Трагічно склалася доля кораблів, що вийшли з Севастополя 29 квітня 1918 року під командою контр-адмірала Сабліна. Німецька загроза викликала занепокоєння моряків-чорноморців, особливо тих, що знаходилися під впливом більшовицької ідеї. Користуючись цим, 23 квітня 1918 року російська Рада Народних Комісарів видає наказ залишити Севастополь і перебазуватися до Новоросійська [28]. Цей наказ ще більше загострив ситуацію на флоті. Сім днів у військових частинах і на кораблях точилися гострі дебати, на яких відстоювалися, нав’язувалися діаметрально протилежні точки зору, одна з яких визначала три позиції: 1)не виконувати наказу Ради Народних Комісарів РРФСР від 23 квітня про передислокацію флоту, а залишитися в Севастополі та прийняти присягу на вірність Україні, - цю позицію відстоювали прихильники українських політичних партій; 2)представники проросійської орієнтації вимагали виконання розпорядження Ради Народних Комісарів та виходу в море у напрямку Новоросійська; 3)найбільш радикальну позицію зайняли ліві комуністи, послідовники ідей Л.Троцького, які вимагали розпочати бойові дії проти Німеччини, не визнаючи брестської домовленості, та продовження війни до повної перемоги.

29 квітня 1918 року, з підняттям жовто-блакитних прапорів на щоглах бойових кораблів, гострі дебати припинилися. Відчувши реальну загрозу втрати контролю над кораблями, як проросійські сили, так і більшовики почали шалену агітацію проти Центральної Ради, висуваючи як головний аргумент наближення німців до Севастополя. Переконуючи команди кораблів в тому, що це призведе до неодмінного затоплення кораблів як військової здобичі, а моряків – у полон. Найкращим аргументом більшовицької агітації стало зайняття позицій німецькою важкою артилерією на Братському кладовищі проти Костянтинівської батареї. Позиції забезпечували контроль над бухтою та ставали прямою загрозою для кораблів [29]. Це була остання крапка, яка прискорила розв’язку. Ситуація погіршувалася ще й завдяки відмові німецького командування у Криму провести переговори з моряками, які хотіли висловити свою точку зору до Чорноморського флоту. Невідомим для флоту залишилось ставлення українського уряду: на флот так і не надійшла відповідь на телеграму командувача флотом про визнання над собою зверхності українських законів.

Шукаючи вихід, представники кораблів флоту 29 квітня прийняли постанову: не коритися новому уряду та не передавати кораблі німцям. Виконуючи рішення зборів, контр-адмірал М.Саблін віддав наказ на бойовий перехід флоту до Новоросійська. Чотирнадцять бойових кораблів залишилися в Севастополі під українськими прапорами, дев’ятнадцять вийшли у відкрите море, взявши курс на Новоросійськ і 1 травня 1918 року стали на новоросійському рейді. Але й після цього ситуація навколо кораблів не втратила своєї гостроти.

1 травня 1918 року німецькі війська повністю опанували Севастополем, об’явивши всі кораблі тимчасово полоненими. Декілька бойових кораблів та суден забезпечення, в тому числі й есмінець “Зоркій”, було укомплектовано німецькими моряками і використовувалися для потреб німецького командування. Крейсер “Прут”, який до 1915 року входив до Турецької ескадри, носив назву “Меджедіє” та був затоплений під Одесою і після ремонту включений до складу Чорноморського флоту, було повернуто Туреччині [30].

Доля кораблів флоту, що вийшли із Севастополя, не оминула уваги командувача німецьким контингентом в Україні генерал-фельдмаршала Германа фон Ейхгона. Німцями було висунуто в ультимативній формі низку вимог до Радянської Росії щодо негайного повернення кораблів до Севастополя. Російський уряд змушений був відреагувати на них, адже вихід кораблів із Севастополя був відвертим порушенням умов Брестського договору, під яким стояли підписи в тому числі і радянських представників. Дев’ятого червня радянський уряд сповістив про готовність повернути кораблі Українській державі, хоча виконувати домовленості більшовики не збиралися. На телеграмі, що вийшла 24 травня 1918 року на адресу Новоросійської бази залишилася власноручна помітка, зроблена В.Леніним: “ніяка передача кораблів ворогам революції неможлива”. Категоричні вимоги щодо знищення флоту, в яких відкрито вказувалося на необхідність… потоплення кораблів, повторно надійшли 9 та 13 червня. Незрозуміла метушня з боку більшовицького уряду. Суперечливі вказівки з насторогою сприймалися на кораблях. В Новоросійську, як і на рейді в Севастополі, знову назрівав розкол флоту та неминуче протистояння різних політичних, національних течій та поглядів. Три точки зору знайшли своїх прихильників серед екіпажів кораблі. Перша – виконати розпорядження Совнаркому та потопити флот – прихильниками цієї ідеї залишилися більшовики. Друга – повернутися до Севастополя під владу Української Держави, не підпорядковуючись німцям. Третя – вести боротьбу до переможного кінця, не визнаючи умов Брестського договору – прихильниками якої були ліві комуністи.

