Народня освіта

Це була жидівська народна освіта, що на її тлі перше жидівське міністерство встигло зробити чимало конкретного і позитивного. З раніше сказаного ми вже маємо деяке уявлення про те, як дивилися на місце освіти й культури в обсязі компетенції й чинности жидівської автономії ті партії, які солідаризувалися з тодішнім міністерством для жидівських справ: «Бунд» вперто боровся увесь час проти будь якого поширення компетенції автономії за межі «освіти й культури». Всупереч цій настанові решта партій жадала, – на чолі з «Об’єднаними соціялістами», до яких також належав міністер, – як найширшої компетенції для автономних органів, так щоб вона охопила кожний, навіть найменший, куток жидівського національного життя. Особливо настоювали на ширшій компетенції колишні «Сеймісти» з партії міністра, ідеологія яких бачила можливість вирішити жидівське питання в розсіянні шляхом повної автономізації жидівського суспільного життя.
Із трьох жидівських соціялістичних партій дві, саме «Бунд» і «Об’єднані соціялісти», вірили у можливість вирішити жидівське питання шляхом досягнення повної рівноправности у внутрішній автономізації жидівського життя. При тому «Бунд» звужував цю автономію в рамках мови, освіти й культури, а «Об’єднані» прямували до найширшого обсягу автономної компетенції. Ті між ними, які йшли найдалі в напрямі автономізації жидівського життя, вірили, що верховний орган автономії «сейм», буде здібний зберегти національну особливість жидівського народу і охоронити його від небезпеки асиміляції й розчинення у нежидівському середовищі. Супроти того «Поале Ціон» вірив, що тільки створення територіяльно державного осередку в Палестині збереже жидівську націю від зникнення. Вони бачили в автономізації жидівського життя в країнах розсіяння насамперед засіб до самоорганізації народу на шляху до його національного усамостійнення у власній країні – в Палестині.
Щоб створити можливість конструктивної праці, треба було досягти угоди з «Бундом», який був, врешті, найбільшою з трьох жидівських соціялістичних партій. Така угода була особливо важлива ще тому, що у випадку, коли б сіоністи приєдналися в майбутньому до праці міністерства, відразу постало б питання про місце обох жидівських мов, «гебрейської» і «ідиш», у системі жидівської освіти і в школах усіх категорій. Особливо рішучою і категоричною була орієнтація на Палестину в ідеології і практиці сіоністів. Поскільки сіонізм, як рух до національного відродження жидівського народу, прямував до створення в Палестині не лише економічного, але також духовного і культурного осередку, він надавав відродженню гебрейської мови вирішальне значення. Разом з тим, сіонізм відкидав будь яку можливість нормалізації жидівського життя поза палестинським осередком, а тому вважав, що все це життя слід упорядкувати лише як підготовку до майбутнього нормального існування народу там, на справжній батьківщині нації. З цього погляду сіоністи плекали і вимагали вживання гебрейської мови також в країнах теперішнього поселення жидів, як мови шкільного навчання, як офіційної мови всіх жидівських установ і т. п. Звідси гостра суперечка і постійна боротьба між сіоністами з одного боку, і «Бундом» разом з «Об’єднаними» з другого, які орієнтувалися на постійне життя в країнах розсіяння, а тим також на вживання і плекання мови жидівських мас – ідиш. «Поале Ціон» відкладали плекання і вживання гебрейщини на майбутнє, коли постане палестинський осередок, і обороняли права мови ідиш, як народної мови в сучасному. Тим часом, доки сіоністи залишалися поза міністерством, уся освітня праця провадилась на засаді, що «мова навчання» має бути «мова материнська», тобто покищо «ідиш».
Згода з «Бундом» була досягнута вже досить пізно, саме у короткий час міністрування В. Лацького, на основі наступного компромісу: «Аж до часу, коли буде встановлена компетенція Жидівського Національного Союзу відповідно до 7 параграфу закону від 9 січня 1918 р. (про національно персональну автономію), має міністерство (для жидівських справ) керувати, в згоді з І параграфом того закону, справами народної освіти й національної культури взагалі, справами соціяльної опіки і статистики, які стосуються жидівської нації в межах Української Народної Республіки».
Правда, надто багато на полі народної освіти не вдалося зробити. Коли відділ освіти почав розглядатися навколо, щоб з'ясувати, що с та чого бракує, то він відчув себе буквально в повітрі: не було зовсім ні вчителів, ні шкільних підручників жидівською мовою, а власне, не було самих шкіл. Бракувало, зрозуміло також, будь якої правної підстави для окремої шкільної мережі з жидівською мовою навчання. Так само не існувала до революції окрема жидівська учительська семінарія, або інститут. Що саме залишилося у спадщину від царських часів, не мало будь якої вартости з погляду національно жидівської освіти в українській державі. То було кілька «казьонних єврейських училищ», відомих своїм низьким рівнем, з російською мовою навчання, на чолі яких стояли зросійщені жиди. Було, правда, кілька приватних жидівських гімназій, але також там навчальною була російська мова.
Першим кроком міністерства в цій ситуації було здобуття позички у загального міністерства освіти в 50 000 карбованців для Спілки демократичних (ідишських) учителів на видання підручників мовою ідиш. Пізніше досягнуто асигнування на півмільйона карбованців для видання шкільних підручників та для придбання друкарні для цієї мети. Але між тим стався гетьманський переворот і вже цими грішми не встигли скористатися.
Що ж до заснування навчальної установи для підготовки вчителів, то Центральна Рада ще встигла ухвалити закон про відкриття жидівської вчительської семінарії. Цей закон Ради з 11 квітня 1918 р. послужив прикладом Волинському Губерніальному Земству, яке постановило відкрити таку саму жидівську семінарію в Житомирі.
Перед міністерством стояло також питання, як прищепити певне жидівське знання тим численним жидівським дітям, які вчилися в загальних школах. Спочатку позитивне рішення знайшли для приватних середніх шкіл. З пропозиції представника жидівського міністерства в Центральній Шкільній Раді загальне міністерство освіти видало розпорядження про введення в тих школах курсу «єврейознавства», як воно офіційно називалося, зміст якого складався з жидівського письменства, жидівської історії, мови ідиш, або гебрейської. Справа мови навчання в дотеперішніх приватних «жидівських гімназіях» знайшла свою розв'язку в постанові замінити в першій клясі, починаючи з поточного навчального року, мову російську на жидівську. Це мало бути початком для загальної заміни російської мови навчання на жидівську. До здійснення цієї постанови так і не дійшло.
У ділянці інших питань національної культури, поза народною освітою, не вдалося нічого зробити, оповідає міністер Зільберфарб у своїй книзі. Як побачимо далі, не пощастило зробити більше також другому міністерству жидівських справ з доби Директорії. Так само як у першій Республіці, творилися гарні й великі пляни. Українська влада не тільки не перечила тим планам, навпаки, була готова фінансувати кожну ініціятиву жидівського міністра. Але не встигли як слід взятися до праці, як усе вже знаходилося у розпалі війни, і незабаром почала також загрожувати ліквідація.

