З УКРАЇНОЮ В СЕРЦІ
(з біографії одного з керівників повстання на броненосці “Потьомкін” Олександра Коваленка)

14 червня 1905 року під час військових маневрів біля Тендерівської коси в Чорному морі на броненосці “Потьомкін” вибухнуло повстання. У всій совєтській “історичній” літературі зазначалося, що повстання було підготовлене підпільною більшовицькою організацією.
Та чи більшовицькою?

Аби відповісти на це запитання, звернемося до біографії одного з керівників повстання – нашого земляка Олександра Петровича Коваленка.
Народився він у 1875 р. в Ромнах у сім’ї міщанина. З 1887-го по 1894 рік навчався у Роменському реальному училищі, де зійшовся з патріотично налаштованими юнаками, які склали пізніше роменську “Громаду”.
1886 року Сашко Коваленко вступає до Харківського технологічного інституту. Однодумців знаходить серед членів гуртка Гната Хоткевича – теж студента інституту, пізніше відомого українського письменника та бандуриста. Разом з Юрієм Коллардом, Дмитром Антоновичем, Іваном Кухтою та Євлампієм Тищенком Олександр Коваленко стає засновником Харківської української студентської громади. Організація “за короткий час дуже поширилася чисельно, здобуваючи щораз більше морального впливу серед українського студентства, організація, яка зробилася потім матір’ю майже всіх існуючих українських партій, та відіграла таку величезну роль в нашому національному русі й в нашій визвольній боротьбі” (Коллард Ю. Спогади юнацьких днів). До таємного товариства входив і сімнадцятирічний робітник Панас Матюшенко – майбутній організатор повстання на броненосці “Потьомкін”.
Панас і Олександр швидко потоваришували, стали душею гуртка, діяльність якого була спрямована проти національного гніту.
В 1898 р. до Харкова переселився Микола Міхновський. Невдовзі він став неабияким авторитетом для студентської молоді. Як згадує Юрій Коллард, “саме Міхновський в значній мірі спричинився до цілковитого відірвання нашої харківської молоді від політичного українофільства та етнографізму й показав нам певні шляхи через радикальний демократизм до революційного українського націоналізму.”
У 1899 р. в інституті відбулися студентські заворушення. Студенти, зокрема, вимагали викладання українською мовою. Не дивно, що незабаром з інституту шовіністичне керівництво відрахувало майже 300 студентів, серед них і організаторів молоді – Гната Хоткевича і Олександра Коваленка-“Журбенка”. Їм та іншим керівникам студентського руху заборонялося проживати в Харкові. Лише через рік Коваленку і Хоткевичу вдалося поновитись в інституті.
5 лютого 1900 р. Олександр Коваленко бере участь в Установчих зборах Революційної української партії (РУП), на яких були присутні Ю. Коллард, Д. Антонович, Б. Камінський, Л. Мацієвич, М. Русов, Д. Познанський, Б. Мартос.
Діяльність Революційної української партії була вміло законспірована. “То була ліга, лицарський орден молодих ентузіастів, які відчули потребу і час вийти на боротьбу нерівну, але повну посвяти” (Ю. Коллард).
Олександр Коваленко, активно працюючи у нелегальній організації, зумів закінчити інститут і одержати диплом інженера.
В 1903 р. “вольноопреділяющийся” Коваленко вступає на військову службу. Як інженера-офіцера його направляють на броненосець “Потьомкін”.
Тут, на кораблі, Олександр Петрович зустрічає давнього друга – матроса Панаса Матюшенка. На броненосці, до речі, було немало вихідців із його рідної Роменщини – Іван Глущенко з с. Малі Будки, Олександр Горох із Пекарів, Дмитро Дема з с. Семенівки, Іван Задорожній із с. Талалаївки, Сава Наріжний із с. Перекопівки, Петро Токар із с. Коровинців, Сава Щербак із с. Бобрика та ін. Були вихідці й з Сумського та Лебединського повітів. Словом, переважна більшість команди були українцями. Для діяльного члена РУП тут склалося сприятливе поле діяльності. Тим більше, що допомагав давній однодумець П. Матюшенко, який мав великий авторитет серед матросів.
Під час повстання на “Потьомкіні” було обрано комітет на чолі з Панасом Матюшенком. До його складу ввійшов і єдиний офіцер – Олександр Коваленко.
Після поразки Олександр Коваленко, Панас Матюшенко разом з іншими повстанцями висадилися в Румунії. О. Коваленко з П. Матюшенком виїхали до Швейцарії в Женеву. Потім Олександр Петрович жив у Празі та Парижі. Невдовзі він став однією з найпомітніших постатей української політичної еміграції.
Тут, на чужині, він досконало вивчив кілька європейських мов, штудіював наукову літературу, брав участь у підготовці еміграційних українських видань. Цікавий штрих до його біографії: за кордоном О. Коваленко познайомився з М. Горьким. Письменник настільки був зачарований високою культурою українського революціонера, що запропонував опікуватися його сином – Максимом. Олександр Петрович прийняв пропозицію і якийсь час був вихователем сина відомого російського письменника.
У 1917 р. Олександр Коваленко повертається в Україну і віддає себе в розпорядження Центральної Ради. Йому доручається організація морського міністерства Української Народної Республіки. Він виїжджає до Чорного моря. Пристрасні, запальні промови, відвідини кораблів, зустрічі з матросами... За короткий час більше як двадцять суден підняли жовто-блакитні прапори УНР. Та більшовицька агресія з Росії перервала будівництво незалежної держави та її флоту. Олександр Коваленко в 1919 р. знову емігрує.
Він викладає математику в університетах європейських столиць. Стає відомим вченим. Його праця “Практична геометрія” зробила переворот у галузі. Високо були оцінені й інші його монографії – з математики та механіки. Написав він і спогад про 1905 рік, декілька художніх творів.
Наш видатний земляк помер у Женеві в 1963 році. Останні слова його були: “Що нового чути з України?” Сюди, на береги Псла і Сули, летіли його останні поривання, останні устремління.
Це – лише короткі нотатки про життєвий шлях Олександра Коваленка.
Віриться, що з часом про нього буде написана не одна розвідка й книга.


Григорій ХВОСТЕНКО, Віктор РОГ
Історичний клуб “Холодний Яр”