Чи не час відмовитись, нарешті, від нав`язаної нам міфології? Наприклад, Волкогонов твердив: «Это была сознательная ликвидация старой «ленинской гвардии». Они слишком много знали. Ему (Сталінові. – С. Б.) нужны были самоотверженные исполнители, функционеры более молодого поколения, не знавшие его раннего, прежнего» [46]. Подібно і ліквідацію Балицького пояснено так: «[...] діяч, якого свого часу М. Скрипник називав «гільйотиною України», своє відпрацював і мав зійти з арени. Він надто багато знав і був причетний до таких подій, правда про які мала «небезпечний» характер, а відтак приречена була відійти в небуття разом з тими, хто її міг явити» [47]. Так само можна пояснити й ліквідацію наркома Ізраїля Леплевського, на час правління якого в Україні, повторюю, припадає пік Великого Терору, а також ліквідацію тодішніх начальників відділів УГБ НКВД УРСР:

1-го відділу – Марка Амірова-Пієвського;

2-го відділу – Михаїла Джавахова та Давида Джиріна;

3-го відділу – Михаїла Александровського (Юкельзона), Давида Соколинського та Владимира Стирне;

4-го відділу – Пейсаха Рахліса, Ашера Абугова та Матвія Герзона;

5-го відділу – Ісаака Купчика та Віктора Блюмана;

6-го відділу – Якова Письменного та ін. Можливо. Але невже «мало знали» тодішні активні учасники репресій:

– оперуповноважений 1 відділення СПО, потім – т. в. о. начальника відділення 4 відділу УГБ НКВД УРСР Борис Борисов-Коган?

Він був живий 1956 року, працював інспектором тресту «Південбудмеханізація», мешкав у Києві на вулиці Вєтрова, 13, пом.(ешкання) 9 [48];

– співробітник для особливих доручень при НКВД СРСР Семен Дукельський?

Із червня 1953 року був персональним пенсіонером союзного значення, помер у Москві у жовтні 1960 року;

– начальник СПО УГБ УНКВД Одеської області Марк Спектор [49]?

У 70-80-ті роки Спектор завідував юридичною консультацією № 16 у Москві, був заступником голови Московської міської колегії адвокатів. Помер у Москві у серпні 1985 року;

– начальник УНКВД Миколаївської області Іосиф Фішер?

З жовтня 1950 року працював адвокатом юридичної консультації в Одесі. 1958 року був ще живий – саме тоді його виключили з партії;

– начальник 3 відділу УГБ НКВД УРСР Мойсей Чердак?

Був живий 1957 року, працював тоді начальником планового відділу «главэкскаватор» Міністерства будівельного та дорожнього машинобудування СРСР;

– начальник КРО УГБ УНКВД УРСР Харківської області, невдовзі голова трійки УНКВД Київської області Ісаак Шапіро?

Був живий 1959 року, керував відділом постачання ГУ племрадгоспів Міністерства сільського господарства УРСР.

Як сказати, що ці люди «знали мало»? Найчастіше вони «знали» про події, «правда про які мала «небезпечний» характер», багато більше, аніж усі разом узяті сучасні дослідники цих подій, які мають у своєму розпорядженні певні папери, але не відають того, що стояло ЗА паперами. Думаю, що пояснення ліквідацій чекістів тим, що вони, мовляв, «багато знали», не витримує критики.

«Товариш» Сталін обгрунтував зміну політики 7 листопада 1937 року, виступивши у вузькому колі своїх поплічників на обіді у Ворошилова. Як занотовано в щоденнику г. Дімітрова, що був присутній на цьому обіді, він звернув проти своїх ворогів ще не бачені інвективи: «[...] он враг, заклятый враг государства, народов СССР. И мы будем уничтожать каждого такого врага, был бы он и старым большевиком, мы будем уничтожать весь его род, его семью. Каждого, кто своими действиями и мыслями, да, и мыслями, покушается на единство социалистического государства, беспощадно будем уничтожать. За уничтожение всех врагов до конца, их самих, их рода!» [50].

