УКРАЇНСЬКІ НОТИ в романсі адмірала КОЛЧАКА

Замість передмови

Безпосередній предок майбутнього білого диктатора – турецький адмірал Іліас-паша Колчак (згаданий в „Оді на взяття Хотину” Ломоносова) досяг посади візира, а у 1739 році в битві під Хотином (нині Чернівецька область), потрапив у російський полон і згодом перейшов на службу до російської армії. Його нащадки оселилися в Подільській губернії. Прадід адмірала – Лук’ян Колчак був сотником Бузького козацького війська. Варто згадати й те, що у ХVІІ-ХVІІІ ст. Колчаки породичалися з низкою українських аристократичних родин: Миклашевськими, Аркасами, Дорошенками. На Поділлі народився і батько флотоводця – Василь Іванович, який був морським артилеристом під час Кримської війни. Його дружина Ольга походила з херсонських дворян.

Таким чином, вже своїм походженням Колчак пов’язаний з Україною. О. Підлуцький у статті в „Дзеркалі тижня” називає його „чистокровним українцем родом з Херсонщини”, однак це відверте перебільшення. Тим не менше, певний ментальний зв’язок майбутнього омського диктатора з українською землею очевидний.

До речі, дружина адмірала – інтелігентна і вольова Софія Федорівна була родом із Кам’янця-Подільського. Дід по матері Олександра Колчака – Ілля Посохов був останнім одеським градоначальником (розстріляний більшовиками у 1920 р.).

Дія перша: На Чорному морі

У кінці червня 1916 р. Колчак був призначений командуючим Чорноморським флотом. У 1917 р. цей флот нараховував 40 тисяч осіб, біля 400 кораблів різних типів (у т.ч. 7 лінійних кораблів, 2 крейсери, 20 есмінців, 11 підводних човнів). Головна база – Севастополь. Флот та підпорядковані йому берегові підрозділи й мав очолити Колчак. Згодом була сформовано Дунайську військову флотилію, яка також підпорядковувалася цьому адміралу.

На запитання Колчака чому саме йому доручили очолити ЧФ, генерал-ад’ютант Алєксєєв, начальник штабу Верховного головнокомандувача, відповів, що це загальна точка зору: за своїми особистими якостями він зможе виконати операцію краще будь-кого. Вочевидь, Ставка зважала на бойовий досвід Колчака зі вторгнення в розташування ворога, продуманість його операцій, особисту відвагу адмірала. Адже мова йшла про грандіозну операцію – висадку десанту в Туреччині та захоплення проток Босфор і Дарданели.

Становище на чорноморському ТВД на той час було складним: порти та морські шляхи сполучення постійно зазнавали нападів турецького і німецького флотів, що фактично повністю володіли ситуацією. Швидкохідні німецькі крейсери „Гебен” і „Бреслау”, ворожі підводні човни стали справжнім головним болем для російського військового та цивільного флоту. Колчак прийняв командування протягом одного дня й одразу приступив до активних дій. Вже незабаром під його особистим керівництвом ЧФ здійснив мінування Босфору та турецького узбережжя (згодом неодноразово повторюване). Як результат – „Гебен” та 6 ворожих підводних човнів підірвалися на мінах та вийшли з ладу. Періодично проводилися обстріл турецького узбережжя та спостереження. Було блоковано морські перевезення вугілля турками. Зрозуміло, що були і втрати. Найбільш гучна та болюча – загибель за таємничих обставин флагмана ЧФ – лінійного корабля „Імператриця Марія”. З іншого боку ЧФ досяг великих успіхів з ворожими підводними човнами, що дозволило сконцентруватися на підготовці до „походу на Царгород”.

Дія друга: Буремний 1917-й

Взимку 1917 р. ситуація в Севастополі різко загострюється. Різке подорожчання практично усіх товарів, триваюча третій рік кривава війна непокоять народ. І це все – на тлі аномально теплої зими – на Різдво вже розцвів мигдаль, зазеленіли кущі, з’явилися кульбаби. Напруга в суспільстві була остаточно розбурхана повідомленнями у пресі.

