Основним змістом історії України XX ст. стала національна Катастрофа – голод і масовий терор, а попросту сказавши – большевицька соціальна революція.

Неможлива річ, щоб таке трапилось у незалежній країні, якою керувала орієнтована нехай на того самого Маркса УКП, не кажучи про партії правої орієнтації. Усе-таки всі вони були патріоти і Україну любили.

Отож можемо назвати основні причини українського геноциду:
1) брак самостійності,
2) неукраїнський характер влади,
3) діяльність компартії.

Серед визначених обставин є важливіші й менш важливі, але кожної з них було вже досить для досягнення результату. Росіяни мали таку саму владу, що й ми, і там теж діяла компартія, але їх рятувала російська ідея, умовно кажучи, держава.

А в конкретному українському випадку було потрійне забезпечення провалу, потрійна підстраховка. Бо наша реальність була така: за пропозицією комуністичної фракції, яку озвучив Любченко на V Всеукраїнському з`їзді Рад (1921), Українській комуністичній партії було надано (слухайте!) одне місце із 155 (!). Роль такої ширми для большевиків мав відіграти колишній член Центральної Ради Андрій Річицький. Як же тут не говорити про окупаційний характер большевицької влади?!

Серед визначених вище обставин, ще раз кажу, є важливіші й менш важливі. Отой комуністичний тоталітаризм призвів до масового терору й голоду, але падіння режиму не вирішило всіх проблем. Отже, голодомор і масовий терор сталися за збігу кількох обставин. Кожна з них сама по собі здатна призвести до національної катастрофи, але треба усунути всі ці причини. Щоб убезпечитися від лиха і не допустити у подальшому подібного, треба мати незалежність, українську владу, а для компартії – обмежені рамки діяльності. Вибудовуючи з визначених обставин певну ієрархію, зазначу, що більш широкий, тривкий і глибинний характер мають відносини у зрізі міжнаціональному.

Це доволі парадоксально, але офіційна совєцька історіографія історії СРСР, тим більше похідна від неї історіографія совєцько-українська, явно недооцінювала ролі єврейства, ба навіть її замовчувала. А ця роль була дуже велика, у деяких відношеннях – можна сказати – навіть визначальна. Англійський автор 20-х років Ілер Беллок, наприклад, писав про «єврейський характер большевицької революції», а то й просто: «єврейська революція в Росії». Книгу «Христос Спаситель и еврейская революция» (Белград, 1922) написав митрополит Київський Антоши Храповицький.

Ближчі спостерігачі, самовидці тих подій, як-от Іосиф Бікерман, писали про це з болем і тривогою: «Теперь еврей – во всех углах и на всех ступенях власти. Русский человек видит его и во главе первопрестольной Москвы, и во главе Невской столицы, и во главе Красной Армии, совершеннейшего механизма самоистребления. Он видит, что проспект Св. Владимира носит теперь славное имя Нахимсона [...] Русский человек видит теперь еврея и судьей, и палачом [...]. Неудивительно, что русский человек, сравнивая прошлое с настоящим, утверждается в мысли, что нынешняя власть еврейская [...]. Что она для евреев и существует, что она делает еврейское дело – в этом укрепляет его сама власть».

До речі, що таке власне держава, коли не орган політичного панування певної соціальної групи (класу абощо)? У випадку УСРР – УРСР маємо всі атрибути держави: владні вертикалі, ідеологічні важелі, керівництво пресою, репресивний апарат. Наголошую: ідеться про конкретно єврейську державу.

Звичайно, вжитий вираз «єврейська державність» потребує коментаря. Для давніших часів різні автори вживали інше поняття, говорячи про державу в державі. Справді, перебуваючи в розсіянні, євреї намагалися зберегти своє самоуправління: кагал у державі, гетто в державі. Починаючи з 1917 року в Росії, з 1918 – в Україні євреї себе з державою ідентифікували, вони й були оті РСФСР, УСРР, УРСР тощо.

