Опозиція проти кандидатури Ревуцького

І дійсно, Директорія УНР відразу з’ясувала свій стосунок до питання: чи має заступати жидівську меншість повномочний і відповідальний міністер, а чи – «державний секретар». Голова Директорії довів ще у Вінниці про це ставлення до відома тих двох єдиних жидівських політиків, які мали контакт з українським проводом під час повстання. Він формулював свій погляд на справу в таких, приблизно, словах: «Національна автономія меншостей є державною установою й вона не сміє бути відрізнена суттєво від інших державних функцій. Іменування – державного секретаря, а не міністра, члена кабінету, мусіло б у сучасній ситуації, розглядатися, як відмова жидівської меншости ототожнювати себе з загальною політикою держави, як ухилення від співучасти в боротьбі проти буржуазії. Хіба це можливе віддати одну з найважливіших адміністративних справ до рук кляси, яка поборює уряд?»
Вже тоді Винниченко запитав, чи погодиться «Поале Ціон» увійти до Директорії й дати свого представника до кабінету, як міністра жидівських справ. Приблизно через місяць ця партія дала позитивну відповідь на запитання й назвала своїм кандидатом А. Ревуцького.
Винниченко тоді довів до відома жидівської суспільности, що міністерство жидівських справ має бути зайняте за згодою всіх трьох жидівських соціялістичних партій. Але, коли б до такої згоди не дійшло, на посаду жидівського міністра буде призначений представник тієї жидівської соціялістичної партії, яка погодиться з деклярацією Директорії. При цьому Директорія зобов’язується асигнувати цьому міністерству значні фінансові засоби, які забезпечать його культурну та організаційну діяльність.
Цей намір Директорії іменувати на жидівського міністра обов'язково соціяліста зустрівся відразу з гострим спротивом жидівського Національного Секретаріяту, до якого, як ми вже знаємо, жидівські соціялісти не входили. Вже при урочистій зустрічі Директорії, з її прибуттям на київський залізничий двірець, натякнув представник Національного Секретаріяту, в його привітальній промові, на цей спротив. Він підкреслив, що «віднині в Україні існує законне національне представництво жидівського народу, яке персоніфікує в собі ідею народоправства». Отже, директорія має, за цією заявою, запитатися у того «національного представництва» в справі зайняття посади жидівського міністра. Настанова Національного Секретаріяту була при цьому у виразному протиріччі до погляду Голови Директорії, бо саме Національний Секретаріят стояв на засаді, що представник жидівської національної меншости в уряді держави має бути посланий туди автономними органами цієї меншости – в даному випадку цим же Національним Секретаріатом, – буде відповідальний виключно перед тими, що його послали, і не має нести жодної відповідальносте за загальну політику уряду.
Національний Секретаріят вів цю боротьбу з великою впертістю. Йшлося в дійсності не про те, яка з двох державно правних засад має рацію, а про те, кому належатиме домінуючий вплив у жидівському суспільному житті – жидівському міністерству, яке буде в руках соціялістів, чи Національному Секретаріатові, де на той час міцно сиділи представники несоціялістичного табору.
Голова Директорії доклав багато зусиль, щоб привести обидва табори до компромісу. Він тричі прийняв делегацію Національного Секретаріяту, шукаючи формули, яка б забезпечила співучасть жидівської меншости в політиці влади, а це значило, – жидівський міністер, який несе відповідальність з усім урядом за цю політику, а разом з тим залишила б керівництво справами жидівської автономії в руках автономних органів. Тому він, уже приймаючи першу делегацію Національного Секретаріяту, пояснив позицію Директорії в тому сенсі, що для неї не так важливе жидівське міністерство, функції якого міг би й надалі виконувати Національний Секретаріят, як жидівський міністер, член кабінету, який тим маніфестував би політичну позицію жидівської меншости, а тим забезпечиться спільна праця в будові української держави. Тому Винниченко запропонував делегації Національного Секретаріяту назвати свого кандидата на посаду жидівського міністра, який погодиться підписатися під програмовою деклярацією Директорії, а в справах національно жидівських буде вважатися представником Національного Союзу (згідно з законом про автономію від 22 січня 1918). Після того, як такого кандидата не знайшлося у партіях, представлених у Національному Секретаріяті, а цей останній заявив остаточно про свій спротив іменувати міністра, а настоював на призначенні «державного секретаря», або «генерального директора» в жидівських справах за рекомендацією Національного Секретаріяту й перед ним відповідального, Винниченко довів до відома делегації Національного Секретаріяту, на третьому побаченні з нею, що Рада Міністрів постановила призначити на міністра кандидата партії, яка погодиться прийняти програму уряду. Це партія «Поале Ціон», і можливим кандидатом на міністра е А. Ревуцький. При цьому Винниченко додав від себе: «Я певний того, що п. Ревуцький, який є не «бундист», а соціяліст, з одного боку, й сіоніст, з другого, – не викличе проти себе особливо гострої опозиції, принаймні не з боку більшости Національних Зборів». На жаль, ця надія Голови Директорії УНР не здійснилася, й Національний Секретаріят закликав жидівське населення до бойкоту жидівського міністерства.
