IV. Перше міністерство жидівських справ


Україна стала автономною й жиди дістали свого першого віцесекретаря.

Знаємо вже з раніше сказаного, що створення окремої посади віцесекретаря жидівських справ (також російського і польського) було формально пов’язане з угодою між українською Центральною Радою і російським Тимчасовим Урядом. Знаємо також, що з укладенням цієї угоди російський уряд мовчазно визнав автономний статус України, хоч у тексті угоди слово «автономія» зовсім не було згадане.
Ця угода, як сказано, пережила вже від самого початку тяжку кризу: територія автономного краю і компетенції крайового уряду були значно звужені. Але врешті українці рішили повестися згідно з жидівським народним прислів’ям: «Від свині – принаймні щетина». І взялися упорядковувати свою хату: склали новий Генеральний Секретаріят; і в його складі – три віце секретарі від меншостей. Росіяни свого віце секретаріяту тоді не обсадили, зробили це лише жиди і поляки. Першим віце секретарем жидівських справ був іменований д р Моше Зільберфарб. Це був фактично день народження жидівської національної автономії в Україні .
Як при народженні першої автономної країни не було згадане саме слово «автономія», так оминули назвати дитину її іменем також при народженні першої автономної нації – жидівської. Але вже у першій «Деклярації жидівського віце секретаря» від 1 жовтня 1917 року, яка формулювала програму майбутньої діяльности віце секретаріяту, трактувалося з повною ясністю жидівську національну автономію, її історичне коріння, її істоту й величезну принципову важливість. Тому варто зупинитися на цьому історичному документі.

Декларація жидівського віце секретаря.

Вперше, говориться в деклярації, маємо визнання національних вимог жидівського народу, «прагнення ширших жидівських народних верств до національної автономії» – «Створений окремий віце секретаріят для жидівських справ, на чолі з віце секретарем, якому надані, в рамках жидівських справ, права генерального секретаря. У віце секретаріяті жидівське населення України дістало орган державної влади, обов’язком якого було стояти на сторожі членів жидівської нації і захищати їх проти будь яких юридичних чи фактичних обмежень їх громадянських і політичних прав; віце секретаріят має упорядкувати, на основі свободи і демократії, внутрішнє життя жидівської нації, її існуючі установи й творити нові для задоволення нових, зростаючих національних потреб».
«Жодне правило, жодний розпорядок чи закон, які стосуються внутрішнього життя жидівської нації чи її прав, не може набрати законної сили без згоди і підпису віце секретаря».
«Першим обов’язком віце секретаря буде випрацювати, за допомогою Національної Ради, Статут жидівської національної автономії. Національна Рада зараз витворюється при віце секретаріяті з представників усіх (жидівських) політичних угрупувань на Україні. Статут національної автономії поступить до Жидівських Національних Зборів, які будуть скликані на демократичних підставах й які будуть єдиною повномочною установою для встановлення засад статуту. Вони ж мають створити певний національний орган, перед яким віце секретаріят буде відповідати за свою діяльність».
«Будувати нашу національну автономію будемо – на громаді. Місцева громада буде тим ланцюгом, який з’єднає майбутнє нашого національного самоврядування з його минулим. Жидівський віце секретаріят вважає за одне з своїх важливіших завдань складення законопроекту для нового порядку у громадах, який відповідатиме засадам демократії і суспільним потребам та вимогам сучасного жидівського життя». – «Треба якнайскоріше створити демократичні громадські ради, обрані усім жидівським населенням».
«Також не сміє надалі існувати громада за рахунок доходів з «такси», яка накладає увесь податковий тягар на найбідніші прошарки населення. Тут потрібно ввести швидко реформу в дусі демократичної податкової політики».
«Завданням віце секретаріяту в ділянці народної освіти буде – дбати про піднесення шкільної і позашкільної освіти на рівень, що відповідатиме педагогічним вимогам та жидівській і всесвітній культурі сучасности. Шкільна мережа має бути вистачально густа, щоб фактично уможливити загально обов’язкову народну освіту».
«Ще одне завдання надзвичайного значення не лише для народної освіти, але також для нашої національної культури взагалі, поставлене перед віце секретарем, а саме забезпечення законодавчим шляхом публічних прав жидівської мови в громадському та політичному житті, нарівні з правами інших мов краю».
«Однак, поза тією творчою працею, не сміємо заплющити очі перед небезпекою, яка загрожує жидівському населенню від темних і контрреволюційних елементів, що лише чекатимуть на відповідний час для здійснення їх злочинних намірів. Віце секретар скористається всім своїм впливом і правовою міццю для охорони гідности і чести жидівського народу, щоб не допустити до повторення злочинних дій антисемітської політики царського уряду».
Ось, під знаком цих постулятів перше жидівське міністерство почало свою діяльність в Україні «на терені, на якому – казав віце секретар – немає ні досвіду, ні протоптаних шляхів. Мусимо промостити новий шлях до справжньої національної творчости народних мас, і це в умовах байдужости, з одного боку, і ворожого ставлення, з другого».
Ми процитували з деклярації жидівського віце секретаря головніші точки, у яких він формулював ті заходи, що мали призвести до відбудови жидівської національної автономії в Україні. Чимало з цих точок були здійснені, хоч далеко не в їх цілості. Правда, також те, що врешті було проведене в життя у ту коротку добу української державности, не все сталося під час урядування першого жидівського віце секретаря (він був скоро іменований генеральним секретарем, а потім міністром для жидівських справ); а це просто тому, що загально політичні події й гарячковий хід революційного процесу перешкоджали міністрові й штабові його співробітників у їх творчій праці.

