VII. Друге міністерство жидівських справ


Хто має стати міністром жидівських справ?

Коли Директорія в Києві склала новий український уряд (на чолі з с. д. Чехівським), в ньому не були представлені національні меншості через своїх міністрів, як це було в добу Центральної Ради. Лише з часом вступив до Кабінету міністер для жидівських справ, але ні польський, ні російський. На те були особливі причини.
Пам'ятаю, як у моїй розмові з Головою Директорії, Винниченком, у Вінниці, в справі відновлення автономії меншостей він виразно розрізнив відновлення автономного статусу від справи участи окремих «національних міністрів» в уряді. Пригадаємо, що в самому тексті Закону про національно персональну автономію від 22 січня 1918 року не було згадки про окремих міністрів у справах меншостей. Така згадка, щоправда, була у проекті того закону, але Мала Рада її усунула з закону при його затвердженні. Отже в розумінні конституційному тепер Директорія мала щодо цього вільну руку.
«Автономію негайно відновимо, – казав мені тоді Винниченко, – запросимо до уряду міністра в справах жидівської меншости, але з заступництвом росіян і поляків ще зачекаємо. А це тому, що досвід попередньої доби показав, що росіяни в Україні вважають себе природними представниками російських державних інтересів, а не звичайними й льояльними громадянами нашої держави. Що ж до поляків, так маємо наперед довідатися, як будуть урегульовані права української меншости в самостійній Польщі, якщо тамошнє українське населення примушене буде з причин певної міжнародної констеляції залишитися в межах польської держави. Інакше жиди: за жидівською меншістю в Україні не стоїть жодна сусідня держава як протектор. Жодний з сусідів України не буде вважати себе зобов’язаним протеґувати українським жидам й заступатися за їх кривди. Тому українським жидам залишиться одна можлива орієнтація – це на українську державу, а в цій державі хай буде жидівський міністер, який заступатиме їх національні інтереси».
Слід до того додати, що на ділі ані польська, ані російська суспільність не виказали жодного інтересу для відновлення їх національних автономних установ. І це тоді, коли проблеми жидівських національних установ, особливо справа представництва в уряді, стояли під час київської доби Директорії в центрі жвавих дебатів і були предметом міжпартійної боротьби в жидівському суспільстві. Лише з цієї причини усе відкладалося іменування міністра жидівських справ.
Насамперед до цієї затримки спричинився впертий спротив жидівського Національного Секретаріяту (Виконавчий орган Тимчасових Національних Зборів) проти іменування на пост жидівського міністра будь кого з жидівських соціялістів (які, як ми вже знаємо, бойкотували вибори до Національного Секретаріяту). Попри це Національний Секретаріят зайняв принципову позицію проти самої установи «міністра жидівських справ» як повноправного члена уряду, що несе відповідальність за його загальну політику нарівні з іншими ресортовими міністрами. Замість того Національний Секретаріят пропонував, щоб жидівська національна меншість була представлена в кабінеті окремим «державним секретарем», який буде делегований туди жидівськими національно автономними установами (тобто цим самим Національним Секретаріятом) і нестиме відповідальність виключно перед ними, не буде втручатися у справи загальної політики держави і не відповідатиме за цю політику.
Але до затримки у відновленні діяльности жидівського міністерства спричинилися також дві, з існуючих трьох жидівських соціялістичних партій, саме «Бунд» і «Об’єднані соціялісти», які не могли погодитися на те, щоб на пост жидівського міністра був призначений член партії «Поале Ціон». Між тим, «Поале Ціон», єдина суспільна група, яка майже з самого початку повстання приєдналася до українського табору в його війні за відновлення демократичної української республіки, вважалась цим табором мов би визначеною самим ходом подій до участи в уряді УНР, як представник жидівської людности країни. Тому, це було цілком природним, що голова уряду Чехівський звернувся з самого початку до партії «Поале Ціон» з пропозицією дати свого кандидата на посаду міністра жидівських справ.