Тим закінчилася ця стадія боротьби між несоціялістичною й соціялістичною частинами жидівської суспільности за владу у вищому урядовому органі національної автономії, і новий міністер міг врешті організувати своє міністерство.
На той час загальний політичний і військовий стан в державі дуже погіршився. Паралельно з поразками у війні з більшовиками зміцнювалися прояви отаманщини, а з часом почалися також місцеві селянські повстання і з ними довготривала хвиля протижидівських погромів 1919–1920 років. У жидівських містечках наступила доба хаосу – панічного страху, ґвалту, контрибуцій, свавілля. Нікого більше не цікавили питання автономії, компетенції, будь якої конструктивної праці. До Києва почали доходити скарги й вимоги швидкого втручання й допомоги. Жидівські громади цікавилися, в цих випадках, найменше закликом Національного Секретаріяту до бойкоту жидівського міністерства й зверталися до нього масово як телеграфічно, так і через делегації, за допомогою, так само, як це вони робили за рік перед тим, у першу політично військову кризу української держави, коли також захитався мирний лад у жидівських містечках, хоч не в такій трагічній мірі, як тепер.
Різка зміна сталася також у високій політиці. Директорія кинулася за допомогою до держав Антанти. Винниченко і за ним уряд Чехівського подалися до димісії. Разом з українськими соціялістами, вийшов з уряду також жидівський соціяліст Ревуцький. І так само, як рік тому міністер Зільберфарб, міг зараз Ревуцький посилатися на стан відчаю жидівського населення. Це було якраз по страшних подіях у Проскурові й Фельштині.

Організація другого жидівського міністерства, його програма й праці

Призначений на посаду за кілька тижнів пізніше, ніж уряд Чехівського, новий жидівський міністер, що завинив той міжпартійний жидівський спір, розпочав організовувати своє міністерство саме в найтяжчу хвилину як у загальному становищі держави, так і в наслідок хаотичного стану, в якому перебувало жидівське населення, охоплене панікою від страхіття погромів. Організовувати доводилося все спочатку, бо від попереднього міністерства з доби Центральної Ради не залишилося навіть клаптика паперу. Працювати під тягарем масового заклику про допомогу від жидівської провінції: хоч яка мала була спроможність жидівського міністра реально допомогти, все ж він був в очах жидівського населення тим єдиним джерелом влади, від якого воно допомоги сподівалося. На ділі жидівський міністер був ще більше безпомічний й безрадний, ніж уряд у цілому. Сама Директорія була тоді подібна до безстернового човника, що несеться на хвилях бурхливого моря війни з совєтською Росією, з селянсько більшовицькими повстаннями й отаманськими наїздами.
Міністер Ревуцький був, одночасно з його працею в міністерстві, дуже активний у сфері загальної державної політики, брав жваву участь у численних того часу нарадах і дискусіях відповідальних українських чинників і намагався, з великою наполегливістю, переконати Директорію та уряд, що єдина можливість врятувати республіку в порозумінні й компромісі з Москвою. З тих його зусиль нічого не вийшло, але часу на конструктивну працю в його власному міністерстві залишалось йому надто мало. Проте можна дивуватися, як багато йому все ж вдалося створити за ту дуже коротку добу його міністрування. І це тоді, коли з усіх сторін намагалися обтяжити його й без того важке завдання.
