VІ. НАЦІОКРАТІЯ
V. ДЕРЖАВНИЙ СИНДИКАЛІЗМ

Соціальний поділ внутрі нації - це конечність, створювана розвитком суспільно-виробничих відносин. Соціальні групи (або як їх називають - класи) нації - це органічні спільноти, що в кожному даному історичному періоді надають структурі. суспільства конкретних форм і означають її завдання.
Проблема соціального поділу нації є надзвичайно складною й многогранною. Її неможливо розрішувати ані методами класової реакції, що намагається здержати розвиток суспільно-політичних і господарських відносин (як це робить сучасний капіталізм), ані вузькоглядними догмами перманентної класової війни (як це робить комуно-соціалізм). Дійсність свідчить, що капіталізм і комуно-соціалізм проявляються в соціальній площині в однакових по суті, хоч і відмінних у формах, негативних наслідках якраз тому, що оба вони є насамперед класовими концепціями. Надміру протегуючи одну соціальну групу (в першому випадку - буржуазію; в другому - штучно сфабрикований "пролетаріат") коштом життєвих інтересів, а то й існування інших груп - вони унеможливлюють усебічний розвиток суспільного організму, а саму державу й владу обертають у знаряддя своїх класових цілей.
Націократія заперечує принцип класової боротьби та право окремих соціальних груп на монопольне панування в державі й на експлуатацію суспільства. Розглядаючи націю, як живе, суцільне-хоч і різноманітне в своїх складових частинах - єство, вона розв'язку соціальних проблем переносить у площину національної солідарності, що - визнаючи пріоритет інтересів нації-держави над інтересами окремих груп - видвигає принцип надкласовості. Здійснення надкласової солідарності можливе лише на базі пристосованої до неї господарської системи. Стверджуючи, що ні капіталістичний, ні комуно-соціалістичний устрої не посідають необхідних для цього прикмет, націократія - як бачили ми вище - розбудовує власну господарську систему, де різноманітність стимулів економічної діяльности та інтересів поодиноких соціальних груп узгіднюється й зрівноважується плановим втручанням держави, що паралізує переростання господарських засобів в антисоціальні фактори та регулює справедливий розподіл на¬ціонального доходу між всіма продукуючими верствами нації.
Одначе цього замало. Бо економічна політика, а з нею й зверхницька роль держави можуть давати корисні наслідки лише тоді, коли саму державу й її владу персоніфікують не класові й узурпаторські кліки (як це бачимо в умовах капіталістичної "демократії" і комуністичної диктатури), а ціле національне суспільство, зорганізоване в формах, що - беручи його за неподільну єдність - водночас рахуються з його органічним, функціональним розподілом на окремі частини (соціальні групи). Цею формою суспільної організації є для націократії - державний синдикалізм.
В своїй, практичній суті синдикалізм - це насамперед (умовлене розвитком господарської спеціалізації об'єднання людей, зайнятих виробництвом у певній господарській галузі, для охорони їхніх професійних інтересів. Вияви професійної організації бачимо вже в середньовічних корпораціях, що в свій час відіграли велику економічну роль в феодальному суспільстві. Капіталізм і нові ідеї економічного лібералізму спричинилися до занику корпорацій; вузько-становий, монополістичний характер старого корпоративного устрою вже не міг узгіднитися з вимогою "вільної гри" капіталістичних сил. Та згодом антисоціальні тенденції капіталізму - що все загострювалися з розвитком нового класу промислового пролетаріату, зроджуючи класову боротьбу - викликали появу нових, форм професійних об'єднань: так зв. синдикати (звідси назва - синдикалізм).
Синдикалістичний рух проявився в кількох формах, але найбільш характерним для передвоєнної доби був революційний (або як його ще навивають - сорелівський) синдикалізм. В основу своєї програми він поставив солідарність інтересів представників окремих виробничих фахів, змагаючи до об'єднання їх у замкнені від сторонніх елементів, професійні робітничі організації (синдикати), відповідно до їхньої господарської діяльности. Ці спілки мали стати основою професійно-виробничого розподілу суспільства в будучому синдикалістичному устрою. Можливість боротьби з капіталізмом і буржуазно-демократичним устроєм, революційний синдикалізм бачив у безкомпромісовій революційній акції. Відрізняючись від соціалізму своїм світоглядом і тактикою (соціалізм - матеріалістичний і опортуністичний; синдикалізм - волюнтаристичний і революційний), він тим не менше залишився насамперед інтернаціонально-класовою концепцією.
