Евакуація установ УНР очима урядовця Андрія Бондаренка

27 січня 1919 року о 9-й годині ранку в Києві було оголошено евакуацію. Розпорядженням уряду обов’язок продовження боротьби “було залишено на добру волю і моральність кожної особи”, – зазначав свідок евакуації Андрій Бондаренко. Тобто Директорія не наказала своїм урядовцям слідувати за нею.
Андрій Бондаренко стверджував, що з 322 осіб однієї з установ УНР зголосилося відступати лише 17 чоловік. Андрій згадував, як одні говорили: “Развє руськіє люді могуть бить врагамі нам, руським?”, а інші: “Та хіба ж ті большовики не такі люди, як ми?”
До подібної агітації уряд ставився байдуже. “Там, де треба було... максимум енергії – праці, волі й дисципліни проявити, то вони (члени уряду) панькались, гуманічали”.
Коли ж за дві години прийшло нове повідомлення, що кожний, хто евакуюється, може отримати зарплатню на три місяці вперед, то кількість “патріотів” різко збільшилась. За грошима утворились черги – хоч і платили банкнотами, які вже ніякої вартості не мали: “лопатками”, “аеропланами”, “гетьманками” та “богданівками”.
Більшість із тих, хто отримав зарплату за майбутню тримісячну працю на Українську Народну Республіку, залишилися в Києві чекати нової влади. У вагонах, твердив Андрій Бондаренко, зібралась лише 1/12 частина тих, хто отримав зарплату... Куди будуть евакуюватися, ніхто не знав – не відали навіть ті, кому належало про це знати. А ось вороги взнали раніше, як українські урядовці.
За наказом Москви члени більшовицького підпілля “зі всіх станцій паротяги порозганяли... а решту, що тут ще була, машиністи попсували”. Тому й потяги змогли виїхати не 27-го, як планувалось, а лише о 3-й годині ночі 29 січня.
Замість технічного майна, з яким легше було б відвойовувати Україну, у вагонах насамперед “евакуювали горілку” та “жінок, собі для забави”. Не взяли навіть друкарських машинок. Тому урядові накази переписували від руки.
До Вінниці прибули надвечір того ж дня, близько 20.00.
Неймовірний хаос продовжувався й тут.
А більшовики вже наближались до “нової столиці” УНР. Чим ближче підходив фронт, тим бездіяльнішою ставала українська “влада”. Зате всі ресторани і кафе у Вінниці були переповнені військовими.
26 лютого уенерівці тікали вже з Вінниці. 28-го прибули до “чергової столиці” – Кам’янця-Подільського. “Але ж де там було працювати, коли абсолютно ні про що не було кому дбати”. Одні стверджували, що тільки вони порятують Україну, інші – що тільки ними ухвалені закони врятують “неньку”.
Несподівано постав Комітет спасіння України, який оголосив існуючий уряд поза законом і призначив 19 нових міністрів та кожному ще по два товариші (всього 57 осіб). Так “у Кам’янці на Вкраїні 114 міністрів одразу стало”, – писав Андрій Бондаренко, зараховуючи до міністрів і їхніх заступників.