Кола, які «окопалися» в Національному Секретаріяті, робили все, щоб перешкоджати йому в його зусиллях наново відбудувати міністерство жидівських справ; у тому не було вже нічого дивного. В усякому разі, усі намагання міністра досягти з ними згоди – не вдалися. Але також від жидівських соціялістів він мав мало приємного. «Бунд», який на тоді вже стояв однією ногою по другому боці барикади, заявив, що колишні форми національної автономії вже не підходять до нових обставин; це слід було розуміти як натяк на швидкий прихід влади «комісарів» у жидівську вулицю. Готуючись до можливої участи в цій владі, «Бунд» заборонив своїм членам прийняти посади в міністерстві Ревуцького. Тим він поставив міністра в тяжке становище щодо організації шкільного департаменту. Справа була в тому, що «Бунд», як традиційний прихильник культурної автономії, виховав протягом значного часу плеяду досвідчених працівників на полі народної освіти і в попередньому жидівському міністерстві департамент освіти був зайнятий його людьми. Замістити цих бундівських фахівців було тоді важким завданням. Також «Об’єднані соціялісти» намагалися триматись осторонь від нового міністерства й заборонили своїм більш видатним людям зайняти відповідальні посади в ньому, хоч їм дуже не хотілося втратити те єдине джерело впливу в жидівському суспільстві, яким було міністерство жидівських справ і ним відбудовані органи національної автономії. Наскільки жидівські соціялісти не були у ту критичну добу певні в своїй політичній орієнтації, чи триматися попередньої орієнтації на українську державність, чи обережно чекати на прихід «нових хазяїв», показує такий інцидент: в ту саму хвилину, коли автор цих рядків прийшов до голови Ради Міністрів Чехівського разом з А. Ревуцьким, щоб представити його як майбутнього жидівського міністра, там була делегація від «Об’єднаних соціялістів». Як потім пояснив голова уряду, ця делегація прийшла, щоб довести до його відома, що їх партія готова перейняти жидівське міністерство. Але вони спізнилися, бо постанова Уряду про призначення Ревуцького на міністра була прийнята за два дні перед тим.
Першою турботою нового міністра в справі організації його міністерства було забезпечити з фінансового боку працю департаменту освіти. Це завдання не викликало ніяких труднощів з уваги на загально прихильне ставлення вищих українських урядових чинників до діяльности жидівського міністерства. На пропозицію міністра Ревуцького уряд ухвалив закон, за яким належало вираховувати ту частину загальних видатків, яка мала припасти на потреби освіти жидівського населення. За цим законом: 1) усі існуючі жидівські освітні установи й школи всіх типів і категорій слід було перевести під управління міністерства жидівських справ; 2) на потреби жидівської освіти мали бути асигновані державні засоби із загальної суми видатків на освіту в розмірі однієї дев’ятої частини бюджету міністерства освіти; 3) тим часом, поки буде затверджений цей бюджет на 1919 р., жидівському міністерству мали виплачувати щомісячно три мільйони карбованців. Таким чином, у перший раз за всю добу існування жидівської національної автономії, був забезпечений законом державний бюджет на жидівську освіту й культуру. Попри це головне асигнування державна скарбниця виплачувала жидівському міністерству щомісячно 300 000 карбованців на видавництво шкільних підручників жидівською мовою, яких була гостра потреба.
Дій фінансовій основі культурно освітньої діяльности міністерства відповідала також організаційна надбудова шкільного департаменту. Всі його відділи й підвідділи були зайняті добрими фахівцями, досвідченими працівниками на полі жидівської народної освіти. Але розпочата праця була швидко припинена державною катастрофою. Українська влада залишила Київ і швидко після того запанували там «комісари». Як вони віднеслися до тих добрих початків у будові жидівської культури, показує наступний лист: «До товаришів комісарів. Пройшло вже шість тижнів з часу, коли міністерство жидівських справ було перейняте комісарами совєтської влади. Увесь час немає ніякої праці в освітньому департаменті. Звернення й прохання різних культурних установ залишаються без руху. Цим дискредитується ідея жидівської народної освіти й підкопуються її основи. Ми, урядовці, не знаємо, що нам робити. Вважаємо за несумісне з нашою гідністю залишатися надалі в цьому ганебному стані й просимо комісарів звільнити нас із наших посад. Підписали: Хаїм Фіялков, директор департаменту освіти; ПІ. Каждан, завідуючий шкільним відділом; Ноах Лур’є, завідуючий відділом позашкільної освіти; Нахман Майзель, завідуючий видавничим відділом; В. Ісурович, завідуючий відділом дошкільної освіти» (Щоденник «Найе Цайт», орган Об’єднаної Соціалістичної Партії, Київ, 22. III. 1919).