16 червня 1918 року, з метою прийняття остаточного рішення, був проведений загальнофлотський референдум, результати якого засвідчили: 450 моряків підтримували позицію Леніна про знищення флоту, 500 проголосували про повернення до Севастополя, 1000 чоловік від прийняття рішення утрималися.

Підкоряючись рішенню більшості, командир ескадри кораблів, капітан 1 рангу О.Тихменєв, 17 червня віддав наказ залишити рейд: в ніч на 18 червня прямувати до Севастополя. Після повернення цих кораблів Чорноморський флот Української Держави складався з шести лінкорів, двох крейсерів, чотирнадцяти есмінців, двох міноносців, а також декількох десятків допоміжних суден. Все це в загальній кількості складало 70 відсотків колишнього імперського флоту.

Кораблі, що залишилися в Новоросійську, а це були лінкори “Свободная Росія”, 7 есмінців, 2 міноносця 18 та 19 червня 1918 року були виведені буксирами в море та повільно пішли на дно, затоплені власними екіпажами [31].

Поразка країн Четвертого союзу у світовій війні, революція в Австро-Угорщині, а, згодом, в Німеччині, прямим чином впливали на ситуацію в Україні. Вона швидко занурювалась у вир громадянської війни. Соціальні конфлікти, стримувані німецькими та австрійськими багнетами, вибухнули з новою силою. Повстання, підняте Директорією, швидко поширювалося. Відступ німецьких військ та входження в чорноморські порти кораблів Антанти ставило під загрозу існування флоту [32]. Увійшовши до Одеси та Севастополя, війська Антанти виставили варти на українських кораблях, визнавши їх за військову здобич та вивівши з часом частину кораблів на чолі з лінкором “Воля” до Стамбулу. Деякі кораблі було передано до складу Збройних Сил Півдня Росії, які підпорядковувались А. Денікіну [33].

Незважаючи на вкрай несприятливі умови, уряд Директорії, яка прийшла до влади в Україні, не залишив без належної уваги флот: 25 грудня 1918 року наказом по Морському Відомству було призначено до виконання обов’язків морського міністра старшого лейтенанта М. Білинського, надзвичайно енергійну, вольову людину, який з перших днів приступив до практичної праці. Саме з його ініціативи 25 січня 1919 року урядом Директорії було прийнято “Закон про флот”, в якому було викладено основні положення існування флоту, регламентовано склад флоту, термін служби кораблів різних типів, йшлося про бойову підготовку, комплектування , театри можливих бойових дій флоту. Цей закон передбачав усі галузі організації Українського державного Флоту. На підставі закону Директорія УНР 25 січня 1919 року видала наказ за № 57/28 по Морському відомству про присвоєння кораблям Українського Державного Флоту, які будувалися на той час у Миколаєві назви, лінкору – “Соборна Україна”, чотирьом крейсерам: “Гетьман Богдан Хмельницький”, “Гетьман Петро Дорошенко”, Гатьман “Петро Сагайдачний”, “Тарас Щевченко” [34]. Чотирнадцять великих ескадренних міноносців отримали назви: “Київ”, “Чигирин”, “Батурин”, “Львів”, “Іван Виговський”, “Іван Сірко”, “Пилип Орлик”, “Кость Гордієнко”, “Мартин Небаба”, “Іван Підкова”, “Петро Могила”, “Іван Котляревський”, а також було виділено кошти на добудову 8-ми великих підводних човнів типу “Щука”, “Карась”, “АГ-21” і “АГ-26”. В цьому ж законі передбачалася відправка двох комісій Морського Міністерства до Миколаєвського та Херсонського портів.

