VІ. НАЦІОКРАТІЯ
ІІІ. СУСПІЛЬНО - ВИРОБНИЧА СТРУКТУРА НАЦІЇ.

Нація, це вічність - вчить український націоналізм. Коріння її виростають із глибини віків, а розвоєвий гін прямує в незбагнену прийдешність. Являючись підставою існування даної людської спільноти, нація єднає в своїй тяглій незмінності її окремі складники. Органічна, у своїй духовій і фізичній істоті, як цілість, вона й цим складникам надає в кожну пору історичного розвитку органічний характер. Внутрішній поділ нації на окремі складники мінявся, щодо їх суспільних форм і функцій, й процесі історії. В нашій епосі цей поділ у середині нації означується існуванням окремих соціальних груп населення.
Проблеми соціальних груп, їх взаїмочинності та відношення до нації й держави належать під цю пору до найбільш спірних й актуальних. Власне тут лежить вузол боротьби ідей і суспільних антагонізмів, що стрясають сучасність, зроджуючи соціальні конфлікти й революційні зриви. Щоб зрозуміти причини цих явищ, треба розглянути ті процеси й побудники, що приводять до згаданого поділу. Кожна національна спільнота має дві сторони свого буття: духову й матеріальну. Коли перша є джерелом її творчости, то друга - це те реальне тло, що на ньому ця творчість конкретизується в певних матеріальних надбаннях. Як духова творчість улягає законам якісної, індивідуальної градації (спираючись на ній, націоналізм заперечує комуністичний психоз "колективу", що не творить, лише "делаєт" культуру...) так і матеріальна чинність суспільства базується на виробничій градації, що диктується життєвою доцільністю й називається суспільно-господарським поділом праці.
Принцип господарського поділу праці обсервуємо вже в примітивних суспільствах старовини. В міру культурно-матеріального їх розвитку та поширення товарового обміну, цей розподіл все поглиблювався, витворюючи окремі суспільні групи (цехи, виробничі корпорації, стани) людей, занятих виробництвом конкретних господарських продуктів, що їх обмін забезпечував їм існування. В цій історичній добі знаходимо початки теперішнього суспільного розгалуження націй. Протягом останнього століття, при капіталістичній системі продукції й обміну, господарський поділ праці пішов приспішеними темпами й оформився в сучасній технічно-виробничій спеціалізації й соціально-класовій диференціації суспільства. Як бачимо, розпиток суспільно-виробничої структури націй прямував органічними шляхами, відображаючи в собі більш ускладнені вимоги життя й господарської продукції.
Слід зазначити, що розподіл суспільних функцій не обмежився на самій господарській ділянці; він впливав також на нерівномірну концентрацію багацтв, запроваджував протилежність матеріальних інтересів, і спричинявся до витворення відповідних політико-устроєвих систем в історії, де право на владу й панування здобували упривілейовані, економічно сильніші групи, що накидали обов'язок послуху й господарську залежність матеріально-слабшим. Ціла історія позначається цим змаганням багацтва з бідностю за перерозподіл матеріальних дібр і за політичні впливи, змаганням, що узмістовлюється в сучасному широкому понятті соціальної боротьби та експлуатації. На фоні цих процесія виринає ряд питань. Коли суспільно-виробничий розподіл нації є явище органічне, то чи справді стають неминучі й антагонізми її окремих складників? Чи дійсно соціальний гнет і експльотація економічно слабших - сильнішими, мають характер закономірності? А коли так, то чи не означає те, що сама концепція суспільного життя є несправедливою й аморальною?..
До розв'язки цих питань, демократія й комуно-соціалізм підійшли різними шляхами. Визнаючи факт соціальної нерівності, політична демократія шукала способів її направи головно в площині етичній, їй здавалося, що досить проголосити свободу індивіда, виховати його на гаслах "рівності й братерства", як цей індивід, а за ним і всі інші, виявляючи свої прагнення у "волі більшості", запровадять корисний, відповідний "справедливій логіці" життя, суспільний лад. Між тим демократичні теорії привели до несподіваних і протилежних практичних наслідків: в епоху демократії й капіталізму, соціальна нерівність, матеріальний визиск праці й політичне панування фінансово-партійної олігархічної меншості над більшістю набрали особливо виразних і антисуспільних форм.
