Арешт полковника Болбочана справив деморалізуюче враження на українських військових. Зокрема, вже через два дні після арешту отаман Матвій Григор’єв надіслав до штабу Запорозького корпусу в Кременчуку таку заяву: “В Києві зібралась отаманія, австрійські фендрики резерви, сільські вчителі та всякі кар’єристи і авантюристи, які хочуть грати роль державних мужів і великих дипломатів. Це люди не фахові і не на місці, я їм не вірю і переходжу до більшовиків, бо після арешту полковника Болбочана я вже не вірю в добро для нашої Батьківщини” 27. Подібне становище зайняв й отаман Юхим Божко, командир Запорозької Січі, який сказав, що “полковник Болбочан був для нього єдиним авторитетом, а після його арешту він вже не вірить в українські успіхи”... 28.
Так і сталося: внаслідок деморалізації Запорізького корпусу, викликаного арештом командувача, фронт був прорваний більшовиками.

У Києві Болбочан прагнув вияснити причини свого арешту, але ні Симон Петлюра, ні представники уряду не захотіли з ним зустрітися. Тоді Болбочан вдається до відкритого листа, який направляє Симону Петлюрі, членам Директорії, прем’єр-міністру, начальнику Генерального штабу, голові Українського національного союзу, голові партії соціалістів-самостійників. Копії листа були надіслані отаманам Грекову та Євгену Коновальцю, в редакції українських і російських газет:
“Я просив, аби хто-небудь до мене зайшов, щоб запитати про мою “зраду та мої злочинства”. Але видно, що всім Вам сором мені у вічі дивитися...
За що я заарештований?..
Може, за те, що вже 16 місяців активно борюся за права Самостійної України?
Може, за те, що зумів збудувати міцну кадрову військову частину і оборонити її від посягань безталанного міністерства Центральної Ради Голубовича?..
Може, за гучні побіди?
Може, за те, що я говорив і передбачав, що після (протигетьманського) повстання буде анархія і вимагав організованості, а не соціалістичної демаго¬гії і не боявся це вам у вічі казати?..
А може, за те я заарештований, що один раз дав зрозуміти, що ті нові люди, котрі засіли в Генеральному штабі, по більшості фендрики, не фахівці?..
Що всі ви робили?.. Ви... руйнували армію, руйнували дисципліну. Мало того, старалися паралізувати діяльність моїх запорізьких частин і всякими способами провокували моє чесне ім’я!..
Скажіть будь-ласка, що ви зробили доброго для України за весь час? Скажіть, чи було хоч одне ваше розпорядження з самого початку повстання про¬ти Гетьмана, котре мало би метою організувати армію, а не популяризацію ваших особистих імен?..
Скажіть, прошу вас щиро, чи задумувались ви над тим, що Україна пропадає і що зараз треба зробити, аби спасти її?..
Бідна Україна, ми боремося з большевизмом, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд УНР йде на зустріч большевизмові і большевикам!..
Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, (а) лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держа¬ви, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями...
А в повіти і губернії кого ви посилаєте? Таких, як і ви самі, а як де-небудь і попадеться людина порядна і працьовита, ви спішите замінити таких!.. В час повстання я вам казав – не ламайте адміністративного старого апарату, міняйте тільки головних невідповід¬них керівників – ви не згоджувалися, ви сліпі були і тільки твердили, що все, напоминавше гетьманське, мусить згинути... Бо вам необхідний був пожар.
Перед повстанням я боявся, аби не повторилося ще більше безладдя – котре було при Центральній Раді і міністерстві Голубовича. (Хіба) не казали ви всі, цього вже не буде, ми вже навчені... Хіба навчені? Ой, багато треба ще вас вчити...
Так буде до тої пори, поки всі ви, громадянські представники, не скажете: “Я пер¬ше всього Українець, а потім вже партійний діяч”...
Вимагаю для себе свободи, я її заслужив!..
Ви МУСИТЕ МЕНЕ РЕАБІЛІТУВАТИ – це являється питанням честі Вашої...
Отаман Петро Болбочан. 26 січня 1919 року, Київ, готель “Континенталь”
29.
Відповіді на свої листи Болбочан так і не дочекався. Один тільки генерал Греков, військовий міністр, не побоявся зайти до арештованого. Він запитав у полковника: “За що Ви заарештовані?”
Саме це питання хотів Болбочан задати отаманові Грекову...

