Позиції трьох головних меншостей.

Погляди трьох головних меншостей України на національно політичні домагання українців дуже різнилися один від одного. Менше як інші цікавились усім тим, що діялось на Україні, поляки. Можна сказати, що їх майже зовсім не заторкувало те, що відбувалося навколо них. Усі їх думки та почуття були скеровані на Захід, до Польщі, яка тоді ще була під німецькою окупацією. Російський Тимчасовий Уряд не розраховував більше на нове приєднання колишніх польських губерній до Росії і він проклямував заздалегідь свою згоду на відновлення самостійної польської держави по війні. Як відомо, таке відновлення польської державности грало чималу ролю у воєнній пропаганді і мирових плянах Антанти.
Провідники польської суспільности взагалі не розраховували на безпечне майбутнє польської меншости в Україні. Її вигляди на спокійне життя були надто слабі вже тому, що соціяльні гасла революції все загострювалися, а польське населення в Україні складалося здебільша якраз із тих соціяльних верств, проти яких саме ці гасла були скеровані.
У тогочасному тяжкому спорі між Києвом і Петроградом про обсяг території майбутньої автономної держави і компетенції її органів поляки не були зацікавлені так безпосередньо, як скажемо, російська меншість. З одного боку, вони менше, ніж хто інший могли бажати збереження міцної централізованої Росії, як сусідки майбутньої самостійної Польщі. З другого боку, поляки добре розуміли, що міцна українська держава, що охоплює у своїх кордонах усі етнографічні українські землі Наддніпрянщини, не залишиться байдужа до долі українських земель за Збручем. У цих обставинах польські провідні кола в Україні воліли мати толерантне відношення до української позиції в цьому конфлікті з російською владою; вони зберігали, мовляв, «дружній невтралітет».
Так само вони ставилися відносно байдуже до обіцянки автономних прав для меншостей. Коли потім були засновані окремі міністерства для справ цих меншостей, то поляки раз це міністерство зайняли, інший раз – залишили його вільним. Власної адміністрації для завідування і опіки над національно автономними справами польської меншости вони взагалі не збудували.
Зовсім іншою була позиція росіян, чи – за звичною тоді термінологією – «великоросів». Тут взаємовідносини були ясно визначені з самого початку. Було б наївністю сподіватися, що росіяни в Україні перетворяться на щирих прихильників автономної української держави, яка матиме такий обсяг власної компетенції, що дав би їй справді змогу «порядкувати своїм життям».
Російська меншість в Україні була просто стороною у цих переговорах між Києвом і Петроградом. Росіяни в Україні неначе виконували завдання «продовженої руки» петроградської влади, і ця рука простягалася аж до «серця» українського керівництва того часу, до будинку Педагогічного Музею в Києві. У цьому гарному будинку містився український революційний парлямент, Центральна Рада, у «двох закапелочках», тому що решта кімнат, включно з великою авдиторією для викладів і з’їздів, були зайняті загоном російських військових летунів, які вперто відмовлялися звільнити будинок.
Правда, ота «російська меншість» не вся складалася з росіян в розумінні національного походження. Між ними була значна домішка – якщо не більшість – елементу, національне походження якого було виразно українське. Ці люди вважали себе, або бажали, щоб їх інші вважали за справжніх росіян, бо вони самі, чи їх батьки або навіть діди прадіди, асимілювались під впливом русифікаційного процесу, що тривав сторіччя. Український народ втратив таким чином, впродовж цих століть, свою верхівку, інтелігенцію і заможні верстви. Вони й їхні нащадки перетворилися на «росіян». Що з цього процесу залишилось українським, це було збідніле селянство, яке зберігало етнографічно мовні ознаки окремішної народности.
Керівна еліта, що стояла тепер на чолі українського національного руху, була, за своїм соціяльним складом, здебільша дітьми селян, сільських духовних та народних учителів. Ця верства встигла досягти певного рівня освіти і засвоїти собі світогляд модерного соціялізму та ідеали національного відродження європейських народів. Цей табір провідників національної революції складався переважно із ще дуже молодих людей – люди старшого віку були там одиниці, – часто студентів, яких захопила хвиля руху і наклала на них часто непосильні завдання і тяжку відповідальність. На ділі цей тягар виявився з часом надто тяжким для їх духових сил і здібностей.
Та частина росіян в Україні, яка з походження була етнографічно українська, але зараховувала себе до російського народу, була ще більш завзята в спротиві національно українському рухові, ніж справжні росіяни. Національні українці звали їх глумливо «малоросами». Ці «малороси», так само як і росіяни, що проживали в Україні, справді мали що втратити, якби всі мрії українського руху здійснилися.
Адже ж вони були до революції фактичними господарями цієї багатої країни з її родючим чорноземом і необмеженими виглядами на індустріяльний розвиток і добробут. Як горішня соціяльна верства росіян в Україні і разом з ними «малороси» тримали у своїх руках цілий адміністративний апарат країни, керували всіма ділянками життя її населення. Вони творили її освічену верству як професори в університетах, учителі в школах, співробітники й видавці щоденників і журналів, тут також зі значною домішкою зросійщених жидів. Вони (разом з поляками) переважно посідали всі великі і середні земельні маєтки. Вони складали клясу промислових магнатів – разом з поляками і в чималій мірі, також з жидами. Також велика частина промислового робітництва складалась із прибулих з центральної Росії росіян або зі зросійщених місцевих людей. Тому господарська і суспільно політична сила цієї «російської меншости» була куди більша, ніж це випливало з формального її відсотка в населенні.