Комуно-соціалізм не вірив у направляючу силу етики, особливо - "буржуазної" етики. Конструктивний вплив може мати лише "соціалістична" етика, то буде наслідком соціально-політичної й економічної перебудови суспільства, а не її причиною - казав він. Заперечуючи органічність нації й її окремих складників - кляс (крім пролетарської) комуно-соціалізм видвигнув програму соціальної революції, що має; скасувати приватну власність (як головну причину соціальної нерівіності й експльотації) і створити безкласове (однокласове) суспільство з соціалістичними засобами господарського виробництва. Комуно-соціалістична концепція грішить не меншити помилками, що й демократична... Бо коли демократія, покладаючись на логіку "гри стихійних сил", недооцінила значіння організованого втручання суспільства в соціально-виробничі процеси, то комуно-соціалізм переоцінив можливості планово-регулюючого принципу в суспільнім житті, зводячи останнє до шкідливого схематизму й духово-матеріальної нівеляції. Комуно-соціалістичний теоретичний план створення однотипного, унітарного (олнокласового) пролетарського суспільства - то, мовляв, єдине може усунути визиск і нерівність - заперечував органічний суспільний розподіл і тому завів у практиці. Це підтверджує й дійсність СССР. В совіцькій "реторті" відбувається нова суспільна диференціація, а з нею кристалізується й стара соціальна нерівність, дарма, що означується вона тепер іншими назвами (раніше були "їх благородія" і "патомствениє дворянє" - тепер "партсекретарі" і "знатниє люді комунізму"...). На тлі цього процесу стає все більш виразним і матеріальний, визиск дійсно-працюючих псевдо-працюючими; цей визиск переходить в особливо жорстоких і характерних для нуворишей-конвістадорів, що несподівано для самих себе вийшли на кін історії - формах...
З інших заложень виходить при розгляді порушуваних проблем націократична концепція. В розвиткові внутрішніх відносин нації вона добачає органічний процес сполучення духа й матерії, що витворює в кожну тяглу історичну добу питоменні їй суспільно-виробничі й устроєві форми. Конструктивне чи деструктивне значіння цих форм в даному історичному періоді залежить від їх своєчасності й пристосованості до збірних потреб суспільного організму, що невпинно розвивається. Тут спостерігаємо еволюцію, що має свою логіку й розставляє історію в певні послідовні етапи. Та обставина, що, наприклад, в добі меркантилізму Кольбера не існували літаки, сучасні банківські концерни, або не було "наукового" соціалізму, не є випадковою... При розгляді суспільних форм цієї еволюції з перспективи часу, годі встановлювати їх "соціальність", чи "антисоціальність", "справедливість" чи "несправедливість" на критеріях сучасних політичних теорій і етичних понять. Цієї власне помилки допускаються комуністи, коли в усіх, навіть прадавніх, періодах історії знаходять чудесне "підтвердження" партійних "законів" Маркса-Леніна-Сталіна, і таки наші соціалістичні "соціологи", що описуючи добу Князя Володимира, або Богдана Хмельницького, підходять до неї з критерієм темпераментного есерівського агітатора й обурено картають цих мерців за те, що були вони "буржуями-поміщиками" і "ворогами працюючого люду"... (коли не помиляємося, таку "науку" розвивав у своїх писаннях Микита Шаповал). Бо коли соціальну справедливість розуміти не тільки під кутом сьогоднішньої можливості для всіх людей добре їсти, одягатися й відпочивати, але у широкому плані історичної рації, то покажеться, що всі витворювані нею соціальні, господарські, політичні й правні інститути були потрібні, як складові елементи загального прогресу, а тим самим для свого часу і справедливі, і етичні.
Соціально-несправедливі й неетичні ставали вони тоді, коли дальші завдання суспільного розвитку переростали їх зміст і призначення, перетворюючи їх із факторів будуючих - в гальмуючі, або й руйнуючі. З правила одначе ці старіючі інститути (політичні устрої, господарські системи, суспільні стани і тд.), набираючи вже виразних паразитарно-шкідливих форм, все ж ще силкувалися вдержатися при житті й творили серед своїх прихильників в суспільстві своєрідні ("консервативні" або реакційні) течії, аж поки цілковито не щезали, збагачуючи досвід і "архів" історії... Ці зміни найчастіше переходили в умовах боротьби, противенства інтересів і соціальних антагонізмів, поки нові фактори не привертали порушену рівновагу. В циклю цих історичних явищ, помічаємо, що коли еволюція стабілізує певний уклад суспільного існування в матеріальному плані, то революція виступає в ролі його коректора, черпаючи своє новаторство в площині ідей і духа.