Подібні думки одвідували не лише єврейських авторів, як-от передусім Даниїла Пасманіка, а й авторів російських. С. Маслов, наприклад, твердив: «Распространенное выражение «жидовская власть» весьма часто употребляется в России, особенно на Украине и в бывшей черте оседлости, не как полемически задорное определение власти, а как совершенно объективное определение ее состава и ее политики». Тут «вкладывается двойной смысл: советская власть, во-первых, отвечает желаниям и интересам евреев, и последние поэтому являются ее горячими сторонниками и приверженцами; во-вторых, власть фактически находится в руках евреев».

Недоробки української історіографії тим відчутніші, що історичні науки тих країн, де розселювались євреї (Росія, наприклад), здебільшого витворили вже, і то ще у XIX ст., фундаментальні праці з їхньої внутрішньої історії. До років перебудови ці монографії, звісно, перебували у бібліотечних спецфондах. Характерно, що ці праці знаходили, як правило, серед єврейства активних критиків і жодної вдячності.

Історія України XX століття (повторюю, ще не закінчена написанням) – це велике полотно, окрема тема. Коли я починаю розмову про єврейську державність в Україні – не думаю, що для фахівців-істориків це щось дуже нове. Фахівцям відомий склад як членів тодішньої КП(б)У, так і учасників її з`їздів і їхніх виборних органів, відомий, нарешті, склад колегій наркоматів.

Щоправда, з несподіваного боку виникає зовсім не просте питання: у якому сенсі вони були євреї, себто кого вважати за єврея? Як кажуть ортодоксальні рабини, це той, хто народився від матері-єврейки чи обернений у єврейство відповідно до Галахи. Окрему етносоціальну групу складають особи, одружені з єврейками. Але хто коли досліджував обставини формування й риси цієї групи?

Реально большевицько настроєні єврейські діячі УСРР і взагалі СРСР від єврейства відмежовувалися. До речі, Ленін взагалі відмовляв євреям в існуванні як нації: «Евреи в цивилизованном мире не нация, они всего больше ассимилировались, говорят К. Каутский и О. Бауэр. Евреи в Галиции и в России не нация, они, к сожалению (и по вине не их, а Пуришкевичей), здесь еще каста. Таково бесспорное суждение людей, бесспорно знающих историю еврейства и учитывающих вышеприведенные факты».

Розглядаючи визначену тему, ми не маємо іншого вибору, як іти слідом за большевицькими особистами. Адже коли зараз національності у наших паспортах немає (двадцятирічні громадяни України не мають взагалі жодного документа із зазначенням своєї національності), то в совєцьких анкетах вона була.

Я опублікував ранню, ленінську ще, анкету, що зберігається у груповій справі тютюнниківців Костянтина Ковеля та Георгія Немоловського, ув`язнених у листопаді 1921 року. Цей документ не може не приголомшити, бо відкриває цікаву деталь, а диявол, як відомо, ховається саме в деталях. Виявляється, ті, що присягали на «Капіталі», в першу чи другу чергу цікавилися національністю дружини.

«Анкета для лиц командного состава и ответственных работников военных учреждений и предприятий в районе 00 КВО.

Вопросы (ответы обязательны):

1. Фамилия, имя и отчество.

2. Национальность (какой национальности родители, жена, если женат)».

Але, при великому бажанні, розумні люди могли обійти й особистів. Переді мною три документи й одне джерело, друковане про Александра Борисовича Розанова, 1896 року народження, члена ВКП(б) з 1916 року, «образование низшее». Спершу він українець [1]. Потім, стверджуючи, що володіє українською мовою, Розанов у другому й третьому документах стає росіянином [2]. Тим часом, не покладаючись на власні джерела інформації, історики влади Юрій Шаповал і Вадим Золотарьов повідомляють, що Александр (Абрам) Борисович Розанов (Розенбардт), син прикажчика, насправді був євреєм [3]. Але навіть названі автори вважають українцем Савелія Михайловича Цикліса [4].

Відомо, як сильно різниться персональний склад управлінчого апарату до і після 1917 року. Раніше на вищих щаблях соціального життя імперії, зокрема в Україні, були лише євреї – великі промисловці, крамарі, купці 1 та 2 гільдій, що відігравали значну роль в економіці.

На формування єврейської спільноти вирішальний вплив мала «черта оседлости». Як правило, ці люди беззастережно належали до єврейської національності, виконували відповідні обряди. Але в управлінчому апараті вони були як той виняток, що підтверджує правило.