У п’ятницю, 3 березня, “Кримський вісник” публікує наказ командувача ЧФ Колчака № 711: “В последние дни в Петрограде произошли вооруженные столкновения с полицией и волнения, в которых приняли участие войска Петроградского гарнизона… В ближайшие дни преувеличенные сведения об этих событиях дойдут до неприятеля, который постарается ими воспользоваться для нанесения нам неожиданного удара. Такая обстановка дополнительно требует от нас усиленной бдительности и готовности в полном спокойствии сохранить наше господствующее положение на Черном море и приложить труды и силы для достойного Великой России окончания войны”.

А наступного дня – ще більш вражаюча новина: “По приказанию командующего ЧФ сообщаем: «Государь Император Николай Александрович подписал в городе Пскове акт об отречении от Престола и отбыл в Ставку»”. Захиталося й рухнуло те, що здавалася майже для всіх вічним та непорушним. У місті завирували революційні вихори.

Командувач ЧФ позитивно поставився до Лютневої революції й створення Тимчасового уряду. Вочевидь, саме віра в те, що ТУ зможе продовжити війну аж до омріяного „переможного кінця” й стало причиною того, що Колчак так спокійно і навіть радісно зустрів кардинальну зміну правління. Колчак повідомляв до Петрограду: “...Черноморский флот и крепость всецело находятся в распоряжении нового народного правительства и приложат все силы для доведения войны до победного конца”. Як відзначали сучасники, порівняно з розхристаною столицею, центр Чорноморського флоту в той час вражав дисциплінованістю військових. Однак настрої матросів та солдат неухильно лівішали. Щоб врятувати ситуацію Колчак особисто прибув на мітинг 4 березня в Севастополі й виступив з промовою про необхідність збереження дисципліни та продовження війни до перемоги.

Вже в неділю, 5 березня, у Севастополі на площі Нахімова відбувся спільний парад військ гарнізону та флоту. О 14 годині відбувся мітинг і у флотському екіпажі, де з великою промовою виступив командувач – Колчак. Відтак його запросили до міської думи, де обговорювалося питання про роззброєння поліції та жандармерії (замість них планувалося створити народну міліцію, підсилену флотськими патрулями). За вказівкою Колчака з в’язниці випустили політв’язнів. 8 травня Колчак організував у Севастополі урочисте перепоховання лейтенанта П. Шмідта – керівника повстання на крейсері „Очаків”.

Почали створюватися різноманітні ради, які згодом створили єдину Раду робітничих, солдатських та матроських депутатів, які однак на початку прислухалися до думки командувача. Стрімко проводяться демократичні реформи: згідно наказу Колчака від 8 березня нижчі чини звільнялися від покарань. В квітні на флоті скасували носіння погонів, вензелів на кашкетах, необов’язковим стало віддавати честь поза лавою.

У підтриманні дисципліни та поваги до командирів величезною була особиста роль Колчака, що намагався знайти баланс між вимогами матросів та необхідністю збереження повного контролю за підлеглими. Це давалося йому нелегко. І він сам, і сучасники відзначали, що йому складно було розібратися в політичних іграх. Колчак так згадував про це: „В вопросах политического и социального порядка, сколько я припоминаю, у меня вообще никаких воспоминаний не осталось”.

Український фарватер ЧФ

Стихійний рух за українізацію армії поступово почав розгортатися і на Чорноморському флоті. Різні джерела називають різну кількість етнічних українців на ЧФ у той час – третина, половина, три чверті. Вже з 1900-го р. в Севастополі існував український гурток “Кобзар”. Членами гуртка були викладачі гімназії, інженери, офіцери військово-морського флоту та інші цивільні.

У березні 1917 р. у Сімферополі було створено Комітет Українського військового клубу ім. гетьмана П. Дорошенка. Клуб ставив собі за мету „Згуртування і стоваришування в одну сім'ю всіх вояків, лікарів, військових урядовців Української народності під прапором Федеральної Росії — Автономії України”. Відповідно зростає напруга між прихильниками українізації та російським офіцерством.

На початку квітня у Севастополі відбувся з’їзд Чорноморської української громади. З дозволу командуючого флотом Колчака було поінформовано телефоном всі флотські частини про день, місце і порядок денний. Попри сильну зливу з’їзд зібрав 5-6 тисяч учасників. На з’їзд прибув і сам Колчак. Він виголосив промову: “Мені випала честь говорити з українцями, що зібралися тут, заявити про своє існування, наочно його засвідчити. Чорноморський флот, керувати яким маю за честь, на 90 відсотків складається з синів цієї нації. Я не можу не вітати українську націю, яка дала мені найліпших моряків, які тільки є у світі”. Останні слова адмірала були зустрінуті гучними вигуками “слава”. Громада нараховувала понад чотири тисячі членів, більшість яких – матроси. При Раді громади зорганізувався військово-морський клуб імені Івана Сірка.

