Замість «Статуту» – «Інструкція».

Російський уряд цього Статуту не затвердив. Політично права частина цього уряду демісіонувала на знак протесту проти київської угоди з Центральною Радою. Тим часом вибухло перше більшовицьке повстання проти Тимчасового Уряду. Воно не вдалося, і в Петрограді створено новий Тимчасовий Уряд, на цей раз з Керенським на чолі, але, як реакція на більшовицьке повстання, з більш правим ухилом. Новий петроградський уряд не визнав себе відповідальним за угоду, яку уклали міністри попереднього уряду в Києві. Ця угода ніби повисла в повітрі. Між Києвом і Петроградом почались переговори наново, які скінчилися тим, що на Україну була послана, – замість пропонованого Центральною Радою «Статуту вищого Управління України» – «Тимчасова Інструкція Генеральному Секретаріятові Тимчасового Уряду на Україні».
Справа, розуміється була не в зміні назви, точніше, не лише в цьому. Головна різниця між Статутом та Інструкцією полягала у наступних трьох точках: по перше, компетенція влади автономних органів була дуже звужена; подруге, територія автономного краю була зведена до якихсь п’ятьох губерній; по третє, до Генерального Секретаріяту мали ввійти чотири неукраїнські члени на весь його склад з дев’ятьох.
Три віце секретарі для справ національних меншостей залишились надалі також у новому складі Генерального Секретаріяту. Пункт 3 в Інструкції формулював це так: «При Секретаріяті для національних справ заводиться три посади товаришів секретаря з тим, щоб усі чотири найчисленніші національності України мали кожна свого представника в особі секретаря або одного з його товаришів». Розуміється, петроградський уряд не скасував посади національних секретарів не з своєї відданости до засад національної автономії, а з розрахунку, що цим способом зміцниться ще більше вплив неукраїнців у автономному виконавчому органі країни.

Жидівські представники стали рішучо на боці українців.

«Інструкція» була видана 4 (17) серпня 1917 р., рівно через місяць з дня проголошення Другим Універсалом про заключения угоди з делегацією Тимчасового Уряду. Своїм змістом вона на ділі скасувала найважливішу суть тієї угоди. Хвилювання й обурення в українській суспільності було велике. Мала Рада збиралася у ті дні майже щовечора, щоб заслухати поточну інформацію про перебіг переговорів делегації Центральної Ради в Петрограді. У ці зворушливі хвилини наочно з’ясувалось, що національні жидівські представники тримаються твердо і непорушно умови з 3 липня, розуміють український біль і вважають себе спільниками у боротьбі за виконання цієї умови. На одному з цих засідань Малої Ради, коли зачитано телеграму від української делеґації, яка драматично з’ясовувала стан переговорів, виступив член Ради від «Поале Ціон» і в короткій, схвильованій і палкій промові дав стислий вираз позиції жидівських національних кіл. За ним почулися подібні заяви співчуття і протесту проти нової політики Петрограду решти жидівсько національних членів Ради. Це була маніфестація здійсненої дружньої співпраці національних рухів обох народів.

Утворення Української Народної Республіки.

