На початку ХХ століття український народ як і інші поневолені народи Російської імперії отримали реальний шанс відродження власної держави.

Лютнева революція 1917 року, що знищила ненависний царизм, розбудила національно-патріотичний дух українців, в тому числі військовослужбовців, які служили в імперській армії. Починаючи з 7 березня 1917 року стихійний революційний вибух в Україні починає набирати визначених форм, чітко проявився після обрання на спільних зборах політичних партій єдиного керівництва, що отримало назву Центральної Ради. 5-8 травня 1917 року відбувається Перший Український військовий з’їзд, головним рішенням якого стає необхідність проведення українізації частин та з’єднань Російської армії, що знаходилася в Україні.

На весні 1917 року російська армія традиційна опора імперії припинила своє існування. Користуючись тимчасовим безладдям представники національних рухів почали перетворювати ватаги озброєних людей в солдатських шинелях та матроських бушлатах в окремі загони, на національних принципах комплектації. Сформовані таким чином національні підрозділи фінів, латишів, поляків, українців, молдован, татар та північних кавказців, а також грузинів та вірмен відмовлялися виконувати розпорядження російського уряду заявляючи про визнання лише власних національних урядів [1].

Процес українізації не міг оминути Чорноморського флоту, за вплив на який почали боротьбу майже всі тогочасні політичні партії, що рвалися до влади. Не зважаючи на це, український рух отримав переважну більшість прихильників.

Описуючи своє враження від ІІ-го військового з’їзду, який відбувся в Києві 18-23 червня, російський часопис “ Киевская мысль” писав з цього приводу: “Всюди Ви бачили великі громади солдатів, матросів у білих блузах і десь не десь випадково “цивілля”. Між прибулими було багато підстаршин. Майже половина учасників мала військові відзнаки на грудях, в тому числі лицарів хреста св. Юрія. Були й такі, що відзначені всіма ступенями хреста св. Юрія.

Підсвідомо ми втішалися стрункими постатями й вільними рухами матросів. Опалена на сонці молодь справляла враження, що ці постаті вилиті з бронзи , й ви мимохідь ставали очарованими; ви проти своєї волі заражалися панівними настроями.” [2]

Розглядаючи процес українізації флоту, треба згадати про моряків-українців на інших флотах. Об’єднані збори моряків-балтійців проголосили про створення “Українського військово-морського Штабу Балтійського Флоту, до командування яким було залучено відомих діячів українського флоту: лейтенанта С. Шрамченка та старшого лейтенанта М.Білинського. Завдання, покладені на штаб, передбачали проведення українізації кораблів Балтійського флоту, більшість екіпажів яких складали українці [3]. До цих кораблів належали крейсер “Світлана”, ескадрені міноносці “Україна” та “Гайдамак” , на яких 12 жовтня були підняті українські прапори. В подальшому ці кораблі планувалося перевести до складу Чорноморського флоту. Остаточному втіленню в життя цих планів зашкодило захоплення влади більшовиками та повна дезорганізація установ флоту, що змусило українців залишити кораблі та виїхати в Україну. Доречно відмітити, що на Балтійськомв флоті кількість моряків, які вважали себе українцями, складала 12 000 осіб [4].

Спроба проведення українізації була проведена і на інших флотах Російської імперії. Українські Ради створювалися на Каспійській, Сибірській, Амурській флотиліях та флотилії Північного Льодовитого Океану. Українська Військово-морська рада Каспійської флотилії ставила за мету українізацію кораблів, у зв’язку з чим було надіслано звернення до Чорноморської Ради із проханням про надання підтримки. Завдання, які передбачалися для кораблів Каспійської флотилії, в першу чергу повинні були забезпечити захист інтересів України та підтримку українських поселень Кавказу. Цілком закономірно, що питання флоту не могли залишися поза увагою уряду Центральної Ради. Увагу до питань флоту загострювала необхідність забезпечити контроль над береговою смугою, яка простягалася майже на 1700 кілометрів.

Не дивлячись на те, що Чорноморський флот по своїм розмірам значно поступався Балтійському, він залишався потужною військовою силою. В стратегічних планах використання сил та засобів флоту передбачалися наступні завдання:

- вирішення завдань на морі та прибережній смузі з використанням артилерії, авіації, висадки морського десанту;

- контроль шляхів сполучення в басейні Чорного та Азовського морів, та річок які в них впадають.

Збереження бойової спроможності Чорноморського флоту в період загального розпаду імперії було обумовлено низкою попередніх подій. Революційні виступи матросів в 1905 році, революційні заворушення в Севастополі в 1912 році, сприяли більш ретельному підбору особового складу. З метою обмеження поширення революційних настроїв, командуванням набирались рекрути з Єкатеринославської, Полтавської, Київської, Харківської, Миколаївської губерній.