Сучасник тих подій згадував: „Відбулось кілька надзвичайно численних українських маніфестацій і походів в Севастополі, які показали міць українського руху і були гарно улаштовані, великою кількістю жовто-блакитних прапорів з учасниками, одягненими в національні українські одяги. А в одній маніфестації, то брав участь чумацький віз з круторогими волами і цілий відділ матросів з лінійного корабля „Св. Євстафій” перебраний за запорожців і на конях”. У одній із маніфестацій взяла участь „в мальовничому полтавському старовинно-козацькому жіночому строю” Оксана Колчак, дружина командуючого флотом. Її, до речі, було обрано почесним головою Севастопольської Української Чорноморської Громади.

Один з ініціаторів українізації флоту С. Шрамченко згодом стверджував, що, на відміну від більшості представників вищої військової російської еліти, адмірал Колчак непогано орієнтувався у вкрай складних політичних умовах того часу, а в українському національному рухові бачив порятунок ЧФ від повної анархії та розвалу, що почали вже тоді флот охоплювати. Варто зазначити, що весною 1917-го українці Севастополя досить лояльно ставилися до політики Тимчасового уряду. Не було у них і яскраво виражених антивоєнних настроїв. У квітні 1917 р. на більшості кораблів Чорноморського флоту були створені українські корабельні ради.

Як вказує сучасний дослідник К. Бондаренко у цей час в адмірала проявляються сильні українофільські тенденції. Він повсюди возить із собою, крім Євангелія, томики Гоголя та "Історію України-Руси" Аркаса, а сучасники згадували, що Колчак часто цитував Шевченка. У травні 1917-го Олександр Колчак зустрічався з Грушевським. Намагався говорити українською, хоча це йому не надто вдавалося. Але увійти до Центральної Ради чи очолити військово-морське відомство категорично відмовився.

24 травня спільними зусиллями Української Громади і Військового Клубу було влаштоване Шевченківське свято в Сімферополі, згоду на проведення якого надав Колчак. Сучасники згадували про нього так: „Свято для Сімферополя випало досить таки імпозантно. Самих військових українців з нашої залоги прибуло до десяти тисяч… Цивільних українців теж прибуло кілька тисяч. Були й делегації від українських залог Феодосії та Севастополя, а також від Чорноморського Флоту”.

Генерал ДА УНР Микола Капустянський згодом описав Колчака та його ставлення до процесу українізації: „Адмірал Колчак був без сумніву талановитий моряк, чесний патріот, муж сильної волі, нестримної енергії і високих моральних якостей. Був поміркованою ліберальною людиною. На самовизначення народів Колчак дивився прихильно і вважав, що тільки націоналізмом можливо перемогти московський червоний інтернаціонал. Цікаво, що на посту командира Чорноморської фльоти в час революції і на початку большевизму адмірал діяв у повному контакті з українськими організаціями і завжди числився з ними. Він охоче дав свою згоду на українізацію Чорноморської фльоти. Дружина Колчака співчувала українському рухові і інколи в урочисті дні навіть появлялася в нашому національному вбранні. Взагалі, Колчак користувався великою повагою в Чорноморській фльоті і в українського суспільства в Севастополі. За часів Центральної Ради делегати від фльоти і від наших українських організацій висували кандидатуру адмірала Колчака на пост морського міністра”.

За оцінками К. Бондаренка Колчак міг претендувати на гетьманську булаву України, однак на заваді стали відсутність династичної спорідненості з давніми гетьманськими родами та – що в той момент було найважливішим для українських політиків – різкі антинімецькі погляди Колчака.