Українські керівні кола тяжко і довго вагалися, чи прийняти ту «Інструкцію», не зважаючи на згадані великі обмеження, або її відкинути і стати на шлях революційного спротиву центральному російському урядові. Врешті переміг холодний розум над природним обуренням. Вони перейняли владу над країною разом із згаданими обмеженнями компетенції і теренового обсягу. Вони твердо вірили у свою остаточну перемогу і були певні в справедливості своїх прагнень. Хід подій дуже швидко оправдав їхні рішення і надії.
Наприкінці жовтня 1917 року більшовики вдруге підняли повстання проти Тимчасового Уряду і на цей раз їм вдалося захопити владу в Росії. Тим скінчилось, разом з урядом Керенського, також коротке життя його «Інструкції» для України. Тут покищо цемент національного руху далі тримав разом різні політичні і соціяльні елементи нації навколо спільного фронту боротьби за спільні національні домагання. Вони зуміли вдало скористатися початковою слабістю нових, більшовицьких панів Росії, влада яких не йшла тоді за межі центральної Росії, власне трималася більш лише в містах, а поза тим вони вступили в тяжку громадянську війну з «білими» військовими формаціями. За цих обставин було зовсім зрозумілим, коли українське керівництво рішило не лише повернути Центральній Раді усі ті права, які були досягнені в умові з 3 липня, але зробити необхідні кроки, щоб консолідувати владу Києва на усьому просторі української землі. Нарешті настав момент, коли можна було здійснити обіцянку Першого Універсалу порядкувати своїм життям. 7 (20) листопада 1917 року Центральна Рада проголосила у своєму Третьому Універсалі заснування Української Народної Республіки. На ділі у комплексі Східньої Европи постала нова самостійна держава.
Разом з цим сталося в жидівському житті фактично те, чого жидівське суспільство ввесь час побоювалось, не маючи змоги тому запобігти: дарма були всі застереження жидівської політики проти порушення цілости російського жидівства: міць відосередних чинників революції призвела з об’єктивною неминучістю до розвалу колишньої імперії, а тим самим до пошматування п’ять шість мільйонового жидівського суспільства. Вже відновлення самостійної Польщі відокремило від того російського жидівства більше третини.
А тоді дійшла черга до двох мільйонів українських жидів. Тільки що жидівська суспільність тут все ще трималась ілюзії великої, неподільної російської держави і вірила далі, що федеративна засада все ж може перетворити цю ілюзію на реальну дійсність. А цим, мріялось, вдасться також врятувати ту найбільшу гілку світового жидівства, яка зосередила в собі найкращі творчі культурні сили народу, була головним носієм і вирішальним чинником сіоністичної ідеї національного відродження на старій батьківщині. Ця вперта віра у ту ілюзорну мету перешкодила впродовж довгого часу витворенню ясної політичної лінії у жидівському таборі в Україні. Позиція п’ятьох жидівських партій цього табору в Центральній Раді не була одностайна, попри окремі моменти особливого характеру; ця позиція не була досить виразною в голосуваннях, які, як здавалося в перспективі тих часів, були вирішальними для долі країни. Таким чином, українці й жиди поділили між собою відповідальність за те, що той жидівсько український «шлюб» врешті не був щасливий.
З проголошенням Української Народної Республіки у Третьому Універсалі Центральної Ради українська державна думка зробила рішучий крок на шляху до створення самостійної держави, але все ж, тим часом, ще не зробила останніх рішень з цього кроку. Не зважаючи на почуття образи й обурення, з якими українські політики повернулися з останніх переговорів з Тимчасовим Російським Урядом, не зважаючи на просто ворожий настрій у масах українського люду до Росії, джерелом якого були відомості й чутки про непристойне трактування української делеґації петроградськими панами, не дивлячись, нарешті, на розчарування від змісту «Інструкції», яка була сприйнята суспільною думкою країни як грубе порушення урочистої обіцянки, не дивлячись на такий несприятливий психологічний стан, все ж Третій Універсал не відступив також від обіцянки не порушувати цілости Росії. Ця обіцянка була формульована так:
«Від нині Україна стає Українською Народною Республікою. Не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Російська Республіка стала федерацією рівних і вільних народів».