Що ж до пізніших, радянських часів, то їх добре характеризував в`язень першого призову Ю. Безсонов. Він писав про чекістів: «Некоторые похожи на рабочих, несколько интеллигентных лиц, но большей частью – типичные чекистские физиономии. Трудно определить этот тип. Тут отбросы всего: наций – еврейской, латышской, русской; рабочего класса – неспособные подняться, но хвастливые и завистливые ученики и подмастерья; интеллигенции – неудачные адвокаты, чиновники. Уголовные преступники и т.д. По внешнему виду они приближаются к одному типу [...]. Никогда нельзя сказать, чем чекист был до революции. Сами они об этом не говорят, а если и говорят, то врут, а догадаться трудно. И кажется, что он так и родился чекистом» [5].

Варто підкреслити, що національно-персональну автономію як нову, ще не бачену форму державного ладу створила Центральна Рада. Закон про національно-персональну автономію (автор законопроекту – Мойсей Зільберфарб) був прийнятий 9 січня 1918 року [6]. Тим часом національне самовизначення єврейства призвело до його розколу. Вже 13 січня 1918 року «Киевская мысль» у передовій статті з приводу Універсалу про самостійність України проголошувала: «Факт провозглашения независимости Украины [...] является торжеством не революции и демократии, а центральноевропейского империализма и реакции. Это не праздник на улице российской, украинской и международной демократии» [7]. Єврейство поділилось на прихильників буржуазної демократії і тих, що стали комуністами.

Втім, недоброзичливці української незалежності були й раніше. Дуже яскравий самовияв демократії стався вночі 25 січня 1918 року, коли голова Центральної Ради Михайло Грушевський прочитав Четвертий Універсал про незалежність України, а секретар Центральної Ради Михайло Єреміїв [8] (удруге за весь час її діяльності) видав цей історичний акт на поіменне голосування. М. Єреміїв почав вичитувати імена всіх членів Малої Ради, і кожен говорив «за», «проти» чи «утримуюсь».

Усього присутніх було 49 членів Малої Ради. Із них «за» Універсал подало свій голос 39 – всі українці й представник Польської соціалістичної партії Корсак, «проти» подали голос 4: меншовики Михайло Балабанов, Дмитро Чижевський, Костянтин Кононенко та представник «Бунду» Михайло Лібер (Гольдман). Утрималось 6 чоловік: російські есери Йосип Скловський та Костянтин Сухових, представник «Поалей-Ціону» Соломон Гольдельман, представник «об`єднаних жидівських соціалістичних партій» Макс Шац-Анін, представник «жидівського демократичного об`єднання» Пінхус Дубинський і представник польського «центру» Почентовський [9].

Ось такий гарний урок дали представники тодішньої демократії молодій українській владі.

Внаслідок єврейської революції в Росії багато єврейської молоді пішло в більшовики, зреклося своєї національності, втратило її і з її ознаками боролося [10]. Але талановиті люди, єврейські екстремісти, створили державний апарат, створили державу. Бо всіма фібрами свого колективного організму вони відчували своє, зацитую документ, всетримання (вседержание). Явище було остільки очевидне, що його не міг замовчати навіть Ленін: «[...] евреи, – писав він, – доставляли особенно высокий процент (по сравнению с общей численностью еврейского населения) вождей революционного движения» [11].

До речі, про росіян (тим більше, очевидно, про українців) він був інакшої думки. У Парижі в 1911-1912 роках майбутній дружині Паустовського він казав про росіян так: «Нация пьяниц, подонков, неспособная к революционному действию...» [12]. Син Паустовського згадував: «Это презрение к русским людям, к русскому характеру особенно раздражало мою мать» [13].

На жаль, історія єврейсько-більшовицької (казали: жидо-большевицької) держави була передусім історією терору, державного тероризму [14]. З часів перебудови комунізм порівнюють із фашизмом, нацизмом [15]. Порівнюють їх так недаремно.

