ІV. ФАШИЗМ

Фашизм - це насамперед ідейна, й духова реакція на стан сучасності, що його витворили демократія, соціалізм і комунізм. Політична демократія, поступово втрачаючи духову й національну основу свого єства, просякалася раціоналізмом і космополітизмом; соціалізм і комунізм цей процес поглибили своєю матеріалістичною концепцією та неприродними інтернаціональними утопіями. В цих виявах фашизм добачував небезпеку збочення суспільства на манівці духового примітивізування та профанацію самої мети життя, і протиставив їм свою світоглядову й устроєву систему.
Коли демократія в основу своєї доктрини клала надмірний культ розуму (раціоналізм, позитивізм), а комуно-соціалізм - матерію (історичний і діалектичний матеріалізм), то фашизм свою фільозофію побудував на признанню духа, волі та ідей (спірітуалізм, волюнтаризм, ідеалізм), за рішаючих чинників історичного розвитку.
Світогляд і устрій фашизму не поривають (як це теоретично хотів зробити комунізм) всіх зв'язків із створеним нашою епохою укладом духового, культурного, морального, звичаєвого й суспільно-господарського існування. Вони ставлять собі завданням обновити цей уклад, пристосувати його до змінених умов життя, шляхом повернення до призабутих вже принципів ідеалізму та реконструкції перестарілих соціальних засад. Це не значить, що фашизм є мирною, еволюційною течією. Навпаки, - ціла його природа динамічна й революційна. Його внутрішня суть і реформи болючо б'ють комуно-соціалізм, закостенілий консерватизм і ліберальну демократію, проголошуючи їм війну. Мимо того фашизм заховує зв'язок із минувшиною; на тлі її він виступає в ролі творчого реформатора, а не руйнуючого нігіліста. Цей конструктивізм його істоти органічно непримиримий із безтрадиційною, ворохобницькою природою комуно-соціалізму. Вростаючи своїми світоглядовими й аполітичними коріннями в позитивні надбання й традиції минулого - фашизм находить у них джерело свого новаторства, посилюючи та міняючи їх зміст і зовнішні форми, ослаблені чи здеформовані часом й обставинами.
Так демократія скристалізувала сучасне поняття національності, і в порядку історичного процесу витворила політико-соціологічне явище державної нації. Пізніше поширення егоцентричного лібералізму, гуманізму та космополітизму, вкупі з матеріалістичним світоглядом послабили й розхитали початковий зміст національного ідеалу. Фашизм підхопив, вирвав із рук демократії упосліджений ідеал нації та підніс його на небувалу висоту, вкладаючи її його життєве здійснення свою вольову потугу і патос молодої творчости. Демократія також була творцем капіталістичного устрою. Започаткувавши епоху величезного матеріального прогресу, капіталізм із бігом часу все більш перетворювався в антисоціальний фактор. Демократія не виявила сил і здібностей, щоб своєчасно скорегувати шляхи капіталізму та узгіднити його дальший розвиток із життєвими інтересами народів, і внаслідок нього опинилася в хаосі соціально-класової боротьби та економічних потрясень. Уважаючи, що капіталістичний устрій себе ще не пережив, фашизм старається використати його форми виробництва й обміну, водночас усуваючи їх шкідливі з соціального погляду прикмети. Цю тенденцію реформаторської тяглости бачимо і в інших виявах фашизму.
Весь свій ідеалізм і волюнтаризм фашизм зосереджує в одному рішаючому центрі: у власній нації. Нація для нього - це абсолютна цінність, що їй підпорядковується все інше. Всупереч демократії, що має тенденцію розглядати націю як механічний збір відповідної кількости індивідів, зв'язаних між собою насамперед реальними інтересами, фашизм приймає націю за найвищу історичну, духову, традиціональну й реальну спільноту, в рамках якої переходять процеси існування та творчости цілих поколінь - вмерлих, живих, ненароджених, - що зв'язані між собою нерозривно. На розвиток нації впливають не так матеріальні умови, як насамперед прояви її збірної волі, її духовна активність. Відношення громадянина до нації повинно обумовляться його ідеалістичним стремлінням віддати їй максимум праці, сил і жертв, аж до самовідречення включно.