У 1917 році відсоток українців на Чорноморському флоті складав 65% , росіян 25% [5].

Боєздатність Чорноморського флоту було збережено завдяки тому, що на відміну від армійських частин, на флоті не було помітних бойових втрат в офіцерському складі. Майже всі офіцери були випускниками Військово - Морського кадетського корпусу, вихідцями з заможних дворянських та офіцерських сімей, ліберальні ідеї в яких не користувалися успіхом [6].

Сприятливою умовою творення флоту на Чорному морі залишалася активна діяльність українських національно-освітніх гуртків міста Севастополя, які, починаючи з 1905 року, об’єдналися в український громадський гурток під назвою “Кобзар” [7]. До членів гуртка належала, крім української інтелігенції міста, значна кількість національно свідомих офіцерів флоту, в тому числі полковник В. Сівенко-Більський, капітан М. Неклієвич. Саме завдяки діяльності гуртка, із вибухом революції та з виходом його з підпілля, було утворено Раду Української Чорноморської Громади [8]. В березні 1917 року було проведено перші, а у квітні 1917 року – другі збори моряків-українців, де було обрано керівництво та визначені завдання щодо діяльності обраних секцій: воєнної, освітньої, агітаційно-пропагандистської та господарської.

Необхідно зазначити, що командувач Чорноморським флотом, віце-адмірал О.Колчак, із прихильністю поставився до діяльності цієї громадської установи, вбачаючи в ній альтернативний орган управління, зусиллями якого зберігалася стабільність та закладалися передумови збереження боєздатності флоту, недопущення анархії та революційної руїни [9].

Революційна хвиля, поступово поглинаючи уламки імперії, не оминула Крим. В червні 1917 року в Севастополі утворюється Севастопольська українська Рада військових і робітничих депутатів, а згодом Чорноморський український військовий комітет, який стає на захист інтересів українського населення міста в умовах зростаючого безвладдя.

Розуміючи значення Чорноморського флоту та, відчуваючи загрозу втрати контролю над ним, активізують свою діяльність більшовицькі організації [10].

В квітні 1917 року на більшісті кораблів та сухопутних частин Севастопольської морської фортеці були засновані українські ради. Найбільш впливові організації були засновані на лінкорах “Іван Злотоустий”, “Св. Євстафій”, “Ростислав”, крейсерах “Кагул”, “Прут”, мінній бригаді, ескадреному міноносці “Завидний”, флотському пів екіпажі [11].

На відміну від Балтійського флоту, де фактично вплив більшовиків був необмежений, на Чорноморському флоті їхні гасла сприймалися з відвертою насторогою. Більшовицькі ідеї, агітаторами яких виступали не українські елементи, не знаходили послідовників серед матросів, gthtdf;yf 75 відсотків яких були призвані на флот з українських земель [12]. Більш зрозумілим для них були гасла та маніфести, які надходили з Києва від щойно утвореного українського уряду. Але цей сприятливий момент був безповоротно втрачено. Нерішуча військова політика Центральної Ради, що спиралася на погляди соціалістичних партій, лозунгом яких стає ліквідація регулярної армії та заміна її народною міліцією, завдає флоту важкого удару.

Незважаючи на це, активна позиція моряків-чорноморців стимулювала відправку з Києва до Севастополя представника військового Генерального комітету. Він увійшов до складу штабу Командувача Чорноморським флотом з метою координації спільної діяльності.

В жовтні 1917 року в Києві утворюється Морська генеральна Рада, звернувшись до якої, представники 3-го Всеукраїнського військового з’їзду вимагали прискорити українізацію Чорноморського флоту. Розуміючи складну ситуацію, моряки-чорноморці не тільки чекали допомоги від уряду, але, із свого боку, робили все можливе для підняття його авторитету.

9 листопада 1917 року до Києва для підтримки Центральної Ради відбуває бойовий загін моряків у складі 700 чоловік. У столиці саме цей загін започаткував формування “Окремого морського куреня імені гетьмана Петра Сагайдачного”. Загін активно виступав проти більшовизму і майже весь загинув на вулицях Києва під час боротьби з більшовицькими загонами, які вдерлися з червоної Росії.

