VIII. Третє міністерство жидівських справ


Доба аґонії

Це була аґонія української державносте, доба героїчної боротьби й нелюдських зусиль в обороні клаптика території у південно західній частині країни, на якій рештки національно державних сил пробували, з чималим успіхом, налагодити можливо нормальне політичне, суспільне й господарське життя. Разом з тим це була доба, яка визначалася найвищою мірою зближення між відповідальними представниками жидівської суспільности й урядовими українськими колами та активної співпраці обох національних таборів. Ця доба тривала від евакуації Києва в лютому 1919 р. до останнього зусилля втриматися на поверхні у вересні листопаді 1920 р., коли наступ більшовицького ворога поклав остаточно кінець цій аґонії. Зі знищенням цієї рештки української демократичної державности прийшов кінець також жидівській національній автономії.
Багато трагічних хвилин пережила ця група українських діячів у ту добу. Дослівно притиснуті спиною до муру, лицем до ворога, із сціпленими зубами, вони вели цю, здавалось, безнадійну боротьбу проти трьох ворогів – більшовиків, денікінців і поляків, – сили яких безмірно переважали їх власні. Завзято вони билися за збереження цієї останньої позиції української революції – «державний центр» Української Народної Республіки. І за всю цю трагічну добу жидівське міністерство, на чолі якого тепер став Пінхас Красний з «Фолькспартай», ні на хвилину не залишало того «державного центру», символізуючи цим спільність інтересів і долі жидівської національної автономії та української державности. Міністер Красний не був самітний у тій його позиції. Крім нього були в складі українського Уряду того часу ще два заступники міністрів (в міністерстві народного господарства й праці) й чимало урядовців різних ступенів у міністерстві жидівських справ та інших. Були також жидівські солдати й старшини в українській армії тієї доби: коли літом 1919 р. уряд, урядовий апарат і військо присягали на вірність Республіці, присягу жидівських вояків прийняв місцевий рабин.
Так прожив жидівський міністер ті півтора роки впертої боротьби «державного центру» разом з тим центром, відбув усі його перетворення, його поразки й перемоги, як і нечисленні дні відносного спокою, стабільного існування й творчої праці, так і часті хвилини мандрівок у поїзді, або також на селянських підводах, посуваючись із містечка до містечка по Волині й Поділлі, уникаючи більшовицьких чи денікінських загонів, як також ворожих очей різних повстанців.
Жидівське населення того трикутника, який простягався між Кам’янець Подільським – Проскуровом – Могилевом Подільським – Вінницею – Рівним – Тернополем і знову Кам’янець, але досягав іноді також Бердичева й навіть до Києва сягав, було учасником тих подій. Спочатку виразно ворожим, потім байдужим, далі співчуваючи і наприкінці виразно прихильним до української влади. І коли прийшов кінець тій владі, жидівське населення, в панічному страху перед тим, що його чекає під більшовицьким пануванням, потяглося геть із тих місць до Збруча й Дністра, залишаючи назавжди українську землю, де воно та його предки жили протягом довгих століть.