Оборона жидівського населення від погромів

Війна й загроза ліквідації не були єдиними ворогами, що перешкоджали жидівському міністерству в здійсненні його планів. Жидівські діячі майже ніколи, крім короткої початкової доби «медового місаца» жидівсько української гармонійної співпраці – не були вільні від почуття, що за їх плечима стоїть загроза погромів.
Ця небезпека не сходила з життєвого кону жидівського населення України майже протягом усієї революції, незалежно від того, яка влада – українська, більшовицька, денікінська чи просто безіменна повстанська – панувала в будь якій частині країни. І ця постійна небезпека стала ніби автоматично однією з головних проблем діяльности й турбот жидівського міністерства.
Українські жиди не знали другої адреси, на яку вони могли звернутися у випадку актуальної небезпеки й загрози погрому, як міністра для жидівських справ. Коли жидівський віце секретар казав у своїй програмовій деклярації на першому засіданні Жидівської Національної Ради 1 жовтня 1917 року, що він скористається своїм впливом і владою, щоб «не допустити повторення злочинних дій антисемітської політики царського уряду», то він певно відчував можливість усякого лиха в майбутньому, але він не міг передбачати, що обсяг тієї біди переросте страхіття царських погромів, та що його «впливу і влади» ніяк не вистачить для перемоги над тією руїнницькою стихією; тому не було дивним, що, коли перший жидівський міністер подався в січні 1918 року до димісії, він мотивував свій відхід від влади не якимись труднощами, чи перешкодами у здійсненні жидівської автономії, а лише тими «злочинними діями», проти яких не вистачало його влади, щоб їх припинити.
Найвизначнішим ділом та історичною заслугою першого жидівського міністерства було й залишається по цей день – вироблення проекту закону про національно персональну автономію й проведення його через уряд й парлямент Української Народної Республіки. Це діло увійде до історії обох народів – українського і жидівського – як блискучий зразок того, що справді можна вирішити національне питання й налагодити міжнаціональні стосунки позитивно конструктивним шляхом, і що для того потрібна наявність однієї тільки передумови – взаємної доброї волі.
З уваги на виключну важливість цього закону наводимо тут його повний текст, так як він був ухвалений Малою Радою на засіданні 9 (22) січня 1918 року.