Жидівська Національна Рада.

Віце секретар, д р Зільберфарб, оголосив свою деклярацію на першому засіданні щойно створеної Жидівської Національної Ради. Рада була в самому початку засновання як дорадча інституція при віце секретаріяті. Її поради й постанови формально не зобов’язували віце секретаря. Правда, д р Зільберфарб висловив пізніше інший погляд на справу компетенції цієї установи. Саме в його книзі, яка по суті є звітом з його діяльности, як першого міністра для жидівських справ, він каже, що Національна Рада мала стати «активним чинником відродженого жидівського автономного життя». Але на ділі, аж до першої великої політичної кризи нової держави у січні 1918 р., коли кабінет Винниченка подався до димісії й разом з цілим урядом димісіонував також перший жидівський міністер, Жидівська Національна Рада не відігравала ще ролі політично активного й авторитетного представництва українського жидівства. Сам Зільбенфарб признає, що в добу його міністрування, «доки ще не були створені центральні органи жидівської автономії, фактично сам міністер представляв ті відсутні ще інституції: він виконував функції виконавчого органу одночасно з представництвом нації». Насправді, ті центральні органи жидівської автономії так і ніколи не були створені в їх повному і нормальному обсязі. Лише саме протягом тих п’ятьох тижнів кризи, коли російські загарбники сиділи в Києві, «пограбували жидівське міністерство, зайняли його хату, знищили його архіви», також натякнули жидам, що «національна автономія є власне вигадка буржуазії», «от тоді почали зростати значення й вплив Національної Ради».
Вона почала потроху виконувати функції тимчасового вищого органу, й цю ролю вона зберегла аж до останньої хвилини, коли жидівське міністерство було ліквідоване» гетьманським урядом.
Цей новий фактичний статус Національної Ради, як вищого представницького органу жидівської суспільности, був формально зафіксований, і тим набув конституційного значення, тоді, коли Центральна Рада обрала Вульфа Лацького міністром жидівських справ на місце М. Зільберфарба. Це сталося на засіданні Малої Ради 10 го квітня, коли голова Ради оголосив, при нагоді виборів нового міністра, що «він є відповідальним перед Жидівською Національною Радою й має у своїй діяльності дотримуватися програми, яка буде тією Радою ухвалена».

