Володимир Винниченко запропонував обрати головою з’їзду Симона Петлюру, завзятого на той час пацифіста. Делегати-самостійники запропонували обрати на голову з’їзду поручника Міхновського.
“Проти цієї пропозиції негайно виступив Володимир Винниченко, який почав палко запевняти, що начебто Міхновський, як адвокат, є “паном”, а не сином простого народу, що він “має маєток, є дідичем і хоче завести старі порядки, панщину і т. д.”, що він... сидить весь час у Києві, (а) “в окопах, де під вогнем ворога мучиться вояк, якого їдять воші, який мерзне і голодує – він ніколи не був” 9.
Цинізм Винниченка, слід визнати, був довершеним. Письменник-демагог, до речі, сам призовного віку, добре знав, що Микола Міхновський не пішов на фронт з ідейних міркувань, бо віддавна був ворогом Росії. Отож інкримінувати Міхновському небажання захищати “матушку-Росію” міг тільки безмежно підлий чоловік.

Використав Винниченко і той факт, що на одному з перших масових зібрань у Києві Міхновський зголосив до резолюції вимогу, щоб Тимчасовий уряд Росії звільнив із заслання митрополита Андрея Шептицького: Винниченко навів це як “доказ”, що Міхновський – прихований католик, який хоче “при помочі католицького митрополита Шептицького завести весь український православний народ у ярмо польських католиків” 10.
“Дискусія над питанням обрання голови з’їзду набирала все пристраснішого характеру...” 11. Ось враження свідка – делегата Певного.
“Так ото ж, братця, як вийде Винниченко! Та як почне, як поведе! Так, як його послухаєш, то вся земля навколо нього, скільки оком скинеш, ніби твоя власна стала. Земля селянам, а фабрики робітникам! – так говорить, так говорить – ніби купчу тобі на всю землю подарував. Настоящий, можна сказать, демократ: всім догодить хоче!
А по ньому Міхновський поручник! Так цей – куди там Винниченку! Цей тільки Україну, братця, знає! Так і говорить – Україна, значить, для українців! Господи! Мов із Кобзаря тобі відчитує! А всі слухають – аж дух затаїли. Не тільки люди – каміння слухає! А про тих, про москалів, як почне говорити, так ніби і сліду по них не лишить! Україна і більш нічого. Така, як самі захочемо! Це вам, братця, людина! Наша людина! Настоящий тобі козак-характерник! З ним хоч і на смерть любо!” 12
“Основою війни є біологічний закон боротьби за існування, – віщував з трибуни Микола Міхновський, – а цей закон... находить свій вислів виключно в національних конфліктах. Є нації-пани і нації-раби. І теперішню війну викликали нації-пани із-за сварки, що постала між ними на ґрунті національного змагання... Коли воювати, треба знати, за що ми воюємо. Сьогодні перед нами у всій великості засіяв ідеал волі рідного народу, ідеал воскресіння одної великої нероздільної України від Дону по Сян” 13.
Бурхливі оплески вкрили виступ Миколи Міхновського.
Одразу слово попросив Володимир Винниченко. Він заявив, що стоїть на діаметрально протилежних позиціях. “Не пани-нації, – говорив письменник-соціаліст, – почали війну, а просто пани...”
“Винниченко представив у своїй промові часи княжої та гетьманської Української Держави, як часи важкого гніту “українського працюючого люду”, ганьбив українських князів, гетьманів та історичних українських діячів... і закликав українське вояцтво змагати не до побудови окремої від Росії української держави, в якій “пани-капіталісти” знову захочуть смоктати кров з українського народу, а до встановлення в братній співпраці з російським працюючим людом соціалістичного ладу в “новій, демократичній російській республіці” 14.
“Хто продав волю народу? – запитував Винниченко і відповідав: “Шляхта!..” Хто закріпостив його, як не козацька старшина...” 15. Далі в такому ж примітивно-більшовицькому дусі Винниченко натякнув, що Міхновському треба “знову держави”, щоб закріпачити народ...