У грудні 1917 року урядом Центральної Ради було затверджено Закон “Про утворення Генерального секретаріату Морських справ”, який передбачав призначення на посаду Генерального секретаря Морських справ Д. Антоновича [13]. Після призначення секретаря Морських справ діяльність міністерства суттєво пожвавилася. 14 січня 1918 року було прийнято “Типовий закон про флот УНР”, згідно з яким кораблі колишнього імперського флоту, як військові, так і транспортні та торгівельні, проголошувалися флотом УНР. Упровадженню в життя цього закону зашкодила україно-більшовицька війна, внаслідок якої Київ тимчасово був окупований більшовицькими військами.

Невдачі українського уряду викликали активізацію антиукраїнського руху в Криму, особливу активність у цей час розпочинають більшовики, в першу чергу, через вплив на флот. Виконуючи постанови Ради Народних Комісарів РСФСР, більшовицькі організації починають шалену кампанію саботажу та диверсій. Ситуація навколо флоту погіршується й тим, що в Сімферополі та Севастополі фактично влада переходить до Рад робітничих та селянських депутатів, які відразу підпадають під вплив більшовиків. В цей же час у Бахчисараї утворюється альтернативна влада, яку очолює представник ісламської партії "Міллі Фірка” Челебєєв. Усе це, а, в першу чергу, відсутність рішучих дій з боку Центральної Ради та внаслідок суб’єктивних причин, суттєво погіршило ситуацію навколо флоту. Ще більш негативні наслідки мали місце після виходу додатку до “Тимчасового закону про флот УНР”, оголошеного 13 березня 1918 року. Знаходячись у полоні соціалістичних ідей та загальної революційної ейфорії, новий уряд скасував примусову службу на флоті. На зміну їй вводилося добровільне поповнення флоту на підставах принципу народної міліції, що для флоту на той час означало повний крах та руйнування [14].

Більшовицька агресія проти України змушувала вести негайні пошуки союзника. Орієнтація на країни Антанти стає неможливою з декількох суттєвих причин. В першу чергу тому, що це означало б продовження світової війни, по-друге, УНР була відрізана від країн Антанти фронтом, тому підтримка з їх боку була неможлива. Переговори із країнами австро-угорського блоку були останньою надією на порятунок УНР. Але для проведення цих переговорів, починаючи з 27 грудня 1917 року (9 січня 1918), та укладення відповідних угод необхідно було вирішити головне питання: Україна повинна була стати самостійною державою, замість того, щоб бути федеративною частиною іншої країни. Саме тому, скориставшись оголошеною на переговорах перервою з 5-го до 6-го (18-19) січня 1918 року Центральна Рада проголошує ІV Універсалом незалежність Української Народної Республіки, закликаючи український народ стати на оборону своєї суверенності [15].

Слід зазначити, що в той час, коли в Бресті проходили переговори, вороже кільце навколо Києва помітно звужувалося. 23 січня (5 лютого) 1918 року більшовицькі загони армії Муравйова розпочали обстріл Києва, внаслідок чого, за згадками очевидців, місто поступово перетворювалося “… на щось подібне до пекла”. Не маючи в своєму розпорядженні дальнобійних гармат та не бажаючи марних втрат серед міського населення, Рада міністрів і Центральна Рада залишають Київ і, в період з 25 по 26 січня (з 7 по 8 лютого) 1918 року, перебираються в Житомир.

Не дивлячись на це вкрай несприятливе становище, 27 січня (8 лютого) 1918 року завдяки зусиллям молодої української дипломатії було підписано мирний договір між УНР та австро-німецьким блоком. Договір передбачав припинення війни між сторонами, поновлення кордонів 1914 року, відмову від контрибуцій та укладення торгівельних угод. Але в той час, коли українська делегація святкувала підписання договору в Бресті, звірства більшовиків в Україні досягли свого апогею. Загони Муравйова влаштували різню, яку Київ не бачив із часів татаро-монгольської навали. Тільки 27 січня (9 лютого) 1918 року в Києві було закатовано близько трьох тисяч чоловік. Новий більшовицький комісар В. Затонський не міг приховати своїх почуттів: “Ми увійшли в місто: трупи й кров”.

Прагнучи зупинити більшовицьку агресію, не маючи відповідних власних військових сил, Центральна Рада була змушена звернутися до союзників за військовою допомогою [16]. 12 (25 лютого) розпочався спільний наступ українських та австро-німецьких військ. Першого березня 1918 року, після 19 днів більшовицької окупації, в Києві знову запрацювали українські органи влади.

Вибиті з України більшовицькі частини потягнулися до Криму де їх гостинно приймало “Крымское Советское Правительство”.

Питання володіння Кримом не залишилось поза уваги як Українського уряду, так і німецького командування. Попередні домовленості визначали окупацію Криму силами німецького контингенту. Для цього згідно детально розробленого плану, в районі міста Катеринослава було зосереджено декілька дивізій для проведення операції в Криму [17].