Залишення федеративної засади як інтеґральної частини української політики, не вважаючи на те, що ілюзорність її здійснення була наявною, задовольнило також на цей раз жидівську суспільну думку. Справді жидівські національні партії голосували всі, разом з цілим українським загалом, за Третій Універсал і проклямування Української Народної Республіки.
Тяжко було б уявити собі іншу поведінку жидівських національних представників у Центральній Раді у той вирішальний момент. Адже цей самий Універсал не лише проголосив постання української держави, але заразом подбав про становище неукраїнських народів у новій державі. Коли угода 3 липня включила трьох віце секретарів до складу Генерального Секретаріяту, які мали представляти три головні національні меншості і стояти на стороні їх національних інтересів, то цим був зроблений перший крок до заведення автономного управління національними справами меншостей. Потім швидко був зроблений другий крок на цьому шляху. Відразу після більшовицького перевороту в Росії, Центральна Рада і Генеральний Секретаріят перебрали усю законодавчу і виконавчу владу в повному обсязі як щодо ділової компетенції, так щодо території, на яку ця влада поширювалася. Замість п’ятьох губерній, які «Інструкція» дала під українське управління, тепер були включені в обсяг української влади 11 губерній, де етнографічно українська людність становила більшість. Третій Універсал докладно перераховував усі ті губернії за їхніми назвами. ІЦождо ділової компетенції, то були негайно відновлені ті секретаріяти, які «Інструкція» залишила у компетенції Петрограду. При цій нагоді були, за ініціятивою жидівського віце секретаря, підвищені всі три віце секретарі у справах національних меншостей до повноправних генеральних секретарів. Слід відзначити, що національний український інтерес при цьому не лише не втратив, але навіть виграв від цієї зміни. Як пам’ятаємо зі сказаного про склад Генерального Секретаріяту, за «Інструкцією» до нього входило на загальну кількість дев’яти секретарів – чотири неукраїнці. І це крім трьох неукраїнських віце секретарів. Російський уряд сподівався цим шляхом добре забезпечити свій вплив на діяльність Генерального Секретаріяту. Тепер усе це змінилось: формально до нового складу українського уряду ввійшли лише ці три генеральні секретарі від меншостей.
Поскільки у різні моменти до цього уряду входили ще генеральні секретарі неукраїнці, то це було з доброї волі українського політичного табору і з міркувань політичної доцільности.
Так настав в Україні новий стан. Фактично тут була власна українська держава, в якій були засадничо, конституційним шляхом, забезпечені права національних меншостей. Третій Універсал з 7 (20) листопада 1917 року формулював цю обіцянку національним меншостям так:
«Український народ, сам довгі літа боровся за свою національну волю й нині її здобувши, буде твердо охороняти волю національного розвитку всіх народностей, на Україні сущих, тому оповідає: що народам великоруському, єврейському, польському й іншим на Україні признаємо національно персональну автономію для забезпечення їм права та свободи самоврядування в справах їх національного життя».
Могло здаватися, що ідилія була повною. Але навіть тут не обійшлося без «краплі дьогтю в бочці меду». І якраз то були цим разом жидівські представники, які подбали про цю домішку. Правда, вони оголосили, що голосувати будуть за Універсал; але мотивували своє формально позитивне відношення у супроводі таких застережень, – все оглядаючись на «інтереси революції» та вказуючи на небезпеку цього акту для цілости Росії, – що викликали бурхливі протести серед численної української публіки на ґалеріях парляменту (це було урочисте засідання повної Центральної Ради), а також роздратували українських членів парляменту: вони просто зіпсували їм велике національне свято. Член Ради від «об’єднаних жидівських соціялістів», Літваков, можна сказати, навіть пролив «патріотично російську» сльозу, заявивши, що «проголошення Української республіки може зробити враження, мов би ми відірвали частину від живого тіла Росії». Тепер по сорока роках і після того, що українська революція закінчилася катастрофою для обох народів, після того як цей самий Літваков і йому подібні були знищені в більшовицьких катівнях, можемо залишити на вирок історії, чи був у цих заявах жидівських представників якийнебудь політичний чи тактичний сенс з погляду справжніх інтересів жидівського народу.