Від революційного синдикалізму, державний синдикалізм української націократії різниться відмінністю світогляду й завдань суспільної реконструкції. Державний синдикалізм заступає інтернаціонально-класову суть революційного синдикалізму культом власної нації - держави. Ідеологічні підстави й гіркий досвід пережитих Українською Нацією "соціалістичних" експериментів вказують йому, що розв'язка соціальних проблем лежить не в класовій боротьбі і не в уроєних (а у своєму реалізмі - хижих і спекулятивних) інтернаціональних догмах, лише в духовій, моральній і виробничій єдності всіх соціальних груп нації та їх збірній відповідальності за її розвиток і будучність. Революційний синдикалізм бачить своє завдання в об'єднанні й захисті інтересів окремих професійних груп, що мають творити автономні господарські організми у вигляді синдикатів - розпорошуючи в цей спосіб державу й розкладаючи її на ряд атомів. Натомість синдикалізм націократії - уважаючи державу основою політичного й економічного розвитку національного суспільства-своїм устроєм ще більше злютовує її монолітність, бо перетворює окремі, об'єднані в синдикатах, соціальні групи в організми, що стають нерозривними, функціональними частинами самої держави, кермуючи нею та контролюючи її чинність в інтересах цілої нації.
Державний синдикалізм розглядає всіх членів суспільства як виробників певних цінностей. Не класові її маєткові привілеї, не абсурдні пережитки старого правного й морального укладу, лише виробнича функція індивіда й груп стає вирішальною в означенні їх ролі в суспільстві. Обумовлена сучасною структурою суспільства соціальна мораль не може толерувати, щоб на його організмі продовжували жирувати відмираючі, безчинно-споживаючі, паразитарні клітини, коштом використання й розвитку молодих, творчоздібних сил... Відкидаючи спекулятивну мораль капіталістичної демократії, що демагогічними гаслами маскує визиск, нерівність і стихії ненависті, як також і примітивний "споживчий" варваризм комуно-соціалізму - державний синдикалізм будує свій устрій на здоровій етиці, конкретизованій в засаді: "продукт праці належить працюючим", на принципі органічності суспільства й на продукуючому обов'язку всіх його груп, що єдино зумовлює їх права на матеріальний еквівалент і суспільно-політичне значіння в державі.
В умовах капіталістичної демократії безпосереднім, кермуючим чинником державного й економічного життя є не організовані згідно з професійним принципом соціальні групи, лише партії. Претендуючи на заступництво інтересів цих груп партії є на ділі найбільш парадоксальним виявом викривленої структури капіталістичного, здеформованого суперечностями й виробничою анархією, суспільства. Творячи собою його дивовижну надбудову - зорганізовану не на органічному принципі виробничого розподілу, лише на підставі "політичних переконань" - ці партії найчастіше стають деструктивним знаряддям "вільної гри" капіталістичних відносин і "закамуфльованих" теоріями "свободи-рівності" егоїстичних групових інтересів.
Націократія "вільну гру" виробничої анархії заступає - господарським планом; хаос своєкорисних "політичних переконань" - суворою повинністю служби нації-державі та визнання її зверхнього авторитету, а галапасництво надмірних аматорів "свободи -рівності" - зрівноважує примусом обов'язку. Соціальний зміст нації визначають в дійсності не монархісти, консерватори, республіканці, клерикале, демократи, ліберали, радикали, соціалісти, комуністи і т.д., лише її продукційні групи; ці останні бере синдикалізм націократії за основу свого суспільно-політичного й економічного устрою, перетворюючи саму державу в спілку працюючих, де кожний громадянин і соціальні колективи співпрацюють на означених їхньою функцією місцях для досягнення загально - духового й матеріального - розвитку цілої нації-держави.
Випливаюча з сучасної суспільно-виробничої структури нашої нації економічна система націократії, базована на комбінованій співчинності державного, муніципального, кооперативного й приватного капіталу під плановим господарським кермуванням і соціальним контролем держави - обумовлятиме й організаційні форми синдикалістичного устрою. Всі органічні клітини суспільства (виробничі групи) будуть зорганізовані в синдикати (спілки) відповідно до своєї праці, професій і господарських функцій. Основними групами, що репрезентуватимуть у синдикатах інтелектуальну й фізичну працю нації, є: продукуюча інтелігенція - поділена на різні фахові підгрупи (вчені, техніки, педагоги, літератори, лікарі, службовці і т.д.); робітництво всіх родів промисловості й транспорту, різних виробничих категорій; селянство та сільсько¬господарське робітництво; ремісництво; власники промислових і торгівельних приватних підприємств, тощо.