Захоплення Криму німцями привело би і до втрати контролю над Чорноморським флотом, чого Український уряд допустити не міг.

З цією метою було створено окрему групу під командуванням полковника Петра Болбачана у складі 5000 піхотинців, кінного полку, декількох артилерійських батарей та бронепотягу [18].

Розраховуючи виключно на власні сили, не зважаючи на застережливі повідомлення розвідки про створення червоними укріплень на Кримському перешийку, полковник Болбачан блискавичним кидком увірвався до Криму. 22 квітня 1918 року українські частини увійшли в Джанкой, розвиваючи наступ на Сімферополь. 24 квітня після короткого бою над Сімферополем було піднято жовто-блакитний прапор.

Населення Криму вітало своїх визволителів від більшовицького терору. За злуку з Україною були не тільки українці Криму, але й татари, караїми, німецькі колоністи. Від імені населення північного Криму до Києва відряджена делегація. Повноваження якої передбачали проведення переговорів з урядом про приєднання Кримського півострову до України [19].

Одначе успіх українців не викликав радості у німців. Командир 15 ландверної німецької дивізії спираючись на значну перевагу в силах заявив ультиматум. Згідно умов якого українські війська повинні негайно припинити наступ на Севастополь. Невиконання умов ультиматуму передбачало відношення до українських підрозділів в Криму як до ворожих сил. Ситуація набирала загрозливої форми. В кожну мить між українськими військами і німцями міг спалахнути бій. Не зважаючи на це полковник Болбачан відмовився виконувати умови ультиматуму.

Звістка про те що до Севастополя наближаються українські війська стала останньою краплиною що вирішила долю флоту.

На кораблях пройшли мітинги, рішенням яких на щоглах кораблів було піднято українські прапори.

Але ситуація на суходолі не сприяла вирішенню питань флоту на користь Україні. 27 квітня з метою запобігання конфронтації між союзниками та виконуючи попередні домовленості, з Києва надійшла телеграма з наказом “ Кримській групі залишити Крим та відійти в район м. Олександрівська “ [20].

Територія Криму та чорноморські порти підпадали під зону окупації німецькими військами, що ще більше загострювало і без того складну ситуацію на флоті. Усе це призводило від суперечок про долю флоту між українськими, російськими, більшовиками й анархістськими організаціями до відкритої конфронтації. Учасники цих подій у своїх спогадах наводять надзвичайно цікаві дані про те, як деколи, майже щодня, залежно від настрою матроських екіпажів, мінялися прапори на щоглах бойових кораблів. Ситуація на флоті поступово виходила з під контролю, влада офіцерів не відчувалася у матроських кубриках та бойових відсіках. Ще більш напруженою стає ситуація з наближенням до Криму передових німецьких частин. Наближення німців до Севастополю викликало негативну реакцію на кораблях. З метою запобігання захоплення кораблів як військової здобичі, згідно з наказом командувача Чорноморським флотом контр-адмірала М. Сабліна на них було піднято жовто-блакитні прапори УНР. Чорноморський флот визнав зверхність над собою українських законів. В цей же день на адресу Морського міністерства в Київ була направлена термінова телеграма, яка сповістила уряд, але вона залишилася без відповіді. Адже саме в цей час у Києві проходила зміна влади. 28 квітня 1918 року на Конгресі хліборобів було проголошено гетьманом України Павла Скоропадського, уряд якого мав змінити уряд Центральної Ради, який повністю вичерпав себе. Зміни, що відбулися в Києві, неминуче вплинули на долю флоту.

І хоча на українських кораблях було піднято українські прапори, німецька окупаційна влада заявила про введення нового контролю зі свого боку як над флотом, так і над базою та береговими спорудами. Ультиматум окупаційних військ викликав бурхливі дискусії на корабельних мітингах, екіпажі яких зайняли відверто ворожі позиції, відстоюючи свої погляди щодо подальших дій флоту. В ніч з 29 на 30 квітня, виконуючи вимогу Совнаркому РСФСР, під червоними прапорами до Новоросійська рушили 2 лінкори, 14 есмінців та декілька допоміжних суден.