Через 4 дні, 31 січня 1919 року, почалася евакуація Києва і Євген Коновалець вивіз Болбочана до Галичини.

Минали місяці. Про Болбочана ніби забули: ніхто не реабілітував його, ніхто й не висунув проти нього ніяких обвинувачень. Не було й призначено слідства. Суд відтягувався – напевно, головне командування розуміло, що гласний процес над Болбочаном висвітить їхню вину в українській катастрофі.
Тим часом Болбочан продовжував просити Військовий суд розібрати його справу та притягти до відповідальності винних в його арешті. Він все ще продовжував вірити, що правда переможе.
Не тільки Болбочан не знаходив собі місця без своїх “кровних частин”... Наприкінці травня делегація запорожців просила Симона Петлюру повернути їм Болбочана. Головний Отаман відповів: “Запорозький корпус хоче поставити нового монарха, нового Гетьмана... Поки я стою на чолі Республіки – не буде Болбочана на службі в Республіці!” 30.
Пройшов тиждень. Старшини і козаки продовжували вимагати повернення свого отамана, якого “без жодного пояснення” було вирвано з їхніх лав. Отаман 2-ї пішої Запорізької дивізії Осмоловський та полковники дивізії подали державному інспектору Запорізької групи Гавришку заяву, в якій рішуче вимагали – “задля підняття військової бойової міці” – негайного призначення у групу отамана Болбочана. Заяву підписали полковник Окремого кінного республіканського полку Дяченко, полковник 1-го Республіканського пішого полку Мальців, полковник 2-го Мазепинського пішого полку Дубовий, полковник 3-го Наливайківського пішого полку Пирогів, полковник 2-го Запорозького імені Кармелюка полку Троцький, полковник 4-го пішого Запорозького Богунівського полку Цирулик 31.
Під тиском вимог, які ставали все радикальнішими, Державний інспектор полковник Микола Гавришко на підставі першого параграфа Закону про Державну інспектуру (від 13 травня 1919 р.) 7 червня призначив Петра Болбочана командиром Запорозької групи. В той же день він подав рапорт на ім’я Головного Отамана з проханням затвердити це призначення. Після зібрання старшин Запорозької групи, на якій Гавришко оголосив свій наказ, всі вийшли на вулицю. І тут “представилася радісна картина: широкими вулицями проходили запорожці й голосно відповідали на привітання полковника Болбочана, котрий стояв на тротуарі в оточенні старшин веселий і щасливий, як батько серед дітей” 32.
Але не довго продовжувалося щастя полковника Болбочана. Рада Міністрів і Головний Отаман, які бачили в ньому “нового гетьмана”, сприйняли повернення Петра Болбочана до своїх частин як спробу державного перевороту. Симон Петлюра відразу видав наказ арештувати колишнього командувача Лівобережним фронтом Армії УНР і, не зволікаючи, провести суд. Член Директорії Опанас Андрієвський згадував пізніше: “Військовий суд у нас тоді складався зі справжніх правників... на чолі з членом суду Цариковим. Коли Цариков одержав повідомлення, що Болбочан передається судові, то сказав, що треба провести слідство, бо не видно, хто й чому обвинувачує Болбочана. Тоді Наказний Отаман Осецький вигнав суддів з вагону... Осецький призначив суд із галицьких жовнірів” 33.
10 червня військово-польовий суд відбувся. Відповідаючи на одне із запитань, Болбочан сказав, що мало розуміється на політиці. “Навіть не знаю, – продовжив він, – яка ріжниця між есерами і есдеками. Відчував лише, що вони вносять хаос у життя... Знав лише одно, що ці партії, – то не є нарід. Коли б нарід був за партіями, то ми вже давно звільнили Україну від большевиків. Я за тверду владу був. Нарід шанує таку владу, яка може дати йому наказ і виконання того наказу вміє допильнувати” 34.
“Суд”, не зволікаючи, присудив полковника Петра Болбочана на кару смерті. Подиву гідна оперативність! Особливо вражає вона на тлі так і непокараних злочинів фаворита Симона Петлюри, майбутнього чекіста Омелька Волоха. Ні вбивство команданта Гайдамацького полку полковника Виноградіва, ні спроба самовільного роззброєння 1-го полку Січових стрільців, ні постійне ігнорування наказів Петлюри – ніщо не могло стати підставою для суду над людиною, яка своїми діями руйнувала останні острівці українського війська.
Вирок смерті Болбочану затвердили люди не безсторонні – наказний отаман Осецький та начальник штабу Василь Тютюнник вже давно перебували в конфлікті з Болбочаном. Їхні підписи скоріше нагадували зведення порахунків, аніж справедливе покарання.
Взнавши про вирок “суду”, на фронті захвилювались запорожці. 15 червня вони звернулися до уряду Бориса Мартоса з “Постановою”: “З біллю в серці та ненавистю до тих кіл, що руйнували Укра¬їну й досі продовжують цю руйнацію, ми... зазначаємо, що життя отамана Болбочана рахуємо під персональною відповідальністю членів уряду УНР... Отамана Болбочана ніхто не має права одірвати від нас”... 35.
Симон Петлюра, який у той час перебував на фронті, заспокоював козаків, кажучи, що Болбочан розстріляний не буде. “Я до того не допущу”, – говорив він 36.
Симон Петлюра міг помилувати Петра Болбочана, але цим правом не скористався: на станції Дунаївці, як стверджував Мартос, Петлюра гостро поставив питання, “по якому праву я затримую розстріл Болбочана” 37.