Нині автономія України загрожувала всім цим російським позиціям. Насамперед, не могло бути сумніву, що в новій автономній державі буде неминучий перехід адміністрації до українських рук, раніше чи пізніше. Але також усі інші позиції не можна було вважати забезпеченими за їх попередніми власниками. І це з уваги на соціяльні прагнення революції. У цьому українська влада могла собі дозволити не менш далекосяжні замисли, ніж це робила більшовицька пропаганда; або як українські діячі це формулювали: український народ не має власної буржуазії. А тому гасло націоналізації великого приватного майна в містах, або проекти соціялізації земельних маєтків, мало досить виразний національно український сенс: такими заходами думалося послабити національну позицію неукраїнців в Україні і зміцнити соціяльну позицію трудових прошарків українського народу. А власне, чому ні, – доводили українці: хіба все це багатство не дісталося неукраїнцям завдяки колоніяльному загарбництву і національному визискові?
Правда, як ми всі швидко в тому переконалися, більшовицькі послідовники ленінського вчення в Україні були ліпшими фахівцями у вживанні гасла «грабуй награбоване», ніж українські «соціяльні прозеліти», і вони вміли вдало використати соціяльні інстинкти українського селянина, як також ворожнечу до всього українського у російських та у зросійщених робітників у містах, щоб підкопатися під найсвятіші й найсправедливіші мрії української національної революції. Тим часом у той початковий період боротьби українців за самі підстави автономії, у той період, мовляв, дипломатичної боротьби між Києвом і Петроградом, ніхто ще не міг передбачити, як виглядатиме внутрішня контроверсія різнонаціональних факторів в Україні. Але одна річ була зовсім ясна: росіяни в Україні ніколи з доброї волі не примиряться з повним здійсненням українських прагнень; у їх тяжкій боротьбі назовні українцям доведеться добре оглядатися на спротив у середині.
Таким чином ставало більш менш ясним також для українських політиків, що єдина національна меншість, яку їм, мабуть, вдасться притягнути на свій бік у їх боротьбі за автономію, будуть жиди. Але тако ж тут не все було гаразд з тієї причини, що процес зросійщення як в розумінні культурної асиміляції, так і політичної орієнтації значної частини жидівської інтелігенції, буржуазії й робітників, зайшов не менш далеко, ніж у тих «малоросів», що про них була щойно мова. Ці зросійщені жиди в Україні були не меншими ворогами українського національного визволення, ніж «малороси». Вони також залишилися у стороні від жидівського національного руху, від сіонізму і жидівського соціялізму. Вони почасти були дуже активні в політичних угрупуваннях російської меншости в Україні як у ліберальних, так і соціялістичних його колах: а коли згодом в країні повіяло більшовизмом, ті з них, яким у цьому не перешкоджав їх соціяльний стан, опинилися також у лавах нових переможців. Вони мали значний вплив, бо були дуже активні в крайовій пресі й культурному житті українського міста. Вони часто репрезентували тут «російську орієнтацію» в політичному житті і почасти сиділи навіть у Центральній Раді, як представники обох головних російських соціялістичних партій – меншовиків і соціялістів революціонерів. Це вони впадали найбільше увічі українському таборові і викликали ворожі настрої супроти жидів взагалі, хоч ці зросійщені елементи в жидівському політичному таборі були чужі, бо в жидівському суспільстві панувала виразна національна орієнтація. Ці російські патріоти жидівського походження, – аз бігом часу і зі зміною революційної ситуації в Україні, жидівські прозеліти більшовизму, чималою мірою спричинилися до затруєння тих дружніх взаємовідносин, які створилися у першу добу революції між українським і жидівським політичними таборами, насамперед завдяки послідовній політиці національних представників у Центральній Раді, які співпрацювали з українцями в укладанні перших цеглин автономної держави.
Правда, патріотично російські тенденції, які представники російської меншости жидівського походження проводили в Центральній Раді, в муніципалітетах, в робітничих радах, в російських часописах, що виходили в українських містах, та в яких працювали асимільовані жидівські інтелігенти, не були єдиною перешкодою на шляху до гармонійної українсько жидівської співпраці. Впертий спротив російського уряду супроти бажаного українцями обсягу компетенції автономних органів, далі загострення соціяльних тенденцій селянських українських верств, які успішно визискувала більшовицька пропаганда, спроба національного українського керівництва протидіяти більшовизації народних мас і війська шляхом загострення національно патріотичних гасел, усе це разом почало створювати в країні атмосферу політичної і національної дражливости, що не могло не вплинути негативно на жидівсько українські взаємовідносини як у народі, так і в політичних чинниках обох таборів. З другого боку, не залишалася без впливу на наміри і пляни державного будівництва українського керівницвта радикальна зміна революційної ситуації, яка сталася з приходом більшовиків до влади в Росії, з вибухом громадянської війни, а потім з наступом більшовицької «червоної ґвардії» на Україну і на Київ. Головне гасло з початкової доби революції про автономну українську державу, як інтегральну частину федеративної і демократичної Російської республіки, не лише втратило колишню свою популярність у масах українського люду, але фактично й вигляди на здійснення в нових обставинах. Жидівська національна суспільність, яка щойно засвоїла собі психологічно факт будівництва автономної української держави і ледве почала улаштовуватися між її будівничими чинниками, опинилась раптом серед нової ситуації, коли український табір почав укладати своє загострене національне почуття у нові державницькі форми, які йшли радикально далі початкових автономних постулятів. Політична думка національної жидівської суспільности опинилася на роздоріжжі.