Вплив перемоги більшовиків у Росії на Україну.

Дивлячись з історичної ретроспективи на події тих днів, може комусь здаватися, що якраз з цього жидівського плачу над «роздертим тілом Росії» почалася нова доба у взаєминах між жидами і українцями. На ділі, причини цієї зміни слід шукати не в поведінці жидів. Вона не полягала також у тому, що жидівська суспільність насторожилась, спостерігаючи загострення націоналістичних настроїв в українському таборі. Хоч, як перше, так і друге були до цього причетні. Справжня причина полягала в радикалізації діючих у революції сил і у впливі цієї радикалізації як на український, так і на жидівський табори.
У Росії більшовики міцно опанували ситуацію. Більшовики були ліпшими фахівцями, ніж хто інший у застосуванні методів для того, щоб повернути «заблукану українську вівцю» до російської «отари». Їх радикальні гасла почали поступово, але систематично підкопуватись під недавно ще тривкий у його національних почуваннях український табір. Українське керівництво, так само як більшовики, мало в програмі низку радикальних мір, які також були врочисто перечислені у Третьому Універсалі. Але не було видно жодної радикальної акції в цьому напрямі. З цього погляду була велика подібність між урядом і партіями української держави й колишнім російським Тимчасовим Урядом. Як там, так і тут народ мав терпеливо чекати на майбутні Установчі Збори, на те, що вдасться переконати воюючі сторони розпочати мирні переговори, або сподіватись на діяльність земельних комітетів для упорядкування земельної справи і знову чекати на рішення Установчих Зборів. А більшовицькі агітатори обіцяли все негайно і самочинно провести. Замість цього українці покладалися на те, що з дальшим поступом на шляху до повної національно державної самостійносте вони зуміють утримати в шорах розбурхані селянські і робітничі маси народу навколо свого національного руху і таким чином зупинити «більшовицьку пошесть» на кордоні нової держави. Раз ставши на цей шлях, вони на кожну радикалізацію соціялістичних гасел більшовиками мусіли відповісти радикалізацією гасел українського націоналізму, що на ділі не могло не супроводитися збуджуваннями ворожнечі до неукраїнських народностей. Особливо сприяв цьому похід на Україну «червоної ґвардії» Муравйова. А поскільки найлегше викликати ворожі почуття до жидів, наслідком цього процесу було, що взаємовідносини з жидівським населенням у містах і містечках були просто затруєні, але охоронити українського селянина і вояка від більшовицької зарази не пощастило.
Розуміється, ця зміна у взаємовідносинах між українським і жидівським таборами не наступила відразу. Це був порівнюючи довгий процес, який лише почався після проголошення Української Народної Республіки. З цього моменту виявилося, що нова держава має в більшовицьких панах Росії відвертих і рішучих ворогів. Більшовики не почали дискусії з українцями в питаннях автономії, федерації й інших подібних «буржуазних дурниць», як це робив кілька місяців тому демократичний уряд Росії. На проголошення власної української демократичної держави вони відповіли шаленою пропагандою серед українського селянства і в українському війську. Наслідком цієї підривної праці настав справжній хаос в українських національних військових з’єднаннях, з яких деякі проголосили себе «невтральними» у боротьбі між Центральною Радою і більшовицькою «червоною ґвардією», яка розпочала наприкінці 1917 року наступ проти Української Республіки, оголосивши, що вона несе совєтську владу з далекої півночі «на вістрях баґнетів».

Україна стала самостійною державою.