Ставлячи в основу своїх ідеалів націю, фашизм ототожнює її з державою, як тою формою, що найкраще забезпечує національний розвиток. Відношення державних націй між собою слідує не за утопіями згоди, братерства й пацифізму, лише улягає неминучим законам змагань, боротьби та конкуренції, де перемагає лише зручність і сила. Висновком цього - признання імперіалізму, як вирішального середника існування й розросту власної, держави-нації, що її фашизм хоче бачити могучою та величною. Змагаючи до посилення держави назовні, фашизм об'єднує навколо спільного національного ідеалу всі соціальні прошарки нації, викидаючи гасло; нація й держава понад класи й партії. Цей його всенаціональний і надкласовий принцип в основі заперечує режим політичної демократії, з пріоритетом її часткових партійних інтересів, як також апольогетику внутрішньої соціальної боротьби та інтернаціоналізму комуно-соціялістичної доктрини.
Однак, фашизм здає собі справу з того, що мету сконсолідування цілої нації навколо спільного ідеалу та усунення міжкласових противенств можна досягнути лише при умові тих антисуспільних факторів, що заложені в капіталістичному устрою. Тому кермуючись системою капіталістичного виробництва й обміну, він водночас прямує до нівеляції її шкідливих проявів через погодження інтересів праці і капіталу. Цю реформу фашизм перевів шляхом організації соціальних верств держави в спеціальні синдикати, що об'єднують відповідні категорії громадян - виробників матеріальних і інтелектуальних вартостей. Синдикати, відповідно до роду своєї професії (селяни, промислові робітники, торгівці, підприємці, інтелектуали і т.д.). об'єднуються в корпорації; від них бере свою назву корпоративний устрій фашизму. Що нового дає для сучасності цей устрій?
Як вже знаємо, оперта на принципах економічного лібералізму, демократія полишила розвиток господарських процесів без організованої контролі. Господарська діяльність у цілості базувалася на приватній власності, ініціативі та грі особистих інтересів. Сповідна конкуренція витворювала, після загального переконання, якусь "рівноділаючу", що "сама по собі" узгіднювала розбіжності в інтересах загалу й в ім'я поступу. Так створилося класичне "стихійне капіталістичне господарство". Коли ця система могла навіть із користю існувати в початках капіталістичного розпитку, то з бігом часу привела вона до класових антагонізмів і революційних потрясень. Опанована партійництвом політична демократія не могла усунути загрозливих соціальних явищ. Її заходи у вигляді різних законів і норм, що регулювали питання продукції, обміну, інтересів праці і т. д., були лише фрагментами, що виходили не з суцільного, до кінця передуманого плану, лише з випадкових умов і компромісів тої чи іншої парламентарної кон'юнктури. Як це відбилося на демократії - ми вже знаємо, її устроєву систему скомпромітовано; демократичні держави станули тереном зажерливої внутрішньої боротьби, коли то загально¬національні інтереси втрачають майже всяке значіння.
Корпоративний устрій фашизму, організуючи населення в продукційні синдикати, бере під державну контролю соціальну й господарську політику країни. Залишаючи основні елементи капіталістичної системи - приватну власність та ініціативу - він одначе не полишає господарську діяльність населення на полю "гри стихійних сил", лише намагається її погодити з загально-національними й частковими інтересами, віддаючи пріоритет першим.
Соціальні відносини, зокрема відносини праці й капіталу, фашизм розв'язує не міжпартійною, міжкласовою й парламентарною боротьбою - як це робить демократія - лише методами національної солідарності, що виявляються в узгідненні цілей і співпраці підприємців і працюючих, при верховнім і обов'язковім арбітражі державної влади. Всі соціальні конфлікти й питання господарської діяльності розв'язуються радами дотичних корпорацій при співучасті держави.
Створений фашизмом корпоративний устрій (він зродився з давно вже знаних так зв. синдикалістичних теорій, що їм фашизм надав відповідного до його національних ідеалів своєрідного змісту) є предметом безнастанних провокацій із боку засадничих противників фашизму: демократів, соціалістів і комуністів, що силкуються представляти його, як замаскований "гарними словами національної солідарності" середник визиску працюючих у руках пануючої капіталістичної буржуазії... Слід признати, що власне в цей спосіб розуміють фашизм і ріжні його... непокликані прихильники, що в різних країнах походять із реакційних і ворожих самій ідеї соціяльної справедливости верств так зв. "акул" фінансового, промислового та аграрного капіталу. Наслідуючи назверхні його форми, вони часто-густо приховують свої справжні хижацькі тенденції гаслами "нації, надкласовості й солідарності", компромітуючи в цей спосіб самий фашизм.