Організуючи представників конкретних фахів і професій на місцях (в містах, промислових і сільських осередках), синдикати окремої виробничої категорії сполучатимуться згідно з адміністративно - територіальним поділом держави і принципом вертикальної централізації у вищі об'єднання; синдикалістичні союзи. (Так, для прикладу, професія лікарів матиме місцеві синдикати, що об'єднуватимуться далі в повітові й краєві союзи, аж до загальнодержавного "Центрального Союзу Синдикатів Лікарів"; подібно творитиметься "Центральний Союз Синдикатів Робітників Гірної Промисловості" і т.д.). Синдикати та їх союзи в своєму внутрішньому устрою користуватимуться відповідними автономними правами (вибір кермуючих органів, членська ініціатива, тощо); ця автономність має забезпечити об'єднаним у них виробничим групам суспільства спроможність здорової самодіяльності, а самі синдикати перетворювати в школу національно-політичного, громадського й професійного виховання членських мас. Але опікуючись самодіяльним розвитком синдикатів, націократія водночас уводить їх як складові елементи в державний організм і підпорядковує їх кермуючому контролю держави. Власне цей право-публічний зміст синдикатів надає їм державного характеру (звідси й назва - державний синдикалізм у відмінність до неорганізованих, вузько-класових синдикатів капіталістичного правопорядку).
В умовах капіталістичної демократії, праця - це лише визискуваний "товар", що улягає бездушним законам "попиту-пропозиції"... Цим своїм вихолощеним змістом вона стає для мільйонів людей прикрою, а то й зненавидженою необхідністю, що обумовлює фізичне, безцільове животіння. Синдикалізім націократії повертає праці людини її втрачений духовий і цільовий зміст. Всіх виробників-громадян він ставить у положення співтворців, співгосподарів витворюваних цінностей, що перейняті пафосом свого конструктивного обов'язку, переконанням важливості своєї суспільної функції та гордою свідомістю: "держава - це я".
Саме, зорганізоване в синдикатах, суспільство стане вирішальним, кермуючим чинником соціально-економічного життя держави. Узгіднення інтересів окремих суспільних груп, захист інтересів праці, колективні договори, свідома кермуюча участь і матеріальна зацікавленість робітників у виробництві підприємств, соціальне законодавство, справедливий перерозподіл національного доходу, нарешті - планове визначення чергових завдань народного господарства в цілому і в окремих його частинах - отже всі ті проблеми, що в умовах капіталістичної анархії й комуністичної диктатури викликають чи одверту класову боротьбу, чи стихію здушеної терором соціальної ненависті - всі ці проблеми солідарно вирішуватиме саме, об'єднане в синдикатах, суспільство. Синдикалістичний устрій стане лабораторією соціально-економічного життя нації.
Ці завдання виконуватимуть утворені на паритетних підставах із представників різних категорій синдикатів Господарські Ради. Функціонуючи в різних ступенях адміністративно-територіального поділу держави, вони матимуть своє завершення у Всеукраїнській Господарській Раді, що в характері державної установи буде дорадчим органом при законодавчій і виконавчій владі держави. Мало цього. Забезпечуючи свою надкласову суть - націократія відкидає участь політичних партій у державному управлінні. Свій державний устрій вона будує на поєднанні збірної волі національного суспільства та його конструктивної самодіяльності зо зверхницьким авторитетом нації-держави. Як побачимо далі, державний синдикалізм являтиметься важливим політичним чинником цього устрою.
З повищого нарису державного синдикалізму виявляється гармонізуюча суть націократії, що - виходячи з неподільної єдності нації - водночас рахується з органічністю її поділу на окремі складники та пов'язує ці останні функціональною залежністю знову в єдність, реалізуючи в цей спосіб свій зміст режиму панування цілої нації у власній державі.

VІ. НАЦІОКРАТІЯ
VI. НАЦІОНАЛЬНА ДИКТАТУРА

Свою визвольну акцію український націоналізм базує на національній революції. Її вміст, методи й завдання вія виводить із сучасного стану розшматованої поміж кількома окупантами Української Нації. Для українського націоналізму є аксіомою, що доки не буде змінене сучасне положення нашої нації, доти вона все буде загрожена в своєму розвитку та існуванні. Ніякі угодовські автономістнчні й федералістичні компроміси, ніякі легкодухі "орієнтаційні" лавірування перед тим чи іншим окупантом - не врятують Україну перед імперіалістичною навалою її історичних ворогів; закон її буття лежить тепер тільки в непримиримій боротьбі за свою державну самостійність і соборність. Це історичне завдання - через послідовні етапи підготовки визвольної боротьби, збройного здобуття й впорядкований самостійної держави - здійснить національна революція.