Таким чином Україна опинилась в стані явної війни, яку розпочав російський уряд проти неї. За цього стану речей у керівників української політики не було підстави триматися далі засади федерації з державою, яка не перебирала в засобах боротьби проти їх країни й народу. Проголошення України самотійною державою було в цих обставинах лише логічним кроком, неминучим наслідком збройного нападу російських більшовиків.
Проголошення України самостійною державою було, разом з цим, спробою викликати в народі почуття національної гордости, поставити перед ним мету, що за неї варто битися і принести жертви, й тим самим затримати ширення більшовицької зарази, яка розкладала перед тим ще стійкі в їх національному настрої селянські маси й національні українські полки.
Проголошення самостійносте України Четвертим Універсалом Центральної Ради сталося 9 (22) січня 1918 року. Ворог стояв перед брамами Києва; значна частина території України була вже під владою більшовицьких військ. Цей акт в обставинах того часу був не так актом перемоги української революції, як наслідком поразки в боротьбі з національним ворогом українського народу. Він поглиблював почуття образи і ворожнечі до неукраїнських народностей, до тих усіх, хто або сприяв, як вони вважали, перемозі росіян над ними, або тримався осторонь і не поміг їм у боротьбі проте цього ворога. Наявне негативне ставлення всіх національних меншостей до акту проголошення самостійносте, яке було маніфестоване або в голосуванні проти або в утриманні від голосування, як це було в більшості жидівських представників, було сприйняте українським табором як ворожий виступ, який побачив себе осамітненим у боротьбі з більшовицькою Москвою.
Ця ворожнеча була скерована до всього неукраїнського в країні. Але на ділі ввесь біль, увесь гнів, усі розбурхані національні почуття були кинуті на голови жидів. Київ був зайнятий більшовицькою червоною ґвардією. Уряд і Центральна Рада відійшли до Житомира. Був укладений мир з Центральними Державами – Німеччиною і Австрією. За цим договором на Україну прийшло німецько австрійське військо. Уся територія України була очищена від більшовицьких військ. Московська влада була примушена примиритися з установленою німцями демаркаційною лінією між Росією і Україною. Разом з німцями повернулися також частини українського війська, що залишилися вірними Центральній Раді. В процесі цих подій і повороту українського війська почалася хвиля протижидівських виступів.
Вже ці перші ексцеси чимало турбували українську національну інтелігенцію, яка розуміла ввесь сором і всю небезпеку цих дій для української державносте. Один з представників молодої інтеліґенції, соціял демократ і нащадок старовинної традиційно національної, заможньої української родини, Левко Чикаленко, який інтервеніював, разом із жидівською делеґаціею, у військової влади з приводу тих перших погромів, формулював тоді свою думку в цій справі так: «Вони потоплять волю України в жидівській крові». Але, не зважаючи на ясну свідомість фатальних наслідків з відродження «традиції гайдамаччини» щодо жидів, ніколи вже не вистачило сили у відповідальних за політику українського табору покласти твердою рукою кінець цій фатальній дійсності.
Розуміється, що відповідальні люди обох таборів ледве чи усвідомляли собі тоді належно всю вагу тих наслідків, які матиме той або інший політичний крок у такий переломовий момент, у якому опинилася тоді національна українська революція. Жидівський табір жив почуттям і поняттями, які з перемогою більшовиків у Росії втратили всякий реальний зміст: бо жидівство колишньої Росії було вже фактично роздерте на окремі шматки; і якщо ще можна було з нього щось спасти, то це були жиди України, за умови, що вдасться відбити більшовицьку навалу і зберегти в Україні демократичний лад. Голосування жидівських представників у Центральній Раді за проголошення самостійносте України не могло тоді практично допомогти в будь чому українцям, але їх відмова підтримати своїми голосами це проголошення, і то в переломовий момент боротьби українського табору за його найсвятішу національну мету, принесло цьому таборові глибоке розчарування. Жидівський національний табір був власне єдиним неукраїнським чинником в країні, й особливо в місті, на підтримку якого українці покладалися. Українці мали підстави вірити, що обіцянка завести в Україні національно автономний лад для національних меншостей принесе їм певні симпатії в неукраїнській частині населення. На ділі, та національна автономія справді цікавила лише жидів, а решта меншостей залишилась просто байдужою до українських обіцянок. Жидівська суспільність прийняла автономію з почуттям щирої вдячности, а вже діючий Генеральний Секретаріят Жидівських Справ і особа жидівського генерального секретаря, повноправного члена українського уряду, були предметом гордощів ширших верств жидівського населення. Навколо того Секретаріяту почало зосереджуватися все національне життя українського жидівства.