Переходова доба

Рештки відступаючої української армії й міністерства з їх урядовим персоналом посувалися поволі, починаючи з березня 1919 р., з Вінниці до Кам’янця, звідти до Рівного, далі під натиском наступаючих більшовиків, перейшли до Тернополя в Галичині, де на той час ще трималася влада Західньої Української Республіки, обороняючи країну від польської агресії, звідти назад на Схід, через Збруч, і знову до Кам’янця, після того, як більшовики були відкинуті й відступали. Тут врешті вдалося перепочити, міністерства позалишали поїзди й розташувалися в Кам’янці. Створилися відносно стабільні умови для спокійної адміністративної праці. Ця доба тривала, починаючи з червня, – майже півроку.
Але доки настав час спокійної праці, доки усталилися сяк так відносини з населенням, в усьому трикутнику панував стан тяжкого напруження. Жидівське населення зустріло українське військо й владу з почуттям глибокого розчарування, зі зневірою і ледве прихованою ворожнечею. Прихід української влади до тих місць почався швидко після проскурівської різні, подібної якій щодо жорстокості, до того часу в Україні ще не знали. Страшні оповідання про ту різню поширилися по цілому терені, що був тоді під українською владою. Отаманські загони, деморалізовані й озлоблені поразками в боях з більшовиками, помстилися на безборонному містечковому населенні. Спорадичні спроби жидівської молоді оборонити жидівське населення вважалося «більшовицькими повстаннями» і їх жорстоко придушували, а полонених розстрілювали, як «державних зрадників», бо ж вони рахувалися «громадянами УНР». Були також такі випадки сутичок українських частин із жидівською самообороною, які місцеві більшовики свідомо провокували, щоб використати цю озброєну жидівську молодь у війні проти українського війська. Так, відомий випадок участи кам’янецької жидівської самооборони в бою з українською частиною, яка наступала на Кам’янець: місцева більшовицька влада вночі підняла на ноги членів цієї самооборони під приводом, що наближається «погромницька банда» й, поставивши з тилу групи самооборони справжній військовий загін, змусила її активно воювати проти такого самого загону українського війська. Коли згодом Кам’янець був остаточно зайнятий українським військом, група людей з цієї самооборони була віддана під військовий суд за «державну зраду». Між іншим варто відзначити, що в цій самообороні було чимало членів партії міністра Ревуцького, а кам’янецька група «Поале Ціон» була відома своєю активною підтримкою проукраїнської політики цієї партії. Ця особлива прихильність місцевих поалеціоністів до української справи прислужилася потім чимало до упорядкування взаємовідносин між українською владою і місцевим жидівським населенням.