Національна революція - це не однобока революційна "техніка", що в своєму "негруванні всіх і всього" не має ніякої програмово-конструктивної концепції (такі власне твердження про революційний націоналізм поширює наша партійницька угодовщина). Пряма революційна дія для організованого націоналізму є лише одним із засобів сучасної фази визвольних змагань, що створить політичні й психологічні передпосилки для розгортання революції в усій її внутрішній глибині й програмовій ширині. Зміст національної революції не обмежується до безпосередньої боєвої акції; її завдання не кінчаться й на рішаючому, збройному зриві нації до здобуття державності. Бо й після усамостійнення, на Україні певний період проявлятимуться в різних сферах духового й суспільного життя негативні наслідки вікового поневолення, що вимагатимуть застосований відповідних оздоровлюючих середників. Для цього націоналізм включає в програму національної революції далекойдучі державотворчі почини, що в стані були б всебічно скріплювати, розхитаний окупаціями, організм нації, невпинно побільшувати її будуючі сили й здібність змагатися за право свого розвитку й тоді, коли Українська Держава вже існуватиме. Універсальна суть, динамізм і мораль українського націоналізму не лише покликають його до ролі чинного борця за волю нації, але й управнюють до монопольної місії конструктивного реформатора цілого її змісту та існування. Ця його реформаторська місія - владно сягаючи в усі ділянки духового й матеріального життя нації - узмістовлюється в національній революції. Отже ця остання реалізуватиме свої програмові завдання й в умовах існуючої державності, хоч, очевидно, їх характер і методи здійснювання будуть відмінні в переходових і завершуючих етапах.
Таким чином, національна революція - це е внутрішній, тяглий у часі та різноманітний у своїх виявах, ідейний, духо-волевий, визвольно-політичний і державно-творчий процес Української Нації, спрямований до її звільнення, скріплення, впорядкованім та забезпечення для неї гідного існування.
Вирішальною фазою революції, що обумовить її дальше конструктивне завершення, буде, пристосований до відповідних обставин, збройний виступ Української Нації проти окупантів. Його наслідки залежать насамперед від всебічної підготовки власних сил нації, що їх націоналізм уважає головним джерелом діючого й організуючого розгортання революції. Серед нашої легкодухої, спекулятивної партійщини, націоналістичне гасло власних сил не тішиться популярністю... Його вона уважає "фантастичною орієнтацією на вісімнадцятий туман", і горда з свого "реалізму" - що розгублено пантеличиться по кожночасній зміні чужих політичних барометрів - стирча головою летить в орієнтації на... ворожі сили, що загрожують Україні новою катастрофою. Між тим український націоналізм у своєму наставленні на власні сили нації є наскрізь реалістичний. Поборюючи катастрофальні орієнтації на історичних ворогів, він не відкидає сприятливої чужої помочі у визвольних змаганнях, пам'ятаючи однак, що навіть і така допомога приносить користь лише тому, хто має й власну силу її зужиткувати відповідно до своїх інтересів.
Серед явних зовнішніх і внутрішніх кон'юнктурних обставин не відбуватиметься збройна боротьба з окупантами - одне є безсумнівне: ця боротьба буде важка, кривава й жорстока. Своєю тактикою полохливого струся, легально-партійна угодовщина сподівається виспекулювати перемогу, з найменшою втратою власних зусиль і "безглуздих жертв". Марні надії в тій грізній труднощами й небезпеками добі, перемогу здобудеться лише ціною надзвичайного - натхненного жертовним поривом - напруження всіх сил нації, зорганізованої при цьому на такій устроєво-політичній системі, що - мимо своєї революційної провізоричності - була б здатна порвати маси до боротьби, вдержати їх потрібний час у мобілізаційному напруженні та забезпечити наші побідні наслідки всенародного зриву. Цю устроєву систему в переходовому етапі революції націоналізм будує на принципах національної диктатури.
Режим національної диктатури відкидає провідну участь політичних партії із їхніми вузькими інтересами у процесах революції. Таке становище організованого націоналізму до партій, груп і центрів, або інакше кажучи - до цілого орієнтаційно-угодовського табору, обумовлюють тактичні й засадничі причини. Розгляд ідейного змісту, психології, моралі й політики цього табору стверджує його шкідливість для планомірного розгортання революції. Схильний лише пасивно пристосовуватися до створюваних окупантами умовин, нездатний до активності й провідної місії, поглинений суперечностями й груповим егоїзмом - він ніколи не прийме націоналістичної концепції визвольної боротьби та її не піддержить. Після вже здобутої перемоги, певні елементи угодовського табору звантажуються в національну роботу й зможуть навіть бути корисними в її різнорідних ділянках. Але не тепер і не тоді, коли боротьба відбуватиметься серед "непевних" обставин...

Зміст