Комітет спасіння України оголосив себе всеукраїнською владою. Та насправді це була влада в Кам’янці-Подільському, та й то лише в його частині, по один бік Смотрича, – до того ж на папері.
Українці енергійно гризлися між собою, а ворог невблаганно наступав. “Усі добра Вкраїні бажали; (та) свідомо чи несвідомо її на частини роздирали... Отак тоді було. Дуже трудно було сказати, за ким іти й од кого тікати”.
Так і не помирившись, обидві “влади” вдарили навтікача в напрямку Скали і Гусятина. “Уряд України утікає, а Комітет спасенія України його що є сили доганяє”, – з болем писав урядовець Андрій Бондаренко.
Отож сім днів існувала “влада” Комітету спасіння України. На сьомий день прокинулися мешканці Кам’янця – а цієї “влади” вже немає. І невідомо, де поділась. Тим часом до урядової установи, з якою евакуювався Андрій Бондаренко, нікому не було діла. “Ми весь час оставалися одні”, – писав він.
Нарешті одного дня надійшов виклик їхати в “чергову столицю УНР” – Рівне і приступити до праці. Приїхали – а тут протиурядовий виступ отамана Володимира Оскілка! “Отак із-за влади весь час поміж собою сварилися, а нас за це били вороги”, – зробив невтішний висновок Андрій Бондаренко.
Тепер тікали в бік Радзивіллова, Бродів, Красного, Золочева.
Хоч 22 січня 1919 р. і оголошено Злуку, занотовував свої враження Андрій Бондаренко, “але ж навпаки було на ділі: уряди (УНР і ЗУНР) були між собою великі вороги”. Сварились на всіх рівнях, а працювати не хотіли чи не вміли. Тому й “в урядах сиділи то поляки, то жиди, а це ж були наші вороги”, – стверджував він.
Їхали від станції до станції, даючи на кожній із них хабарі залізничникам. За Зборовом зупинилися, бо шляхи були забиті потягами з майном Великої України. Врешті все це майно розграбували місцеві селяни, а що не встигли селяни, дограбували поляки. “Отак пропало Великої України евакуйоване майно”.

Дійшли до Бірок, а далі не можна, бо в Підволочиську – більшовики, а ззаду в Дичках – поляки. В той час із Румунії несподівано прийшло спасіння у вигляді запорожців. Почався наступ на більшовиків. Ворога відігнали.
4 червня прибули до Волочиська, 8-го – у Проскурів, а 11-го були знову в Кам’янці-Подільському. Вершталися його вулицями до 17 листопада. Коли ж Кам’янець зайняли поляки, Андрій Бондаренко з рештою урядовців попрямував на Кульчин та Любар. “Приїхали ми в Любар, – згадував він, – от тут “патріотів” було так, аж кишіло. Головними з них були: Волох – командир якихось окремих гайдамаків; Божко – командир матері Січі Запорозької і Данченко – командир так званих українських радянських частин. Тут на уряд України накинулись вони”.
Омелян Волох ультимативно вимагав від Петлюри зречення від влади, а отаман Данченко, не гаючи часу, забрав у Любарі рештки державної скарбниці, розграбованої перед тим у Проскурові. Старший над юнаками, що охороняли залишки скарбниці, сказав: “З-за грошей ми битися не будемо”.
“Тоді Волох почав Любар обкладать, щоб собі хоч що-небудь дістать за свою патріотичну вдачу”. На його бік перейшла більша частина особистої охорони Петлюри.
Голова Директорії та його безталанний уряд 3 грудня змушені були тікати на Нову Чорторию... Їх прикривали кінні частини 3-ї Залізної дивізії Олександра Удовиченка – на цей раз вже не від окупантів, а від “своїх”. Так, уряд тікав від свого, тепер вже колишнього, війська, яке готове було вимісити відчай і розпач на головних винуватцях...
4 грудня на нараді у Чорториї Симон Петлюра запропонував Омеляновичу-Павленку-старшому обійняти командування українською армією, власне її недобитками. Той відповіді не дав. Тоді Петлюра призначив нову нараду на 6 грудня в Чорториї. Ситуація була непевна, у будь-який час він міг сподіватися арешту або полону. Тож не дочекавшись згоди Михайла Омеляновича-Павленка, 5 грудня 1919 р. Петлюра видав наказ про призначення того командувачем Дієвою армією, а заступником – Юрка Тютюнника. А сам на світанку наступного дня несподівано виїхав до Польщі, покинувши військо в найтяжчий момент. Це була банальна втеча... Хоч і запевняв делікатний прем’єр Мазепа, що Головний отаман виїхав на переговори з польською стороною.
Честь Петлюри врятували Михайло Омелянович-Павленко та Юрко Тютюнник, які, зібравши тих, хто не змирився з поразкою, повели новосформовану армію в легендарний Зимовий похід.