Той провокаційний більшовицький випадок з кам’янецькою самообороною скінчився звільненням обвинувачених, бо в Кам’ янці вже сидів уряд УНР і область була напередодні установлення певного правопорядку в усьому запіллі української армії. Але поки дійшло до нового стану, не було ні одного жидівського містечка, або міста, яке б не зазнало погрому, грабунку, або не було обложене контрибуцією. «Населення півмільйона жидів було зруйноване протягом короткого часу», – оповідав місцевий жидівський діяч, член «Об’єднаної жидівської соціялістичної партії», який представляв у тому районі Міжнародний Червоний Хрест для допомоги втікачам, жертвам війни, й закордонні допомогові жидівські організації. Пан Ґумінер, свідоцтвом якого ми користуємося тут, був свідком подій у тому трикутнику протягом всієї доби існування там української влади, аж до листопаду 1920 року. Напередодні «кам’янецької доби» української державности жидівське населення дійшло до такого стану, що воно почало дивитися на більшовиків, як на своїх єдиних оборонців від грабунку, насильств, свавілля отаманщини.
Поворотний похід українського війська з Тернополя на Кам’янець і далі на Проскурів, Вінницю аж до Бердичева був наступом, в якому вже відчувалася упорядковуюча рука «державного центру». Але на цей раз далася взнаки жидівському населенню деморалізація відступаючого, побитого більшовицького війська. Вирішальна зміна у становищі цивільної людности на території так густо заселеній жидами, як той трикутник, наступила з приходом Галицької Армії, яка була змушена відступити перед переважаючою силою польської армії та фатально несприятливою для української справи констеляцією в політиці Антанти. Дуже скоро жидівське населення всієї тієї околиці почало дивитися на це дисципліноване, виховане в європейській традиції військо, як на вірну запоруку правопорядку й спокійного існування, поскільки таке спокійне життя було взагалі можливе на терені, охопленому пожежею війни.
Другим позитивним чинником цієї нової доби була Державна Інспекція, яка мала стежити за тим, щоб військові частини не допускалися жодного свавілля й беззаконня щодо цивільної людности. Державні інспектори, приділені до війська УНР, сприяли чимало піднесенню дисципліни в армії й упорядкуванню взаємовідносин між нею і жидівським населенням.
Як діяльність Державної Інспекції, так і загальна зміна внутрішньо політичного «клімату» стали давати позитивні наслідки лише з усталенням в Кам’янці нового соціялістичного Уряду з соціял демократом Ісааком Мазепою на чолі. Ця загальна зміна відноситься до серпня 1919 р. Відповідно до того змінилося з часом ставлення жидівського населення й місцевих жидівських суспільних чинників до української держави, а також до жидівського міністра, який, як уже згадувалось, не залишав свого місця навіть у найтрагічніші для жидівського населення хвилини тієї бурхливої доби. На цю зміну в настроях жидівського населення вплинули чимало ті злидні, які зазнало це населення від більшовицької влади, що панувала на тих теренах протягом кількох тижнів, аж поки не повернулося туди з Тернополя українське військо й з ним український уряд.