Національно персональна автономія для меншостей була, можливо, для українського політичного керівництва, як для української суспільности взагалі, певною «політичною трансакцією», яка, з їх погляду, ті меншості так чи інакше зобов’язувала. Було, без сумніву, між українськими національними діячами також чимало таких, які були принциповими прихильниками цих автономно національних прав. Найбільше зобов’язувала ця національна автономія саме жидівську меншість, як було видно з того, яким цінним був цей здобуток української революції в очах жидівського населення. Так, принаймні, дивилися на справу українці. Коли ж жидівські представники в Центральній Раді виявили намір зупинитись, мовляв, «зіскочити з воза», не піти за українською більшістю до кінця і не голосувати разом з українцями за проголошення державної самостійності то цей намір вразив українців як страшна несподіванка. Ясно, що неґативний ефект цієї несподіванки був неминучий.
На ділі це не було лише несподіванкою. Те утримання від голосування мало певну передісторію. А було так: українці, як вони це робили завжди, тримали свій плян проголошення самостійности у повному секреті від неукраїнських членів Ради аж до останньої хвилини. Взагалі елемент недовір’я і підозри так ніколи й не зник у міжнаціональних стосунках навіть серед відповідальних чинників, що сиділи поруч у парляменті й уряді і робили спільну працю. Звичайно, український табір рішав усе, не притягаючи до поради навіть тих неукраїнців, на допомогу яких він покладався. Українські партії давали тоді своє готове рішення до Центральної Ради і ставили неукраїнські партії, мовляв, перед доконаним фактом. Так воно було з проголошенням Третього Універсалу, так і потім, коли «шило вилізло з мішка», розпочалися гарячкові наради з представниками меншостей, бо ж на цей раз українцям ішлось дуже про те, щоб досягти згоди меншостей на проголошення України самостійною державою. Нарешті погодились у довгих нарадах на тому, що ще до проголошення самостійности буде прийнятий закон про національно персональну автономію для меншостей. Дійсно, український табір дотримав цю умову і ще до того, як Четвертий Універсал був поставлений на порядок дня у Великій Раді, закон про автономію для меншостей був прийнятий, і то одностайно, в Малій Раді. Через цю процедуру затрималось прийняття Четвертого Універсалу на два дні і відбулося фактично 11 (24 січня), а не 9 (22), яке увійшло в історію як офіційна дата заснування незалежної Української Республіки. Видно, українці були переконані, що тим вони набули принаймні моральне право на урочисте одностайне голосування всієї Центральної Ради, всіх її членів, українців і неукраїнців разом за Універсал. Коли ж по прочитанні Універсалу – треба собі при цьому уявити цю урочисту і разом з цим гарячково напружену атмосферу, яка була того вечора як у залі засідання Ради, так і на переповнених народом ґалеріях – росіяни підняли руки проти (ці «росіяни» були здебільшого зросійщені жиди), а з ними підняли руки проти Універсалу також представники жидівського «Бунду», решта ж жидівських національних представників утрималася від голосування (представники сіоністів просто не явилися на засідання), – то ця сцена зробила на всіх присутніх українців гнітюче враження, і відповідним було реаґування публіки з ґалерії. Подібна сцена повторилася в Центральній Раді за кілька тижнів пізніше, коли ухвалювали укладення миру з Центральними Державами. Правда, жидівські представники – але знову крім «Бунду», який також і цим разом тримався позиції російських меншовиків у Раді, – голосували тепер разом з українцями. Але знову ж, як вони це зробили при голосуванні Третього Унівесалу, виголосили промови повні застережень, які схвилювали українську публіку на ґалерії такою мірою, що голова Ради, усіма шанований старий професор Михайло Грушевський велів очистити ґалерію від публіки.
Тодішня поведінка жидівських партій зовсім не віддзеркалювала також одностайного ставлення жидівської суспільности до української національної революції. Вже тоді в жидівських партіях було чути голоси тих, які вірили в доцільність спільного шляху з українською демократією. Поперше, вони вказували на те, що розпад Росії був об'єктивним процесом, якого жодне голосування жидівських представників у Центральній Раді не зупинить. По друге, не можна допустити до повного розходження з українським табором хоч би з суто еґоїстичного міркування, бо це загрожуватиме такому велетенському здобуткові жидівського народу, як національна автономія. Нарешті, якщо прийде кінець жидівсько українській співпраці, то в українському таборі запанують крайні шовіністичні кола, і наслідки такого реакційного звороту будуть напевно на шкоду як інтересам революції, так і жидівському народові.