У лютому 1930 року Альфред Розенберг писав про перетворення людської породи: «Задача нашего столетия – из нового жизненного мифа создать новый тип человека» [16]. Але чи не найсуголосніший йому був Лев Троцький: «Человек займется перерегистрацией гор и рек и вообще будет серьезно, и не раз, исправлять природу. [...] Человеческий род, застывший homo sapiens, снова поступит в радикальную переработку и станет – под собственными пальцами – объектом сложнейших методов искусственного отбора и психофизической тренировки» [17].

Напряму виконуючи ленінські директиви, одна із впливових на той час газет «Северная коммуна» опублікувала заяву Григорія Зинов`єва (Радомисльського): «Нужно уподобиться воєнному лагерю, из которого могут быть кинуты отряды в деревню. Если мы не увеличим нашу армию, нас вырежет наша буржуазия. Ведь у них другого пути нет. Нам с ними не жить на одной планете. Нам нужен собственный социалистический милитаризм для преодоления своих врагов. Мы должны увлечь за собой 90 милл.[ионов] из ста, населяющих Советскую Россию. С остальными нельзя говорить – их надо уничтожать» [18].

Ці слова не були сказані на вітер. Зинов`єв виголосив їх на Сьомій петроградській загальноміській конференції комуністів. Газета відзначала: «Речь вождя Северной Коммуны была покрыта бурными аплодисментами. Резолюция за поздним временем откладывается до следующего заседания» [19].

Все ж як учений не можу не відзначити, що люди, яким присвячено цю роботу, створили безпрецедентний, небувалий в історії, глибоко продуманий державний апарат тоталітаризму, який вражає своєю досконалістю й потужністю. У філософському плані це один із найбільших внесків євреїв до світової цивілізації, до загального історичного досвіду людства. Досвіду, якого не мають ні англійці, ні американці. Маємо ми, китайці, тибетці, камбоджійці, північнокорейці та інші [20]. Йдеться-бо про проживання, а часто – саме вмирання, у чужій українцям державі.

Оцей єврейський внесок – другий бігун світової історії, протилежний християнству. Господь і сатана: довкола цієї осі обертається уся світова історія. Ми звикли їх розмежовувати, протиставляти, їхній розподіл – це жнива Господні. На початку XX століття Пікассо, навпаки, в «Авіньйонських дівчатах» (1907) мистецькими засобами показав, що світле й темне, буває, живуть разом.

Заради казуїстики можна поставити питання, скільки всього нових людей складало в СРСР чи в Україні номенклатуру і скільки в цій номенклатурі було євреїв? Мовляв, не так і багато. Колись, можливо, хтось цим займеться, визначаючи, які ознаки треба враховувати, з якого рівня йти вгору, коли йдеться про номенклатуру. Принципи підрахунку дуже важливі, оскільки сумарний облік керівників і виконавців дає викривлені результати.

Справді, заради казуїстики можна записати латиські, українські та російські прізвища чекістів разом. Радянські фальсифікатори робили це, щоб потім хтось ствердив: «Были среди них (чекистов. – С. Б.) и евреи, но большинства они не составляли» [21]. Сюди підійде також постать коменданта київської губЧК Михайлова, прізвище якого було Фаєрман.

Мені важливо, що народ вважав владу єврейською, а самі євреї вважали себе господарями ситуації. Причинами такої єдності громадської думки, де всі виявились парадоксальним чином заодно, можна вважати гостру ейфорію від раптового і рвучкого підйому одних по соціальній драбині і шок від червоного терору – інших. До речі, той шок триває досі: він став, можливо, основною причиною недосліджуваності цієї теми.

Цей тотальний шок відбився в численних джерелах про період муравйовщини 1918-го: у спогадах Гр. Коваленка-Коломацького [22], мемуарному циклі київського журналу «Малая Русь», листах історика мистецтв Федора Ернста до його брата Миколи, археолога, тощо.

Ось розповідь монархіста, редактора «Киевлянина» В. Шульгіна про чекіста, котрий уночі на 27 січня 1918 року прийшов до нього на Караваївську, 5, щоб його арештувати: «Он смотрел на меня в упор с видом Шерлока Холмса. Я вдруг почувствовал, что предо мной рыженький еврейчик, необразованный и глуповатый, слегка помешавшийся (и от величия своей роли, и от страха перед нею) и к тому же уже очень усталый, державшийся только благодаря тысячелетней еврейской выносливости. Я почувствовал, что эта банда уже не опасна. За несколько минут они привыкли ко мне» [23].