Думаємо, що створена фашизмом соціально-господарська система ще не є закінченим ідеалом; до певних її елементів можна підходити й з критичними увагами. Одначе помилкою було б уважати її, як засіб, що стоїть на услугах капіталу для експлуатації трудових мас. Чисельні факти показують, що фашизм з однаковою рішучістю може "вдарити по руках", як представників капіталу, так і праці, коли ті чи другі схильні виявляти пріоритет часткових, особистих інтересів над національно-державною доцільністю.
Історична заслуга фашизму полягає в тому, що в хаосі повоєнних відносин, коли перебуваючу в безчинній летаргії демократію намагався добити комуно-соціалізм для своїх "експериментів" - він спромігся не лише здусити внутрішні руїнницькі сили, але й здійснити спою власну соціальну систему, що хоче активно пристосуватися до нових вимог життя, кладучи перші основи для дальшої устроєвої реконструкції нашої хворої епохи. Демократичному сонливому "непротивленню злу" і ворохобництву комунізму - фашизм протиставив чин творчої розбудови, що вже дала певні позитивні наслідки.
Корпоративна система фашизму нерозривно пов'язана й з його державно-політичним устроєм. Основні ідеї й форми останнього також різко протилежні демократії. Демократія, визнаючи людину, з її вродженими правами та вартостями, за самоціль, послідовно дійшла до парламентаризму. Не те фашизм. Уважаючи краєкутним камінням своєї ідеології націю-державу, він підпорядковує їй у цілості й суспільство, і окремих людей. Людині фашизм не відмовляє в її вартостях, одначе відношення громадянина до держави будує не на її "вроджених людських правах" (як не робить демократія) лише насамперед на її обов'язку перед нацією-державою. Демократія видвигнула гасла: "свобода, рівність, братерство", їм фашизм протиставить свої кличі: "обов'язок, гієрархія, дисципліна".
Фашизм скептично задивляється на творчі спроможності народних мас. Останні не є діяльним чинником поступу. Творчість нації визначає й реалізує меншість; що її він називає аристократією духа. Ця провідна меншість своїм ідейним багацтвом, активністю, пристрасною волею та здібностями творить життя, досягає здобутків, то ними користується цілий нарід. Цій меншості і належить керма в державі. Свою владу вона дістає не на підставі виборчої більшості демократії. Бо більшість - каже фашизм - це насамперед юрба, механічна збіранина одиниць, що сама не знає власних хотінь і користей. Не питати в неї рівень, лише вести за собою для її ж власного добра - повинна провідна меншість. Логічним висновком цих поглядів фашизму на творчу ролю маси був встановлений ним державно-політичний режим диктатури.
Диктатура не є для фашизму тимчасовою методою правління; вона заведена, як основний елемент державного устрою.
Законодавчою установою фашистівської держави є парламент, що складається з представників згаданих корпорацій і різних науково-культурних організацій. Ці установи не мають права вільних виборів, як це бачимо в демократії. Вони лише намічують у певній пропорції кандидатів до парламенту, подаючи їх реєстри на розгляд так зв. Великої Ради, що представляє найвищий політичний орган держави. Велика Фашистівська Рада управнена викреслювати небажаних їй кандидатів і заступати їх іншими. Затверджений реєстр кандидатів до парламенту ставиться на всенародне голосування. Населення може головувати "за" чи "проти" цілого реєстру, а не окремих кандидатів.
В ідеї, фашистівський парламент має реалізувати участь об'єднаного в корпораціях населення в державному управлінню Фактично він лише регіструє й формально ухвалює рішення Великої Фашистівської Ради. В ближчому часі можна чекати ліквідації цього парламенту, а на його місці, очевидно, стане Національна Рада Корпорацій.
Цілою політикою держави кермує Велика Фашистівська Рада; до неї входять провідники фашистівської партії та представники уряду. Таким чином, єдина й легальна в країні партія (всі інші партії - заборонені) ототожнюється з державною владою й вона купчить у своїх руках все управління. Широко розгалужена партійна організація охоплює не лише нейтральний державний апарат, але й владу на місцях, в провінціях. Управління визначається стислим урядовим централізмом, на тлі усунення громадської самодіяльности; фашизм скасував і органи місцевої самоуправи, настановляючи замісць представників самоврядування - державних урядників.
На чолі держави стоїть король. Фактично він виконує лише репрезентативні функції суверенітету, в той час, як вся повнота державної влади перебуває в руках "дуче" - Мусоліні. Це є вождь, що його ніхто не обирав, він самий взяв до рук владу. Диктаторів не вибирають - каже фашизм - вони самі приходять.