Загострення протистояння та відставка командуючого

У другій половині квітня Колчака викликають до столиці для доповіді про стан справ на ЧФ. “Хитка стабільність” – було його відповіддю. Але сам Петроград й те, що там відбувалося, а також почуте від військового міністра, вразило Колчака до глибини душі – дезертирства, продаж зброї, братання з німцями... На нараді Колчаку запропонували очолити Балтійський флот для наведення там ладу, однак він відмовився, посилаючись на те, що й на його флоті тривають аналогічні процеси. Повернувшись до Севастополя Колчак неодноразово виступає перед особовим складом флоту, депутатами рад, на загальноміських зборах. Він закликає: „Первая забота — это восстановление духа и боевой мощи тех частей армии и флота, которые ее утратили, восстановление путем дисциплины и организации, а для этого надо прекратить немедленно доморощенные реформы, основанные на самомнении невежества”.

У травні між Колчаком та ЦК Ради розгорівся конфлікт. Поштовхом стали обвинувачення з боку Ради на адресу помічника головного коменданта порту Петрова в корисливих зловживаннях. Рада арештувала Петрова без згоди адмірала. Для розв’язання конфлікту до міста прибув сам Керенський. Він пробув у Севастополі лише день, але встиг провести низку мітингів та зустрічей. Приїзд Керенського лише зовнішньо вирішив ситуацію – матроси радісно вітали його, але справи продовжували погіршуватися. Колчак майже весь час проводить на кораблях, виступає на мітингах, але влада та вплив все більше втікають від нього, наче пісок крізь пальці. На флоті посилювалися антиофіцерські настрої, дисципліна різко занепадала. ЧФ все ще зберігав панівні позиції на морі – ставив міни, здійснював рейди, але справи на суші погіршувалися. Деякі команди відмовлялися приймати участь в бойових операціях, виконувати накази командуючого.

30 травня Колчак записав у щоденнику: „...До сего дня мне удавалось в течение 3-х месяцев удерживать флот от позорного развала, сохраняя дисциплину и организацию. Сегодня на флоте создалась анархия и я вторично обратился к правительству с указанием на необходимость моей смены. За 11 месяцев моего командования я выполнил главную задачу — я осуществил полное господство на море, ликвидировав деятельность даже неприятельских подлодок”.
Ввечері 5 червня почався виступ матросів Чорноморського флотського екіпажу. Вони арештували низку офіцерів, проводили обшуки. Наступного дня відбулися збори делегатів матросів, солдатів, офіцерів та робітників. Було винесено резолюцію про відсторонення від посад командуючого флотом адмірала О. Колчака та начштабу капітана першого рангу М. Смірнова. Також вирішили обшукати та обеззброїти усіх офіцерів армії та флоту.

Намагаючись уникнути кровопролиття Колчак віддає наказ, переданий радіотелеграфом: „Считаю постановление делегатского собрания об отобрании оружия у офицеров позорящим команду, офицеров, флот и меня. Считаю, что ни я один, ни офицеры ничем не вызвали подозрений в своей искренности и существовании тех или иных интересов, помимо русской военной силы. Призываю офицеров во избежание возможных эксцессов, добровольно подчиниться требованиям команд и отдать им все оружие...”.

Того ж дня, 6 червня, після 17-ї години, члени судового комітету флагманського броненосця „Георгія Переможця” прийшли в каюту з вимогою здати зброю. Це, вочевидь, викликало нервовий зрив у Колчака. Адмірал виставив їх за двері, а відтак вийшов на палубу й викинув за борт свою Георгіївську шаблю з написом „За хоробрість”, отриману за оборону Порт-Артура. За легендою, при цьому він сказав: „Море мені її дало, морю я її віддаю”. Наприкінці липня того ж року її підняли водолази, а згодом особлива делегація ЧФ повернула її своєму колишньому командувачу в Петрограді. Можна тільки припустити яку душевну травму завдали ці події бойовому офіцеру, що вірив в необхідність збереження дисципліни та продовження війни до переможної війни.

Колчак наказав спустити свій прапор командувача та відправив телеграму Тимчасовому уряду про відставку. Однак його особистий авторитет усе ще був високим – на зборах делегатів флоту та берегових частин лише 4 з 72 делегатів проголосували за його арешт. Тієї ж ночі надійшов наказ Тимчасового – Колчаку негайно прибути до столиці для доповіді, командування прийняти адміралу В. Лукіну, зброю офіцерам повернути. 9 червня до Петрограда виїжджала американська військово-морська місія, що приїжджала до Севастополя вивчати досвід ЧФ з мінної справи і боротьби з підводними човнами. Тим же потягом виїхав і Олександр Колчак. До України він вже не повернуся. Німецький та турецький флоти негайно активізували свої дії на Чорному морі, по суті повністю перехопивши ініціативу.

