І. ДЕМОКРАТІЯ

Останні десятиліття перед світовою війною характеризувалися найвищим розвитком тих ідей і теорій, що їх видвигнула велика французька революція, з її гаслами - рівности, свободи й братерства. Переможно опановуючи духове, культурне, політичне і господарське життя, ці ідеї вплинули на створення відповідних державно-устроєвих форм і змінили пануючі погляди на людину та її відносини з державою.
Попередні устрої феодалізму і станової монархії ставили людину її положення предмету панування над нею державної влади. Вона не мала власних, випливаючих з визнання її внутрішньої вартости прав. Ті права являлися для неї лише привілеями, набутими з волі і за згодою володаря держави - монарха, короля, князя і т. д. Цей володар-суверен був єдиним джерелом всіх прав і від него залежало уділяти якусь їх частину окремим особам, чи цілим суспільним станам (звідси походить: "монарша ласка", "царський дарунок", "привілей від короля" і т. д.).
Натомість проголошена французькою революцією "декларація прав людини" виходила з признання за людською особистістю власних, абсолютних, ні від незалежних цінностей, що обумовлялися самим фактом її народження (свобода). Продовженням цеї ідеї було признання людини не за об'єкт (предмет), а за суб'єкта (підмета) права, що повинно виходити з однакових для всіх засад (рівність). Устійнення засад особистої свободи і рівних громадянських прав людей, обмежуваних лише для унормовання суспільного співжиття (братерство) привело до перегляду теорій і понять про право суверенности (зверхности) в державі, приналежне раніше її володареві-монархові.
Нові теорії переносили поняття суверенности на цілий нарід, як той суспільно-політичний збір, що складається з певної кількости наділених всіма правами громадян. Окремий громадянин ставав таким чином ніби частинним носієм суверенного права цілого народу. Впродовж XIX ст. ці ідеї особистої і громадянської свободи набирали все більшого признання, оформлюючись в потужний рух лібералізму. Під його впливом відбулася перебудова державних устроїв майже всіх культурних народів світу, оперта на засадах демократії (народоправства). Під діянням складних процесій суспільно-господарського життя, нових соціяльних класів і політичних партій, демократичні форми державних устроїв вже перед світовою війною дійшли свого завершення у вигляді режимів політичної, або інакше кажучи, парляментарної демократії. Устрій сучасної політичної демократії виходить, з тих основ:
- 1. Признання самоцінности людини та її рівности з іншими людьми.
- 2. Наділення її усією повнотою особистої свободи і громадянських прав, обмежуваних лише для загальних суспільних інтересів.
- 3. Визнання цілого народу, як єдиного носія суверенности, якому належить виключне право порядкувати своїм державним, суспільним і господарським життям та означувати своє відношення до інших народів.
- 4. Організації державного керування на підставі основних законів (так зв. конституція) та при помочі органів, обраних народом на основі загального, рівного, безпосереднього і таємного виборчого права.
Теоретичні цінности демократії давали надії, що вона прислужиться до всебічного розвитку суспільства і витворить якнайбільш наближені до ідеальної досконалости устроєво-політичні форми. Такі погляди на творчу ролю демократії ще донедавна були майже загальними. Признання демократичних теорій в суспільстві було так велике, що навіть самий критичний погляд на них уважано в опінії за ознаку некультурности, або зверненої проти інтересів народу - реакційности. Та на ділі ці надії не виправдалися. Після світової війни політична демократія опинилася в дуже важкому стані. Кожний новий рік завдає їй все нові потрясення. Ми є свідками не зростання її сил і впливів, лише їх занепаду. На кін життя заявилися нові, раніше незнані, політичні ідеї і устрої (комунізм, фашизм, націонал-соціялізм), загальною ознакою яких є їх непримирима ворожість до ідеї і системи демократії. Під впливом невдач демократії, значна частина світової опінії, яка ще так недавно вірила в непомильність її теорій і рецептів, зачинає якраз в них добачувати причини сучасного критичного стану людства.
Наша повоєнна епоха позначається великими катаклізмами в житті культурних народів. Людство, ніби втративши попередні означені шляхи своїх прямувань, силкується їх віднайти в хуртовині боротьби, соціяльних антагонізмів і заворушень. Йде переоцінка всіх тих вартостей, то донедавна вважалися незрушимими... Всі ці пронеси вдаряють в демократію, все більш розхитуючи її основи. Які ж цьому причини?