Змінилася концепція масового терору. Йшлося вже не про особисті реальні чи уявні злочини конкретних людей і не про превентивне винищення класових ворогів, що відповідало марксистсько-ленінській теорії. Почалось викорінювання ворогів самого диктатора, як це розуміли тоді. У травні 1938 «нач. особоследгруппы и нач. 2 отдела УГБ» капітан ГБ Яхонтов підписав довідку на арешт дружини головного інженера УШОСДОР НКВД УРСР: «Гришпан знала об антисоветской и террористической деятельности своего мужа. На основании приказа НКВД СССР № 00486 Гришпан М. П. подлежит аресту» [51]. Ордери виписували нарком Успенський і Яхонтов.

Більшовицькі функціонери ленінської пори широко використовували російські псевдоніми. Перед війною сталінська офіційна пропаганда називала єврейських екстремістів «троцькістами», у часи Брежнєва боролись проти світового сіонізму, але і те й друге було синонімом не-асимільованого єврейства.

Як глибоко копали радянські спецслужби, видно з прикладу нищення більшовицьких єврейських кланів. Рясні генеалогічні відомості містить справа сестри Зинов`єва (Радомисльського), Соф`ї Аронівни Бурштейн. Вона народилась 1890 року в Єлисаветграді (згодом – Зинов`євськ). Вийшла заміж за однолітка Абрама Гдальєвича Бурштейна. Його як троцькіста 1936 року заарештували, а за місяць, згідно з постановою від 23 листопада 1936 року, вона була адміністративне заслана на 5 років до Омської області. Соф`я Бурштейн мешкала у Салехарді, потім у Чарджоу, де стала начальником «облводздравотдела Аму-Дарьинского водного бассейна». Замішавшись в ешелони евакуйованих. 1944 року вона виїхала до Києва, але 25 березня 1949 року її знову забрали.

На слідстві вона розповіла, що їхній батько Арон Маркович Радомишльський народився в Новомиргороді. 1920 року разом з матір`ю Розалією Моїсеївною переїхав до Петрограда. Після її смерті 1922 року він одружився з племінницею Розалією Яківною Черіковер. Наприкінці 1936 року їх обох вислали до Уфи, де вони були заарештовані. У 1935-1936 роках були арештовані брати Зинов`єва Александр Аронович [52] та Абрам Аронович (* 1892) [53], сестри Фаня Аронівна (* 1892) й Лія Аронівна (*1898). Існували ще брат Михаїл Аронович (молодший, його в Єлизаветграді убили григор`євці) та сестри – Діна Ароновна Вермінська (у 1922-1923 роках виїхала з чоловіком до Палестини) й Анна Аронівна Городецька (за другим чоловіком Кожаєва).

Солженіцин згадує Самуїла Закса, «зятя Зиновьева по сестре», сина багатого петроградського фабриканта, голову петроградської філії парвусівської контори [54]. 24 серпня 1949 року Окрема нарада при міністрі ГБ СРСР винесла вирок у справі С. Бурштейн: «[...] как социально опасный элемент по связям с активными троцкистами сослать на поселение в Красноярский край». Чоловік її повернувся 1948 року, влаштувався на цукровому заводі біля Білої Церкви, був також вдруге заарештований і 1949 року помер у в`язниці, її дочку, Лідію Абрамівну Рахманову (*1920, за другим чоловіком – Данкевич), заарештували 25 березня 1949 року. Після звільнення вона мешкала на вулиці Щусева до смерті (1987).

Про самого Зинов`єва відомостей у справі небагато. Герш-Євсей Аронович Радомисльський ще молодим почав зватися Григорій Євсейович Зинов`єв. 1932 року його заслали до Кустанаю [55], а 1936 року за вироком суду розстріляли. Зинов`єв був одружений із Златою Іонівною (Зинаїдою) Бернштейн-Ліліною. Коли у Литві перевіряли її багаж, виявили коштовностей на кілька десятків мільйонів карбованців [56]. Після її смерті 1929 р. (похована в Ленінграді), Зинов`єв жив зі своєю секретаркою. Від першого шлюбу мав сина Михаїла (нар. бл. 1908), розстріляного 1936 року. Другим його сином був Степан Радомисльський.