Дія третя: Дипломатичний суперник, військовий супротивник

З липня по жовтень 1917 р. Колчак перебував у США на чолі військово-морської місії. В жовтні 1918 р. адмірал прибув до Омську та був призначений військовим і морським міністром білого Сибірського уряду. А вже 18 листопада в результаті перевороту, підтриманого інтервентами, став диктатором з титулом „Верховного правителя російської держави”. Його визнали своїм зверхником інші лідери білого руху, зокрема й Денікін.

У першій половині 1919 р. особливо гостро постало питання про те, кого в боротьбі з радянською владою підтримає Антанта – прихильників єдиної Росії (серед яких теж не було єдності – там можна було знайти запеклих монархістів, поміркованих лібералів типу Колчака та лівих, що гуртувалися навколо Керенського) чи тих, хто відстоював право національних регіонів колишньої Російської імперії на самовизначення аж до творення власних держав.

26 травня 1919 р. було прийнято постанову Найвищої Ради Антанти про визнання Олександр Колчака верховним правителем Росії. У вимогах Антанти до нього мова про федеративний устрій майбутньої Росії не йшла, про Україну взагалі не говорилося. Зрозуміло, що за таких обставин ані Колчак, ані Денікін не збиралися вести переговори та співпрацювати з УНР.

Після оголошення у паризькій пресі про рішення Антанти Українська Делегація, що там перебувала, спромоглася лише заявити протест. Її голова Г. Сидоренко звернувся до голови мирної конференції на предмет того, що коли Найвища рада дійсно визнає уряд Колчака, вона повинна узяти до відома „одностайну і тверду волю українського народу жити в незалежній Українській державі”. Виходячи з цього, він наголошував, що „визнання Найвищою радою російського уряду не означатиме його легіитимізації на українських територіях, де український народ утворив власну державу” і що „він вирішив захищати усіма силами свою незалежність і суверенність”.

Але на цьому їх активність й скінчилася – вони навіть не повідомили Директорію, що надії на допомогу Антанти й визнання нею України за таких обставин цілком марні. Навпаки, Сидоренко продовжував надсилати до уряду УНР оптимістичні звіти, що, мовляв, ось-ось буде визнання для України. Ця злочинна халатність призвела в підсумку до того, що Армія УНР виявилася неготовою до війни з денікінцями та зазнала відчутних втрат на новому, неочікуваному фронті. Згодом В. Винниченко в написаних на південному узбережжі Франції мемуарах єхидно відгукувався про ці дипломатичні „потуги” Директорії, звинувачуючи її в підлабузництві до Антанти без особливих результатів.

Не можна сказати, що держоргани УНР лише байдикували. С. Петлюра через агента Відділу закордонної інформації МВС УНР А. Стрижевського намагався здійснювати конспіративні контакти з адміралом Колчаком з метою можливої взаємної підтримки в боротьбі проти радянської влади. Однак, вочевидь, далі кількох розмов справа не пішла.

Водночас на території УНР активно діяла й колчаківська агентура, сформована передусім з колишніх офіцерів імператорської армії. Б. Мартос у своїх спогадах стверджував, наприклад, що в штабі Північної Групи ДА УНР під командуванням Оскілка діяла підпільна група білих на чолі з начальником штабу групи ген. Всеволодом Агапієвим. Ця група, начебто, мала зв’язки з Колчаком та підпіллям білих, що діяло в ЧА. Мартос припускає, що Агапієв планував скористатися організованим правими українськими партіями повстанням під проводом Оскілка проти Петлюри, щоб знищити Директорію, а відтак атакувати червоних з заходу на чолі загонів білих добровольців, що концентрувалися в Польщі.

Восени 1919 р. розпочалася українсько-білогвардійська війна. Конфлікт з УНР мав для білих фактично катастрофічні наслідки: денікінці були змушені відволікати значні сили на захист своїх тилів від петлюрівців та махновців, тим самим позбувшись критично потрібних для захоплення Москви і з’єднання з Сибірською армією Колчака людських та матеріальних резервів.

