Чому димісіонував перший жидівський міністер?

Перший міністр жидівських справ подався до димісії, як ми вже оповідали, 16 січня 1918 року, разом з усім тодішнім урядом за прем’єрства Винниченка. У тому уряді, який керував справами держави фактично з самого початку української автономії, – а до того ці самі люди очолювали визвольну боротьбу українського національного руху, – українські соціял демократи зайняли більшість міністерств, хоч у Центральній Раді вони становили меншість. Депутатів соціял революціонерів у парляменті було більше, ніж представників усіх інших українських партій разом, але людей, здібних до керування справами держави, було між ними ще надто мало.
Більшість тих, що були сяк так підготовані для цього, належали до соціял демократів, або до поміркованих демократів, не соціялістів, які складали невелику групу кваліфікованої інтелігенції: письменники, вчені, земські статистики, кооператори, журналісти й т. п. До питання «революційної демократії» того часу вони не дуже підходили. Перед революцією вони належали в більшості до нелегального Товариства Українських Поступовців. З початком революції вони пристосувалися до «духу часу» й створили партію «соціялістів федералістів». Як виразно інтелігентна група, вони мали чималий вплив на творення суспільної думки; до них прислухалися, зокрема в неукраїнському таборі. Чимало з них працювало в адміністрації країни, але їх роля в керівному політичному осередку була незначна.
Існувала ще одна, спочатку кількісно незначна, партійна українська група, яка називала себе «соціялістами самостійниками». Вони не були представлені в Центральній Раді, принаймні там не було такої фракції. Це була виразно націоналістична і політично реакційна група. Їхня популярність у розбурханій політичній ситуації почала зростати разом із поразками в російсько українській війні, яким українські керівні кола намагалися протиставити радикальні національні гасла. «Соціялісти самостійники» почали відогравати більшу ролю в українській політиці в другу добу революції, коли з їх рядів рекрутувалося чимало «отаманів».
Наприкінці першого року революції політична ситуація на Україні ускладнилася й погіршала, бо московський уряд провадив відверту війну проти української демократичної республіки; селянські маси й з ними частина українських військових формацій почали хворіти на більшовицьку гарячку, київська влада була в розпуці і не могла дати собі ради з анархією в країні; тоді значно послабла популярність Центральної Ради. В той час соціялісти революціонери рішили перейняти владу до своїх рук. Власне, на це була тиха згода з боку Винниченка і його товаришів – уступити своє місце соціял революціонерам. Але вже була вирішена справа проголошення самостійносте й Винниченко з товаришами не бажали уступити честь цього проголошення новій владі, тому демісія уряду була відкладена аж до урочистости прийняття Четвертого Універсалу Центральною Радою і зміни назви уряду з «Генерального Секретаріяту» на «Раду Народних Міністрів». Так сталося, що також д р Зільберфарб демісіонував уже не як генеральний секретар, а як міністер для жидівських справ.
Димісія жидівського міністра разом з усім урядом була логічним висновком його становища, як відповідального члена кабінету, подібно до всіх інших ресортних міністрів. Але чому д р Зільберфарб не вступив до нового кабінету, що його тоді очолював соціяліст революціонер Голубович? На цей запит, – його д р Зільберфарб міг почути свого часу з багатьох кіл жидівської суспільности – він дає у своїй книзі (звіті) наступну відповідь. Цитуємо тут істотні частини цієї відповіді, бо вони добре віддзеркалюють реагування жидівської суспільности, прихильної до українських національних прагнень, на стан річей у той переломовий момент. Д р Зільберфарб пише там так:
Міжнаціональне напруження в Центральній Раді під час і після голосування проголошення самостійносте, а зокрема позиція жидівських представників у цьому голосуванні, мали наслідком «значне загострення взаємовідносин між українськими й неукраїнськими партіями», яке «прийняло в українських колах поза Радою – просто антисемітське забарвлення й навіть почало переходити від балачок до дій. У Києві вся влада була в військових руках, а військові кола ніколи не були зовсім чисті від антисемітизму» Так, наприклад, «військова влада видала розпорядження, за яким мали бути виселені з Києва всі мешканці міста, які оселилися там після 1 січня 1915 року» «Цей наказ загрожував виселенням трьох четвертих жидівського населення Києва. Тоді ще вдалося Генеральному Секретаріятові для жидівських справ зупинити здійснення цього безглуздого жорстокого наказу» З часом становище погіршало. Більшовики стояли вже за мурами Києва. В місті вибухло повстання. Слід відзначити, що в цьому повстанні, яке було швидко придушено, брало участь чимало місцевих жидівських робітників і молоді, між ними також «комуністичні симпатики» з лав жидівських соціялі стичних партій, це у наявному протиріччі до ідеологічної настанови всіх трьох жидівських партій, яка в ту добу була, мабуть, рішуче більше протибільшовицька, ніж навіть соціялісти українці. Для ідеологічного хаосу в головах багатьох з тієї молоді, які вірили у можливість і бажаність української «совєтської» державности – (прикладом цього хаосу між українськими соціялістами може бути Неронович) – варто навести такий факт: коли «червоні гвардійці» Муравйова зайняли Київ і почалися масові розстріли всіх підозрілих в симпатії до українства, або тих, що мали в кишені українські посвідки, був посланий охороняти мою хату, щоб мене, відомого з моєї протибільшовицької і проукраїнської позиції, не потягли до «чека» разом з іншими, один з тих юнаків, який був кілька днів до того між учасниками повстання. Він стояв з рушницею у підворотті моєї хати на Нестерівській вулиці, поки мені не вдалося вибратися з Києва. Для цього хлопчика і для тих, що його післали мене охороняти була моя настанова в українській політиці важливіша, ніж моя відверта ворожість до більшовиків. Уся влада була остаточно зосереджена у військовому командуванні, яке в розпуці і збуджене відчаєм, почало безоглядно переслідувати всі «підозрілі» неукраїнські елементи, а особливо жидів.
Поодинокі напади і переслідування жидів траплялися раз у раз. Також не бракувало імпровізованих, а може й організованих, погромних вчинків на вулицях міста. Жидівський міністер не мав жодної змоги припинити ці дикі явища, бо військова влада була єдиним господарем міста, й ніхто не мав супроти неї будь якого авторитету. За цих обставин жидівський міністер не вважав для себе за можливе залишитися на посту, й він, 16 січня, довів до відома Ради про свою демісію.