Нещодавно зі спогадами про родину Зинов`єва виступив петербурзький поет і композитор Вадим Н. (прізвище в публікації не зазначене). Він стверджував, що його прадід по жіночій лінії, Яков Радомисльський, був іще одним братом Григорія Євсейовича. Яков мав двох дочок – Лідію (нар. 1913) і Ліну. Вони мешкали в Одесі, але, як згадує Вадим, «в 1924 году, в самый расцвет карьеры Зиновьева, они, не без помощи брата, переезжают в Ленинград, в бывший графский дом по улице Пестеля» [57].

Характерно, що поет і композитор ані на мить не замислюється, де й за яких умов закінчив свої дні сам граф. Його не хвилює, як по іншому могла б скластись доля Росії й самого Зинов`єва, якби він обмежився скромною, але чесною стезею, скажімо, бухгалтера чи журналіста, а не злигався з Леніним. Це питання для нього не існує. Думки ведуть мемуариста зовсім в інший бік: «Кто знает, как сложилась бы его судьба, не сделай он тогда, в начале 20-х, рокового шага, своими руками возведя на престол кровавого царя. Сегодня мы знаем, что никакого троцкистско-зиновьевского центра не было, просто Сталину хотелось...» [58] і так далі.

Лідія Яківна мала сина Віктора, а той – згаданого вище Вадима. Родина була дуже численна. Поет і композитор розповідає: «В 1953 году умер Сталин. Семья вернулась в Ленинград. Им дали 11-метровую комнату в коммунальной квартире, в которую чуть позже из лагерей и ссылок стали возвращаться остальные родственники. На одиннадцати метрах разместились семь человек» [59].

На зміну єврейському керівництву СРСР прийшло керівництво російське, розбавлене, грубо кажучи, малоруським. 27 вересня 1938 року Політбюро ЦК КП(б)У слухало питання «О мобилизации на работу в органы НКВД УССР чекистов запаса ([доповідач] Наркомвнудел УССР т. Успенский)». Ухвалили: «Мобилизовать на работу в органы НКВД УССР чекистов запаса 82 человека (см. приложение)» [60]. Йшлося ні про що інше, як про зміну людського складу установи.

Самі єврейські екстремісти називали це зміною етнічного матеріалу. Цілеспрямовано викреслено таких кандидатів: Коган Павел Ісайович, Фельдман Леонід Давидович, Равич Михаїл Ізраїлович, Беспалов Борис Львович, Берзін Ізраїль Ісаакович, Зборовський Моїсей Іосифович та ін. Викреслив їх в. о. начальника відділу кадрів НКВД УРСР ст. лейтенант ГБ Кругов. Чекісти нового покоління – уся решта – мали або тільки російські, або українські прізвища.

Із плином часу і зміною поколінь почала формуватись нова наукова проблема – як ставитись до цих екстремістів тепер. Шеф політичної розвідки гітлерівської Німеччини Вальтер Шелленберг обмірковував цю проблему значно давніше: «Среди высших офицеров штаба Гитлера я встречал много способных и энергичных людей. Все они были образованы и добропорядочны, и никому из них никогда и не снилось, что их участие в правительстве Германии того времени будет подвергнуто суду истории» [61].

Таку позицію неважко зрозуміти. Багато складніше сприйняти недолугі спроби протиставити певній фактографії прагнення до реабілітації. Наприклад, готуючи до друку п`ять тисяч машинописних сторінок Лазаря Кагановича, котрий, уникаючи давати особисті свідчення, аналізувати щось, десятками сторінок цитував стенограми з`їздів, пленумів та інші опубліковані документи, його дочка Майя Лазарівна спокійно зазначає: «Надеюсь, что публикация «Записок» поможет узнать моего отца таким, каким он был, рассеять вымыслы и клевету, восстановить его доброе имя» [62]. Звичайно, це розмова не по суті.