В істоті своїй націократія також є й еволюційна і революційна. Ця перша її прикмета виявляється в стремлінні зберегти актуальні й животворчі сили суспільного укладу та забезпечити для них найкращі умови розвитку, тоді, як друга - в організованій здатності своєчасно усувати перешкоди, що стають на дорозі прямувань суспільного організму. Тому у відмінність до інших політично-устроєвих концепцій, націократія не має прикмет схолястичного доктринерства... Оперта на усталеному світогляді - вона в розбудові суспільно-виробничих і політичних відносин внутрі нації кермується не мертвими чи там паперовими програмами, лише безпосереднім вчуванням в потреби нації та її окремних елементів.
Націократія визнає, що нерівність іманентна (істотна) суспільству. Хай цей закон заперечують демократичні ілюзії й комуно-соціалістична демагогія, проте він відповідає різноманітності й градації самого життя, що ніколи не укладається в однотипні схеми. Справді конструктивні завдання суспільства полягають не в безнадійних утопіях "уравніловки" (якраз тут класично збанкротував комунізм !..) лише в організованому стремлінні до радикальної направи сучасної виробничої анархії, до знищення паразитарної експлуатації інтелектуального й фізичного труду, олігархічної безвідповідальності і станово-класових (буржуазних і комуністичних!..) абсурдів, що творять хворобу нашої епохи. Як будемо бачити, в цій власне площині шукає націократія направи соціальних відносин. Виходячи з принципів якості, творчого обов'язку та національної етики - вона будує лад, здібний забезпечити кожному продукуючому членові суспільства всебічний розвиток, правове положення й справедливий еквівалент (оплату) його праці.
В середині нації дійсно проявляються певні розбіжності інтересів окремих суспільних груп та це в найменшій мірі не виправдує комуно-соціалістичних теорій заперечення самої нації й класової війни. Як у фізиці або фізіології, так і в нації переходить процес взаємного притягнення різнорідних по своєму змісту елементів; вона зазнає невпинного обміну суспільних речовин, що забезпечують її загальне здоров`я. Основою цієї внутрішньої гармонії є насамперед духо-волеві фактори; але крім їх впливають і фактори матеріальні. Бо мимо певної стичності, ці матеріальні завдання та інтереси найкраще здійснюються й забезпечуються в організуючих і контролюючих рамках нації-держави. Гармонійне співробітництво соціальних груп порушується й зазнає внутрішніх зривів в умовах застарілості суспільно-виробничої структури нації, коли - поруч актуальних груп для даної історичної доби - задержуються ще при житті, а то й пануванні ті складники, що вже пережили свою соціальну місію і, відмираючи в клітинах націй, стають паразитарними. Власне тому націократія - заперечуючи "пролетарську" фікцію комуно-соціалізму - з неменшою нетерпимістю ставиться до українських таки реакційних, або так зв. "консервативних", течій, що під спекулятивного покришкою "трудових монархій" намагаються штучно відживити паразитарні й антисуспільні (поміщицькі й "протофісовські") сили.
За фундамент своєї суспільно-виробничої й політичної будови націократія бере животворчі - характерні для нашої доби й інтересів Української Нації - основні групи селянства, робітництва й провідної, продукуючої інтелігенції, що є еманацією (втіленням) цих перших двох соціальних груп, ведучи їх у творчу, бадьору будучність не шляхами антагонізмів і війни "всіх проти всіх" - лише соціального миру й солідарности (співробітництва).


VІ. НАЦІОКРАТІЯ
IV. СОЦІЯЛЬНО - ЕКОНОМІЧНІ ПІДСТАВИ НАЦІОКРАТІЇ

Націократія - як режим панування нації у власній державі, здійснюваний владою всіх її соціально-корисних верств - лишилася б утопією, коли б націоналізм не спромігся оперти її на здорових соціально-економічних підставах. Націократичні принципи надкласовості й національної солідарності перетворилися б на практиці в пусті слова, коли б український націоналізм не мав усталеного погляду на сучасну соціально-економічну проблематику та не знав практичних середників її конструктивної розв'язки на Україні.
Треба ствердити, що до проблеми надкласової держави й до самої можливості узгодження інтересів окремих соціальних груп - частина суспільної опінії ще й тепер ставиться, зо скептичним застереженням. Причини цього явища не можна пояснювати лише самими провокаціями московського комунізму й його інтернаціонально-соціалістичних (у нас радикал-соціалістичних, есерівських і есдеківських) підголосків.