Добрий початок українсько жидівської співпраці.

Воно справді спочатку здавалося, що ми стоїмо перед добрими і великими можливостями. Також керівники українського руху, як видно, вірили в ці можливості. Принаймні, коли Винниченко писав чотири роки після тих подій історію української революції, він пригадав цей ідеальний стан тодішньої віри у добрі вигляди жидівсько української згоди. Так, коли він пише про те, як меншості «не могли примиритися з перемогою українства й все намагалися якось затримати її дальший поступ», він додає: «крім єврейських партій». А там, де він описує добрий перебіг першого спільного засідання Центральної Малої Ради з представниками національних меншостей, він каже: «Особливо ця щирість виявлялась у представників єврейських організацій. Вони вже прийняли в свою свідомість Центральну Раду, як свій орган і виступали в ньому, як рівні члени його, з рівними правами, політичними і національними; представник сіоністів промовляв староєврейською мовою, тим маніфестуючи й прихильність сіоністів до української державности і рівноправність єврейства в цій державності».
Урочисті промови на тому першому спільному засіданні Центральної Ради з 12 (25) липня 1917 року не були лише маніфестацією, а відзеркалювали справжню позицію національно жидівського представництва в тодішньому українському парлямєнті. Була, зрозуміло, певна різниця й нюанси в тих промовах, як і в позиції кожної з п’ятьох жидівських партій, які там представляли жидівську національну меншість, але спільним було в усіх них визнання права України на територіяльно автономний державний лад, незалежно від того, як викристалізуються врешті взаємовідносини між автономними одиницями багатонаціонального російського державного організму. Цей спільний фронт тривав аж до того моменту, коли стихійний біг подій не спрямував українську політику на шлях повного державного відокремлення від Росії. Тут, коли відкрилася неминучість відірвання українського жидівства від решти жидів у межах Росії, коли стала зовсім реально небезпека розшматування колишнього суцільного національного жидівського тіла, жидівські політичні угруповання спинилися. Так створився перший прорив у неписаній, але фактично до того часу діючій згоді між національними таборами – українським і жидівським. Голосування у Цетральній Раді під час проголошення Четвертого Універсалу зафіксувало цей прорив. Також у цьому не було одностайного ставлення усіх п’ятьох жидівських політичних партій, і різниця між ними відбилась на дальших українсько жидівських взаємовідносинах.

Засаднича жидівсько національна позиція.