«Революційна демократія» й «Інтереси революції».

Не слід забувати, що в ті часи вся атмосфера була немов би наелектризована революційними гаслами, під впливом яких перебували соціялістичні кола. Такі гасла, як «революційна демократія», або «інтереси революції», були тоді якимись «фетишами», що для них люди забували життєві реальні інтереси, які призвели до революції і яким ця демократія мала служити. Ті «фетиші» стали в процесі революції мов би самоціллю, якій приносилися в жертву справжні інтереси народу. Такий стан був тоді і в жидівському суспільстві, а, мабуть, тут цей стан був найгірший. Головну ролю в жидівському суспільстві грали соціялісти, хоч вони чисельно становили меншість народу. Три жидівські соціялістичні партії часто поводилися як зачаровані цими «революційними фетишами». Зокрема високо стояв у них авторитет більшовиків, які здавалися тоді виразниками соціялізму й справжньої революційної активности. Цей авторитет особливо виріс, коли більшовики стали володарями в Росії. Українці вказували на те, що як більшовики, так і російські соціялісти в Україні обороняють на ділі імперіялістичні інтереси Росії, а не революції, коли вони мотивують свій спротив українським національним прагненням – «інтересами революції», або боротьбою проти «контрреволюції». З жидівських соціялістичних партій це був особливо «Бунд», який оглядався в своїй політиці щодо української справи на російських меншовиків, а пізніше просто на більшовиків. Але також решті жидівських соціялістів бракувало мужности і рішучости для того, щоб зайняти власну, самостійну позицію, яка б відповідала виключно інтересам жидівського народу. Для цього є дуже характерний приклад. Коли українці почали формувати власні національні військові частини, вони відмовились допустити туди жидів, хоч жидівські вояки з України в російській армії просилися до українських формацій і особливо домагався цього союз жидівських фронтовиків, який тоді організувався. І серед сіоністів виникла думка створити власні жидівські військові формації з жидівських солдатів в армії, які узяли б на себе охорону життя і майна в жидівських містечках, що тоді часто ставали жертвами солдатських банд, які покидали самовільно фронт. Цей плян не був здійснений, бо жидівські соціялістичні партії були проти нього, а міністерство жидівських справ, яке мало взяти ці жидівські формації під свою опіку, перебувало під виключним впливом соціялістичних партій. Цей плян був відкинутий як «націоналістичний», тобто «контрреволюційний». Дуже можливо, що якби такі жидівські формації були створені, вдалося б пізніше запобігти поширенню погромів.

***

Українська революція, і з нею жидівський національний рух, досягли разом, і в певній взаємозалежності, здійснення найбільших своїх національних прагнень. Але цей найвищий пункт став швидко початком трагічного процесу, поворотного руху вниз до безодні. Найвищий успіх перетворився на початок кінця.
І все ж у нашу добу українська мільйонова діяспора урочисто святкує дату 22 січня, як найбільше національне свято українського народу. Тяжко виміряти, чия трагедія була страшніша у ті роки спаду революції в Україні, – жидівська чи українська: кожний сприймає свій власний біль чутливіше. Мабуть, було б добре, якби жидівська суспільність так само зберігала в своїй пам’яті не лише біль, але й радість тих часів.
Справді велика була наша радість у ті дні. Не лише в політиків, але й у ширших колах жидівського населення. Телеграфічні оповіщення вийшли тоді з Києва до всіх значних жидівських осередків від імени жидівських установ і окремих діячів. Вони доводили до відома жидівства поза межами України велику новину про досягнуту національну автономію.

ЗМІСТ