Вкотре апелюючи до колег-істориків, зроблю припущення, чому про єврейську державу досі не йшлося. Очевидно, в означеному явищі добре розібрались і наші нинішні можновладці, якщо дослідження так зацікавлено й свідомо гальмуються, що це привертає до себе увагу.

Найменше дозволено вивчати історію опозиції й опору. Навіть затягли до абсурду і прагнуть провадити й далі процес реабілітацій / відмов у реабілітаціях. Свого часу владні структури використовували його для самозбереження. Російськомовний прозаїк В. Войнович у своїй фантастичній повісті так аналізував цю ситуацію: «Так это, – махнул я рукой, – касается ваших комунян. А я не только не комунянин, я даже советского гражданства вот уже шестьдесят лет с лишним лишен. И вообще я не ваш.

При этих моих словах все члены Пятиугольника как-то странно переглянулись, а Коммуний Иванович улыбнулся, широко развел руки и, называя меня моим человеческим именем, удовлетворенно сказал:

– Нет, Виталий Никитич, вы наш. Ведь мы вас реабилитировали» [63].

Напередодні розвалу СРСР, реабілітуючи страшним поспіхом культурних діячів, що проходили у справі СВУ, влада стверджувала: Єфремов і Старицька-Черняхівська були лояльні, «наші». І своєю ж заповзятливістю засвітилася, адже це вочевидь неправда.

Опозиція була, й був опір. Придушена й замовчана селянська війна 20-х років, що вибухла на півдні Київщини, масштабом своїм не поступається діям пізнішій УПА. Більшовики панічно боялись обуреного їхніми експериментами і до того ж озброєного українського селянина, боялись нащадків Богдана Хмельницького й нащадків гайдамаків – Гонти й Залізняка. Український селянин із рушницею загрожував їхній владі, загрожував їм усім – від Сталіна до районного вповноваженого.

Тож, розгромивши селян силою регулярної армії, влада автоматично перейшла до колективізації, а відтак і до голодомору. Проте не слід забувати, що українська інтифада 20-х років, як і війна Хмельницького (Натан Ганновер), як і гайдамаччина (уманська різанина!), великою мірою мала антиєврейський характер.

Після всього опублікованого за кордоном, а у нас – з часів перебудови, хто наважиться говорити про легальність більшовицької влади? Сподіваюсь, ніхто відтак не закидатиме бунтівним селянам тероризм. У Женевській конвенції, прийнятій 1949 року, йдеться про те, що окуповані народи мають право на будь-які засоби опору. Але фактографії повстанців у нібито незалежній Україні чомусь бояться.

Під претекстом того, що українських селян і їхніх отаманів не реабілітовано і в рамках нинішнього законодавства нібито суверенної України не може бути реабілітовано, історичні матеріали про цю війну не розсекречені й досі, хоч вони мають уже суто академічне значення. Це наводить на думку, що реабілітації були потрібні, коли ще жили люди, – з огляду на соціальне забезпечення тощо. Реабілітаційний процес був потрібний живим людям, але абсолютно ні до чого мертвим. Для мертвих він так само абсурдний, як була б абсурдною вимога реабілітувати одних учасників Куликовської битви й судити інших. Нині єдина його функція – гальмувати академічні дослідження.

У наш час реабілітації стають абсурдні в принципі. Юрій Шевельов писав про них: «Винниченка боронять тим, що короткий час він був членом партії. А якби не був? Єфремова тим, що СВУ не існувала. Ну а якби існувала? Чи від того заслуги їх перед українською культурою зменшилися 6?» Стає дедалі очевидніше, що справами – не тільки реабілітованих, а й кримінальними справами загалом – повинні займатись не юристи, а історики. Треба домогтись відповідної корекції законодавства. Хто стане ініціатором такого почину?