Якщо бажаємо пізнати справжню засадничу позицію жидівських партій у ту врочисту хвилину, від якої почалася коротка, але справді «золота доба» жидівсько української співпраці, мусимо придивитися до однієї постанови принципового змісту, яку ухвалив Всеукраїнський Комітет Жидівської Соціял Демократичної Партії «Поале Ціон» напередодні підписання угоди між представниками Центральної Ради і делегацією міністрів Тимчасового Уряду про підстави автономної України і разом з цим про вступ представників національних меншостей до складу Центральної Ради. Ця резолюція, що недвозначно заманіфестувала позитивну позицію жидівських соціялістів в Україні до українських вимог справжнього автономного статусу для країни, мала тоді безсумнівний вплив на переговори між українськими представниками і російськими міністрами. Тому немає нічого дивного, що обидва історики української революції, соціял демократ В. Винниченко і соціял революціонер П. Христюк, внесли текст цієї постанови соціялістичносіоністичної партії до своїх творів.
Вага цієї резолюції полягає не лише в тому, що вона, як здається, стала в пригоді українській стороні в цих переговорах, але також тим, що вона засвідчила, що жиди ставляться прихильно до українських прагнень. Її значення також у її програмовому змісті, де доводиться доцільність територіяльно автономного ладу і виправдується встановлення кордонів автономної території в згоді з етнографічним станом його людности. Якраз питання територіяльного обсягу автономної України було одним із найтяжчих пунктів у цих переговорах: українські представники добивалися включення всіх її губерній у кордони майбутньої автономної держави, тоді як російські міністри пропонували обмежитись на п’ятьох. Цей пункт так і залишився спірним у дальшому процесі переговорів аж до остаточного розриву між Києвом і Петроградом. Постанова «Поале Ціон» визначила також остаточну межу політичної самостійности України, на яку жидівське суспільство могло погодитися, беручи до уваги життєві національні інтереси жидівського колективу, в обсязі загально російському. Постанова визнала за таку межу перебудування Російської держави на республікансько федеративних підставах і включення України, як автономної частини, у ту федеративну республіку. Далі цієї межі «Поале Ціон» не вважав за можливе піти. Кілька місяців пізніше, коли українська революція вступила в другу свою вирішальну добу, і Центральна Рада проклямувала державну незалежність України, «Поале Ціон», у згоді з цією постановою, й разом з іншими трьома жидівсько національними партіями, утрималася від голосування. З усіх п'ятьох жидівських партій один «Бунд» голосував, разом з росіянами, проти проголошення України самостійною державою.
«Бунд» не керувався при тому голосуванні міркуваннями жидівсько національними, лише виходив «з інтересів революції». Вже при іншій нагоді, коли українські партії поставили на рішення Малої Ради пропозицію про скликання окремих українських Установчих Зборів, чотири з п’ятьох жидівських партій голосували разом з українцями, але представник «Бунду» був проти і мотивував своє негативне ставлення «інтересами революції». Він тоді заявив, між іншим: «…Ми дивимося на розрив з Російськими Установчими Зборами як на контр революційний вчинок і будемо проти того боротися». Решта жидівських партій не вбачала жадної небезпеки для здобутків революції в скликанні власних Установчих Зборів для України, що дали б країні державну конституцію, підстави для регулярних законодавчих установ та встановили б компетенцію і порядок діяльности постійного уряду. Навпаки, вони бачили у цьому всьому якраз забезпечення цих здобутків. Вони не бачили, чим власні Українські Установчі Збори загрожують майбутньому федеративному устроєві Російської республіки.
Ця постанова «Поале Ціон» не оминула також нагоди сформулювати підстави організації національного життя меншостей в автономній Україні. Вона проклямувала засади національно політичної автономії для меншостей на персональній основі і з’ясувала організаційні підстави такої автономії. Висловлене було також бажання, щоб ці основи були встановлені за спільною згодою всіх народів в Україні, а також, щоб вони були згодом ратифіковані федеративними Російськими Установчими Зборами.
У зв’язку з тими засадами партія «Поале Ціон» бажала: по перше – щоб Тимчасовий Уряд визнав Центральну Раду і Генеральний Секретаріят автономними центральними органами українського народу, по друге – доручити Центральній Раді, щоб вона, разом із представниками національних меншостей, опрацювала основи організації територіяльно автономного ладу в Україні.
Варто відзначити, що головні засади постанови «Поале Ціон» у той час були у згоді з думками і бажаннями української політичної верхівки. Вони також були згідні з намірами решти жидівських партій, політика яких також велась ще довгий час у дусі цієї резолюції. Наводимо тут частковий текст тієї постанови «Поале Ціон». «Виходячи з погляду, що всі нації Росії мають безумовне право на політичне і культурне самовизначення, Окружний Комітет вітає тривале змагання українського народу до самоорганізації на автономно демократичних основах. Визнаючи гасло державного ладу в Росії на республікансько федеративній підставі, Окружний Комітет уважає необхідним підтримувати у відношенні до України домагання національно територіяльної автономії сеї округи в етнографічних межах, у такім розумінню, що географічно вся автономія має обіймати одностайну територію, в якій більшість населення становлять члени української нації. При сім у виборах до Центральної Установи представників України (сойм) має брати участь усе населення України, без різниці національности, а вибори мають бути загальні, рівні, безпосередні, тайні, без різниць полу і пропорціональні. Для оборони інтересів національних меншостей, які живуть на Україні (руських, євреїв, поляків й ін.), вони повинні мати право автономно управляти національними справами, відокремленими від компетенції загальнодержавного парляменту, Українського Сойму, й органів місцевого самоврядування. Тому нації меншостей утворюють місцеві органи національного самоврядування окружні, всеукраїнські органи й загально російські – на персональних основах (представничий і виконавчий). Головні основи територія льно політичної автономії України, національно політичної автономії національних меншостей, межі компетенції автономних органів і публичні права мов тих націй у всіх державних, окружних і місцевих органах – установлюються за згодою всіх живущих на Україні націй і мають бути затверджені всеросійськими Установчими Зборами через основне, загально державне законодавство».
Винниченко написав кілька вступних рядків до тієї жидівської постанови. Наводимо його головні зауваження: «Особливо євреї, чисто єврейські політичні партії, поставились розсудливо, а деякі з них навіть прихильно до ідеї української державности. Не маючи самі претенсій на національне панування на Україні, розуміючи, що при демократичному ладі пануюче становище повинна зайняти та нація, яка складає більшість населення; розсудивши, що українці не сьогодні, то завтра неминуче витиснуть панування руських, вони не мали ніяких підстав для боротьби з українством за панування руських. Вони прийняли в свою свідомість ідею української державности, як факт, як щось природне й неминуче, вклали її в свій світогляд, пристосували до неї свої власні прагнення і цілком свідомо рішуче й послідовно визнали себе громадянами Української Держави в тій формі її, в якій зазначалось в Універсалі».