Щоб зрозуміти сучасну кризу політичної демократії треба розглянути ті умови, в яких вона розвивалася. Ми вже згадували, що колискою її була велика французька революція. Остання викликана була не лише помилками керівництва тодішної абсолютистичної монархії, але й органічними змінами (суспільної структури і господарських відносин. В ті часи вже оформилися нові суспільні верстви, що набираючи все більшої політичної і господарської ваги, не могли погодитися з існуванням перестарілого режиму, з його безправністю і пануванням - повільно втрачаючої всяке конструктивне значіння - родової аристократії. Ускладнення попередніх господарських відносин також вимагало ґрунтовних змін продукційних умов, що вже не укладалися у форми февдально-кріпацького устрою.
Всі ці обставини, після ряду катаклізмів і революційних вибухів впродовж XIX ст., створили в площині політично устроєвій - демократію, а господарській - економічний лібералізм, необхідний для розвитку нових форм капіталістичного виробництва. На політичній демократії і економічному лібералізмі сперлася ціла устроєва система нової доби.
В ділянці суспільно-політичній, демократія своєю молодою енергією і творчим патосом швидко полонила життя, збагативши його величезними вкладами культурного і цівілізаційного поступу. В ділянці господарській, капіталізм створив блискучу еру технічно-матеріяльного прогресу. Опертий на повні життєвої ініціятиви нові суспільні стани, використовуючи винаходи і удосконалення, капіталізм все більш поширював свою експанзію, будуючи нові форми матеріяльного життя. Це дійсно була "щаслива весна" розвитку демократично-капіталістичної системи!
Проте вже в другій половині м. ст., демократія зазнала перших перешкод на безжурному шляхові свого розвитку. Насамперед викрилися внутрішні суперечности між її ідейними засадами (свобода, рівність, братерство) і реальним розвитком суспільно-господарськнх відносин, які вона витворювала своїм устроєм.
Ми вже згадували, що поступ політичної демократії йшов в парі з поширенням нової форми господарського виробництва - капіталізму. В цьому сполученні демократії і капіталізму не було нічого випадкового, бо обі ці форми політичного і господарського устрою були між собою зв'язані себе доповнювали. Капіталізм, що передумовляє свободу господарської діяльности (економічний лібералізм), не міг проявлятися в часи попереднього февдального устрою, з його зв'язаним характером господарства, привілеями, замкненими в собі цехами, закріпаченими селянами і т. д. Демократія, скасувавши формальну нерівноправність людини перед законом, знищивши станові та інші привілеї, побудувавши цілу економічну систему на вільній конкуруючій грі суспільних сил - розкрила перед капіталізмом безмежне поле діяльности.
Отже існування капіталізму не було б можливим без демократії. З другого боку і сама демократія джерело своїх розвоєвих сил находила в капіталістичній системі виробництва. Розвиток її був би утруднений без росту культурного рівня мас, загального поступу і технічної цивілізації, а проголошені нею засади правної, особистої і суспільної свободи та рівности вимагали створення такої господарської бази, на якій вони могли б реалізуватися і матеріяльно. Цим вимогам - як здавалося, в цілости відповідав капіталістичний устрій. Це органічне сполучення з бігом часу фатально відбилося на самій демократії і стало джерелом її суперечностей і кризи.
В невпинному і переможному розвитку капіталізму, вже в 50 р. р. мин. ст. зачали проявлятися зловіщі симптоми. Масове використання робочої сили в підприємствах купчило в містах величезну кількість робітників, що втягаючись в темпо великороського життя, швидко втрачали початковий сільський консерватизм і малорухомість. Цей пролєтаріят, позбавлений всякої приватної власності), існував лише з праці своїх рук, продаючи її на формально "вільному", а фактично вповні монополізованому капіталістами ринку праці. В ту еру, коли засади економічного лібералізму вважалися священними і непорушними, суспільству і державі було унеможливлене яке будь втручання в господарське виробництво, не існувало законів про охорону праці, регуляції зарібної платні, соціяльного забезпечення.