Студії міжвоєнних десятиліть, передусім дослідження з історії влади, ускладнюються тим, що 1941 року в Києві було знищено весь архівний фонд зі справами партійної номенклатури. Нехай все це події старих часів. Але, коли триває процес розкривання архівів і дійшло до особових справ чекістів, чому ж нинішні можновладці так зацікавлено відповіли категоричним «ні»?

Я оптиміст і припускаю, що все це, зрештою, – технічні перешкоди. Якщо не ми тепер, то майбутні покоління істориків працюватимуть з цими матеріалами. Бо проблему сформульовано, вона нависає. І, як казав композитор Людкевич, на це нема ради.

Однак треба відзначити, що фактографії з цих питань не так уже й мало. Зосереджена вона передусім в архівно-кримінальних справах українських селян-повстанців, а також представників православного кліру.

У містечку Мокрій Калигірці обмундирування й чоботи для повстанців Лютого-Лютенка й Гризла (загинув у бою 1922 року) шили єврейські кравці та шевці. Коли прийшли червоні, усіх чоловіків зігнали на вигін, поставили у ряди й кожного десятого виводили на розстріл. Розстріляли 17 українців і 5 євреїв за «сприяння повстанцям» [64].

Проте переважали, на жаль, інші стосунки. Як підкреслював Антонов-Овсеенко, «части, подчиняющиеся Григорьеву, если не все, то во всяком случае большая половина из них, настроены антисемитски и ведут открытую погромную агитацию» [65]. У знаменитій «Інструкції агітаторам-комуністам» Троцький твердив: «Коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров-евреев возненавидел украинский крестьянин до глубины своей души. В нем проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского казачества и гайдамаков».

І це не вигадка. Що було, те було. В одній із летючок Мефодія Голика-Залізняка (квітень 1921) писалося: «Браття селяне! Багато часу український народ гнеться під кацапсько-жидівським ярмом. Над нами глумляться жидівські наймити! Найкращі свідомі сини України сотнями гинуть за нас по червоних чрезвичайках!» [66].

Оскільки я спеціалізуюся на історії України XX ст., мене в цій історії особливо цікавить сама схема історичного процесу. Тож у цій праці моїм надзавданням було дати поштовх до опрацювання такої схеми. Змістове наповнення поняття «окупаційного режиму» необхідно осмислити на живому матеріалі, інакше ним не можна користуватись.

Пропоную розглянути систему управління через її персональний склад. Цю ідею висунув свого часу великий український генеалог Вадим Модзалевський. «Вообще необходимо заметить, – писав він, – что изучение какой-либо эпохи только и возможно при детальном изучении биографий отдельных ее деятелей. При этом наибольшее значение для уразумения данного времени имеют биографии деятелей средней руки [...]. Изучить жизнь этих средних людей, их психологию, круг интересов, взаимные отношения, борьбу между собой, вообще всю их будничную обстановку – значит изучить эпоху в полной мере, понять ее и осмыслить» [67]. Згодом це стало відомо під назвою неміризму. Як відомо, англійський історик Немір, працюючи над історією англійського парламенту, розкрив її через біографії усіх його членів. І це продуктивніший шлях, аніж просто відбутися формулою «політичної організації економічно панівного класу», як було прийнято в радянських енциклопедіях 50-х років.

Наостанок не можу не зупинитись на принципах, що лягли в основу пропонованої праці. Звичайно, це лише «Матеріали» до словника. Щось більше одній людині понад силу.

Мене цікавить передусім система управління. З цими питаннями мав проблеми Володимир Кубійович. Року 1949 у систематичній частині «Енциклопедії українознавства» Олександр Юрченко у параграфі «Устрій Советської України у складі СРСР» написав статті «Виникнення сов. державності», «Поширення сов. режиму на Україну й утворення УРСР» та ін. у плані націонал-комунізму (том II, с. 670-677). Але вочевидь це когось не задовольнило, бо в словниковій частині гасел «Держава» та «Державність» взагалі немає (відповідний том вийшов з друку 1957 року).