Бо поруч із націоналістичними рухами різних народів і їх боротьбою за творчу, справедливу, відповідну сучасному розумінні суспільної етики, внутрішню солідаризацію націй, на уламках капіталістично-буржуазної демократії жирують різні групи, що використовують гасла націоналізму для своїх антисоціальних цілей. Ці непокликані й підозрілі "націоналісти" виходять переважно з середовища спекулянтів фінансового капіталу, інтернаціональних біржових пройдисвітів типу Ставицького, власників земельних латифундій, що використовують найбільш хижацьку ренту орендарського капіталізму, безжурних "стригунів" дивідендних купонів на цінності, витворювані інтелектуальною й фізичною працею інших людей і тд. Свідомо ігноруючи те, що націоналізм - це революція, спрямована не лише до обновлення національного життя, але й до радикальної зміни перестарілнх і паразитарних соціально-економічних відносин, ці легалізовані гангстери капіталізму часто підшиваються під націоналізм, проголошують себе за його "союзників" і маніпулюють його конструктивними принципами в деструктивних завданнях соціальної реакції.
В українській дійсності роль згаданих соціальних паразитів, на щастя, вже неактуальна, бо вони з корінням вирвані в часах революції. Що найвище їх останні рештки гніздяться лише на еміграції, здобуваючи, щоправда, в останніх часах співчуття серед частини найбільш назадницьких галицьких парафій... Безуспішно вичерпавши всі свої аргументи про "трудову монархію й консерватизм", завівшись на концепціях "божих влад" та інших гетьмансько-клерикальних "енцикліках", вони й собі проповідують націоналістичні теорії надкласовості й національної солідарності!, стараючись ціпи словесним жонглюванням замаскувати протинародні наміри "гаспод памєщіков" з берегів Ванзее.
Між тим справжня солідаризація й пріоритет збірних інтересів нації, можливі до здійснення лише в умовах такої політичної й суспільно-виробничої реконструкції держави, що - спираючись на надкласову суть націократії - не тільки забезпечувала б регульовання соціально-економічних розбіжностей, але - і це найголовніше - звела б саму їх можливість і причини до мінімуму (вище ми вже згадували, що цілковите усунення цих розбіжностей немислимо й для націократії; цьому суперечить закон суспільно-виробничої диференціації нації).
На бігунах нашої епохи бачимо дві соціально-економічні системи: приватновласницький капіталізм демократії та державний (або псевдосоціалістичний) капіталізм московського комунізму. Зроджений вимогами технічного розвитку й ускладненням суспільної структури, класичний капіталізм сперся на потрійній формулі, що її конкретизували в своїх теоріях Адам Сміт та інші економісти минулого століття: "недоторканій, свяченій приватній власности", господарській свободі й приватній ініціативі, стимульованої прагненням капіталістичного зиску. Як бачили ми при розгляді проблем політичної демократії, спочатку капіталізм справді був соціально-корисною, дієвою силою технічного й цивілізаційно-культурного прогресу. Пізніше ускладнення господарського виробництва й розподілу перетворили значну частину капіталістичних принципів в анахронізми, то фатально штовхали самий капіталізм на антисоціальні манівці.
Знесилена в свому поступі й закостеніла на "високих" ("логічних"...) безчинних кличах, політична демократія не спромоглася вчасно ці анахронізми скорегувати й лишила події котитися до... цілком нелогічного кінця, що супроти нього не може тепер не буритися конструктивний суспільний інтерес, мораль і етика.
Сучасне положення капіталізму замало пояснювати кризою товарової перепродукції, дефектами обміну й грошової циркуляції. Існуючий на перестарілих, гниючих соціальних підпорках, капіталізм переживає справжню й глибоку революцію, що з господарської площини переходить у суспільно-політичну війну всіх проти всіх.