Кам’янецька доба жидівського міністерства

Цитований вище жидівський діяч оповідає в своїх споминах (він опублікував їх у Вільні, куди він виїхав після ліквідації української влади наслідком опанування України більшовиками), про ту зовсім нову атмосферу, яку він знайшов у Кам’янці й в окрузі за короткий час після приходу туди української влади. Слід пояснити, що лише кілька тижнів перед тим він, як чимало інших жидівських діячів, залишив Кам’янець зі страху перед наступаючими українськими частинами. Тепер він пише: «Я їду назад до Кам’янця і мов би починається нова сторінка історії. У Кам’янці повний спокій. Усі партії працюють знов. Жиди працюють, заробляють. Погром уже майже забутий. У мене враження неначе я вернувся з іншого світу». І далі: «У Кам’янці зовсім інші настрої. За час моєї відсутности настало певне зближення між українськими й жидівськими соціялістичними партіями. З жидівським міністерством співпрацюють активно «Фолькспартай», «Поале Ціон», «Об’єднаний Бунд». Між урядовцями чимало сіоністів». «Загалом це була доба сприятлива й спокійна для жидівського населення. Віджила торгівля. Жиди їздять вільно по шляхах і по залізницях. Ремісники забезпечені працею. Близько 200 жидівських хлопців і дівчат працювали в жидівському й в інших міністерствах, також у комітеті допомоги потерпілим від погромів. Оживилася суспільна діяльність. Погромна хвиля майже зовсім припинилася. Кам’янець став осередком усієї округи. Почали прибувати різні жидівські делегації з численних закутків України, що по цей бік Дніпра. Встановлений зв’язок між Кам’янцем і більшими пунктами в районі, як Бердичів, Умань (Київщина), Старо Костянтинів, Шепетівка, Теофіполь, Полонне (Волинь), Проскурів, Жмеринка, Вінниця, Могилів, Літин, Гайсин, Брацлав, Меджибіж, Летичів та інші (Поділля)». «Жидівське міністерство було співучасне значною мірою у створенні «Державної Інспектури», яка мала своїх представників у всіх військових частинах і дбала про те, щоб військо поводилося за законом і не спричинилося до жадних злочинних виступів». «Погромна атмосфера потрохи охолоджується. Так українці зайняли з участю Галицької Армії низку жидівських міст, як Проскурів, Вінницю, Бердичів та інші майже без погромів. Також відступ українських військових частин, під натиском денікінців, відбувся цілком спокійно, майже без жадних насильств». «На денному порядку стояло також питання протизаконних вчинків місцевих установ щодо жидівського населення. Поодинокі жидівські містечка, як Лянцкорунь, Нова Ушиця й ін., жадали від міністерства клопотатись в уряді в справі відшкодування у формі дотацій чи полегш для потерпілого від погромів населення. До міністерства поступали також численні скарги, зокрема від жидівських соціялістів, проти їх тероризування з боку місцевих відділів контррозвідки. Жидівське міністерство звичайно успішно клопоталося у таких випадках». Також авторові цих рядків прийшлося раз, під час його інспекційної подорожі по краю, разом із групою інших міністрів, клопотатися телеграфічно у самого Головного Отамана в справі кількох його товаришів по партії «Поале Ціон», добре йому відомих їх проукраїнською настановою, яким могилівська контррозвідка погрожувала розстрілом. Уже за кілька годин ці люди були, з наказу С. Петлюри, на свободі. «Жидівське міністерство заступалося енергійно також за тих жидів, які були раніше замішані в більшовицькому русі. Міністерство домагалося, щоб цих жидів трактували так само, як колишніх українців більшовиків, яких українська влада засадничо не переслідувала».
«Жидівське міністерство витрачало стільки часу і сил на оборону жидівського населення, що воно просто не мало достатньої можливосте для конструктивної праці в ділянці народної освіти й національного самоврядування. Бракувало також у тому провінціональному закутку відповідних культурних сил. Матеріяли київського міністерства не були евакуйовані, отже доводилося починати все наново». Все ж чимало було зроблено: «Підтримувалися місцеві жидівські школи, відбудовано зруйновані будинки (Городок, Ярмолинці, Полонне). Створено шкільну мережу, загальну й професійну. Завдяки дотації міністерства кам’янецька «Культур Ліґа» змогла організувати фребелівські й вчительські курси. Дотації також дістали дитячі садки, сирітські притулки. Департамент місцевого самоврядування влаштував вибори в кількох громадах, як Лянцкорунь, Смотрич, Городок, Новий Костянтинів. Також були відновлені громадські ради, які припинили діяльність у переходову добу. Фінансовий стан місцевих громад був надто тяжкий: навіть у більших містах не вдалося вжити закону Директорії з 17 квітня 1919 р., який встановляв податкові джерела жидівських громад, тому що заможні верстви противилися цьому оподаткуванню. Загалом жидівське міністерство було популярне серед жидівського населення, яке зверталося до нього в кожний тяжкий момент свого життя».