Як уже сказано, в першу чергу у цьому словнику йдеться про управлінчий апарат: більшовицьку партію, законодавчу й виконавчу гілки, силові структури (персоналії всюдисущого ЧК-ГПУ-ОГПУ-НКВД розписано за монументальною працею Охотіна й Рогінського, обома словниками Золотарьова та архівами), суд та пресу. Розписуючи тих людей, хто писав слово «єврей» в анкеті, в першу чергу я орієнтувався на делегатів партійних з`їздів. Такі анкети особливо допомогли, оскільки фактично єдиною перепусткою до апарату управління був партійний квиток, а делегати мали шанс зайняти керівне крісло до з`їзду наступного. Відкладались у мене ці матеріали під час роботи над «Масовим терором». Пропонований словник – це, власне, побічний продукт тієї, більшої книжки. Опрацьовано справи фонду ЦК КП(б)У - описи 1, 6,16 та 20.

Треба визнати, що загальна картина державності 1918-1938 років виглядає доволі понуро. Світле царство комунізму чомусь завжди відкладалось на дальшу перспективу (така собі, словами Хвильового, «голубая даль»), у реальності ми мали те, що мали. І вони одержали те, що одержали.

Зрештою, я вирішив скласти словник видатних євреїв України, включивши до нього науковців і письменників. Якщо знайду підтримку, вийде дві частини: управлінський апарат і вчені та діячі культури. У кожній з цих груп досить багато репресованих.

Примітки

1 ЦДАГО (Центральний державний архів громадських об`єднань) України. Ф. 1 Оп. 20. № 3461. Арк. 4.

2. ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 1. №442. Арк. 77; №512. Арк. 150.

3. Шаповал Ю.. Золотарьов В. Всеволод Балицький: особа, час. оточення. – «.: Стилос, 2002.

4. Там само. – С. 438.

5. Безсонов (Ю Д.). Двадцать шесть тюрем и побег с Соловков. – Paris: Imprimerie de Navarre, 1928. – C. 16-17.

6. Українська Центральна Рада: Документи і матеріали; У 2-х т. – 1C, – Наукова думка, 1997. – 12. – С. 99-101.

7. Киевская мысль. – 1918. – № 11, – 13 января.

8. Верстюк В.. Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради: Бібліогр. довідник /НАН України, Укр. міжнар. ком. з питань науки і культури. – К., 1998. – С. 90-91.

9. Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 pp. Доба Центральної Ради. – Ужгород, 1932. – Т. 1, -С. 268.

10. Марголин Ю. Как было ликвидировано сионистское движение в Сов. России // Вестник Института по изучению истории и культуры СССР. – Мюнхен, 1954. – № 6 (13). – Ноябрь-декабрь. – С. 91-111.

11. Ленин В. И. Доклад о революции 1905 года, январь 1917 // ПСС. – Т. 30. – М., 1962. – С. 324.

12. Паустовский В. У истоков самиздата // Лит. газета, – 1992. – № 22 (5399). – 27 мая. – С. 6.

13. Там само.

14. Пор.: Богословие после Освенцима и ГУЛАГа и отношение к евреям и иудаизму в Православной Церкви большевистской России. – Санкт-Петербург, 1997. – 186с.

15. Грицак Я. Чорні книги червоного терору // Критика. – 2000. – Ч. 5 (31). – Травень. – С. 4-6.

16. Розенберг А. Миф XX века, – Tallinn: Shildex, 1998. – С. 4.

17. Троцкий Л. Искусство революции и социалистическое искусство // Правда. – 1923. – № 221. – 30 сентября. – С. 2.

18. Седьмая общегородская конференция коммунистов: Речь тов. Зиновьева // Северная коммуна. – 1918. – № 109. – 19 сентября. – С, 2. Без жодних покликів Н.Жевахов наводить таку цитату, приписуючи її Леніну: «Пусть вымрет 90% русского народа, лишь бы осталось 10% к моменту всемирной революции» (Жевахов Н.Д. Товарищ обер-прокурора Св.Синода. Воспоминания. – Новый Сад, 1928. – Т 2. – С. 206).