Закон про національно персональну автономію

1. Кожна з населяючих Україну націй має право в межах Української Народної Республіки на національно персональну автономію, себто на право на самостійне улаштування свого національного життя, що здійснюється через органи Національного Союзу, влада якого шириться на всіх його членів, незалежно від місця і поселення в УНР. Це є невід’ємне право націй, і ні одна з них не може бути позбавлена цього права або обмежена в ньому.
2. Населяючим УНР націям – великоруській, єврейській і польській – право на національно персональну автономію дається силою цього закону. Нації ж білоруська, чеська, молдавська, німецька, татарська, грецька та болгарська можуть скористуватися правом національно персональної автономії, якщо до Генерального Суду про те надійде заява від кожної нації зокрема, підписана не менше як 10 000 громадян УНР без різниці статі й віри, не обмежених по суду в своїх політичних правах, що заявлять про свою належність до даної нації. Генеральний Суд розглядає заяву на публічному засіданні в строк не пізніше як через 6 місяців з дня її подання, сповіщає про свою постанову Раду Народних Міністрів і оголошує до загальної відомости. Зазначені заяви від націй, які не перераховані в цій статті, подаються на розгляд Всенародних Зборів УНР.
3. Для здійснення зазначеного в параграфі 1 права, громадяни УНР, належні до даної нації, утворюють на території УНР Національний Союз. Членами кожного Національного Союзу ведуться іменні списки, які в сукупності складають національний кадастр, який по складанню публікується до загальної відомости; кожен громадянин має право вимагати, як свого включення в даний національний кадастр, так і виключення з нього, з уваги на заяву про неналежність його до даної нації.
4. Національний Союз користується правом законодавства і урядування в межах компетенції, яка точно встановляється в порядку, зазначеному в параграфі 7 цього закону. Національному Союзові виключно належить право представництва даної нації, яка живе на території УНР, перед державними і громадськими установами. Законодатні постанови, які видаються національними зборами в межах компетенції Національного Союзу (параграф 7), належать до оголошення в загально установленому порядку.
5. З загальних засобів УНР та органів місцевого самоврядування відраховується в розпорядження Національного Союзу на справи, якими він завідує, із сум, взагалі призначених на ці справи, певні частини, пропорційні кількосте членів даного Національного Союзу.
6. Національний Союз установляє свій щорічний бюджет і має право: а) оподаткування своїх членів на підставах, установлених для загально державного оподаткування; б) за своєю відповідальністю робити позики й приймати інші фінансові заходи для забезпечення діяльносте Національного Союзу.
7. Обсяг прав, належних до компетенції Національного Союзу й окремих його органів, як також і устрій установ, визначаються постановою Установчих Зборів даної нації, які разом з цим опреділюють і порядок зміни своїх постанов. Прийняті постанови, що торкаються обсягу компетенції Національного Союзу, належать до розгляду і ствердження Всенародними Зборами УНР.
Примітка. Незгідності, які можуть виникати з цього приводу між Національними Установчими Зборами і Всенародними Зборами УНР, розв’язуються погоджуючою комісією, що складається з однакового числа представників від цих установ. Постанови погоджуючої комісії переходять на остаточне ствердження Всенародних Зборів УНР.
8. Національні Установчі Збори утворюються з членів, обраних належними до даної нації громадянами УНР, які мають 20 років, на основі загального, без різниці статі й віри, рівного виборчого права, через безпосередні вибори і таємне голосування з застосуванням принципу пропорційного представництва.
9. Органи Національного Союзу є органи державні. Вищим представницьким органом Національного Союзу є Національні Збори, які обираються членами Союзу на основах, зазначених в параграфі 8. Вищим виконавчим органом Союзу є Національна Рада, яка обирається Національними Зборами і перед ними відповідає.
10. Всі суперечності по питанню компетенції, які виникатимуть між органами Національного Союзу з одного боку, та органами державного урядування, місцевого самоврядування й інших національних союзів, з другого, – вирішуються адміністраційним судом.