Водночас, можна припустити, що омський диктатор краще розумів усю сутність тодішньої ситуації. Сучасний дослідник М. Ковальчук стверджує, що зберігся лист адмірала Колчака до Денікіна, написаний у вересні 1919 року. У ньому було застереження: зв’язуватися з армією УНР, а встановити демаркаційну лінію, не займаючи нові і не віддаючи захоплені території, а тільки зосередитися на боротьбі з більшовиками. Однак Денікін, який надзвичайно вороже ставився до українського національного руху, не зважав на пересторогу Колчака.

Вже цитований вище Капустянский шкодував згодом про втрачені можливості союзу між УНР та Колчаком: „У Колчака було забагато моралі й шляхетної відвертости, але бракувало йому здібности пристосовуватися до обставин, так конче потрібної діячеві революційного часу. На жаль, не адмірал Колчак був нашим безпосереднім сусідом. Може б тоді інакше стала справа в московсько-українських взаємовідносинах року 1919-го”.

Дія четверта: Українські формування у складі колчаківської армії

Спроба перша: Українські курені імені Шевченка та імені гетьмана Сагайдачного

Влітку 1918 р. у Сибіру розпочалося формування в рамках двох українських підрозділів, що мали увійти до складу військ „білих” – Збройних сил Тимчасового сибірського уряду. В Омську, тодішній столиці Колчака, створювали курінь (батальйон) ім. гетьмана Сагайдачного, а в Челябінську – ім. Тараса Шевченка. Наказами відповідно від 3 та 11 березня 1919 р. курені були включені до складу армії Колчака.

Сучасний дослідник Я. Тинченко вказує, що на той час Український курінь ім. Сагайдачного був розгорнутий в однойменний стрілецький полк (щодо шевченківців у літературі також зустрічається визначення „полк”), який з червня 1918 по березень 1919 р. воював у складі 2-го Степового Сибірського корпусу, а потім – на крайньому фланзі колчаківців – у Південну групу Західної армії, а відтак у травні 1919 р. був включений до складу 1-го Волзького армійського корпусу. Чесно кажучи й ця інформація викликає у мене певні сумніви: по-перше, щось надто швидко його відправили на фронт, по-друге, як вказувалося вище – офіційно до складу ЗС ТСУ він увійшов лише в березні 1919 р. Підозрюю, що насправді сагайдачників невдовзі розформували через клопіт колчаківців з куренем ім. Шевченка. Про останній ми й поговоримо більш детально.

Курінь ім. Шевченка почали формувати у серпні 1918 р. в казармах 196-го піхотного Інсарського полку за рахунок добровольців з числа українських переселенців, що мешкали на Південному Уралі та Алтаї (більшовик Лебединський у своїх спогадах вказував, що мобілізацію до куреня проводили насильно каральні загони колчаківців). Ініціатором його створення стала Челябінська українська організація, яку очолював поручник Овчарук.

Командиром шевченківців став поручник Святенко, командний склад формувався з числа російських офіцерів та українців-прапорщиків колишніх 109-го та 163-го запасних піхотних полків. Курінь був відмінно забезпечений уніформою та амуніцією. Вояків вдягнули в бурі ведмежі папахи, шинелі та чоботи. Відмінною відзнакою куреня були жовті погони з синім кантом, на які нашивалися білі смужки. Офіцери носили сірі смушкові папахи з синім шликом, що завершувалася золотою китицею. Кокарди вживалися загальноросійського зразка. У курені використовувалася українська військова термінологія – вояки іменувалися козаками, фельдфебелі – бунчужним і т.п. Роти йменувалися сотнями, командира полку називали курінним отаманом. Форма звертання до командирів – „пане”. В курені було чотири сотні. Перед відправкою на фронт озброїли гвинтівками російського зразка, виготовленими в США. Курінь включили до складу 11-ї Уральської стрілецької дивізії (командир – генерал-майор В. Ванюков) 6-го Уральського стрілецького корпусу (командир – генерал-майор Н. Сукін).

Однак відразу після того, як він прибув на фронт, відбулася подія, яка в білогвардійській історіографії згадується як „Українська історія”: шевченківці біля станції Сарай-Гір Самаро-Златоустівської залізниці перейшли на сторону червоних. Помилкою білих було поставити курінь на стратегічну ділянку фронту. Зі станції, куди вони прибули 30 квітня, їх спрямували за 12 км – до с. Кузькіно, де вже знаходилися добряче пошарпані після тяжких боїв білі частини.