Окупація берегів Чорного моря військами Антанти, залишення Києва українським урядом внаслідок другої більшовицької навали 2-го лютого 1919 року змушують Військове Міністерство прийняти відповідні заходи. Наказом Морського Відомства узбережжя Чорного моря з фортецею Очаків та портами Миколаїв і Херсон із 75-верстною смугою були оголошені Приморським Фронтом з підпорядкуванням Морському Міністерству, командувач якого наділявся правами головнокомандувача окремим фронтом. Саме тоді почалося формування морських частин на суходолі, в першу чергу Морського полку та частин морської піхоти. Формування частин морської піхоти було викликане реальною військово-політичною ситуацією, що склалася навколо України.

Доречно нагадати, що після розпаду Російської імперії в Україні залишилися досить потужні сили морської піхоти. А саме: Балтийська морська дивізія, дислокована в гирлах Дунаю під командою контр-адмірала князя Трубецького та Спеціальна Десантна Дивізія в Севастополі.

Саме тому ще 23 травня 1918 року наказом по Морському відомству за № 70, згідно з рішенням гетьмана П.Скоропадського починається формування бригади морської піхоти у складі трьох полків, в зону відповідальності яких входило: І-го – від західного кордону Української Держави до Сичавки, ІІ-го – від Сичавки до Станіслава, ІІІ-го – від Станіслава до Перекопу. На підрозділи морської піхоти було покладено завдання несення гарнізонної служби та охорони об’єктів Військового Відомства. В цьому наказі були передбачені невідкладні заходи щодо формування воєнізованих підрозділів. Враховуючи складну ситуацію та неприхований опір з боку німців, війська яких займали район дислокації майбутніх полків, було вирішено сформувати три полки трикурінного складу. Кожний курінь мав 4 чоти і одну кулеметну команду [35]. Для більш ефективного керування процесом формування частин та з урахуванням наступного бойового застосування в штаті Головного Морського Штабу Морського Міністерства було створено відділ морської піхоти під керівництвом полковника Дашкевича-Горбацького. Це дало змогу вже 31 серпня 1918 року в наказі Морського Відомства за № 332/21 визначити дислокацію всіх частин оборони Чорного моря, в тому числі і місць перебування штабів полків морської піхоти. І-го полку – в Одесі, ІІ-го полку – в Миколаєві, ІІІ-го полку – в Херсоні. Перший окремий кінний ескадрон морської кавалерії дислоковано в Одесі, ІІ-ий – у Очакові, ІІІ-ій – в Перекопі. Начальником суходольної оборони Північно-Західного району Чорного моря було призначено контр-адмірала С.Фабрицького.

З призначенням на посаду морського міністра старшого лейтенанта М.Білинського процес створення морської піхоти отримав своє продовження. Формування нових морських частин проходило з урахуванням можливостей особового складу виконувати бойові завдання як на узбережжі Чорного моря, так і у разі необхідності, на суходолі [36].

Окупація Чорноморського узбережжя та міст-портів Одеси, Миколаєва, Севастополя. Маріуполя військами Антанти змушує 3 лютого 1919 року перенести відділ командування морським полком до Вінниці, а згодом, за погодженням з Військовим Секретаріатом ЗОУНР до Коломиї. 24 березня 1919 року наказом за № 1/102/54 було затверджено штати 1-го Гуцульського полку Морської піхоти та призначено його командиром сотника В.Гемпеля. Після чого полк прибув до Рівного, отримав зброю та технічні засоби й вирушив на фронт під Київ.

До квітня 1919 відбуваються зміни у складі уряду УНР. Директорія очистилася від найбільш радикальних прорадянських елементів. У середині лютого подав у відставку В.Винниченко. Зміни в уряді змусили Морського Міністра М.Білинського подати у відставку з виявленням власного бажання очолити 7-му Дивізію Морської Піхоти, яка в цей час перебувала на фронті.

24 квітня 1919 року Морським Міністром стає капітан 1 рангу М.Злобін.

14 липня 1919 року в Кам’янець-Подільському починається формування 2-го полку Морської піхоти, який очолив поручник І. Сич. А вже 29 липня, продемонструвавши під час інспекторського огляду високі стройові та бойові навички в присутності Морського Міністра, він вирушив на фронт до місця перебування штабу Морської Піхоти.