Тим часом Болбочана вже двічі водили на розстріл. “Викопували яму, й екзекуційна чота стріляла в нього сліпими патронами” 38.
Нарешті злі ігри закінчились: в ніч на 29 червня 1919 року на станції Балин, що коло Кам’янця-Подільського, фатальний вирок, який свого часу винесли Болбочану більшовики й білогвардійці, вийшла виконувати півчота охорони Головного Отамана.
“На команду: “Вогонь!”' стрільці піднесли рушниці, але... випалу не сталося. Знову команда “Вогонь!” – знову підносяться рушниці, і знову – жодного пострілу. Стрільцям, видно, не піднімалася рука на того, кого вони знали як видатного українського патріота, видатного організатора Запорозького Корпусу, Завойовника Криму! Тоді розлючений начальник охорони Чоботарьов... добув нагана і двічі вистрелив полковникові Болбочанові в голову... вхопив агонізуючого за комір, і “поволік, копаючи ногами, до ями” 39.

В’ячеслав Липинський, довідавшись про розстріл Болбочана, просто розридався. “Факт розстрілу отамана Болбочана, – згодом писав він, – котрий для мене став безпосередньо причиною моєї відставки – це тільки вище видніше полум’я того процесу самоспалення, в якому згорає наша хата. Розстріл отамана Болбочана – це не дрібний епізод, як доводиться від декого чути. Не дрібний тому, що, при нашім страшнім убожестві на людей, кожна свідома, чесна одиниця на вагу золота важиться в нашім національнім бюджеті. Не дрібний тому, що Болбочан був одним із найвидатніших представників українців...
Від був одним із тих чесних, свого імені достойних офіцерів, котрі, вступивши до Української Армії і прилучившись до свідомого українства, творили оружну міць і підставу нашої Держави.
І цього лицаря, що, борючись із ворогом, пройшов всю Україну і... (прагнув) вернутися на фронт до своїх улюблених полків, цього одного з тих рідких дійсних українських патріотів розстріляли...
3а що? “За намір перевороту, організованого самостійниками та хліборобами-демократами” – прочитав я, очам своїм не вірячи, в урядовім “Огляді стратегічного і політичного становища на Україні” від 26 червня 1919 року. Але ж тоді чому розстріляли тільки Болбочана, чому до суду не протягнуті всі самостійники, всі хлібороби-демократи, чому після того... мене.., члена Головної управи Хліборобсько-Демократичної партії, запрошують від імені уряду прибути для участи в розв’язанню важливих державних питань?..
Факт розстрілу отамана Болбочана розкриває найстрашнішу язву нашого національного організму, яка починає ятрити все більш на тлі... класової, політичної і партійної нетерпимості Уряду – язву національного розкладу...
Призначте ревізію процесу отамана Болбочана: реабілітуйте його добре, чесне ім’я” 40.
Досі Петра Болбочана офіційно не реабілітовано...
Та наші серця переповнені гордістю, що в нашій історії був Петро Болбочан.
Вічна Йому слава!

