У своїх “Спогадах” Павло Скоропадський зазначав, що всі, кого він прохав дати характеристику Міхновському, застерігали, щоб Гетьман у жодному разі не запрошував Міхновського на якусь посаду в уряді, бо той за кілька днів, мовляв, розжене весь уряд.
Гетьман не міг зрозуміти: чому до Міхновського таке майже однодушне негативне ставлення? Сам він “в Міхновському нічого погано не бачив”, окрім, як зазначав Скоропадський, “його крайньо шовіністичного українського напрямку” 23. Попри все це Гетьман серйозно розглядав Міхновського як кандидатуру на посаду прем’єр-міністра Української Держави.

Йому імпонували антисоціалістичні погляди Міхновського і визнання ним приватної власності на землю. Не забув Гетьман і того промовистого випадку, коли – ще в часи його командування корпусом – до нього з’явилися два офіцери, помічники Міхновського, Павелко і Лук’янов, і запропонували від імені Військового клубу ім. Павла Полуботка “прийняти командування всіма українськими частинами”. У “Спогадах” Скоропадський зазначав, що обидва офіцери обожнювали Миколу Міхновського і вважали його “майбутнім українським Бісмарком”.
Не забув Павло Скоропадський, що Українська хліборобсько-демократична партія “зіграла велику роль у справі скинення (Центральної) Ради: вона перша нанесла їй серйозний удар”.
Гетьман мав на увазі випадок, коли на початку квітня 1918 р. з Полтавської губернії до Києва прибуло декілька сотень селян, членів Української хліборобсько-демократичної партії, які рішучо вимагали відміни 3-го Універсалу, який ліквідував приватну власність на землю. “Поява непідробних селян, – писав Павло Скоропадський, – людей землі, людей переконаних, які не соромились ясно висловлювати свою думку стосовно порядків, які тоді у нас існували, викликало сильне враження у Києві... З однієї сторони всі противники (Центральної) Ради підняли голову… з другого боку, в колах Ради з’явилась ще більша розгубленість, адже вже не можна було говорити, що весь народ санкціонував 3-й Універсал” 24. Скоропадський зазначав, що ці “селяни були найпереконаніші українці-самостійники школи Міхновського. Створення України і дрібна земельна власність були їхнім девізом, все інше вони відкидали” 25...
Врешті, Гетьмана переконали не призначати Міхновського Прем’єр-міністром, і він запропонував Міхновському посаду дорадника...
Українська хліборобсько-демократична партія Шеметів та Міхновського була чи не єдиною, яка не вступила до Національного союзу, що готував заколот проти Гетьмана. Більше того, Міхновський намовляв і соціалістів-самостійників вийти з Національного союзу.
Протигетьманське повстання і наступне зречення – 14 грудня 1918 р. – Павла Скоропадського відкрило шлюзи кривавій російській повені: 1919 став роком, коли Красна та Добровольча армії нестримним потопом залили Україну. Директорія, яка примусила Гетьмана зректися влади, сама не змогла стати владою. “В колах Директорії – безлад і прострація.., – писав Дмитро Донцов. – В Директорії якесь божевілля... На міністрів призначено хлопчаків” 26... А полк(овник) Болбочан зазначав: “Україна повинна перед цілим світом червоніти за свій такий уряд, котрий очевидячки веде (Україну) до загибелі. На одній нараді представників Пол¬тавщини і Харківщини в Полтаві авторитетний представник українського громадянства, звертаючись в бік соціалістів-революціонерів, сказав: “Подивіться, що з себе являють наші міністри. Як не кретин, то падлець” 27.
5 січня 1919 р. Міхновський разом із Дмитром Донцовим та Шеметом двічі зустрілися з Євгеном Коновальцем. “В усім, що ми почули, бриніла якась тривога.., – згадував Дмитро Донцов. – Унтертон був: нема з ким будувати державу. У Коновальця вирвалося характерне: “З соціалістами держави не збудувати!” 28.
Після зречення Гетьмана і приходу до влади соціалістичної Директорії Микола Міхновський гарячково шукає нових шляхів врятування України. Хто? Хто може повернути зброю проти губителів України?!
І Міхновський знаходить таку постать: командувач Лівобережним фронтом Армії УНР Петро Болбочан. Противник соціалізму. Ворог демократизації армії. Самостійник. Вольова, мужня, рішуча людина. Досвідчений військовий командир.
Міхновський їде до нього в Кременчук.
Розмова могла бути лише одна: негайне встановлення військової диктатури, як єдино можливого шансу врятувати українську державність.
Але...
В дорозі Міхновський захворів на тиф.
Петро Болбочан, який цінував Міхновського за патріотизм і організаційний талант, страшенно шкодував, що “не був знайомий із хліборобами-демократами бодай ще в Полтаві. Якби хлібороби-демократи і такі люди, як Міхновський, тоді допомогли мені, то, я певний, що багато дечого ще можна було врятувати!” 29.
І справді, хлібороби-демократи разом із Союзом хліборобів-власників на спільній нараді вирішили надати термінову допомогу полковнику Болбочану. Вони запропонували – “щоб відбитися від більшовиків і зробити лад у державі” – влити до війська Болбочана “три тисячі доброго, добірного війська, а за якийсь час і сорок тисяч” 30.
Але двом визначним українцям, Міхновському і Болбочану, співпраця яких могла врятувати Батьківщину, не судилося зустрітися: рудий ворохобник Омелько Волох безпідставно заарештував Петра Болбочана. Арештованого Болбочана повезли до Києва, а хворого Міхновського в лікарні заарештували чекісти...
Все ж таки Міхновському вдалося видертися з рук більшовиків...
Спустошений перманентними невдачами, виснажений фізично і психічно, розчарований в українській еліті, яка виявила свою повну недієздатність, Микола Міхновський у рік розквіту українського повстанства, в рік шаленого вибуху озброєної національної стихії виїжджає на Кубань... Те, чого домагався все життя Микола Міхновський, сталося – український народ піднявся на боротьбу – не економічну, а національну – проти іноземної окупації, а якщо по-сільському –“проти кацапів, жидів, китайців і латишів”. Мільйони українців, до сердець яких дійшло слово Тараса Шевченка і Миколи Міхновського, піднялися на боротьбу за українську державність... А Микола Міхновський пішов з арени бойових дій... І поселився на Кубані...