Про бойовий шлях морської піхоти у складі Української Армії залишилися спомини багатьох учасників подій. Надзвичайно високу оцінку їй дав командувач генерал Омелянович-Павленко, до армії якого входили морські підрозділи.

Після формування у 1920 році у Києві Української Дніпровської флотилії і “флотського півекіпажу”, з його складу було виділено курінь морської піхоти, який у майбутньому став екіпажем бронепоїзду “Чорноморець”, що беззмінно воював проти більшовиків до самого останнього моменту, прикриваючи 21 листопада 1920 року під Підволочиськом перехід українських військ за Збруч. За значні бойові заслуги у боротьбі з ворогами Української Держави наказом Головного Отамана військ і флоту Симона Петлюри окремим наказом було оголошено про право носіння однострою морської піхоти всім старшинам, які служили в морській піхоті.

Після переходу української армії на територію, яка була під владою Польщі, Військово-Морське управління продовжувало виконувати свої функції з метою організації та збереження підвладних частин. З ліквідацією органів влади Української Народної республіки було проголошено про розформування Військово-Морського міністерства.

Залишаючи Україну в квітні 1919 року, війська Антанти прихопили більшість кораблів Чорноморського флоту перевівши їх у Стамбул, де відбулася їх передача уряду Південної Росії, до якої Франція мала відповідні симпатії. Після проголошення про утворення “Бази Російського Чорноморського Флоту”, кораблі було повернуто до Севастополя, що знаходився під владою білогвардійських військ генерала Врангеля. Ці кораблі прийняли участь у боротьбі з більшовиками, а потім саме на них відбулася славнозвісна евакуація білої армії разом з біженцями до Стамбулу. Кораблі, що не вийшли в море з технічних причин та залишилися у Севастополі, потрапили до рук червоних і увійщли до складу Красного Флоту УРСР, який почав формуватись під наглядом утвореного 28 березня 1919 року Морського управління Наркомвоєна УРСР. Бойовий склад кораблів Червоного флоту був незначний. Флоту належав один підводний човен “АГ-22” та два десятки тралерів, близько п’ятидесяти катерів та декілька допоміжних суден, сім лінкорів, один крейсер, 4 есмінці та швидкохідні бойові катери, які були в неробочому стані, зіпсовані під час відступу білогвардійців.

На суднобудівних заводах Миколаєва знаходилися 1 лінкор, 4 крейсери, 8 підводних човнів та 30 десантних кораблів, із загальної кількості яких, враховуючи економічні можливості, Рада робітничо-селянської оборони України визнала за необхіднае добудувати 8 підводних човнів, 2 есмінця та поповнити базу підводних човнів.

Однак ці кораблі Україні, хоча б і радянській, так і не надійшли. За підписаною 1 червня 1919 року військово-політичної угодою між радянськими республіками Росією, Україною, Латвією, Литвою та Білорусією всі військово-морські структури Української РСР було підпорядковані Народному комісарові з морських справ РСФСР та, на початку серпня, передано до складу військово-морських сил Радянської Росії.

В цей час кораблі, що перейшли до Стамбулу, було переведено до французького колоніального порту Бізерта у Північній Африці. Радянський уряд висунув свої права на ці кораблі, вимагаючи від Франції повернути їх у Росію. Французький уряд цю вимогу виконувати відмовився, посилаючись на заяву, яка була надіслана до Ліги Націй Урядом УНР (який в той час був в еміграції) та заявив рішучий протест. Після цього деякі кораблі було включено до складу французького флоту, а решту розпродано на металобрухт.

 

Незважаючи на поразку визвольних змагань 1917-1921 року та на втрату флоту, боротьба на Чорному морі українців не була даремною. Під час цієї боротьби проходило формування нації, гартувалися національні ідеї після 350-ти років бездержав’я. Аналіз помилок та невдач відіграв значну роль в творенні українського флоту після проголошення Акту незалежності у 1991 році. Події 70-ти річної давнини підтверджують історичну справедливість творення Військово-Морських Сил України, ставлячи під сумнів славнозвісний вислів першого президента Росії “ Черноморский флот был, есть и будет Российским”.

Список літератури

1. Шанковський Л. Українська армія в боротьбі за державність. “Дніпровська хвиля”. Мюнхен 1958. С. 63

2. Шанковський Л. Українська армія в боротьбі за державність. “Дніпровська хвиля”. Мюнхен 1958. С. 69

3. РГА ВМФ Ф. 183. ОП. 1. Спр. 23. л. 94 ГАГС м/п. 997.

