигли вскочити в брички.
А півсотні піших козаків продовжували боронитись. Із них залишилося живими лише сімнадцять. Решта ж, а серед них – одинадцять учнів Верхньодніпровської середньої сільськогосподарської школи (найстаршому було 18 років), полягли серед степу, коло Байкової могили – червоні у полон не брали.
Кінна частина Малашка таки пробилася до Софіївки. Тут стояв Верхньодніпровський полк, який чомусь не пішов згідно з наказом на Долгінцеве і Кривий Ріг. Тепер же партизанам не було рації виявляти себе, бо червоні надіслали велику кількість війська й чотири панцерники на дільницю П’ятихатки – Верховцеве – Долгінцеве. Отож партизани розсіялися. “Чималесенько тоді виловили їх, немало й хат селянських попалили червоні. В однім лише селі Комісарівці було розстріляно 25 душ повстанців, що прийшли додому...” Та на цьому боротьба не припинилася. Тим більше що розбрунькувалася весна, яка завжди була революційним сигналом для повстанців. Швидко отямитися після поразки козакам Малашка допомогли шалені репресії червоних.
Відсидітися ніхто не мав найменшого шансу.


“І він запалив вогонь повстання”

Повстання ширилося. Чекісти змушені були навіть створити штаб для боротьби проти отамана Михайла Малашка. Очолили штаб чекісти Ф. Леонюк та П. Онищенко. В їхнє розпорядження колегія ВУЧК виділила загін чекістів. До пошуків було залучено також представників особливого відділу 13-ї армії. В усі повіти Катеринославської губернії виїхали уповноважені губЧК.
Тим часом отаман Малашко рейдував Катеринославщиною, завдаючи червоним болючих ударів. Повстання на півдні України розгоралося. Земля знову починала горіти під ногами російських окупантів.
На жаль, бойовий шлях кошового Малашка – так невчасно! – добігав кінця: в липні 1920 року чекісти довідалися, що хворий на тиф Малашко вилежується в с. Орловому. Щоправда, раптовим наскоком кінного загону москалям не вдалося його захопити. Але зрадник винюхав ще теплий слід отамана і привів загін у с. Карпове Карнаухівської волості.
Михайла Малашка доставили в Катеринославську губернську ЧК, де, незважаючи на тяжку хворобу, катували, а потім у ніч проти Великодня його разом із товаришем – отаманом Трифоном Гладченком – зарубали.
Невдовзі були взяті в полон та розстріляні повстанці Жук, Журавель, Кабак, Дяківський та його дружина А. К. Орельська – ця інтелігентна дівчина, яка закінчила гімназію, працювала у кошового Малашка писарем.
Виступ отамана Малашка проти совєтської влади, за визнанням ворога, “став сигналом до відкритого повстання партизанських загонів...” “Попри те, що дрібні і навіть значні партизанські загони розсіювались і винищувались Красною армією, в травні, червні, липні та серпні 20 року повстанство ширилося і зростало, набираючи епідемічного характеру. З’являються все нові і нові отамани... ”
Ворог не перебільшував.
Збройний виступ отамана Михайла Малашка був першим значним виступом селянства в 1920 року на півдні України.
І він запалив вогонь повстання по всій Україні...