Останні перетворення

У серпні 1919 р. почався наступ з’єднаних армій Наддніпрянської й Галицької в напрямі на Київ проти більшовиків, які в той час тяжко оборонялися від натиску денікінців і лишали терени України. Але коли українські частини були вже в Києві, вони зударилися з «добровольцями» Денікіна, які наблизилися до міста із Сходу. Сили Денікікіна значно переважали українські. Здавалося логічним, що сили, які мали спільного ворога, мусіли б порозумітися, щоб цього ворога позбутися. Але націоналістичне засліплення російських провідників, які давали напрям політиці Денікіна, не давало жодної надії на таке порозуміння. Вони й чути не хотіли про будь яку українську державність. При взаємовідношенні військових сил обох таборів у той час не залишалося українцям іншого шляху, як знову відійти на Захід, у напрямі на той самий Кам’янецький трикутник. Відступати доводилося під натиском денікінців, які дійшли до самого Проскурова. Стан української армії щодо збройного постачання й харчування був катастрофічний. Не ліпший був стан санітарний. Пошесть тифу робила жахливе спустошення в лавах армії. Не було ні ліків, ні лікарів. На залізничних двірцях на тому «хресному шляху» Української Армії лежали покотом тисячі хворих і вмираючих українських вояків, і не було кому за них подбати.
І все ж Українська Армія відступала в порядку, принаймні щодо її ставлення до жидівської людности, на яку тепер накинулася «чорна сотня» денікінців з такою жорстокістю й садизмом, до яких ніколи не дійшли найкращі погромні «фахівці».
І сталася тепер, мабуть, найтрагічніша подія всієї української революції. Притиснуте до західнього муру, де на Збручі стояв польський ворог, і маючи зі Сходу натиск денікінців, військове командування Української Галицької Армії підписало капітуляцію у війні проти Денікіна. То був вияв розпачу в надмірно тяжкій ситуації. Цим скінчилося політичне існування Західньої области УНР, а разом з тим Директорія втратила шанси на успішне продовження збройної боротьби власними силами.
Стоячи перед небезпекою повної катастрофи і вважаючи згоду з поляками за «менше зло» порівняно з полоном у «білих» чи «червоних» росіян, уряд Директорії, дав згоду, щоб польське військо з західнього берега Збруча зайняло терен, який залишала Наддніпрянська армія. Члени українського уряду, вищі урядовці й рештки армії не пішли до Польщі, але перейшли в запілля армії Денікіна, а пізніше Червоної армії для партизанської війни. З ними пішов також жидівський міністер Красний. Так почався той славетний «Зимовий похід» Української Армії, який вписав незабутню сторінку у збройну боротьбу українського народу за власну державність. Міністер Красний попав тоді у полон до більшовиків, коли зробив спробу побувати у своєму рідному місті Бердичеві. Але більшовики його швидко випустили і він пізніше знову приєднався до українського табору.
Поки Армія УНР вела партизанську війну, українська делегація у Варшаві підписала відомий договір 22 квітня 1920 року з польським урядом. Наслідком цієї угоди був спільний польсько українських похід на Україну. Наступ був спочатку досить успішний, був навіть взятий на короткий час Київ. Уряд УНР тим часом влаштувався у Вінниці, яка знову, але вже в останній раз, стала тимчасовою столицею України.
Про цю коротку добу відновленої української влади на значній території по правому боці Дніпра пише цитований нами жидівський діяч, що «вінницьке жидівське населення зустріло тепло жидівське міністерство і допомогло йому улаштуватися якнайкраще. Також сіоністи, саме «Цеїре Ціон», наблизилися до нього. Суспільне жидівське життя значно пожвавилося. Жидівська громада відновила свою діяльність. До Вінниці почали прибувати численні делеґації».
Незабаром польська армія і українські дивізії під новим натиском більшовиків були змушені відступити на Захід. І поскільки українська влада спиралася на військову поміч поляків, то уряд УНР залишив Вінницю, потім Проскурів, далі Кам’янець і нарешті опинився в Польщі. Тим чином українсько польська квітнева угода втратила всяку вартість, і поляки замирилися з Москвою за відомим Ризьким договором. Більшовики опанували всю Україну, крім Галичини, частини Волині й Холмщини, які дісталися Польщі.
Один опізод у цій боротьбі Української Армії описує Ґумінер у своїй книзі: «Червоноармійці залишили Кам’янець. Це було у вересні 1920 р. Місцеве міщанське населення як жидівське, так і нежидівське ставилося на цей раз дуже вороже до більшовиків. І коли за кілька днів, по відступі більшовиків, появилися під містом українці, то вони вже не виказали жодного страху. Навпаки, усі вийшли на вулицю, жидівська громада вітала українські частини, представник «Цеїре Ціон» виголосив привітальну промову. Не було жодних насильств; з провінції приходять заспокоюючі відомості; настрій скрізь урочистий. За кілька тижнів до Кам’янця прибув український уряд. Але якраз тоді почався наступ більшовицьких сил, і та коротка передишка нагло обірвалася». Відступ Армії УНР на Захід відбувся в середині листопада 1920 року.