Цю обставину зручно вміла використати новороджена кляса капіталістичної буржуазії, що швидко перетворилася в чинник соціяльного поневолення робітництва і жорстокого визиску його праці. Визиск праці капіталом безперечно не обумовлявся самим хижацтвом чи аморальністю капіталістів, як в цьому стараються переконувати нас дешеві демагогічні брошурки соціялістів... Експльотаційна роля капіталу випливала з самої його внутрішної істоти, являючи з себе один з факторів капіталонакопичення, без якого не могла б існувати сама капіталістична система в її клясичній формі.
Економічна еволюція викликала все зростаючу диференціяцію (розподіл) суспільства, оперту на протилежности господарських інтересів і боротьбі. Народи, що раніше ділилися на окремі стани, після родових засад, розкладалися у своїй середині появою нових соціяльних кляс. Ознакою і побудником приналежности до тої чи іншої кляси стали вже не умови народження, лише спільність чи протилежність матеріального інтересу.
Трудові маси - набуваючи все більшої політичної сили і суспільного значіння, підносячись у свому культурному рівні - не могли скоро не усвідомити разячих контрастів між високими ідеями демократії і способами їх реального здійснення в умовах капіталістичного устрою. Бо пропагуючи в теорії гасла свободи людини і здійснивши їх в площині формальноправній, демократія не спромоглася цю свободу здобути в основній і важливій для існування суспільства соціально-економічній ділянці. Противно - як раз з розвитком політичної демократії і капіталізму, в його класично-лібералістичних формах, господарська і соціальна залежність маєтково слабшого від сильнішого, проявилася з нечуваною до тепер силою... Формально вільний громадянин обернувся в раба нової - соціально-економічної системи!
Ідея рівності, що штовхала до боротьби маси "санкюлотів" і являлася для них приваблюючим вогником перемоги, на ділі обернулася лише... в мертві літери писаних законів. В той час, як життя - ігноруючи ці закони - виразно прямувало до фактичної соціальної, політичної і матеріальної нерівності. Нарешті заповідь братерства, що духові емоції та мрії найкращих умів революції - в реальній дійсності стала затріпаною, сентиментально-порожною формулою, без всякого внутрішнього змісту. Події ніби глузували над тою заповіддю, виказуючи жорстокі закони безнастанної боротьби права сильного... Політична демократія, сподіваючись найти в капіталізмі союзника, що мав створити матеріальний приклад для її ідей - права, свободи, рівності і поступу - ґрунтовно на цьому завелася. Бо капіталістична система шкереберть опрокидувала і уневажила ці ідеї, запроваджуючи в житті нерівність, безправність і антагонізми.
Розгляд історичних процесів наочно доводить, що політичні права і впливи даної суспільної групи майже завжди стоять в простій пропорції до її господарської сили. Цього "неписаного" закону, мимо його антисоціяльного значіння, не зуміла скасувати і демократія. З розвитком її політичної і економічної системи, проголошені нею громадські і політичні права все більш втрачали на своїй практичній вартості, обертаючись у замаскований середник узалежнення більшости віл меншости.
Капіталізм зродив, як реакцію, потужну робітничу клясу і її професійні організації. На порядок дня прийшли політичні партії, як виразники певних клясових інтересів. В 50, 60 і 70 р. р. м. ст. вибухають вже нові соціяльно-революційиі рухи і робітничі страйки. Зав'язується пристрасне гостре змагання між нетрудовими і трудовими верствами за право і можливість існування на землі... В цій боротьбі демократичні держави і їх уряди не займали означеного становища, яке могло б привести до направи труднощів і урегульовання соціальних порушень.
Обмежуючись лише на пасивному голошениі своїх старіючих ідей, лишаючись вірною принципам "вільної гри" соціальних сил, в якій - після існуючого хибного переконання -- добро "само" повинно неминуче перемогти зло для дальшого "поступу", провідна політична демократія не спромоглася вхопити в сильні руки керми подіями і втратила відповідний мент для свого власного скріплення в перспективах історії. І хоч подібний поступ її ідей і системи продовжувався в ряді всіх послідуючих десятиліть, то це вже був лише поступ інерції.