Справа в тому, що ще під час формування куреня в Челябінську в курені було створено підпільний більшовицько-анархістський ревком (на весну 1919 р. до підпілля належало біля 500 чоловік). Під час т.зв. колчаківських мобілізацій у січні 1919 р. до куреня потрапляє підпільна більшовицька група, яку очолював колишній студент Пермького університету Орловський. Деякі з них, як наприклад, Максим Мартинюк та Роман Талан були біженцями з Холмської губернії. Частина з більшовиків зуміла зайняти командні посади – Степан Пацек (теж холмщанин, навчався свого часу в учительській семінарії разом з Мартинюком) став бунчужним першої сотні, Лебединський – командиром відділенням другої сотні. Поступово почало формуватися підпілля шляхом створення добре законспірованих „п’ятірок”.

О п’ятій вечора 1 травня по сигналу – трьох рушничних пострілах підпільники підняли повстання, під час якого було вбито від 20 до 60 своїх та інших частин офіцерів, решта врятувалися втечею. Зокрема, було вбито курінного отамана та сотників, командирів взводів. Командиром куреня став Пацек, начштабом – Орловський. Крім того, збройний виступ підтримали вояки інших розташованих поруч білих частин. Повсталі висунулися на зустріч червоним й наступного дня зустріли червоноармійців Верхньоуральського козачого полку Особливої козачої бригади І. Кашіріна.

У діру, що виникла у фронті білих, негайно кинулися кіннота, а відтак і піхота червоних. Колчаківці почали хаотичний відступ. Деморалізоване командування 6-го куреня повідомило про повстання з запізненням та применшуючи загрозу. Додаткові підкріплення надійшли з запізненням та у незначній кількості. І хоча в мемуарах червоних командирів, зокрема Фрунзе, про це не говорилося, в працях багатьох діячів білого руху стверджувалося, що саме ситуація з куренем ім. Шевченка стала початком катастрофи для них – прорив так і не вдалося закрити, Західній армії довелося відступати по всьому фронту, щоб хоч трохи його вирівняти та закріпитися на новому рубежі.

На сторону червоних перейшли біля 1100 шевченківців та біля 1500 заагітованих ними вояків з інших полків армії Колчака. З шевченківців у РСЧА сформували т.зв. Український добровольчий полк (1250 багнетів та 75 шабель) Туркестанської армії, який згодом був перейменований у 210-й стрілецький Український ім. Леніна полк. Він приймав участь у боях на Південному Уралі та в Україні, в радянсько-польській війні 1920 р.

Спроба друга: 1-й Карпаторуський стрілецький полк

У Сибіру в той час була досить велика кількість галицьких та закарпатських українців, що потрапили до російського полону як вояки австро-угорської армії. Багато хто з них чимало не наважувалися в такий буремний час вирушати за тисячу кілометрів. Думаю, що це стосувалося передусім простих вояків. Непряме підтвердження – сучасники згадували, що ці люди працювали в Омську на самих чорних та важких роботах – асенізаторами, пекарями тощо. Ось тоді й виникає ідея про створення у складі армії Колчака т.зв. Карпаторуського полку з числа таких військовополонених.

Як саме відбувався процес формування полку зрозуміти складно. З одного боку – колчаківська преса інформувала про небувале піднесення, викликане цією ідеєю серед „карпаторусів” та величезний наплив добровольців. З іншого – сучасник тих подій, барон Будберг стверджував у мемуарах, що мобілізація до полку проводилася насильно, оскільки колишні військовополонені не надто бажали йти воювати, вдовольняючись мирною працею в тилу. Багато хто з них втік з Омська. Інших зігнали під час облав та тримали в бараках на станції Куломзіно. Надходила інформація, що ці „добровольці” клянуть колчаківський режим й обіцяють за першої можливості перейти на сторону червоних, щоб ті відправили їх на Батьківщину.

Судячи зі спогадів Будберга в той час в колчаківській армії вже існував добровольчий батальйон з галичан-добровольців, який включили до новоствореного полку. Але ця цілком боєздатна та віддана уряду Колчака військова частина втратила свою силу та дисциплінованість в оточенні розлючених насильницькою мобілізацією земляків.