4. РГА ВМФ Ф. 183. ОП. 1. Спр. 38. л. 124 ГАГС м/п. 1003.

5. Козлов А.И. “Во имя революции” Изд. Ростовского университета. 1985. С. 224.

6. Лесин С.С. Моряки в борьбе за Советскую власть. М. 1977. С. 14.

7. МихайликМ. Український національний рух в Криму в 1917 р. // Літопис Червоної Калини. ч. 1-2. 1934. С. 12-13.

8. Неклієвич М. На Українській чорноморській фльоті 20 років тому. // Літопис Червоної Калини. ч. 4. 1938. С. 3.

9. Шрамченко С. Закон про Державну Українську Фльоту та його виконавці. // За державність. Зб. 3. С. 125.

10. Верига В. Визвольні змагання в Україні 1914-1923 р.р. У двох томах. Т. 1. – Жовкла. Видавництво Отців Василіан “Місіонер”. 1998 р. С. 233.

11. Крип’якевич І., Гнаткевич Б., Стефанів З. та інш. Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст..) Львів 1992. С. 434.

12. Козлов А.И. Во имя революции. (Потопление черноморского флота по приказу В.И. Ленина в 1918 г.). Изд. Ростовского университета. 1985. С. 224.

13. Шрамченко С. Повстання Центральних установ Українського Мрського Відомства у 1917 р. // Літопис Червоної Калини. ч. 1. 1938. С. 10.

14. ЦДАВО України Ф. 1063. Оп. 2. Спр. 2. С. 3-4.

15. РГА ВМФ Ф. 183. ОП. 1. Спр. 38. л. 123 ГАГС м/п. 1019.

16. ЦДАВО України Ф. 1115. Оп. 1. Спр. 9. С. 2-5.

17. Удовиченко О.І. Україна у війні за державність: історія організації і бойових дій Українських Збройних Силл 1917-1921 р.р. К. Україна 1995. 206 с.

18. Удовиченко О.І. Україна у війні за державність: історія організації і бойових дій Українських Збройних Силл 1917-1921 р.р. К. Україна 1995. С. 36.

19. Верига В. Визвольні змагання в Україні 1914-1923 р.р. Л. 1998. Т. 1. С. 10.

20. Удовиченко О.І. Україна у війні за державність: історія організації і бойових дій Українських Збройних Силл 1917-1921 р.р. К. Україна 1995. С. 38.

21. Козлов А.И. Во имя революции. (Потопление черноморского флота по приказу В.И. Ленина в 1918 г.). Изд. Ростовского университета. 1985. С. 67.

22. Шрамченко С. Українська Воєнно-морська політика на Кримі у 1917-1918 р.р. // Літопис Червоної Калини. ч. 5. 1932. С. 9-11.

23. Дорошенко Д. Історія України 1917-1923. С. 257-258.

24. Дорошенко Д. Історія України 1917-1923. С. 257.

25. Шрамченко С. Українська Воєнно-морська політика на Кримі у 1917-1918 р.р. // Літопис Червоної Калини. ч. 5. 1932. С. 11.

26. Дорошенко Д. Історія України 1917-1923. С. 257.

27. Державний Вісник № 74 від 24 лютого 1918 р.

28. Моряки в борьбе за Советскую власть на Украине //Ноябрь 1917-1920. Сб. докум. Киев. 1963. С. 126.

29. Крип’якевич І. Історія Українського війська. С. 443.

30. ЦДАВО України Ф. 1075. Оп. 2. Спр. 23. С. 12-13.

1. ЦДАВО України Ф. 2333. Оп. 1. Спр. 1. С. 74-75.

31. Лукин В. Уничтожениечасьти судов в Новороссийской бухте в юне 1918 г. // Морской сб. 1923. № 3.

32. Архив Русской революциии. Т. 16. С. 249.

33. Крип’якевич І. Історія Українського війська. С. 446.

34. Сидорук Д.Г. Сторінки історії флоту України. Зб. статей, нарисів і спогадів. Під редакцією віце-адмірала Без коровайного В.Г. Севастополь. 1996. 115 с.

35. Шрамченко С. Українська морська піхота. // Літопис Червоної Калини. ч. 11. 1934. С. 13.