Склад Національної Ради.

У перший час існування жидівського міністерства склад Національної Ради був побудований на засаді паритету: кожна з п'ятьох жидівських політичних партій, які представляли жидівство України в Центральній Раді, посилала делегатів до Національної Ради.
Цей паритетний принцип представництва різних політичних груп, замість представництва пропорційного, яке б відповідало їх справжній вазі в народі, був наслідком особливого взаємовідношення сил, яке створила революційна ситуація тієї доби: усі соціялістичні партії, також комуністи, виступали під спільною назвою «революційної демократії». Впродовж довгого часу, доки перемога комуністів її не ліквідувала, ця «революційна демократія» вважалася єдиним носієм революції. Й справді, «революційна демократія» віддзеркалювала на протязі довгого часу настрої і почування народних мас, як це довели результати загальних виборів як до Всеросійських Установчих Зборів (листопад 1917 р.), так до Українських Установчих Зборів (грудень 1917 р.) Ця домінуюча позиція «революційної демократії» призвела до майоризації всіх суспільних і представницьких органів соціялістами. Несоціялістичні кола мали задовольнитися становищем безпомічної меншости, або перемалюватися на «соціялістів», якщо вони не хотіли відмовитися від політичної діяльности.
Цей загальний стан речей у нежидівській суспільності перенесла жидівська «революційна демократія» також на стосунки в жидівській суспільності. І тут жидівські соціялісти майоризували всі суспільні й представницькі інституції, оскільки цьому не перешкоджали ті випадки, коли ці інституції постали на підставі загальних виборів, як, наприклад, місцеві жидівські громади. В дійсності і всупереч результатам виборів до загально державних установ, де «революційній демократії» пощастило зберегти свою перевагу, при виборах у жидівські громади перемагали всюди саме несоціялістичні угруповання.
У виправдання цієї переваги «революційної демократії» в жидівському національно політичному житті, жидівський міністер Зільберфарб пише таке: «Жидівське міністерство було створене жидівською революційною демократією. Її силами ця діяльність була поширена і поглиблена. Її духом була просякнута вся її праця і політика» «Жидівська революційна демократія в Україні вписала славну сторінку до історії руху за національну автономію взагалі й жидівську автономію зокрема». Вона «формулювала і провела закон про національно персональну автономію, який надав усім національним меншостям країни право упорядкувати своє внутрішнє життя на підставах демократизму і свободи національного розвитку».

Сіоністи противляться гегемони соціялістів.

За цих обставин не було дивним, що вже на першому засіданні новоутвореної Жидівської Національної Ради стався розкол. Сіоністи не погоджувалися з самого початку з гегемонією «революційної демократії» в жидівському житті. Вони були переконані, що взаємовідношення суспільних сил в жидівському населенні є інше, ніж в нежидівському, а зокрема в українському. Слід зазначити, що, коли з часом відбулися в близько 200 місцевих жидівських громадах загальні демократичні вибори, – всі три соціялістичні партії разом опинилися там у меншості. Коли через рік після того, вже в часи гетьманського режиму, в Києві зібралися тимчасові Жидівські Національні Збори, обране двоступнево членством цих демократичних місцевих громад, то на всіх 125 його членів було тільки 46 соціялістів (23 від Бунду, 12 – об’єднаних жидівських соціялістів й 11 – «Поале Ціон»). Більшість складали сіоністи різних відтінків разом із клерикальною партією «Ахдут» («Єдність»). Соціялісти, таким чином, опинилися там в опозиції. Коли ж ця більшість обрала Національний Секретаріят замість попередньої Національної Ради, то соціялісти відмовилися дати до нього своїх представників, так само, як сіоністи перед тим бойкотували Національну Раду.

ЗМІСТ