19. Там само.

20. Бернштам М. Смысл коммунистического уничтожения народов//Новый журнал. – Нью-Йорк, 1981. – Кн. 143.

21. Аксельрод И. Большевистская революция и евреи // Форвертс. – Нью-Йорк, 1998. – 13-19 февраля. – С. 7.

22. Коваленко Григорій Андрійович (1867-1938). У кн.: Коваленко Г. До страшних днів у Київі. – Київ – Львів: Друк. Л. Віснєвського, 1918. – С, 32. Підпис: Гр. Гетьманець (Гр. Сьогобочній).

23. Шульгин В. Дворец и тюрьма // Малая Русь, – К„ 1918. – Вып. 2, – С. 37.

24. Там само. – С. 10.

25. Рассказ сестры милосердия // Малая Русь. – К., 1918. – Вып. 2. – С. 113. У реляції про свій арешт і перебування у Маріїнському палаці та в Лук`янівці В.Шульгін зазначив, що слідчу комісію, яка засідала в палаці, очолював студент університету Амханицький (Шульгин В. Дворец и тюрьма // Малая Русь. – К., 1918. – Вып. 2. – С. 62), відомий потім як помічник прокурора республіки Лев Соломонович Ахматов. Гр. Коваленко одержав у комітеті посвідчення за підписом Яна Гамарніка.

26. Коваленко Г. До страшних днів.., – С. 20.

27. Разом з Д. Щербаківським вчений обстежив київські пам`ятки, були складені акти, й на основі цих матеріалів з`явилась праця: Эрнст Феодор. Художественные сокровища Києва, пострадавшие в 1918 г. // Куранты. – К., 1918. – № 7, – Сентябрь. – С, 8-12: іл. окремо: К,: Гуро, 1918. (2), 21 с., 1 іл.

28. Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології (ІМФЕ) ім. М. Т. Рильського, Рукописний архів Ф, 13-3, № 48.

29. Кровавое прошлое // Вечерние огни. – 1919. – № 36, – 30 сентября / 13 октября. – С. 3. Підпис; В.Ир.

30. Чекист о Ч, К. // На чужой сторон(е). – Кн. IX. – 1925. – С. 116-120. Про Болфосова див,: Білокінь С. Період чрезвичайок // Україна XX ст.: культура, ідеологія, політика; 36. статей. – Вип. 4. – К., 2001. – С. 308-316; – Вип. 5. – К.. 2001. – С. 160-166.

31. Жевахов Н. Д., Товарищ обер-прокурора Св.Синода. Воспоминания. – Новый Сад, 1928. – 12. – С. 179-193 (Глава 31: Работа «чека» в России), 193-206 (Глава 32: Статьи г. Дивеева «Жертвы долга» и д-ра B. Марка «Садизм в Советской России»), 206-212 (Глава 33: ГПУ).

32. Мельгунов С. П. Красный террор в России, 1918-1923. – Москва: СП PUICO. P.S., 1990.

33. Ессад Б. Змова проти світу – Г.П.У, – Львів: Хортиця, 1936. – 180 с.

34. Leggett G, The Cheka: Lenin`s Political Police, – Oxford: Clarendon Press, Reprinted with corrections. 1986, – P, 473.

35. Zorin Libushe. Soviet Prisons and Concentration Camps: An Annotated Bibliography, 1917-1980. – Newtonville, Mass.: Oriental Research Partners, 1980.

36. Докладніше: Білокінь С. Масовий терор... – C. 233-235.

37. Архів СБУ, № 65685 ФП. Це була перша справа, з якою я (1 листопада 1991 року) в цьому архіві працював. Увів мене туди кінорежисер Олександр Федорович Ігнатуша, за що я йому буду довіку вдячний: це визначило характер моєї роботи на довгі роки.

38. Білокінь С. Генеральному прокуророві України панові М. О. Потебеньку, 19 грудня 1999 року // ПЕРСОНАЛ. – 2003. – № 1 – С. 20-25.