Доба продукуючого, соціально-корисного, капіталу, з творчим розмахом його колишніх "капітанів", що одушевляла теорії Сміта, скомпрометована анонімним - позбавленим всяких творчих стимулів - фінансовим капіталом, що ціль свою добачує в спекуляції штучними символами реальних цінностей на шкоду суспільним інтересам. Приватна власність - з засобу добробуту й господарського скріплений суспільних мас - перетворилася в середник застрашаючої соціальної нерівності; приватна ініціатива - з побудника господарської діяльности - обернулася в анархію виробництва і монополь хижацьких клік; природне устремління людини до зиску - виллялося в легалізовані форми експлуатації праці, а сама праця - обернена в "звичайний товар" - втратила свій колишній духовий зміст, свою мораль і творчу філософію. Нелогічно змагати до направи певних наслідків без усунення причин, що їх зроджують. Так само нелогічні спроби поєднання націократичних принципів надкласовості й соціального миру з силами капіталістичної реакції, що зроджують суспільний паразитизм і перманентні соціальні антагонізми. Ті, що ігнорують цю логіку, ведуть нечесну гру!
Соціалізм - коли відкинути його неприродний матеріалістичний світогляд - до певної міри правильно викрив антисоціальні дефекти капіталістичного устрою, але самий помилився в своїх висновках. Його спрощена, механічна схема могла дати лише такі наслідки, що їх бачимо на практиці московського комунізму. Комунізм створив у площині суспільно-політичній нову формою, але стару змістом, соціальну нерівність, сполучену з тиранією узурпаторської кліки, а в господарській - неповоротливу, хаотичну (дарма що "планову"!), машину державного капіталізму, що - вбивши всі здорові стимули праці й приватного інтересу - душить країну смертельним пресом визиску, безглуздого експериментаторства та марнотратства народних сил.
Українська націократія свою соціально-економічну політику будує на критичному досвіді й поєднанні старих доцільних елементів із новими формами та завданнями суспільного життя. Внутрішні суперечності капіталізму очевидні; вони з усе більшою силою позначатимуться на занархізованні внутрішніх відносин демократії. Проте помилкою думати, що всі його засади втратили свою актуальність. Життєздатні принципи капіталізму націократія використовує в зреформованих суспільно-виробничих умовах.
Так вона не заперечує приватну власність, економічну свободу й прагнення господарського зиску. Власність, приватна ініціатива й право на зиск - це проблеми не лише економічні, але й психологічні. Вони в основними, рушійними силами господарського розвитку. Де ці сили паралізовані - там вбивається само суспільне життя, а з ним і творчу відповідальність громадянина; на їх місце приходить бюрократична мертвеччина й лицемірне "ханжество", що ховає під брехливою маскою штучно погамовану людську натуру (приклад комунізму). Але водночас націократія привертає цим рушійним силам їх втрачений при капіталізмі властивий вміст. Інститут приватної власності, господарську свободу й стимули зиску - що в умовах капіталізму перетворилися в легалізований спекулятивними формулами "священості" і "економічного лібералізму" засіб хижацького визиску, в монополь панування клік і в аморальне право паразитарного споживання плодів праці інших людей, нічого взамін не продукуючи - вона обмежує твердими рамками творчого обов'язку, встановлюючи рівновагу між авторитетом держави, інтересами цілого суспільства й приватними стимулами господарюючого індивіда. Твердження соціалізму, що приватно-власницькі елементи капіталізму мають тенденцію переростати в антисоціальні вияви, підставне в умовах нерегульованого, стихійного характеру соціальних відносин і господарської продукції. Для збереження згаданої рівноваги, націократія надає своїй соціально-економічній системі комбінований характер, де приватна власність і економічна свобода сполучатимуться зо здійснюваними державою принципами господарської планової контролі й з певними родами колективної (Націоналізованої, муніципалізованої та кооперативної) власності там, де вона обумовлюється самим характером господарства.
При розбудові держави, націократія стане перед наслідками, що їх створила на більшій частині наших земель соціальна революція. Абстрагуючи від факту сучасної окупації України ворогами - ці наслідки в ніякому випадку не можна ігнорувати. Вони виявилися в двох позитивних напрямках: в знищенні чужого приватного фінансового, промислового й аграрного капіталу та в створенні нової суспільно-виробничої структури нашої нації, що характеризується наявністю трьох вирішальних соціальних груп: продукуючої інтелігенції, селянства й робітництва.
Націократія заперечує реставрацію капіталістично-поміщицького ладу в його колишніх формах. Засаднича шкідливість такої реставрації поглиблювалася б на Україні ще й відсутністю національних капіталів. Вона означала б насамперед повернення ворожих нації (московсько-польських і т.д.), визискувачів, уводячи, таким чином, у національний організм не лише елементи соціального, але й державно-політичного розкладу. (Тут, між іншими, ховається одна з причин, чому український націоналізм ставиться з непримиримістю до "орієнтацій" наших угодовських партій на "союзників" і різних підозрілих інтернаціональних спекулянтів...).