Усе йде «в долину»

Певна річ, коли жидівський міністер доводив, що він залишив свій пост і відійшов від влади з причин суто жидівсько національних, він щиро вірив у те своє мотивування. Але в дійсності була і на його рішення вплинула також причина об'єктивна, а саме, що в ту добу революція вже почала йти «в долину» і загальна «революційна демократія», а з нею також жидівська, мусіла відступити з передової лінії фронту, бо її почали займати в робітничих і селянських масах більшовики, а в керівних українських колах – радикальні націоналісти.
Коли, за кілька тижнів пізніше, українська влада повернулася до Києва і більшовики залишили територію України перед наступаючим німецьким військом, кабінет Голубовича був перебудований; він набрав характер більш коаліційний: крім шести українських соціялістів революціонерів, в ньому були тепер чотири «соціялісти федералісти» і три українські соціялісти демократи (але жоден з їх чільних представників) й, нарешті, перший раз в історії української державности – один «соціяліст самостійник». Тим часом в уряді не було міністра для справ меншостей, але їх місця були для них збережені. Не було там також міністра для жидівських справ, хоч саме міністерство відновило свою діяльність і його очолював заступник міністра І. Хурґін. Щойно у квітні до уряду повномочним міністром вступив В. Лацький, член демократичної жидівської «фолькспартай». Він став міністром за згодою усіх трьох жидівських соціялістичних партій, так само, як у попередню добу міністром був Зільберфарб, член жидівських об’єднаних соціялістів, також з ухвали всіх трьох соціялістичних партій. Тим самим жидівська «революційна демократія» пристосувалася до фактичного нового стану речей у нежидівській суспільності, а саме, що українська революція посунулася направо. Певний відступ українських соціялістично демократичних сил з передової лінії потягнув за собою автоматично таку саму зміну позицій у жидівському суспільстві.