***

Закон, у формі початково затвердженій в Центральній Раді, мав ще один параграф, одинадцятий, який постановляв, що «Національним Союзам в УНР належить право з’єднатися з національними союзами дотичних націй, які існуватимуть в межах Російської Республіки».
Цей параграф був прийнятий з уваги на певний натяк у Четвертому Універсалі на можливість у майбутньому «федеративного зв'язку з народними республіками бувшої Російської держави». Власне, вже в обставинах того моменту, це була обіцянка суто декляративного змісту, позбавлена наперед будь якої надії на здійснення. Але для жидівської суспільности цей параграф давав якусь надію на можливість відновлення організаційних зв’язків із рештою жидівського народу поза межами України. Але дійсність дуже швидко знищила навіть саму пам'ять про ту надію.
Вже за два тижні після цієї блискучої перемоги ідеї національної автономії, більшовицьке військо зайняло столицю України, а її уряд, парлямент і рештки національної армії мусіли залишити столицю. За кілька тижнів вони повернулися до Києва після заключения сепаратного миру з Центральними Державами. Тим було остаточно зафіксоване міжнародне становище України як самостійної держави і розірвано останній декляративний зв’язок з колишньою Російською державою.
Останній, одинадцятий параграф закону про національно персональну автономію втратив тим своє змістове значення, і коли закон був потім опублікований, той параграф був викреслений із мотивів кодифікації, як це тоді було формально пояснено. Закон увійшов в силу – і до історії – в складі перших десяти його статтей.

Національно персональна автономія стає інтеґральною частиною української конституції

Як ми вже зазначили вище, закон був ухвалений в Центральній Раді одноголосно. Після голосування проф. Михайло Грушевський, славетний історик України й голова парляменту, вітав присутніх з тією постановою, якою малося закласти основи для мирного співжиття між народами України на засадах демократії і свободи національного розвитку.
Як відомо, швидко після того вибухла перша, й лиховісна в її наслідках, криза української революції: воєнний наступ Росії, завоювання Києва; українське селянство і військо хворіє на більшовицьку гарячку; відхід на Житомир; мировий договір з німцями і їх спільниками; поворот до Києва під опікою німецького війська. Українська революція увійшла у другу свою стадію, і взаємовідносини між українцями й іншими націями в Україні, а жидівською зокрема, набрали нового вигляду. Правда, з часом рани почали загоюватися, «надбитий горщик» так сяк зліплено, але великої втіхи від цих стосунків уже ніколи не було для обох сторін.
Все ж будівничі української державносте добре собі усвідомили і не забули того навіть у найсумніші дні цієї державносте, яке велике позитивне значення мала національно персональна автономія для морального обличчя їх національно визвольної боротьби. Коли надійшла найбільша небезпека для української демократичної державної думки, коли реакційним елементам у країні вдалося, за допомогою чужих окупантів, зліквідувати Українську Республіку, і коли Центральна Рада проголосила, в останню хвилину свого існування, конституцію Української Народної Республіки, у цей трагічний момент піднесення і суму, був включений повний текст закону про національну автономію до конституції і він увійшов до неї як 8 глава. Це сталося 28 квітня 1918 року. На другий день перший український парламент був розігнаний чотою німецьких вояків під командуванням лейтенанта.
Не стало уряду Української Народної Республіки і з ним не стало також міністра для жидівських справ. Директори трьох департаментів жидівського міністерства зробили спробу вести далі працю міністерства і подали в тому намірі меморандум гетьманському урядові, в якому докладно оповідали про дотеперішню діяльність того міністерства та з’ясовували важливість його завдань у житті жидівства України. Усе це ні в чому не допомогло: жидівська автономія народилась на світ як одно з найкращих досягнень демократичної і національної української революції й вона мусіла зникнути разом з її поразкою.

***

18 липня 1918 року була опублікована постанова гетьманської Ради Міністрів (від 9 цього ж місяця) про скасування закону про національно персональну автономію й ліквідацію національних міністерств. Не минуло й 5 місяців по цій ліквідації, як Директорія УНР, 10 грудня цього року, у розпалі народного повстання проти режиму Скоропадського, постановила, на пропозицію автора цих рядків, що займав під час повстання посаду Секретаря для справ національних меншостей, відновити національно персональну автономію в Україні.

ЗМІСТ