Роман КОВАЛЬ

Джерела, примітки:
1, 4. Монкевич Б. Похід Болбочана на Крим. – Нью-Йорк, 1956.
2. Войнаренко О. До нової Полтави. – Нью-Йорк, 1955.
3. Полуботківець. Циганська правда // Гомін України. – Торонто. – Ч. 24, 27 червня 1972.
5. Сімянців В. Уразова // Вісті Комбатанта. – Нью-Йорк, 1965. – Ч. 2. – С. 39.
6. Михайлівський Т. Листопадова Грамота Гетьмана Павла, її необхідність та її правнича аналіза // Батьківщина. – Торонто. – Ч. 12. – 28 червня 1975. Гирський Д. Дивні способи виправдування антидержавної політики. – Торонто, 1973.
7, 12. Винниченко В. Відродження нації. – Нью-Йорк, 1968. – Т. 3. – С. 158, 145 – 146.
8, 39. Євтимович В. Полковник Петро Болбочан і його останні дні. – Українське козацтво. – Чикаго, 1976. – Ч. 1. – С. 11.
9, 10. Шемет С. Полковник Петро Болбочан // Хліборобська Україна. – Кн. 4. – 1922 – 1923.
11. Мірчук П. Українсько-московська війна (1917 – 1921). – Торонто, 1957.
13. Стахів М. Друга совєтська республіка в Україні. – Нью-Йорк – Детройт – Скрентон, 1957.
14, 25, 36. Штендера Я. Засуджений до розстрілу. – Львів: Червона Калина, 1995 і там вказані джерела.
34, 37. Мартос Б. Оскілко й Болбочан (Спогади). – Мюнхен, 1958.
16. Коваль Б. Гетьманщина – животворче джерело історії // Батьківщина. – Торонто. – Ч. 7. – 31 серпня. 1979.
17. Вакуловський В. Як ми будували державу! // Батьківщина. – Торонто. – Ч. 19. – 28.09.1974.
18. Андрієвський В. Микола Міхновський // Визвольний шлях. – Лондон, 1974. – Ч. 6.
19 – 21. Лист сотника І. Барила до генерала М. Омеляновича-Павленка // Батьківщина. – Торонто. – Ч. 7. – 17.04.1971.
22, 23. Вказана праця. – Ч. 6. – 27.03.1971.
24. Войнаренко О. “Самостійник” Петлюра // Батьківщина. – Торонто. – Ч. 14. – 17 – 31.07.1971 і там подане джерело.
26. Кущинський А. З історії кадри 47-го пішого Кременчуцького полку // “Батьківщина”. – Ч. 2. – 1983. – Лютий.
27, 28. Лист сотника І. Барила до генерала М. Омеляновича-Павленка // Батьківщина. – Торонто. – Ч. 10. – 29.05.1971.
29, 35. Вишнівський О. Повстанський рух і отаманія. – Детройт, 1973.
30. Солуха П. Винниченко і Шаповал Микита по допомогу до Москви – до Леніна! // Батьківщина. – Торонто. – Ч. 12. – 11.07.1970.
31. Шемет С. Полковник Петро Болбочан // Хліборобська Україна. – Кн. 4, 1922 – 1923.
32. Дубовий І. Спогади (не опубліковані). З архіву полковника Петра Содоля-Зілинського.
33. Андрієвський О. Лист до редакції // Ранок. – Дербі. – Ч. 6. – 29 травня 1954.
38. Письменний М. В ім’я історичної правди // Ранок. – Дербі. – Ч. 13. – 18.12.1954.
40. З архіву сотника Степана Цапа, який посилається на “Українське Слово”. – Ч. 46. – Берлін. – 1.07.1921. Також: Життєпис Липинського // Український Літопис. – Аугсбурґ, 1954. – Ч. 2. – С. 73.

Автор висловлює велику подяку Ярославові Штендері за книгу “Засуджений до розстрілу”, яку було використано під час підготовки цієї статті.