Коли денікінці під тиском Красної армії евакуювалися морем, Міхновський спробував скористатися нагодою і емігрувати, але його, як “ворога Росії”, на корабель не взяли...
Врешті, після майже п’ятилітньої відсутності, він повертається до окупованого більшовиками Києва.
Можна здогадатися, який психічний стан був у нього, коли він побачив на українському обійсті впевнено порядкуючого ворога.
І Микола Міхновський приймає останнє в житті рішення.
Перед тим як здійснити це трагічне рішення, пише записку Сергію Шемету: “І сюди круть, і туди верть, однаково в черепочку смерть, як каже приказка. Перекажіть моє вітання тим, хто мене пам’ятає. Ваш Микола”.

Тепла і для когось романтична ніч з другого та третє травня 1924 року стала останньою для нього.

“Перекажіть моє вітання тим, хто мене пам’ятає. Ваш Микола”.
Мені здається, що це вітання тихо бринить в повітрі. Для тих, хто пам’ятає його.
І вдячно схиляє голови перед українським Героєм, який, попри надзусилля не зміг врятувати Батьківщину.
Чи зможемо зробити це ми?!

Роман КОВАЛЬ

Джерела

1. Хлібороб. – № 2. – 1998.
2, 20. Міхновський М. Самостійна Україна. – Видання Ю. Колларда, 1948.
3. Мірчук П. Відродження великої ідеї. – К.: Українська видавнича спілка, 1999.
5, 6, 10, 14, 16. Мірчук П. Микола Міхновський – апостол української державності”. – Філадельфія: Т-во української студіючої молоді ім. Миколи Міхновського, 1960.
4, 19, 21. Млиновецький Р. Нариси з історії українських визвольних змагань (1917 – 1918 рр.). – Чужина, 1970.
7. Винниченко В. Відродження нації. – Київ – Відень, 1920.
8. Вісник Українського Військового Генерального Комітету. – № 1. – Київ, 1917.
9, 17. Млиновецький Р. Нариси з історії українських визвольних змагань (1917 – 1918 рр.). – Торонто: Гомін України, 1970.
11. Кієвская Мисль. – 19.05.1917.
12. Календар Червоної Калини. – Львів, 1937. – С. 52.
13, 15. Вістник Союзу Визволення України. – Ч. 156. – С. 402.
18. Тютюнник Ю. Революційна стихія // Дзвін. – № 8. – Львів, 1991.
22. Лазуренко С. Розстріл “богданівців” // Бюлетень УНДС. – Ч. 29. – 1958.
23, 24, 25. Скоропадський П. Спогади. – Київ – Філадельфія, 1995.
26, 28. Донцов Д. Рік 1918. Київ. – Торонто, 1954.
27, 30. Штендера Я. Засуджений до розстрілу. – Львів: Червона Калина, 1995.
29. Андрієвський В. Микола Міхновський. Визвольний шлях. – Ч. 6. – Лондон, 1974. – С. 611.