Не важко зауважити певні подібності в державних устроях фашизму й комунізму, хоч виходять вони з цілком протилежних і ворожих до себе доктрин. Формальні познаки диктатури виступають в фашизмі ще більш підкреслено, ніж в комунізмі. Комунізм теоретично заступає принципи влади - колективу - безкласового (чи вірніше однокласово-пролетарського) суспільства. Свою фактичну диктатуру він лицемірно ховає під спекулятивною маскою "тимчасовості" і опереткових "рад". Фашизм натомість, виразно заперечує владу колективу, будуючи її на принципах монократизму, та суспільної гієрархії. Зовнішня схожість обох режимів не управнює ототожнювати їх внутрішній зміст. Диктатура фашизму базується на здорових основах суспільної культури й моралі; вона виростає з тисячолітніх творчих традицій старого Риму, та, навіть при деяких своїх внутрішніх дефектах, лишається чинником будуючим. Диктатура комунізму заперечує й культуру, і мораль; її зродила стихія варварського московського нігілізму, що робить її фактором руїни.
Чи посідає фашизм такі ідейні, суспільні я політичні цінності, що упідставнюють голошену ним місію реформатора нової доби й забезпечують його закріплення на шляхах історії? Відповідь на ці питання треба зачати з оцінки його духового змісту та ідей, що ми їх коротко окреслили. Треба зазначити, що основні ідеї фашизму не замкнулися в самій Італії, але швидко поширили свій вплив у цілому світі, посилюючи та оформлюючи той психологічний і суспільно-політичний процес, що по останній війні стихійно вибуяв серед різних (насамперед поневолених і покривджених) народів; це - націоналізм. Самий фашизм, це насамперед націоналізм - любов до власної батьківщини й патріотичне почування, доведені до самопосвяти й культу жертвенного фанатизму. Джерелам його народження є національний інстинкт, національний дух і національна свідомість.
Ворожа постава фашизму до демократії й комуно-соціалізму базувалася напочатку не так на запереченню їх устроєвих концепцій, як насамперед їх внутрішнього змісту, що йому фашизм проголосив безпощадну війну. Фашизм відчув, що хворобливий лібералізм, космополітизм, матеріалізм і утилітарний примітивізм нашої епохи загрожують згангренувати духовість і суспільний організм нації, розсаджуючи її зсередини. Зроджена колись сама на здоровому національному інстинкті - демократія поступово марнувала свій творчий капітал. Вкупі з соціалізмом вона позначила нашу добу безідейністю, сірою і безбарвною меркантильністю, та тупим своєкорисннм анархічним міщанством. Фашизм наново відкриває забутий світ ідей, він апелює до духовості й змагає до морального переродження нації, в ім'я її зросту, блага й сили. На місці скептичного релятивізму демократії - він ставить віру й абсолютний світогляд; компромісовости - непримиримість у захисті своїх постулатів; безвідповідальному, претензійному в домаганнях прав і скупому у виконанню обов'язків, лібералізмові - він протиставить повинність дисциплінованого чину; космополітизмові й інтернаціоналізмові - ідеал власної нації; суспільній та ідейній анархії - внутрішній лад і мир.
Дарма й нещиро жахаються представники демократії та комуно-соціалізму простолінійної безпосередності фашистівських ідей, що їх вони в опінії свого примітивно-міщанського оточення виставляють лк "зоологічне" страховище й "аморальне" викривляння мети життя та людської природи... Бо оперуючи "високими" гаслами миру, справедливости, братерства, рівності й інтернаціоналізму - вони самі своєю практичною чинністю лі Гасла перетворили в спекулятивні брехні, в глузування над людиною! Фашизм виявив чесність із собою, коли па місце їх підступних, брехливих фраз, що присипляють чуйність слабших, поставив на порядок дня нашої епохи всю неприховану правду життєвої концепції, що відвічно спирається на чинну мораль, на закони противенств і на право сили.
В цьому збудженню первородного інстинкту нації, в напруженні її ідей і зактивізованні її творчих потенцій лежить заслуга фашизму-націоналізму не лише перед власною батьківщиною, але й перед іншими - насамперед поневоленими - народами. Для цих останніх свідоцтво творчого духового напруження фашизму й його змагань за життєві ідеали нації, повинно бути незабутнім "мементо" і дороговказом їх власних почувань і чину. Бо ті з них, що перелякано відвертаються від імперативних заповітів фашизму в силу своєї сліпої, безкритичної прив'язаності до наркозу демо-соціалістичних забобонів про "мир, згоду, благоденствіє" та інтернаціонали - ті з них ніколи не матимуть діючого миру (і свободи). Призначення таких народів - бути погноєм для інших!