Згода з сіоністами

Як уже згадано, Жидівська Національна Рада складалася виключно з представників трьох соціялістичних партій і демократичної «Фолькспартай», на паритетній засаді й без сіоністів, які залишили Раду на першому її засіданні, 1 жовтня 1917 року. З часом кількість членів Ради була подвоєна – з п’яти членів від партії до десяти і її компетенція та авторитет у жидівській суспільності значно зросли. Однак тоді з’явилася виразна небезпека для самого існування Республіки, а з цим також загроза жидівській національній автономії.
Життя країни опанувала фактично окупаційна німецька армія, і влада українського уряду і державного парламенту ставала все більш ілюзорною. Партійний склад уряду і Центральної Ради, яка вважалася справжнім представництвом українського селянства і робітництва, тобто переважної більшости українського народу, – зовсім не був до смаку німцям. Німецькі «гості» почали прислухатися до нашіптувань правореакційних елементів як українських, так «малоросійських» і чисто російських. Також зросійщені заможні жидівські кола не пропускали нагоди «звернути увагу» німців на жидівських і українських соціялістів у Центральній Раді.
У цій загальній ситуації «революційна демократія» на жидівській вулиці мусіла зрозуміти, що вона не зможе вже надовго втримати своє провідне становище в жидівському суспільно політичному житті й що настав час для обережного відступу і для спроби створити солідарне представництво всіх національних угруповань, в надії, що спільним зусиллям вдасться зберегти, що тільки можливо, з досягнень національної автономії. Насамперед йшлося про те, як забезпечити скликання Жидівських Національних Зборів. На це завдання тоді дивилися так, що – як не буде жодної можливости провести справжні демократичні, загальні й прямі вибори, – то доведеться задовольнитися скликанням «тимчасових» Зборів, або «передпарляменту» за термінологією тих часів, Зборів, які б обрали члени місцевих жидівських громад, які були в свою чергу обрані згідно з усіми правилами демократичних і пропорційних виборів. Члени Національних Зборів були б, таким чином, обрані також за пропорційною засадою, лише шляхом двоступневих виборів. Головний дефект подібних виборів полягав би у тому, що вибори до місцевих громад відбулися в більшості у попередню добу революції, й могли бути сумніви в тому, наскільки Національні Збори будуть віддзеркалювати справжні настрої жидівського населення у момент їх скликання.
У цій ситуації соціялістичній більшості Національної Ради залишався шлях уступити перед вимогою сіоністів, які категорично жадали, щоб усі 125 членів майбутніх тимчасових Національних Зборів були обрані на основі пропорційносте. А було зовсім ясно, що таким способом наперед буде забезпечена «права» більшість у Національних Зборах. Тому соціялісти зробили останню спробу виправити певною мірою цей стан річей: вони зажадали від жидівських націоналістичних груп погодитись на певний компроміс, а саме, щоб усі 50 членів існуючої Національної Ради увійшли автоматично до складу Національних Зборів, і лише решта (75 членів) була б обрана наново. Цим було б забезпечене, що «революційна демократія» дасть відразу до Національних Зборів 40 своїх представників (30 соціялістів і 10 «Фолькспартай», які співдіяли увесь час з соціялістами, тоді, коли сіоністи Національну Раду бойкотували), крім тих своїх людей, які напевно були б обрані серед тамтих 75 нових депутатів. Але ця спроба спасти щось від колишньої переваги «революційної демократії» не вдалася: загальна політична ситуація в країні була для цього надто несприятлива. Спасти хоч щось із національної автономії можна було, або принаймні так сподівалися, лише шляхом національного єднання, а цього можна було досягти єдиним шляхом поступки правим колам жидівської суспільности. Так врешті на цьому згода була досягнута.

Діяльність першого жидівського міністерства

Діяльність першого жидівського міністерства в демократичній українській республіці почалася з іменуванням д ра Зільберфарба першим жидівським віце секретарем в українському Генеральному Секретаріяті і він її продовжував, починаючи з 7 листопада 1917 року – як Генеральний Секретар, нарешті як міністер для Жидівських Справ з 9 (22) січня 1918 р. Закінчив її В. Лацький 18 липня цього року, коли уряд гетьмана Скоропадського скасував закон про національно персональну автономію й закрив міністерство жидівських справ.
Таким чином ця діяльність тривала менш ніж рік, але провадилася з надзвичайною енергією й темпом. У результаті пощастило створити підстави цієї нової і незнаної в усьому світі інституції – національно персональної автономії.
Певна річ, що через більше як сорок років після тих досягнень, після того, як багатомільйонове жидівство Східньої Европи (в тому числі майже два мільйони українських жидів) були знищені в гітлерівських катівнях, і тепер, коли жидівству Совєтського Союзу заборонено будьяке культурно національне життя, було б утопічним сподіватися, що багатий досвід жидівської суспільности України з тих часів на тлі національної автономії буде ще колинебудь використаний у жидівському житті. Все ж таки варто зафіксувати й довести до відома майбутніх генерацій результати тієї творчої праці, а особливо найвище досягнення тих зусиль – закон про національно персональну автономію.
Це були обставини революції, які спричинилися до того, що будування жидівської національної автономії почалося згори, – державного виконавчого органу, від жидівського міністра і його міністерства. Першим кроком цього зверхнього органу жидівської автономії, який представляв як перед урядом держави, так в опінії всього населення, жидівський народ в Україні, було перейнято під свою опіку всі жидівські справи й інституції, які до того були, впродовж Генерацій, у виключному управлінні загально державних органів.
У загальних українських міністерствах і їх місцевих органах не було сумніву, що кожна дрібниця, яка стосується жидівського життя, має належати опіці й компетенції жидівського міністерства. Слід бачити в цій настанові загальної адміністрації блискучу перемогу національної рівноправности жидівського народу і визнання права на автономію також для нації, яка не живе компактно у власній країні.