39. Снєгірьов Г (Євген). Набої для розстрілу та інші твори. – Нью-Йорк-Торонто. 1983. – С. 98.

40. Там само. – С. 1 16.

41. Наше минуле. – Ч. 1, – 1993, – С. 58.

42. Цитриняк Г. Расстрельное дело Ежова // Лит. газета. – 1992. – № 7 (5384). – 12 февраля. – С. 15. Свого часу вказувалося, що репресовано було 20 тисяч співробітників НКВД (Гамаюнов И. Без гипноза //Лит. газета, – 1990. – № 42 (5316). – 17 октября. – С. 11).

43. Царинный А. Украинское движение // Украинский сепаратизм в России. – Москва: Москва, 1998. – С. 194.

44. Докладніше про це: Білокінь С. Масовий терор... – С. 265-270 (параграф «Зміна курсу»). 298-314 («Чистка НКВД»).

45, Пор.: Денике Ю. Еще одна теория смерти Сталина // Соц. вестник. – Нью-Йорк – Париж. 1954. – № 11 (676). – С, 208-210.

46. Волкогонов Д. Триумф и трагедия. – Кн, I. – Ч. 2. – Москва: Новости, 1989. – С. 95.

47. Шаповал Ю., Пристайко В., Золотарьов В. ЧК-ГПУ-НКВД в Україні. – К.; Абрис, 1997, – С. 73.

48. Наше минуле. – 1993. – Ч. 1– С. 128.

49. Пор.: Судоплатов А. Тайная жизнь генерала Судоплатова: Правда и вымыслы о моем отце, – Кн. 2. Москва; Современник, ОЛМА-пресс, 1998, – С. 539.

50. Корнеев Владимир, Изъяны в наследии // Союз. – 1990. – №41 – Октябрь. – С. 12.

51. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 31083 ФП / кор. 178. Арк. 1.

52. 3 1918 року мешкав у Петрограді, служив у тресті «Транспроектстрой», ув`язнений 1936 року. Дружина Любов Лазарівна Нанкіна. Син Роберт.

53. Абрам Аронович у Петрограді жив з 1920 року, служив у профспілках. Дружина Поліна Василівна Зла-топольська.

54. Солженицын А. И. Двести лет вместе. – Ч. II. – Москва: Русский путь, 2002. – С. 85.

55. ЦДАГО України. № 58884 ФП / кор. 1499.

56. Маслов С. С. Россия после четырех лет революции. – Кн, 2. – Париж: Русская печать. 1922. – С. 190. Цит. за: Солженицын А. И. Двести лет вместе. – Ч. II. – Москва: Русский путь, 2002. – С. 85.

57. Рай В. «Враг народа» // Курьер. – Нью-Йорк, 2002. – Vol. VI. – № 21. – 10 мая. – С, 16.

58. Там само. – С. 16.

59. Там само. – С. 17.

60. ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 16, № 16. Особая папка. Арк. 25-58.

61. Шелленберг В. Лабиринт: Мемуары гитлеровского разведчика. – Москва; Дом Бируни. 1991.

62. Каганович Л. М Памятные записки рабочего, коммуниста-большевика, профсоюзного, партийного и советско-государственного работника. – Москва: ВАГРИУС, 1996, – С. 10.

63. Войнович В. Москва 2042, – Москва: Вся Москва, 1990. – С. 288.

64. Коваль Р. Отамани Гайдамацького краю. – К., 1998. – С. 128.

65. Антонов-Овсеенко В. Записки о гражданской войне. – Т. 4. – Москва – Ленинград, 1933. Цит. за: Коваль Р. Отамани... – С. 158.

66. Коваль Р. Отамани... – С. 102.

67. Модзалевский В, Л. Материалы для биографии Стародубского полковника Тимофея Алексеевича // Труды Черниговской губернской ученой архивной комиссии. – Вып. 12, – Ч. 1. – 1917-1918. – С. 3-4.