Григорій Андрійович Коваленко (Гр. Гетьманець-Сьогобочний), літній соціаліст, автор першої української брошури «Чим шкодять нам євреї» (1907) на захист трудящого єврейського люду, був заарештований напередодні, 26 січня 1918 року, серед вулиці. Здається, він перший спеціально дослідив національний аспект муравйовської інвазії, звернувши увагу на гримаси епохи: «Двоє євреїв-робітників з виразними прикметами свого єврейського походження ведуть заарештованого ніби «буржуя», явно не єврейської національності (автора. – С. Б.), і ті запаморочені люде (зустрічні кияни. – С. Б.) гукають:

– Небось жида поймали?» [24].

Сестра милосердя, що побувала тими днями в Маріїнському палаці – осередку нової влади, – згадувала засідання слідчої комісії: «У большого стола в углу комнаты стояли господа члены комиссии: одна женщина и пять или шесть мужчин; фамилии двух я узнала: Чикирилькуш и Гальперин, остальные были неизвестные мне евреи. С другой стороны комнаты, у ряда маленьких столиков, заваленных в хаотическом беспорядке грудами бумаг, находилась секретарша комиссии и три ее помощницы, все четыре еврейки» [25].

Засідання в Маріїнському палаці 30 січня описав і Григорій Коваленко: «Впускають у кімнату «комітету». По хаті метушиться п`ятеро юнаків, віку кожний не старіше 25 років... Усе молоде, зелене і одна панночка між ними. Вибачте на сьому слові, товариші, але зачеплена тема «обязывает» мене зазначити, що всі присутні там «члены военно-революционного» і та шоста панночка видалися мені євреями...» [26].

Від того шоку у приватному листі від 15 червня 1918 року Федір Ернст називає євреїв не інакше як «студентами Комерційного інституту». Увесь контекст такий:

«К сожалению, я даже не знаю, какие именно письма Ты и Вы от нас получили и поэтому не имею понятия, знаете ли Вы хоть что-нибудь подробное про симпатичное время нашей бомбардировки и советского «прижима». О том, как симпатично было первое, можешь судить по тому, что в нашем доме высадило 92 стекла, а в одни только памятники киевской старины попало около 300 снарядов, в том числе в древние алтари св. Софии, Мих.[айловского] м-[онасты]ря, Лавры и т. д.» [27]. О прелестях второго ни в сказке сказать, ни пером описать. Стоит разве упомянуть, что при поголовных обысках (кот.(орые) производились почти исключительно ворами, преступниками и студентами Комм.[ерческого] института) приставлялись, напр.[имер], револьверы к груди (как это было с барышнями Пучковскими), у Ленцов (?) расстреляно больше 10-ти их знакомых. Трупы расстрелянных везли на площадках ломовики через весь город – прямо наваленные грудами по 10-15 человек на площадку, неприкрытыми, в искривленных позах, залитые кровью – целыми вереницами. И пока эта сволочь не убралась из Киева, я, признаюсь, ежеминутно дрожал за свою жизнь и не раз удирал под пулями» [28].

Так виглядали події 1918 року.

Про 1919 рік маємо ще ширший, масовий матеріал. 1919 року київська губЧК мала такі відділи:

оперативний (зав. Яков Лівшиць);

юридичний (зав. Самуїл Цвібак);

таємний (зав. Петро Дегтяренко);

господарчий (зав. Каган);

загальна канцелярія (зав. Ганіотський-Сутулін);

окремий корпус (командир Фінкельштейн);

тюрма (зав. Кац);

комендатура (комендант Фаєрман-Михайлов [29]) [30];

Широкі відомості про терор муравйовщини і діяльність «чрезвичайок» 1919 року систематизували товариш обер-прокурора Св. Синоду Н. Д. Жевахов [31], історик С. П. Мельгунов [32] та журналіст Ессад-Бей [33] (Leo Noussimbaum [34]). Бібліографічний огляд джерел виконав Л. Зорін [35].

