Гаврило БАЗИЛЬСЬКИЙ. Генерал, який залишився непереможеним

Історична довідка

Гаврило Базильський походив із селян с. Соколівка Київської губернії.

30 вересня 1900 року вступив на військову службу однорічником 2-го розряду до 175-го піхотного Батуринського полку.

1902 р. був зарахований до Чугуївського піхотного юнкерського училища, з якого вийшов званні підпоручика.

Згодом у 1911 р. був переведений до 74-го піхотного Ставропольського полку.

З початком Першої світової війни був переведений до 258-го піхотного Кишинівського полку, протягом 7 місяців командував ротою.

З 12 березня 1917 р. – в.о. командира 258-го піхотного Кишинівського полку. 16 червня 1917 року дістав звання полковника.

За Першу світову війну нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня, Георгіївською зброєю, солдатською відзнакою Святого Георгія IV ступеня з лавровою гілкою, всіма бойовими орденами до Святого Володимира ІІІ ступеня з мечами та биндою.

У 1917 році став ініціатором українського військового руху у 65-й піхотній дивізії.

В кінці 1917 року українізував дивізію та у березні 1918 року передав її у розпорядження української військової влади, вивівши з Румунського фронту.

До червня 1918 року – в.о. начальника 65-ї піхотної дивізії Армії Української Держави.

З 10 липня 1918 року – командир 42-го пішого Сумського полку 11-ї пішої дивізії Армії Української Держави.

З грудня 1918 року – начальник 11-ї пішої кадрової дивізії.

З 11 червня 1919 року – начальник 8-ї Запорізької дивізії.

У грудні 1919 року був інтернований поляками.

У травні-липні 1920 року – командувач Запасових військ Армії УНР. Згодом стає начальником 1-шої Кулеметної дивізії.

З 5 жовтня 1920 року – генерал-хорунжий.

З 12 жовтня 1920 року – начальник 1-ї Запорізької стрілецької дивізії Армії УНР.

Помер 17 жовтня 1937 року та похований у місті Каліш (Польща).

 

Гаврило Базильський.
Генерал, який залишився непереможеним

   Армія Базильського мусила воювати на два фронти – проти Денікіна й проти червоноармійців Якіра.

Один із найобдарованіших генералів УНР народився в Соколівці, поблизу Жашкова.
Нащадок козацького роду Гаврило Базильський, певно, і звікував би у своєму рідному селі Соколівці, поблизу Жашкова, якби не непереборне бажання стати військовим. 1900 року двадцятирічний юнак "поступил вольноопределяющимся" в піхотний Батуринський полк, який розташовувався в повітовому містечку Умані. А через двадцять років він став одним із найобдарованіших генералів УНР.
Про виняткову хоробрість підпоручика Базильського, який 1914 року під сильним рушничним і гарматним вогнем водив роту на позиції німців, повідомили самому російському імператорові. За цей подвиг його нагородили Георгієвською зброєю. Слід сказати, що така нагорода прирівнювалась до кавалерського ордена Святого Георгія. Власне, його знак та напис "За хоробрість" прикрашали ефес оздобленої золотом шаблі. Серед інших бойових нагород Гаврила Базильського – ордени святої Анни трьох ступенів, два – святого Станіслава та орден святого Володимира з мечами і бантом.

Улітку 1917 року відбулася атестація офіцерів Кишинівського полку, де служив Гаврило Базильський. Йому було присвоєно звання полковника. Атестацію на нього підписав майбутній воєнний історик, командувач корпусу генерал-лейтенант Євген Маршинов.
У той час селяни Соколівки вітали Центральну Раду та Український Генеральний Військовий Комітет. У телеграмі місцевого осередку "Просвіти", зокрема, було таке: "Ми шлемо щирий привіт і велику дяку за діяльність в організації українсько-козацького війська, котрого ми бажаємо, бо тільки воно й зможе здійснити домагання синів вільної України".
Ніби на підтвердження цих слів, їхній земляк Гаврило Макарович Базильський з головою поринув у створення українських військових частин. Спочатку українізував одну роту (курінь) у своєму полку. Потім, відпустивши додому солдат інших національностей, на їхнє місце набрав вояків-українців, яких відібрав у російських частинах. Сформовану таким чином українську дивізію Базильський зняв із Західного фронту й повів в Україну. Як зазначає учасник цих подій В.Савченко, "подорож" відбувалася за вкрай несприятливих погодних умов. Та не лише погода заважала походу. Українців по дорозі намагалися роззброїти румуни, але Базильський цього не допустив. Дійшовши до міста Кам’янця, дивізія опинилася в центрі конфлікту, коли з одного боку стояв збільшовичений корпус колишнього однополчанина Гаврила – Миколи Кропив’янського, а з іншого український – генерала Петра Єрошевича. Та не встиг він розгорітися, як Кам’янець захопили німці. Базильський привів свої підрозділи в бойову готовність. Але збройну сутичку, яка назрівала, попередили комісар Центральної Ради Остапура та генерал Єрошевич.
Та бездіяльність командування була не до душі Базильському. Тим паче, що присутність німців, більшовицька агітація, незрозумілі дії Центральної Ради призвели до того, що козаки і старшини почали розходитися по домівках. Це було останньою краплею в чаші терпіння полковника Базильського, який бачив Україну вільною і від більшовиків, і від будь-яких іноземних військ. Зібравши рештки дивізії, він повів її на Черкащину. Тут, на своїй малій батьківщині, отримав наказ переформувати дивізію в 11-ту Українську кадрову і вирушати назустріч більшовицьким частинам.
Розпочалися тяжкі бої. Великі втрати призвели до постійних переформувань дивізій, корпусів. Очолювана Гаврилом Базильським Запорізька дивізія взяла активну участь у боях за Старокостянтинів, Проскурів, Ярмоленці, Линовець та в наступі на Київ. У 1919 році, маючи в тилу денікінські частини, дивізія устряла в кровопролитні бої з Одеською червоноармійською групою Якіра, яка прорвала фронт.
"Запорожці" без відпочинку, поповнення людьми і зброєю змушені були відступати все далі на захід. Їх лави рідшали не лише від куль, а й від тифу. Тяжко хворий Гаврило Базильський, як і більшість козаків і старшин, не бажав іти за кордон. Але, задля безпеки, "запорожці" переправили свого командира на польську територію.

Після одужання Базильський здобув одразу дві посади: командувача та інспектора запасних бригад армії УНР. Він знову починає все з нуля: формує частини з підлікованих воїнів, проводить мобілізацію полонених українців, які служили у ворожих арміях. Як командувач, він наказував битися до останнього набою, і до останнього вірив у перемогу.
Генерал Базильський таки пішов з поля бою непереможеним. Щоб зберегти життя людей, він вивів свою Запорізьку дивізію з України на територію Польщі. Однак життя інтернованих вояків на чужині, в нетоплених дерев’яних бараках, за поганого харчування, відсутності медичної допомоги, було не варте щербатої копійки. З кожним роком смерть забирала їх усе більше й більше. Могил було так багато, що місцевий цвинтар, пізніше викуплений емігрантами, стали називати українським. Тут, серед бойових побратимів, знайшов вічний спочинок і генерал-хорунжий Армії Української Народної Республіки Гаврило Базильський. Помер він 17 жовтня 1937 року, так і не побачивши дружини й дітей, з нездійсненою мрією ще хоч раз побувати у своїй волелюбній Соколівці...

Олександр ЩЕРБАТЮК
Прес-Центр