Україна стає автономною державою.

Переговори між петроградськими міністрами і представниками Центральної Ради закінчились угодою. Про досягнену угоду обидві сторони довели до відома суспільства, кожна від себе: Тимчасовий Уряд окремою деклярацією з 2 (15) липня, а Центральна Рада 2 им Універсалом 3 (16) липня 1917 р. Угода на ділі зафіксувала стан, якого досяг тоді український національний рух, або, якщо назвати дитину її спражнім ім’ям, українська революція. Хоч в обох цих документах слово «автономія» навіть не згадувалось, постав на ділі з того автономний лад в Україні з власним парляментом – Центральною Радою – і власним урядом – Генеральним Секретаріятом. Рішальним у цій угоді в розумінні перемоги гасла територіяльної автономії було, що від тоді в парламенті і в уряді мали сидіти як рівноправні члени обох цих органів, як спільні господарі автономної держави всі національності, що жили в Україні, у належній пропорції: українці, росіяни, жиди й поляки.
Центральна Рада в цьому новому складі ухвалила 16 (29) липня, в цей раз уже не як революційне представництво одного з народів України, а вже як законодавча інституція країни , «Статут вищого управління України». Правда, цей статут мав ще бути затверджений петроградським урядом, але в суспільну свідомість усіх народів країни він увійшов як конституція автономної України.

Меншості дістають посади віце секретарів у Генеральному Секретаріаті.

Цей основний закон автономної Української держави постановив, уперше на протязі історії жидівського народу у розсіянні, співучасність на конституційній основі офіційного представника жидівського народу в складі уряду України. Додаток до п. 8 Статуту створив три посади віце секретаря справ національних меншостей: російської, жидівської і польської Ці віце секретарі входили до складу Генерального Секретаріяту для національних справ, але визнавалися як рівноправні з генеральним секретарем (українцем), кожний у межах справ його меншости. Цей момент підкреслив порядок затвердження віце секретарів разом з генеральними секретарями Малою Радою, або як вона називалася формально: Комітетом Центральної Ради.
Другий важливий пункт у Статуті, з погляду конституційного стану меншостей, стосувався їх мовних прав. П. 2 Cтатуту твердив у цьому сенсі виразно, що «усі закони, адміністративні розпорядки і постанови, які будуть видані українською мовою, мають публікуватися також мовами меншостей: російською, жидівською і польською».
До Статуту був доданий список членів Генерального Секретаріяту й між ними перший віце секретар для жидівських справ – Моше Зільберфарб. Цим був зроблений перший формальний крок до створення жидівської національної автономії в Україні.

ЗМІСТ