12 жовтня 1919 р. в Омську відбулися урочисті проводи полку на фронт. Було освячено прапор полку, який урядова газета описувала так: „на одной стороне его изображена икона Почаевской Божией Матери, покровительницы карпаторуссов, на другой лев, берущий приступом гору – символ силы и крепости народа, целых шесть веков неустанно боровшегося за свою самостоятельность с германизмом и католицизмом”. Командиром полку став полковник Гамбль.

Вже за кілька днів полк прийняв свій перший бій. Пройшовши пішим маршем кілька десятків кілометрів вояки були змушені штурмувати добре укріплені позиції червоних у селі Большекурейне (нині Курганська область). Під безперервним рушничним та кулеметним вогнем супротивника вони таки зуміли увірватися в село. Поранені, відтранспортовані до тилу, потім розповідали жахливі подробиці. Це було справжнє пекло, м’ясорубка: червоні (44-й полк 5-ї Пензенської дивізії) вміло маневрували, розстрілюючи атакуючих буквально впритул. Бій тривав з 11-ї ранку до 9-ї вечора. З 15 офіцерів полку, що приймали участь в бою, вижили лише двоє. Полк втратив більше 300 чоловік вбитими та пораненими. Існує інформація, що 420 вояків 1-го Карпаторуського стрілецького полку опинилася у червоних: за одними даними – потрапили в полон, за іншими – добровільно перейшли на сторону супротивника. Їх було прийнято до РСЧА та відправлено на польський фронт. Оперативні зведення червоних зафіксували протягом наступних днів ще кілька випадків переходу на їх сторону груп карпаторуських стрільців. Це був єдиний бій цього полку.

Спроба третя: Зелений Клин

Вже весною 1917 р. серед українців, що мешкали на російському Далекому Сході (популярна українська назва – Зелений Клин), розгортається національний рухУкраїнська Далекосхідна рада починає створювати українські військові загони самооборони з числа українців-вояків, загальне командування над якими прийняв полковник Слищенко. Цьому процесу активно опиралося російське військове командування. Третій з’їзд Перший Всеукраїнський з’їзд Далекого Сходу прийняв рішення про початок боротьби за створення незалежної Української держави на Далекому Сході та формування Української армії Зеленого Клина. Останнє було доручено генералу Хрещатицькому. Він приступив до формування українських дивізій на залізничній станції Ехо, однак адмірал Колчак заборонив формування окремої української армії, а вже сформовані підрозділи наказав відправити на фронт, де вони мали бути включені до білих військ.

Відмова колчаківського уряду визнавати будь-які права за українською громадою Далекого Сходу, насильницькі експропріації у селян та насильницькі мобілізації до армії різко збільшили суспільні антипатії до омського диктатора. У червні 1919 р. Крайовий секретаріат Зеленого Клина (нелегальний український центр) оголосив війну Колчаку та його уряду. З числа українських селян та вояків, що дезертирували з білої армії, планувалося сформувати партизанські загони та почати повстанську боротьбу. Про ці плани стало відомо колчаківській контррозвідці й лідери українців були арештовані.

Постскриптум

Ну ось і все. Звісно, можна було би пошукати більш детально, але ключові моменти, либонь, вхоплене. Відомий полтавський лікар О. Несвіцький записав 16 січня 1920 р. у щоденнику: “Сообщено в газете, что Колчак и его штаб взяты в плен...”. І - короткий та ляский, наче револьверний постріл запис від 24 січня: “В местной газете напечатано: „Организованная донская контрреволюция разгромлена. Верховный правитель всея Руси — Колчак — в руках Красной армии, сибирская контрреволюция уничтожена...”.

Наприкінці можемо згадати про ще два опосередковані зв’язки Колчака та України. Перший – літературний: герой романів Ю. Семенова радянський розвідник Максим Ісаєв, відомий широкому загалу як Штірліц, по матері був українцем, а свою каp’єру лицаря плаща й кинджалу починав у колчаківській прес-службі. Другий приклад – реальний, хоча й абсолютно опосередкований: „Колчак” – повстанське псевдо хорунжого УПА Федора Каролюка, який у 1944-45 рр. був командиром Тактичного відтінку та членом штабу Військової округи № 4 „Говерля” УПА-Захід (загинув 7 квітня 1945 р. у бою біля с. Брині Галицького району).