Реальна дійсність все більш розхитувала віру широких мас, в універсальність демократії і в її спроможності з успіхом розрішити нові складні проблеми. Внутрішньо мінялася і сама демократія, її початковий зміст, означуваний духовістю, що забезпечувала творчість, виповнювався примітивним матеріалізмом, єдність початкової мети - заміняли антагонізми, а перестаріла енергія оберталася у силу безвладності. Патос і віра зникли, уступаючи місце пожовклим теоріям і мертвим, і традиціям без змісту.
Народженню демократії на початку присвічували ідеї, що уважалися за "вічні правди". Одначе, на основі їх вона не спромоглася створити закінченого і абсолютного світогляду. Це і не дивно, бо сама, надміру аналітична, наскрізь раціоналістична і скептична, природа демократії була здібна лише на створення "умовних", релятивних ідейних вартостей. Так повільно віру, мораль і дух минулого заступала зроджена нею матеріалістична розрахунковість нової доби.
Розчарованість в реформаторській і ідейній місії демократії найбільш яскраво проявилася у вигляді нової ідеї, нової концепції політичної і суспільно - виробничої організації - в соціалізмі. Коли капіталізм для демократії був свого роду, "внутрішнім шкідником", що непомітно підточував її силу, то соціалізм - відкидаючи устроєві і ідеологічні підвалини демократії - проголошував їй війну і чатував на її знищення. Так опинилася вона між двох сил, з яких кожна розхитувала її по свому...
В звичці своїй до "толєранції", демократія своєчасно не добачила цеї небезпеки. Зрештою погамувати відосередне, діяння капіталізму і соціалізму вона могла лише при умові створення власної планової системи, що здібна була б дати вичерпуючі вказівки, для всіх складних проблем нового життя. На це демократія не спромоглася.
Причини цього лежать насамперед в певних дефектах її ;державно-політичного устрою. Як відомо, приймаючи нарід за суверена держави, демократія свій устрій побудувала на засадах виборного представництва, себто парламентаризму. Коли парламентарна система давала певні користі раніше, то тепер позначається вона цілою низкою органічних хиб. Зростаюча боротьба політичних - класових і господарських інтересів привела до створення чисельних партій, груп і фракцій. Використовуючи політичну свободу демократії і часто з'являючись відображенням егоїстичних інтересів різних, іноді виразно антисоціальних, груп, всі вони намагаються впливати через парламенти на державне керування, часом дуже мало оглядаючись на загальні національні інтереси.
В стремлінню здобути виборчі голоси, партійні чинники послуговуються різного роду груповими блокуваннями, закулісними інтригами, неморальними компромісами, підкупом і корупцією, як також і штучними засобами впливання на суспільну опінію в бажаному для них напрямі. Ці методи профанують і викривлюють значіння самого виборчого принципу, і перетворюють проголошену демократією за "святе святих" свободу слова й думки в спекулятивний середник збаламучення, засліплення, обдурення і провокування народніх мас з одною метою: "вибити" з них побільше голосів за кандидата даної партії...
Сучасний парламентаризм витворює свого роду "спеціалістів" від політики, цілком відірваних від народного ґрунту. Партійні комітети стають "торгівельними бюрами", де можна купити-продати суспільний інтерес по в подобі. Це давно вже привело до скупчення в проводі партій різних неморальних суспільних покидьків, а самій політичній діяльності надало в народній опінії характеру несумлінного і своєкорисного гешефтмахерства. В наслідок - найкращі, здібні, творчі елементи суспільства з відразою відвертаються від політики.
Ці всі обставини унеможливлюють для демократії творення авторитетної влади, спричинюються до постійних урядових криз і виключають конструктивну, розраховану на довший час, державну політику. Водночас приводять вони до своєманітного парадоксу демократії, коли формальне народоправство, замість служити інтересам народу, отже, більшості,- обертається в середник його використання в руках меншости. Вся ця профанація народоправства відбувається при лицемірному голошенню "високих" ідей, ще більш понижуючих в суспільній опінії їх авторитет і вартість.
При таких умовах демократія не могла протиставитися розкладаючим її силам. Її політична слабість і світоглядова розгубленість особливо виразно позначилася після світової війни, коли на підставі нею-ж толерованих законів, до участи в державному керуванню прийшли такі політичні течії,- мета яких полягає в зруйновані і держави, і самої демократії. Тут ми маємо до діла вже з виразною "артеріосклєрозою" демократії, з цілковитим занепадом її само охоронного інстинкту, і з безнадійно-маняцьким доведенням її засад "політичної свободи" до повного абсурду!