Зберігаючи комбінований принцип колективного й приватного інтересу, націократія індустріальний розвиток країни будуватиме на мішаних засадах націоналізованої (себто удержавленої), муніципалізованої, кооперативної і приватнокапіталістичної промисловості. Націоналізації підлягатимуть насамперед такі вирішальні для господарського розвитку, країни та її оборони галузі, як здобуваюча, важка, хімічна промисловість, транспорт і т.д. Удержавлення всіх цих родів промисловості - крім їх основного значіння - обумовлюється низкою важних причин, що їх тут детально не розглядаємо, а зокрема тим фактом, що якраз тут, в умовах приватнокапіталістичної ініціативи, неминуче виявляються найбільш антисоціальні прояви капіталоконцентрації й монополізму, що шкодять суспільним інтересам.
Муніципалізація поширюватиметься на підприємства, що обслуговують певні ділянки комунальних потреб (електричні стації, водотяги, місцева комунікація і т.д.). Натомість більшість ділянок так зв. легкої й споживчої промисловості, що продукує готові фабрикати та вироби масового попиту, творитиме, при виробничій і соціальній контролі держави, поле примінення кооперативної й приватнокапіталістичної ініціативи. Досвід комунізму показав, до яких карикатурних, ба навіть трагічних наслідків доводять спроби заступити тут творчу роль приватного почину бюрократичним етатизмом!
Слідуючою з черги базою господарської самодіяльної буде торгівля. Зосереджуючи в своїх руках монополь у деяких сферах зовнішньої і внутрішньої торгівлі, як також і політику регуляції товарових цін - держава сприятиме розвиткові кооперативної й приватновласницької ініціативи при обслуговуванні цієї важної функції суспільного обміну. Власне тут, в сполученні з промисловою діяльністю, найде собі основу для розвитку конструктивний у своїй соціальній місії кооперативно-приватний національний капітал. Поруч із цим держава протегуватиме розвиток ремісництва там, де воно не втратило свою суспільно-господарську актуальність.
Принцип приватної власності поширюватиметься й на міські нерухомості, в сполученні з муніципальною й корпоративною власністю. Ангажуючи приватний капітал у обмежені сфери господарської діяльності, націократія не забуває його антисоціальної тенденції перестати своє конструктивне призначення й виливатися в паразитарні форми. Для унеможливлення цього, держава координуватиме в своїх руках усі ділянки соціальної й фінансової політики (охорона праці, колективні договори, нормування прибуткового відсотку, емісії, біржа, девізи, чековий і вексельний обіг, податкова система і т.д.) регулюючи зріст і перерозподіл національних багатств в інтересах цілого суспільства.
Аграрну політику націократія будує на ствердженні позитивного факту експропріації капіталістично-поміщицьких господарств на Україні й застосує цей принцип па всі інші терени держави, де ця експропріація ще не відбулася. Поруч з цим підлягатимуть вивласненню й посілості протегованих окупаційними владами чужо-національних колоністів. Вивласнення поміщицьких і колонізаторських посілостей не підлягатиме викупові; саму таку можливість націократія уважає абсурдною, під оглядом національно - політичним (поміщики й колоністи в своїй масі є чужонаціональним - московсько-польським, румунським і т.д. - елементом) і шкідливою під оглядом соціально-економічним. Знесилене окупаціями, українське селянство вимагатиме від держави особливо сприятливих умов для свого розвитку; в цих умовах викупні платежі лягали б на нього невиправданим тягарем, являючись водночас прихованою формою фінансування ворожих Україні паразитарних елементів.
Найбільше відповідною інтересам нації й завданням сучасного сільськогосподарського виробництва формою, націократія визнає приватновласницьке-трудове середнє селянське господарство. Розбудовуючи цю аграрну систему й регулюючи мобільність землі в цілях унеможливлення її нової нетрудової концентрації держава допускатиме й колективні форми землеволодіння та землекористування (трудові спілки, продукційні кооперативи і т.д.) там, де це виправдуватиметься умовами продукції і виробничими звичками селянства.
Так представляються основні соціально-економічні підстави націократії. Їх внутрішній зміст йде по лінії пріоритету збірних інтересів нації й національної солідарності, що найдуть своє здіснення в своєманітній формі організації суспільства. Цією формою є - державний синдикалізм.

Зміст