Поруч із ідеологічними цінностями, фашизм визначає конструктивність його суспільної концепції, з її стремлінням до об'єднання цілої нації на зреформованій соціальній базі. Соціалізм і комунізм, заперечуючи націю, хотіли її розкладати на окремі антагоністичні складники; демократія, хоч і визнає теоретично націю, своїм ліберальним егоцентризмом, соціально-господарською безплановістю та всім устроєвим укладом не погамовує цього розкладу, полишаючи його "внутрішній логіці" життя та випадковим парламентарним кон'юнктурам.
Фашизм станув на правильному розумінні органічності нації, пов'язаності її окремих соціальних складників, як тих атрибутів, що необхідні для здорового розвитку цілого національного організму. Не обмежуючись на голошенню цієї засади в теорії, він - як ми бачили - і на практиці застосував реконструктивний соціально-господарський план, опертий на співпраці класів, позапартійності й корпоративнім устрою. І хоч цей план ще не дійшов свого остаточного завершення, хоч, можливо, зазнає він у свому дальшому розвитку певних змін, то до його ідей і устроєвих принципів належить застосовуватися з найбільшим співчуттям і прихильною увагою. Слід сподіватися, що головні - випробувані часом, досвідом і обставинами - його елементи стануть основою для дальшої соціально-господарської реконструкції нової епохи.
Дещо відмінне становище належить заняти до державно-політичного устрою фашизму. Як вже згадувано, диктатура для фашизму не є переходовим етапом. Вона є стабільним елементом устрою й випливає з певних рис фашистівської ідеології, що творить культ сильної одиниці - вождя, і провідної меншості, при одночасовому недовіррі до будуючої ролі народних мас. Провідна еліта творить і наказує; маси виконують і повинуються - така формула фашизму.
Засадничому розглядові проблеми диктатури ми те присвятимо окремо увагу. Тут лише зазначаємо, що підкидаючи з найбільшою непримиримістю устрій політичної демократії, визнаючи благотворні впливи диктаторського правління в певних обставинах, і засадничо заступаючи устійнені принципи авторитарності нормального державно-політичного режиму - ми водночас задивляємося на деякі засади диктатури фашизму з певною критичністю. Перманентна диктатура зправила схильна позначати життя надмірним урядовим етатизмом і відтворювати культ своєманітної "поліційної держави", що гальмують розвиток суспільства та індивідуальності. Гадаємо, що цих прикмет не позбавлений і устрій фашизму.
Щоправда, власне цей його устрій скріпив Італію та підніс її силу та авторитет на небувалу височінь. Одначе, не слід забувати, що в сучасному наростанні потуги фашизму ми якраз обсервуємо початковий (найбільш активний і творчий процес кристалізації диктатури, що її на чолі з сильним, високоздібним і талановитим Муссоліні, реалізує молода еліта. Ця еліта - це ще свіжа невичерпана енергія, що перебуває в патосі, в екстазі будуючого, безкорисного, ідеалістичного чину. Але... може й для неї прийти пора самоконсервації, зо всіма випливаючими з того від'ємними наслідками. Десяток років існування режиму, це надто малий протяг часу, щоб на основі його можна було встановлювати "залізні закони", без ризика помилитися.
Сила фашизму в тому, що він спромігся на місце розхлябаної, обезличеної дійсності видвигнути потужну ідею. В цей спосіб створив він середники духового гарту й скріплення життєвих первнів націй, знеможених від блукань в лабіринтах шукані й сумнівів. Суспільна його заслуга в тому, що касуючи гнилий егоцентризм демократії й комуно-соціалізму, що добачували в людині будь недоторкальне "табу", будь об'єкт для неприродних експериментів - він зумів цю людину поставити на службу нації, посилюючи в ній розхитаний інстинкт соціальності й ослаблене почуття обов'язку.
Слабість фашизму в надмірному урядовому централізмі його системи, що утрудняє процес творчої індивідуалізації громадянина. Було б трагічно, коли б ця прикмета загальмувала його розгоновий поступ. Бо це могло б викликати ще більший маразм і ще глибший розклад нашої епохи.

Зміст