Повоєнна ситуація, виповнена міжнародними конфліктами, загостреною, політично-соціальною боротьбою і господарською кризою, кинула народи світу у розпучливе положення. Невдоволення з існуючого стану речей обертається у потужні підривні революційні рухи. Сучасність вимагає рішучого перегляду усієї системи суспільного існування. Але - як доказують події - годі чекати від демократії сміливого і чинного втручання в труднощі епохи. Ще як ніколи роздерта внутрішніми чварами, катаклізмами і суперечностями, вона безрадно протиставляє, розбиваючим її силам самі нікчемні, затріпані слова: "свобода, рівність, братерство"...
Так витворився стан, відомий, під назвою кризи демократії. Як бачимо, процес розхитання і деградації її початкової внутрішньої сили започаткувався вже давно. Механічно поступаючи наперед і поширюючись кількісно, демократія водночас розкладалася внутрішньо. Складна повоєнна доба унагляднила цей розклад у всій його неприхованій правді. Цього і досі не годні зрозуміти, провідники демократії, коли сучасний її стан вони з ображеним виглядом приписують лише "сліпим, реакційним і розкладовим силам..."
Фатальність її долі виявляється насамперед в неспівмірности її кличів з практичним вмінням пристосувати їх до життя. Викидаючи одною рукою перед народами прапори своїх ідейних постулатів-демократія другою рукою штовхає ці народи на "вістря ножа" твердого життя, що ніяк не хоче укладатися в уроєні нею форми. І це не тому, що здійснення певної частини цих постулатів засадничо неможливе, лише тому, що демократія не виказала відповідного до розмаху своїх початкових ідей організаторського і реформаторського генія, інстинкту.
Марнуючи початковий патос, втрачаючи віру у свою місію вона чим далі, тим все виразніше стає "човном", що, йде самоплавом. Контрасти між обіцяним і, здійсненим стають все більш гострішими і нестерпимими. Не виказуючи потрібної активності для погамовання відосередніх сил, що підточують її власний організм, демократія своїм перестарілим внутрішнім змістом демобілізує духову відпорність І творчість суспільства. Загалом слід признати, що устрій політичної демократії може існувати лише в умовах спокою, стабільності і рівноваги. Лише тоді в стані так-сяк ділати його складна, повільна, обтяжена зайвими атрибутами і суперечностями, машина.
З ментом нарощення цеї рівноваги, коли вимагане найбільше напруження ідейних, духових і творчих зусиль, - цей устрій виказує свої органічні хиби. Криза демократії в значній мірі викликається і посилюється труднощами сучасної доби.
Нові ідейні і політичні рухи, це насамперед реакція на витворений демократією безнадійний стан. Одні з них (комунізм) - це реакція ще глибшого падіння, в якій проявляються сили стихійних, руїнницьких інстинктів, загрожуючи цілковитою катастрофою. Другі (авторитарно-націоналістичні) це здорові відрухи омолоджених, обновлених і скріплених індивідуальних і громадських первнів, що змагають до упорядкування і заміни перегнивших основ суспільною життя. Не в примір космополітичному розгонові демократії, ці націоналістичні рухи не відриваються від того джерела, що їх зродило: від нації. Тут черпають вони свої сили і можливості.
Чи слід чекати повного занику демократії і всіх тих засад, які вона створила?.. Гадаємо, що мимо своєї органічної хороби, вона ще певний час задержиться серед тих народів, традиції і характер яких вже підпали асиміляції її форм і впливів. Її перспективи залежатимуть там від того, в якій мірі вона зуміє свій внутрішній і устроєвий зміст піддати ревізії вимог нової доби. З другого боку очевидно, що в ряді інших країн демократія вже втратила свій вплив і втрачатиме його далі. Певні, створені нею, конструктивні принципи (бо і такі маються) найдуть собі примінення і в нових формах суспільно-політичного життя. Але свою "коронну" роль політична демократія вже зіграла.
Вона без будучності.

Зміст