Це була кульмінація не тільки з’їзду. Вирішувалась доля українського війська, а отже й Української держави. Від того, хто очолить цей з’їзд, залежало в яку сторону піде українська історія. В результаті було запропоновано компромісне рішення: не вибирати голову з’їзду, а сформувати збірну президію.
За допомогою цього т. зв. компромісного рішення, автономісти досягли свого: з шести членів президії лише один був самостійником – Микола Міхновський. Саме тому вдалося збути мовчанкою пропозицію Міхновського проголосити на з’їзді Самостійну Україну – як ціль революції і війни. А клич Міхновського творити українську національну армію, як головну підвалину держави, заступлено кличем “українізації армії”, тобто творенням окремих українських військових частин в рамцях всеросійської армії, беззастережно підпорядкованих всеросійському військовому командуванню 16.
Все ж таки під тиском делегатів з’їзд ухвалив доволі радикальні рішення. Наприклад, зведення всіх українізованих одиниць на Південно-Західний та Румунський фронти, тобто на територію України, або ж прилеглі до України землі. З’їзд проголосив також, що Чорноморський флот належить Україні та, демонстративно ігноруючи заборону російського військового командування, затвердив створення Першого українського козачого ім. Гетьмана Богдана Хмельницького полку. Але все ж таки ці рішення з’їзду були злагідженим варіантом планів самостійників...
Одним із трагічних наслідків перемоги автономістів на Першому всеукраїнському військовому з’їзді було те, що наприкінці травня після віча коло пам’ятника Богданові Хмельницькому на фронт відійшли 1500 українців-солдат зі своїми прапорами. “Так, назбирані самостійниками, щоб боротися за Україну, 1500 вояків, збаламучені автономістами, відійшли на фронт боротися... за Московщину” 17!
Братство самостійників, до якого на початку червня вступив Микола Міхновський, 27 червня прийняло рішення розрубати “гордіїв вузол” української меншовартісності і використати “той дорогоцінний скарб, що ним є розбуджена стихія національних почувань українських народних мас”. На нараді було прийняте рішення збройно виступити, щоб перебрати в українські руки владу й проголосити у Каневі на могилі Тараса Шевченка Самостійну Україну.
В дискусії про кінцеву мету збройного виступу погляди розділились. Одні вважали, що збройним виступом треба усунути автономістів від влади, оголосити військову диктатуру в формі гетьманату на перехідний період, запропонувати мир німцям і відкликати українізовані частини з фронту на Батьківщину.
Інші вважали, що такий план спричиниться до ворожнечі в українському таборі, врешті до Руїни, отже переворот треба спрямувати лише проти росіян, Центральну Раду залишити в ролі уряду, доповнивши її самостійниками. Поставивши росіян на коліна, українські революціонери розраховували довести автономістам, що ті бояться безсильного опудала...
В цей час, 16 липня, у Петрограді підняли повстання більшовики. Кращої нагоди, щоб скинути російське ярмо, годі було чекати...
17 липня 1917 р. (за н. ст.) полуботківці виставили низку ультимативних вимог до Центральної Ради і Тимчасового уряду: “Ми українці-козаки, – говорилося в їхньому зверненні, – не хочемо мати свободи лише на папері, або пів-свободи. По проголошенні 1-го Універсалу – 2-го Універсалу ми не визнаємо! – ми приступаємо до заведення порядку на Україні. Задля цього ми всіх росіян і ренегатів, які гальмують українську роботу, скидаємо з їх постів силою, не рахуючись з російським урядом”...
Центральна Рада відкинула самостійницькі вимоги полку ім. гетьмана Павла Полуботка і вкотре закликала від’їхати на фронт захищати “матушку Росію”. У відповідь на це в ніч на 18 липня 1917 р. полуботківці вирушили зі свого збірного пункту.