Жидівська місцева громада

Тодішні керівні кола жидівської автономії не задовольнилися тим, що була створена верхівка автономного будинку. Вони поставили собі як першорядне завдання – і це завдання вони також здійснили – закласти фундамент під цей будинок, підвести під нього базу, а саме вибудувати найширшу й густу мережу місцевих демократичних жидівських громад, і цим забезпечити можливість для центральних установ автономії спертися на організованій волі народу.
Першим важливим кроком на шляху до цієї мети, був законопроект про «створення жидівських громадських («кагальних») рад і про вибори їх членів». Цей закон був прийнятий Центральною Радою 2 грудня 1917 р. Вибори мали відбутися на демократичних підставах в їх повному обсязі, саме згідно з відомою п’ятичленною формулою, яка була в ті часи популярна серед «революційної демократії». Отже вибори мали бути загальними, без різниці статі, або інших виключень, рівними, прямими, таємними і пропорційними. Право вибирати мало належати кожному членові жидівської нації, який на час виборів досяг 20 років.
Цей перший закон у рамках жидівської автономії вважався тимчасовим і його чинність була обмежена на час до 1 січня 1919 року. У той перший час революції всі були повні віри в майбутнє держави й жидівської автономії. Плянувалося видати з бігом часу основний закон для жидівської громади, який встановить її компетенцію, її податкову систему і її місце в цілій будові жидівської автономії. Немилосердний стихійний хід революції провалив усі гарні пляни і програми. Правда, основний закон про жидівську громаду був врешті випрацьований і ухвалений вищою державною владою, але це сталося вже рік пізніше, у часи другого жидівського міністерства, коли Директорія відродженої Української Народної Республіки відновила чинність жидівської національної автономії. Але до практичного застосування цього основного закону майже й не дійшло, оскільки авторитет української влади був обмежений тереном Кам’янецького трикутника.
Місцеві жидівські Ради, які були обрані на підставі закону з 2 грудня 1917 року, були останніми жидівськими демократичними суспільними інституціями в Україні. Міністерство жидівських справ склало, на підставі даних першого загального перепису 1897 року в Росії, список жидівських громад у межах України. Таких громад тоді нараховували 492. Міністерство вважало, що за 20 років від перепису кількість жидівських громад у містах і містечках зросла до 600. Далеко не в усіх цих місцях пощастило провести нові вибори у першу, релятивно стабільну, добу революції. Міністерство одержало звіти про такі вибори з 250 місць і встигло, до червня 1918 року, тобто до часу, коли кожну хвилину чекали на наказ гетьманської влади про ліквідацію національних міністерств, затвердити вибори у 194 громадах. Коли при кінці літа того ж року, вже після формальної ліквідації національної автономії, зміцнилися надії на те, що вдасться досягти від гетьманської влади – (на той час вона вже не почувала себе досить міцно) – дозвіл на скликання Тимчасових Національних Зборів, вже ніхто не мріяв більше про можливість прямих і загальних виборів; і всі задовольнилися згаданим вище компромісом, саме, що членів Зборів оберуть таємним і пропорційним голосуванням члени існуючих, і колишнім міністерством жидівських справ апробованих, місцевих рад. На ділі участь взяли в цих виборах лише члени 168 місцевих рад.
Ще варто згадати, що закон з 2 грудня 1917 року був ухвалений в ідеальній атмосфері першої доби революції й жидівсько українського співробітництва. Тому було природним, що проект закону був поданий на розгляд парляменту у двомовному тексті, українському і жидівському, а по його прийнятті Центральною Радою він був опублікований цими двома мовами.
До тієї ж ідеальної доби стосується видання перших українських грошей з написами мовами всіх головних народностей країни. То були знамениті перші асигнації у 100 карбованців, на яких було надрукована їх вартість – з ініціятиви жидівського міністерства – українською, російською, жидівською (ідиш) і польською мовами. З часом ці гроші стали жертвою злих вітрів, що почали гуляти по Україні, як з причини кризи у міжнаціональних відносинах після голосування представників меншостей під час проголошення самостійности, так наслідком зміцнення націоналістичних і політично реакційних настроїв в українському таборі.

ЗМІСТ