Позиція «національних міністрів» у системі національної автономії

Це питання почали обговорювати в жидівській суспільності і воно стало предметом гарячої міжпартійної боротьби вже з самого початку розбудови жидівських автономних установ, ще за першого жидівського міністра Зільберфарба. Спір був нібито чисто теоретичний, мав вестися в рамках конституційних засад, але на ділі дебати йшли по лінії партійно політичного розмежування в жидівському таборі, – тобто між сіоністами та їх клерикальними спільниками з одного боку, й соціялістами з їх народно демократичним спільником, з другого. Таким чином, цей «теоретичний» спір перетворився на гострий політичний конфлікт і до нього втрутився сам голова Директорії, який конче хотів довести обидві сторони до такого компромісу, який уможливив би іменування повноважного представника жидівської меншости в уряді Республіки. Але оскільки за цим теоретичним спором приховувалось прагнення обох таборів опанувати національно автономні інституції, до компромісу так і не дійшло й Директорії залишилося нарешті вирішити питання на власну руку й з компетенції верховної державної влади.
Отже цей спір поставив перед Директорією питання: чи вона має включити до складу уряду окремого міністра жидівських справ, рівноправного з усіма іншими міністрами, й, разом з цим, відповідального, як усі вони, за загальну політику держави, не дивлячись на його особливу функцію, як повноважного представника жидівської меншости в уряді? Або ж тим представником мають бути центральні установи жидівської автономії, які з їх власної компетенції, – а не за запрошенням верховної влади, – іменували б свого уповноваженого до уряду, який носив би титул «державного секретаря», й компетенція якого була б виключно в справах національно жидівських.
Придивимося до того, як це засадниче питання виникло в процесі розбудови жидівських національно автономних органів. Отже, ця розбудова розпочалася, як ми вже знаємо з раніше сказаного, з того, що був іменований окремий віце секретар жидівських справ, який згодом став генеральним секретарем, а зі зміною конституційного становища України, – міністром жидівських справ й повноправним членом уряду республіки. Цей жидівський міністер вважався – доки існувала Українська Народна Республіка – офіційним представником жидівської нації в державі й він, а разом з ним його міністерство, уособлювали автономні права жидівської національної меншости. Щодо власного народу перед жидівським міністром стояло завдання закласти самі основи автономії, вибудувати її органи, автономізувати все життя жидівства. Конкретно це завдання мало бути здійснене у творенні як місцевих, так і центральних жидівських установ. Першою на черзі була Національна Рада, про яку ми вже докладно розповідали. Потім був виданий 2 грудня 1917 р. закон про вибори до місцевих органів жидівського самоврядування до демократичних «кагальних рад», що мали служити місцевими відділами автономії.
Уже з появою цих перших, обраних на демократичних підставах, місцевих органів автономії, почало виявлятися певне протиріччя між становищем жидівського міністра, як повноправного члена уряду, відповідального перед парляментом держави й виконуючого свої обов’язки у згоді з урядом і парляментом з одного боку, і позицією того ж міністра щодо автономних жидівських органів, де могла витворитись більшість – що справді швидко сталося, – яка дивилася б на основні політичні, культурні й соціяльні питання інакше, ніж більшість парляменту, уряд і, разом з ними, жидівський міністер. Це можливе протиріччя стало дійсністю, коли вже на першому засіданні Національної Ради, яка була складена, як ми вже згадували, на засаді рівного представництва усіх п’ятьох жидівських партій, сіоністи заявили, що соціялістично демократична більшість Ради є в дійсності меншістю в народі, а тому відмовили жидівському міністрові, якого більшість в Раді підтримувала, в моральному праві представляти жидівську націю в державі. Пригадуємо, що Національна Рада була на початку лише дорадчим органом при міністрові, який формально відстоював у своїй особі усі права й обов’язки автономії жидівської національної меншости в державі. Але згодом як фактичний, так і конституційний стан Національної Ради змінився й вона вже вважалася центральним органом автономії, а міністер уже мав дотримуватися програми, яку остання ухвалювала. «Жидівський міністер став віднині виконавчим органом Національної Ради», пише про цю зміну в становищі обох тих установ перший міністер жидівських справ Зільберфарб.
Цікаво буде тут навести коротке оповідання міністра Зільбер фарба про те, як дійшло до цієї важливої зміни в державно правному взаємовідношенні між міністром і Національною Радою. Міністер Зільберфарб подався до димісії, як ми вже знаємо, зі зміною в уряді УНР, коли прийшов до влади кабінет Голубовича. Жидівські соціялістичні партії не були згідні з загальним політичним напрямом нового уряду, а тому, що жидівський міністер мав формально солідаризуватися з тією політикою, постало питання про делегування до складу уряду на пост жидівського міністра не соціяліста, а представника демократичної «Фолькспартай», оскільки соціялістична більшість Національної Ради ніяк не збиралася відступити від своєї гегемонії в органах національної автономії. Так склалося, що другим міністром жидівським справ в УНР став В. Лацький, член «Фолькспартай», яка увесь час йшла солідарно зі соціялістами в Національній Раді й співпрацювала з ними в міністерстві жидівських справ. Але, щоб забезпечити надалі вирішальний вплив соціялістів на політику того міністерства, було разом з актом затвердження нового міністра Малою Радою, також проголошено про цю нову державно правну компетенцію жидівської Національної Ради. Таким чином, було відсунуто на невизначений час з’ясування питання, яке має бути державно правне становище представників національних меншостей в уряді.
Тепер конечна потреба іменувати міністра жидівських справ до кабінету Чехівського виринула як дуже негайна. Міністер від соціялістів забезпечив би знов, як було в добу Центральної Ради, домінуючу позицію соціялістично демократичного табору в органах жидівської ‘автономії, а тим самим, також його вплив на суспільне життя жидівського населення країни. Разом із цим, міністер соціяліст ледве чи вагався б нести, спільно з усім урядом, відповідальність за загальну політику Директорії.
Позиція українських державно національних чинників у цьому питанні залишилася не виясненою ще з часів, коли був ухвалений закон про національно персональну автономію. Слід згадати, що українські політики просто не хотіли зв’язувати собі рук, доки політична дійсність не жадатиме виразного рішення. Що було саме так, видно з того, що під час голосування над дотичним пунктом у проекті цього закону, саме про те, що до складу уряду мають входити міністри у справах національних меншостей, українська більшість Малої Ради той параграф відкинула, посилаючись на те, що питання складу уряду держави стосується майбутньої конституції, а не справ меншостей. Слід відзначити, що після голосування, українські фракції просили зазначити в протоколі засідання, що цим вони ніяким чином не висловилися в засаді проти представництва меншостей в уряді. Як ми це бачили з попереднього розділу, відсутність цього параграфу в законі про автономію добре придалася в новій політичній ситуації після відновлення Української Народної Республіки, коли Директорія вирішила не відновлювати покищо ні польського, ні російського міністерств.
Нині, як ми вже знаємо, настав момент, коли Голова Директорії, збігом обставин, був покликаний знайти вихід у спорі між жидівськими таборами. В дійсності цей вихід був передрішений: соціялістичний уряд, який плянував завести в країні «трудову владу», мусів дати перевагу соціялістові, як міністрові жидівських справ.

ЗМІСТ