Ще 19 лютого 1900 р., під час своєї першої історичної промови на тему необхідності збройної революційної боротьби за права українського народу, Микола Міхновський “із запалом говорив про потребу терористичної акції” 4. Логічно, що він став на шлях організації бойового українського підпілля.
У 1904 р., коли Росія святкувала 250-ліття “приєднання Малоросії”, УНП на знак протесту вирішила зірвати у Харкові пам’ятник співцю російської імперії Пушкіну. У Києві та Одесі планувалося зірвати пам’ятники російським імператорам. Акцію у Харкові успішно здійснила підпільна бойова структура УНП “Оборона України”. На місці покаліченого пам’ятника Пушкіну були розкидані відозви із закликом до боротьби “за своє національне визволення”.

Минуло якихось 15 – 17 років і мрії, які висловив Микола Міхновський у Полтаві і Харкові навесні 1900 року, раптом набули реальних обрисів: прогриміла Лютнева революція і корона російського самодержавства закотилася в музейні сховища. Вікові пута спали і до українців несподівано посміхнулась воля.
Вже 15 березня 1917 р. за новим стилем Міхновський збирає своїх однодумців і проголошує створення Центральної Ради, яка виразно задекларувала свій самостійницький характер. Взнавши про це, малоросійська інтелігенція, об’єднана в Товариство українських поступовців та соціалістичні партії, почала творити й свою Центральну Раду, але на засадах федерації, тобто збереження цілісності Росії...
Перед Миколою Міхновським постала дилема: або продовжувати разом з однодумцями розбудовувати Українську Центральну Раду з метою якнайшвидшого проголошення української держави і наразитися на звинувачення у розколі “українського табору”, або з’єднатися в ширшу спілку – на компромісних засадах – в надії переконати опонентів приєднатися до ідеї створення Української держави.
На жаль, був обраний другий варіант. 29 березня 1917 р. за новим стилем дві Центральні Ради злилися...
Вже під час написання першої спільної відозви виникли серйозні розходження: Міхновський переконував соціалістично-автономістську більшість негайно проголосити Українську державу, відкликати з російської армії всіх українців і розпочати творення української національної армії. Його опоненти заперечували: “Навіщо нам (своя) армія? Від кого нам захищатися? Царського режиму, що поневолював український народ, вже немає, а працюючий московський народ є щирим приятелем працюючого українського люду” 5.
“Московському працюючому людові” Микола Міхновський довіряв так само, як і “московській буржуазії”. В питанні України вони були єдині: “Нєт, нікогда нє било і нє можєт бить!”
Ще задовго до падіння російського самодержавства у статті “Справа українського робітництва в програмі УНП” Міхновський остерігав український народ, що панування “московського пролетаріату” над українським народом буде ще важчим і безмірно жорстокішим, аніж панування “московської буржуазії” 6.
Щоб зрозуміти, яка прірва розділяла самостійників школи Міхновського і соціалістичну інтелігенцію школи Грушевського, згадаймо одкровення Володимира Винниченка про ставлення українських соціалістів до ідеї самостійної української держави.
“Ми (українські соціалісти) стали частиною, – органічною, активною, живою, охочою частиною – єдиного цілого. Всякий сепаратизм, всяке відокремлення себе від революційної Росії здавалось смішним, абсурдним, безглуздим. Для чого? Де ми знайдемо більше того, що ми матимемо в Росії? Де по всьому світі є такий широкий, демократичний, всеохоплюючий лад? Де така необмежена свобода слова, зібрань, організацій?..
Ні про який сепаратизм, самостійність навіть мови не могло бути... Що ж до самостійності, то ми навіть уважали небезпечною для революції ідею сепаратизму, бо вона могла розбити революційні сили всієї Росії” 7.
Побачивши, що в дискусіях із русофілами лише марнується дорогоцінний час Національної революції, Микола Міхновський повністю віддався творенню українського війська, щоб потім доконаним фактом воєнної сили довести свою правоту.
Немає змоги оповісти сьогодні про величезну роботу, яку провів Микола Міхновський, організовуючи Українську армію. Скажу лише, що у співпраці з Братством самостійників він творить два перші полки української армії – ім. Гетьмана Богдана Хмельницького та ім. Гетьмана Павла Полуботка, організовує Військовий клуб ім. Гетьмана Павла Полуботка, друкує десятки тисяч летючок зі зверненням до військових формувати національні частини для боротьби за Самостійну Україну, організовує багатолюдні зібрання військових-українців, зокрема, історичний Перший всеукраїнський військовий з’їзд.
Українське вояцтво з ентузіазмом відгукнулось на ідеї Миколи Міхновського: вояцтво виявляло готовність зі зброєю в руках здобути незалежність Батьківщині – автономістів серед них майже не було.
Керівництво Центральної Ради швидко зрозуміло, яку небезпеку дня них несе військовий з’їзд, керований самостійниками, і в останню хвилю вирішило очолити “небезпечний процес”...
Настав день 18 травня 1917 року. Понад 700 делегатів зібралося в головній аудиторії Педагогічного музею на Перший всеукраїнський військовий з’їзд. Вони представляли українські військові організації, товариства та частини усіх армій російського фронту й запілля, Балтійського і Чорноморського флотів. Делегати представляли 1.580.702 українських вояків російської армії 8.
Вже на початку з’їзду виникла пристрасна дискусія.