В Севастополі залишилося 7 лінкорів, 3 крейсери, 12 есмінців, 6 міноносців, 45 підводних човнів, більша частина допоміжних суден [21]. Не дивлячись на те, що кораблі фактично належали Україні, німці відмовилися це визнати. За декілька днів на кораблях було повністю замінено команди на німецькі екіпажі. Нова українська влада на чолі з гетьманом П.Скоропадським не залишилась байдужою до долі флоту. 21 травня 1918 року було призначено представником Української Держави в Криму контр-адмірала М.Остроградського, який зайняв принципову позицію щодо відстоювання інтересів Українського Флоту. Рішучі дії контр-адмірала Остроградського та реакція німецького командування призвели до небезпечного загострювання ситуації. Внаслідок чого адмірал був змушений подати рапорт на звільнення від займаної посади. 10 червня 1918 року на цю посаду було призначено контр-адмірала Клочковського, якому вдалося в більш дипломатичній формі досягнути суттєвих послаблень із боку німців, внаслідок чого на деяких кораблях знову було піднято Українські прапори.

Військове міністерство, утворене за часів Гетьманату, почало активну роботу щодо створення українського флоту [22]. В цей час, як в цілому в Державі, так і у військовому міністерстві, починається активна праця. На початку травня Командувачем флоту Української Держави призначено віце-адмірала О. Покровського, штаб якого тимчасово розміщувався в Одесі. 23 травня на командувача та його штаб було покладено організацію охорони та забезпечення оборони Північно-західного району Чорноморського узбережжя. З метою якісного виконання покладеного завдання було сформовано спеціальну комісію у складі 5-ти адміралів та необхідної кількості провідних спеціалістів військово-морської справи. В цей же час, починаючи з 21 травня 1918 року, з метою налагодження співпраці з німецьким командуванням у Севастополі було призначено представництво на чолі з контр-адміралом М.Остроградським, в обов’язки якого входило вирішення питань щодо військових та допоміжних суден і про знаходження особового складу у місті. Рішучим кроком у порівнянні з попереднім урядом УНР було прийняття Радою Міністрів України постанови, в якій вказувалося, що весь Чорноморський флот у повному складі, а також частини забезпечення переходять виключно до складу збройних сил України.

В другій половині серпня 1918 року до Берліну від’їхав капітан Свірський. Повноваження якого передбачали: ведення переговорів що до передачі кораблів Чорноморського флоту, як військових так і торгівельних, уряду Української держави. До списку кораблів які повинні були перейти під український прапор було внесено: дредноут “Воля” ( б. “Імператор Олександр ІІІ ”), крейсер “Кагул”, 11 міноносців, група підводних човнів, 7 лінійних кораблів (“Пантелеймон“, ”Євстафій” ,”Іван Златоустий”, ” Ростислав” , “ Три святителя” , “ Сіноп ” , “Юрій Побідоносець” ), транспортні та допоміжні судна [23].

Пізніше, у вересні 1918 року, відбувся офіційний візит гетьмана П.Скоропадського до Німеччини та зустріч його з кайзером, на якій обговорювалися питання флоту [24]. Доречно згадати, що під час візиту до Німеччини гетьману П.Скоропадському було організовано екскурсії до портового міста, продемонстровано німецькі військові кораблі, організовано знайомство із суднобудівними заводами. Він, як професійний військовий чудово розумів місце й значення флоту в процесі державотворення. Адже в той час Чорне море залишалося регіоном із багатьма невирішеними питаннями, які набирали особливої гостроти після розпаду Російської імперії.

Завдяки зусиллям контр-адмірала В.Клочковського та всебічній підтримці з боку Військового міністерства та Уряду було вирішено питання щодо повернення кораблів Україні. Разом з тим Військовим міністерством було підготовлено та розглянуто низку законів, у тому числі й про корпус старшин, військово-морську санітарну справу, про військово-морських представників за кордоном; відпрацьовувались штати корпусу морської охорони узбережжя. Затверджено Раду міністрів морських справ, до складу якої повинні були увійти найбільш досвідчені адмірали та старші флотські офіцери. Надзвичайно важливим для існування флоту стало затвердження в бюджеті державних коштів на потреби флоту та Дунайської флотилії [25].

Після повернення німцями більшості кораблів, що базувалися в Севастополі, до складу українських морських сил 11 листопада 1918 року було оголошено наказ гетьмана про затвердження бойового складу флоту, а також про призов на службу офіцерів та матросів, звільнених під час захоплення німцями кораблів [26] Передбачалося для нової комплектації важливих посад організувати призов військовослужбовців з числа резерву флоту, але виключно громадян Української Держави. Цим же наказом були передбачені деякі зміни в структурі вищого керівництва флоту. Контр-адмірала А.Покровського було призначено Міністром військових справ Української Держави, заступниками якого стали: контр-адмірал М.Максимов в Одесі та контр-адмірал Гадд у Києві.

Наказом по морському відомству від 13 грудня 1918 року № 684/47 було встановлено затверджену Радою Міністрів суму для підтримки флоту 23.944.780 карбованців [27].