У роки ленінського терору Україна й Росія втратили більшість національної аристократії. У картотеках кримінальних слідчих справ трапляються лише пізніші поодинокі картки на них. Систематично ліквідовували професійних військових.

Коли воєнні події замінило «мирне життя», терор набрав більш розмірених форм. Саме тоді, 1925 року, поміщицтво [36] було ліквідоване як клас.

Для прикладу наведу перелік дійових осіб, що мали відношення до ув`язнення й розстрілу митрополита Василя Липківського. Постанови про початок слідства, обрання запобіжного заходу і притягнення його як обвинуваченого ухвалили оперуповноважений 9 відділку IV відділу УГБ НКВД УСРР [Зусь?] Гольдфарб, а затвердив їх помічник начальника IV відділу Давид Перцов. Санкціонував арешт прокурор Фердинанд Аудрінг. Ордер підписав заступник наркома Михаїл Степанов (не реабілітований). Обшук і арешт здійснив співробітник II відділу НКВД Михаїл Гакман, а присутніми були: представник домоуправління Петр Мануйлов та співробітник НКВД Григорій Пляшенко. Прийом і оцінку вилучених коштовностей здійснили: бухгалтер Заманський, скарбник Лисняк, експерт А. Островський і «т.» Гіванд. 22 жовтня 1937 року владику допитав згаданий Гольдфарб, а 13 листопада – А. Скульбашевський. Звинувачувальний вирок склав той самий Гольдфарб (затвердив начальник IV відділу майор ГБ Аркадій Хатеневер). Підписав протокол трійки Соломон Альтзіцер, а виписку з акту про розстріл – комендант НКВД капітан ГБ Александр Шашков. Усі ці прізвища зафіксовані у справі [37]. Перцов помер у таборі, Хатеневера розстріляно. Аудрінг помер 1943 року у Харкові (співробітничав з німцями). Щодо решти – відомостей не маю. Але всі вони були причетні до вбивства першоієрарха УАПЦ, нині реабілітованого. Це дало привід поставити питання про скасування реабілітацій чекістів [38].

Аналізуючи справу СВУ, Гелій Снєгірьов каже: «Брук був єврей. Як і всі (або майже всі) слідчі в справі СВУ, Южний, Грозний, Правдін, Бронєвой, Гольденберг були євреями. Не зрозуміло? Та чого вже! Саме євреям слід було доручити справу недобитків петлюрівщини, погромників. Ну а дальша доля цих южних-грозних тебе, читачу, цікавить? Скажу. До 37-го вони уже серед живих не значилися» [39]. Звичайно, логіка тут не бездоганна, адже Снєгірьов не вказує, з яких конкретних міркувань треба було доручати євреям справи монархістів, священиків, учителів, кооператорів, письменників.

На процесі СВУ академіка Єфремова таврували як фашиста й контрреволюціонера, але він відмовлявся від іншого – від звинувачення в антисемітизмі. Немало тому дивуючись, Снєгірьов добросовісно занотував: «Так от, мої «свідки епохи» запевняють всі, як один:

– Та ви з Місяця впали! Та в ті роки за пошепки промовлене слово «жид» нараз давали п`ятірку!» [40].

В інших випадках євреї вели слідство проти євреїв – так як велів на той час Молох, 22 травня 1938 р. двоє євреїв, майор ГБ Григорій Лулов і капітан ГБ Яков Візель, допитали колишнього наркома Ізраїля Ленлевського [41], на правління якого припав апогей великого терору 1937-1938 років. Цікаво, що з цієї трійки Леплевського й Лулова невдовзі було розстріляно, а Візель помер під час слідства. Коли дійшла черга до Єжова, своєму слідчому він розповідав таке:

«Я почистил 14 тысяч чекистов. Но огромная моя вина заключается в том, что я мало их почистил. У меня было такое положение. Я давал задание тому или иному начальнику отдела произвести допросы арестованного и в то же время сам думал: `Ты сегодня допрашивай его, а завтра я арестую тебя`. Кругом меня были враги народа, мои враги везде, я чистил чекистов. Не чистил их только лишь в Москве, в Ленинграде и на Северном Кавказе. Я считал их чистыми, а на деле же получилось, что я под своим крылышком укрывал диверсантов, вредителей, шпионов и других мастей врагов народа» [42].

