Як не згадати тут слова ініціатора виступу полуботківців Миколи Міхновського:
“Ми відродилися з ґрунту наскрізь напоєного кров’ю наших предків, що полягли в боротьбі за волю України, ми виссали з молоком наших матерів стародавню любов нації до Вітчизни та її свободи і ненависть до насилля над нами... Наша нація вступила на новий шлях життя, а ми мусимо стати на її чолі, щоб вести до здійснення великого ідеалу...
Ми виголошуємо, що візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але віднято у нас теж силою... Ми не хочемо довше зносити панування чужинців, ми не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України!.. Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь на Україні і кожний, у кого ще не спідлене серце, озветься до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось!”
20.

Здавалось, справа вирішена. Не було зроблено лише одного, але найголовнішого: не була виарештувана Центральна Рада... Замість арештувати міністрів-соціалістів, полуботківці пройшли повз будинок Центральної Ради і ентузіастично вітали це сонмище зрадників: “Слава Українській Центральній Раді!”...
І тут на них чекав найболючіший удар: замість сподіваної радості українські герої зустріли холодну ворожість тих, кому хотіли передати всю повноту влади.
Винниченко віддав наказ Юрію Капкану силою полку ім. Богдана Хмельницького, створеного Миколою Міхновським, роззброїти полуботківців. Капкан оголосив себе комендантом міста і вранці почав підступно “змінювати” на зайнятих об’єктах стомлених полуботківців, які навіть не могли запідозрити богданівців у зраді.
Тим часом, за наказом новоспеченого коменданта Юрія Капкана було звільнено всіх заарештованих росіян. Їм була повернена зброя...
Завдяки зрадницькій політиці Винниченка і Грушевського повернувся до міста україножер Обєручєв і наказав російським юнкерам оточити казарми полку ім. Полуботка. 21 липня росіяни почали обстріл полуботківців з гармат і рушниць...
Центральна Рада ж через пресу ширила ганебно-підлі чутки про виступ полуботківців, як про “бунт дезертирів, які боялися йти на фронт” і намагалися таким чином “врятувати свою шкуру”...
Керівники повстання, бачачи безвихідне становище, дали згоду, щоб полк ім. Гетьмана Полуботка, пішов на фронт і, відзначившись, намагався “при першій нагоді залишити фронт” і пробиватися в Україну 21. Таким чином українські герої хотіли змити з себе тавро боягузів....
На фронті їх відразу кинули в м’ясорубку. Полуботківці – найсвідоміші українські військові кадри, українські державники школи Міхновського – зазнали страшних втрат... Станом на 9 лютого 1918 р. полк ім. Павла Полуботка становис 5 чоловік...
Що ж до Миколи Міхновського, то, як свідчить у “Спогадах” Павло Скоропадський, Керенський “на прохання Петлюри” заслав його – під ескортом військової жандармерії – на Румунський фронт. Там “ізольований від усього українського політичного життя” і пробув Міхновський до Жовтневої революції...
Як не дивно, але саме Жовтнева революція звільнила з ув’язнення організаторів виступу полуботківців.
Що ж до богданівців, то їх було тяжко покарано – 26 липня 1917 р. їхній полк слідом за полуботківцями був відправлений на фронт. Біля станції Пост-Волинський, що в 6 км від Києва, їхній ешелон був несподівано, із засідки, розстріляний “російськими кірасирами”... Було вбито 16 козаків, 30 чоловік поранено, всі інші заарештовані, побиті...” 22.
Абсолютно справедлива, як на мірку росіянина, плата за допомогу...
Микола Міхновський вертається з Південно-Західного фронту, перебирається на Полтавщину і згідно із завданням Братства самостійників спільно з братами Шеметами творить структури партії хліборобів-демократів – єдину українську партію, яка не мала у своїй назві “сакраментальної літери” “С”, тобто не була соціалістичною...
Потім був період співпраці з Гетьманом Павлом Скоропадським.