Це бажання було швидко виконане: жидівське міністерство було скасоване совєтськими комісарами подібно тому, як воно свого часу було ліквідоване полковником Муравйовим, а потім знову гетьманом.
Не менш важливою, поруч із працею в галузі народної освіти, була діяльність міністерства у відбудові місцевої мережі органів національної автономії. Тут у центрі досягнень міністерства Ревуцького стоїть «Закон про кагальне управління» – статут органів місцевого жидівського самоврядування, кагальних рад і їх управ, податковий порядок тощо. Проект цього закону був вироблений ще «Національним Секретаріятом», але міністерство внесло до нього значні зміни. З них варто відзначити відокремлення суторелігійних функцій від діяльно сти громад, яким був таким чином наданий виразно світський характер, і друге, фіксація трьох джерел доходу громад, а саме: 1) податок зі спадщини; 2) додаток до загального прибуткового податку; 3) пропорційне асигнування з бюджетів земств і міських самоврядувань.
Закон був прийнятий Радою Міністрів уже у Вінниці, після евакуації Києва, 12 лютого 1919 р. і затверджений Директорією 17 квітня того ж року. Тому можливість його практичного застосування була дуже обмежена як у часі, так і в просторі. Але тим не зменшено його засадничого й історичного значення: це перший раз в історії національно визвольних рухів у їх прямуванні до автономного управління власними справами були створені формально правні рамки для того управління. Велика заслуга цього піонерського кроку буде історією національно визвольних рухів у світі зарахована українській національній революції.

Заклик жидівського міністерства – січень 1919 р.

Додатково до опису короткої й такої трагічної історії другого жидівського міністерства в Україні подаємо тут у витягу важливіші частини його програми, яка добре віддзеркалює наміри й сподівання того часу:
«Жидівська революційна демократія прийшла до влади разом з українською революцією. Знову відновлена національно персональна автономія. Існує міністерство жидівських справ. Віднині має жидівський народ в Україні спроможність повного здійснення його прав на власну мову й культуру, на автономне упорядкування свого внутрішнього життя.
Вважаючи, що жидівська автономія може будуватися й скріплюватися виключно демократичним шляхом, ми проголошуємо, що вищою установою жидівської національної автономії є Жидівські Установчі Збори. Ми їх скличемо, як тільки буде готовий національний кадастр.
Місцеві, демократично обрані, жидівські громади вважаємо органами національної автономії. Вживаємо заходи до проведення у ближчий час законів, які зміцнять правні основи громад і створять для них певну фінансову основу.
З уваги на те, що сучасні громади, які були обрані за інших політичних обставин, не відповідають уже настроям широких мас, будуть у найближчі місяці розписані нові вибори на основі демократичного виборчого права.
Доки не зберуться Установчі Збори, міністерство продовжуватиме будувати великий будинок жидівської національної автономії на світських засадах і жидівською мовою.
Насамперед створимо широку мережу жидівських народних й середніх шкіл, дитячих садків, вечірніх курсів, технічних шкіл і професійних курсів, фребелівських шкіл, учительських семінарій, та забезпечимо всі ці школи й ширші жидівські маси шкільними підручниками й літературою.
Одночасно з цим ставимо собі завдання завершити будівлю народної освіти заснуванням жидівського університету. Будемо підтримувати розвиток широкої діяльности в ділянці соціяльної опіки й санітарно медичної допомоги. Піддержимо всі ті установи, які поставлять собі за мету регулювати жидівську еміґрацію й направляти її на більше здорові шляхи.
Прямуватимемо до того, щоб при здійсненні широких соціяльних реформ, які є нині необхідністю революційної української демократії, були досягнуті полегші для переходу незаможних верств жидівського населення до більше здорових і більше продуктивних зайнять.
Також будемо енергійно обороняти повну й справжню релігійну свободу побожного жидівського населення.
Міністерство закликає жидівську демократію підтримувати усіма силами боротьбу українських селян і робітників за їх повну соціяльну й національну свободу й допомагати Українській Народній Республіці поборювати чорні сили, які є загрозою з зовні й внутрі для їх існування».

ЗМІСТ