Ліквідація

Відходячи у листопаді 1920 р. в останній раз із Кам’янця, українці залишили жидівське населення у тяжко пригнобленому стані, оповідав Ґумінер. У жидівського населення не залишалося більше жодних ілюзій про те, що їх чекає з остаточним закріпленням совєтської влади. Жиди добре це знали з досвіду попередніх більшовицьких окупацій. «Вже самий характер вступу більшовиків до міста, пише Ґумінер, не віщував нічого доброго. Було чути також протижидівські вигуки. Вже в першу ніч було розграбовано багато будинків. Почали сипатися розпорядження про реєстрацію товарів, ремісничого знаряддя, музичних інструментів, меблів. А потім накази про передачу реєстрованого та всіх інших речей совєтським установам. Становище широких жидівських мас стало дуже тяжким. Відразу зникли майже всі жидівські джерела існування. 500–600 дрібних крамарів залишилося без нічого. Ремісники – без праці. Жидівські робітники, що працювали в цих ремісників як підручні – раптом стали безробітними. Інтелігенція, як лікарі, адвокати, інженери, вчителі – були мобілізовані. Ось в яких умовах мало жити жидівське населення. З дня на день ставало все гірше. Жиди почали масово тікати за кордон. Тікали всі: малий купець, крамар, ремісник, робітник, вчитель, адвокат, лікар, інженер. Тікали люди різних поглядів, навіть комуністи. Тікали до Галичини й Бесарабії. Нервове напруження було страшне: вистачало найменшої причини, щоб людина залишила все своє майно і в паніці залишала за собою ті 18–30 верст, що відділяли Україну від зовнішнього світу».

ПІДСУМОК

Жидівська національна автономія промайнула на обрію жидівського життя, як блискуча комета. Засвітила на жидівському небі й зникла без сліду. Комета зникла, й від напруженої творчої праці демократичної жидівської суспільности протягом чотирьох років революції не залишилося нічого, хібащо туманні спогади про щось світле, що потонуло в темному страху й стражданні, спогади, що збереглися в народній пам’яті від погромної доби, котра у парадоксальному збігу обставин зійшлася з будівлею автономного національного життя.
Жидівська національна автономія і українська національна революція явилася на світ як сіямські близнята, З упадком самостійної української держави прийшов автоматично кінець жидівській автономії.
Історичний підсумок жидівської автономії в Україні дає в результаті балянсову втрату. Інакше виглядає поразка українського національного руху з тієї великої доби. Правда, національно державна самостійність так само пролетіла як блискавка на українському небі. Але український національний балянс показує, також після поразки збройного спротиву переважаючим силам московських завойовників, наявний чистий прибуток. Правда не існує тепер українська демократична незалежна республіка, але навіть більшовики не посміли знищити саму засаду української державности. «Українська Радянська Соціялістична Республіка» не є вільною, самостійною державою українського народу, і Совєтський Союз, у який ця «українська держава» входить як його «федеративна» частина, на ділі є суроґатом справжньої федерації, але «Україна», сама назва якої була перед революцією 1917 року просто забута в світі, стала по революції психологічною і політичною реальністю в свідомості світу, в тому числі також у свідомості жидів у всьому світі.
Світ нині знає, що на Сході Европи е країна з територією, яка дорівнює Франції, з населенням понад 40 мільйонів, що ця країна є найбільшою між республіками Совєтського Союзу після РСФСР, тобто республіки російської. Світ знає, що Україна належить навіть до членів засновників Об’єднаних Націй, і він усвідомлює собі цей міжнародний статус України щорічно з факту присутности окремої української делегації на Асамблеї ОН і з її виступів, хоч ця делегація там не сміє зайняти будь яку самостійну позицію, окремішну від делегації Совєтського Союзу. Знають також у світі, що ця країна не мириться з її положенням поневоленої нації, та що її народ бореться далі, в умовах і формах, можливих у тоталітарному устрої, за свої національні права.
Коли на початку революції 1917 року українці в Петрограді і в Києві вийшли багатотисячними масами на вулицю, то росіяни в Петрограді, а жиди в Києві не вірили своїм очам, просто не могли повірити, що справді існує велика нація, що її люди звуться українцями, і велика країна, яка має назву Україна. У кого ж тепер виникне сумнів в тому, що такий народ і така країна справді існують? Це справжня, суттєва перемога української революції. Цю перемогу завдячує Україна частково також тій обставині, що в добу української революції 1917–1920 рр. будувалась гарна будівля національної автономії для жидівської людности на Україні.

Єрусалим, Ізраїль, літо 1960 року.

ЗМІСТ