Досвід державності, яку вони створили, треба спеціально вивчати ще й через її трагізм, адже в роки великого терору Сталін утопив її у крові. Містичним примусом вона мала прямий зв`язок з не набагато пізнішим голокостом. Згадується загальновідома фраза батька Троцького: «Заварюють кашу Троцькі, а розхльобують її Бронштейни».

Пригадаю, що українська еміграційна (неакадемічна!) історіографія, осмислюючи явище єврейської держави, запропонувала концепцію «окупаційного режиму», але трактувала її трохи однобоко. Це відповідало антиросійському соціальному замовленню західних ляльководів, тим часом фактичний матеріал вносить у розуміння цієї моделі суттєві корективи.

Державні форми, державний механізм, що творився у Петрограді, а після перенесення столиці – у Москві, мали імпортний характер. Але вожді прагнули світової революції і свої столиці влаштовували, де пощастить: 9 листопада н. ст. 1918 року – в Берліні (Роза Люксембург з Лібкнехтом), 12 листопада н. ст. – у Відні і 16 листопада н. ст. – у Будапешті (Бела Кун) [43]. Потім почались іспанські події... Але територія територією, а ментальність ментальністю. Для України імпортною була й марксистсько-ленінська ідеологія, що лежала в основі цієї державності.

Що ж до людського складу управління, то тут справа виглядає інакше, складніше. Наведені нижче матеріали показують, що партійно-державні функціонери, єврейські екстремісти здебільшого на нашій території й народжувались. Така була спадщина імперської «черты оседлости», і часто, навпаки, вихідці з української території (згадаймо передусім Одесу) постачали радянську північ. Але, що цікаво, свою державність вони створили зовсім не в Києві, а там, де трапилась нагода, на той раз у Харкові, і не 1917 року, а іншого. Тоді українці виявились дужчі, і сформували Центральну Раду. Радянські державні форми перенесли в Україну 1918 року на своїх багнетах муравйовці. Не затримались. Революція спробувала залляти Україну 1919 року, впровадивши тут вікопомні «чрезвичайки». Але й цього разу більшовики виявили свою слабкість.

Вони опанували Україну на кілька десятиліть лише після чергової спроби року 1920. Таким був початок єврейської держави в Україні, кінець якій 1938 року терористичними, бандитськими методами поклав, як сказано, Сталін [44]. Відкинуту на той час орієнтацію на світову революцію (у творах Леніна вже давно викреслювали відповідні речення) змінила інша орієнтація – на зміцнення тієї реальної багатонаціональної держави, якою більшовики реально, оволоділи. Пояснюється це не так містичним вибухом російського патріотизму, як безвихіддю. Війна проти німців за ту саму територію тільки зміцнила цю переорієнтацію. Територію назвали батьківщиною.

Рухаючись далі, на відомому банкеті переможців 1945 року тостом за російський народ Сталін проголосив уже однозначно російський характер своєї державності, хоча тривало це недовго. Крім того, сталінський патріотизм не відзначався послідовністю. Парадоксальним чином на його, Сталіновому, рахунку і винищення козацтва в австрійському Лієнці, і справа Вознесенського й Кузнецова. Від 1953 року державна російськість потроху, але остаточно, еволюціонувала до «єдиного совєцького народу». А в часи Брежнєва – Андропова держава була вже майже так само безнаціональна, як і держава досталінська.

Великі політичні зміни відбулися в СРСР у зв`язку з убивством Сталіна (1953) [45] та XX з`їздом партії (1956). Останнім часом багато пишуть про загибель Міхоелса, розгром Єврейського антифашистського комітету, справу лікарів і недоведені дальші плани Сталіна, яким не судилося здійснитись. Цим епізодам надають гіпертрофовано великого значення. Ясна річ, загибель 13 членів ЄАК (Єврейського антифашистського комітету) не йде в порівняння з масштабом років тридцятих. Саме тоді Сталін узяв владу до своїх кривавих рук.

Винищення народу й чистка чекістів мали все-таки різну ідеологічну основу й різне спрямування. Виглядає так, що «в цій країні» відбувалися дві окремі війни.