Свідком цього історичного виступу був майбутній отаман Юрко Тютюнник. Він писав, що “рух мовчазної колони робив грізне враження”. Юрко Тютюнник вибіг на вулицю і пішов поруч з колоною, “якій не було видно кінця”. Тютюнник розпитував, “куди йдуть козаки”. “На мої запити або зовсім не відповідали, – згадував він, – або говорили коротко і рішуче: “Йдемо кацапів бить... Йдемо допомагати Центральній Раді творити наше життя” 18.
А ось згадка іншого очевидця, українського письменника Федора Дудка:
“В повітрі було тихо, сонце світило яскраво. Заповідався чудовий погідний день. Я дійшов до Бесарабки й повернув був на Хрещатик, коли раптом увагу мою звернув якийсь мовчазний похід маси людей на Васильківській вулиці. На чолі того походу запримітив я велике жовто-блакитне знамено... Похід... сильно вразив мене якоюсь відмінністю, небуденністю, непохитністю більше за всі інші походи. Був це глибоко мовчазний зосереджений рух маси людей, що мав якусь певну, заздалегідь намічену, важну ціль – і ця його певність, рішучість і мовчазна урочистість передалися глядачеві. Так могли йти люди тільки в бій, на діло, якого кінцем є смерть або перемога.
Рішучість і зосередженність цієї маси людей на ціль, що до неї вони йшли, була так різко позначена на їхньому руху, що в цій лаві людей, в цьому потоку окремих людських тіл не помічалося окремих постатей. Це був живий моноліт, скований єдністю наміру й цілі. Таких походів ні перед тим, ні потому, я ніколи в своєму житті не бачив. Він на ціле життя лишив у мене незатерте, глибоке враження.
Я стояв, мов окам’янілий, і дивився. Таке враження, як на мене, зробив цей рух і на масу інших людей, що були в той час на вулиці. Всі зупинялися й мовчки дивилися на цю сіру, рішучу, одностайну, похмуру масу війська, що без команди, мовчки сунула ряд за рядом, різко вибиваючи крок на вуличному каменю й не оглядаючися ні на людей, ні на сонце, ні на погідність чудового ранку. Блискуча щетина багнетів на сильно затиснених в руках крісах без слів промовляла, що це не парад, а данина на вівтар своєї Батьківщини й свого обов’язку. Хто були ці люди, звідки вони, як називалась та похмура боєва маса вояків – я не знав. Я тільки бачив, що це було справжнє військо й що на чолі того війська майорів боєвий жовто-блакитний український прапор.
Ряди війська густою лавою проходили ряд за рядом. Дивне, невидане ніколи до того явище: дехто з козаків, тримаючи рушницю на плечі з гостро наїжаченим багнетом, ступав по камені – босий. Але це не тільки не зменшувало враження, воно його сильно збільшувало.
Частина була дуже велика. В ній було не менше 5 тисяч людей. В останніх лавах ішли козаки без рушниць. Дехто в подертих черевиках, чи ботинках на босу ногу, більшість – зовсім босі.
Вже значно пізніше довідався я, що той похід незнаної мені частини, який так сильно вразив мене, був історичним походом української стихії, що демонструвала свою живучість, свої права на незалежне від нікого існування й свою готовність до чину” 19.
Заарештувавши начальника київської міліції Лєпарского та московського коменданта міста, Полуботківці захопили телеграф, Державний банк, зайняли Печерську фортецю, Арсенал та артилерійські склади, захопили всі районні відділи міліції, роззброїли міліціонерів та юнкерів, поставили сторожу коло урядових установ, розгромили помешкання коменданта російського гарнізону Києва, україножера-демократа Обєручєва, який втік за місто, зайняли інтендантські склади і розігнали висланий проти них 2-й запасний батальйон.
За кілька годин полк ім. Павла Полуботка опанував Київ.