Промови старшин-українців рідною мовою справили надзвичайне враження на солдатів. “Ніби не дихаючи, слухали “дядьки в шинелях”, а коли промовець кінчав, буря оплесків зривалася понад головами і помішані “слава” та “гура” неслися вулицями Сімферополя. Промовці з’ясували, що “малороси” і “хохли” – це назви, якими наділяли нас наші вороги, гнобителі, і що правдива назва всіх людей, що говорять такою ж мовою, як і всі промовці, є українці, а наша Батьківщина коли була вільною, то звалася не Малоросією, а Україною, і так має знову називатися”18.
Лютнева революція стала логічним продовженням Світової війни. Вона зірвала полуду з мільйонів очей, і українці “побачили всю кривду, яка творилась над ними як українцями”19. За короткий період завдяки революційним подіям і таким видатним одиницям, як Микола Міхновський та Юрко Тютюнник, національна свідомість українців просто вибухнула, прорвала всі можливі греблі і, грізно гуркочучи, розлилася по всій Україні.
І малорос, який у шанцях “германської” війни їв з одного казанка з “вєлікоросом”, котрого щиро вважав своїм братом, за якого проливав кров, раптом зрозумів, що їхні стосунки – це взаємини коня і вершника і що цим вершником є не він, козак... І очі малороса налилися кров’ю образи та ненависті. “То була ненависть, що виникла наслідком до краю ображеного почуття власної гідності, ненависть наслідком образи найсвятіших почувань масової душі, – стверджував Тютюнник. – В найпідліший спосіб Росія крала в нас почуття любові до Батьківщини. Крала, бо ворог усе може відняти, пограбувати, примусити “жертвувати”, але любов може тільки вкрасти. Революція зірвала тогу шляхетності з Росії, і замість ідеалу наші очі побачили потвору…”20 І малорос, сповнений ніжності до неньки-України і ненависті до мачухи-Росії, перевтілювався в українця. І “німі, здавалось, духовно мертві маси”21 ставали українським народом…
24 травня спільними зусиллями Української громади Сімферополя і Військового клубу імені Гетьмана Петра Дорошенка було влаштовано Шевченківське свято. “Свято для Сімферополя випало досить-таки імпозантно, – згадував Юрко Тютюнник. – Самих військових українців з військової залоги прибуло до десяти тисяч. Наші українські чоти практично вперше були об’єднані в сотні і курені. Військо вишикувалося у каре. Цивільних українців прибуло теж кілька тисяч. Були й делегації від українських залог Феодосії та Севастополя, а також від Чорноморського Флоту. Службу Божу і панахиду відправили українські панотці Чорноморського Флоту… Потім хор проспівав національний гімн. Відбувся парад війська. Карні ряди струнко проходили перед президією Клубу, салютували відповідно до муштрового статуту. Піднесення (було) надзвичайне. Настрій зворушуючий”22. Новий начальник залоги полковник Кондратьєв, що прибув на свято як гість, сказав із почуттям:
– А всьо-такі национальний прінцип прі комплєктірованіі войска – бальшая вєщь! Нє толька во врємя рєволюциі, но даже і за всьо врємя войни мнє нє пріходілось відєть большева парядка, чєм у вас на празднікє…
А закінчилося свято повною несподіванкою і для Кондратьєва, і для інших москалів… Слово взяв член президії Військового клубу імені гетьмана Петра Дорошенка поручник Тютюнник. Він був по-військовому лаконічний і конкретний:
– Панотець читав у Євангелії, – сказав поручник, – просіть, і дасться вам, шукайте і знайдете, добивайтеся, і відчинять вам… Ми шукали і знайшли себе – з’єдналися поміж собою. Просили в Керенського сформувати український полк, але нам того не дано. Добивалися у двері, та нам їх ніхто не відкриває… Що маємо робити? Панове, маємо силу, так ламаймо ж двері!!!
“Громове “слава” перервало промову. І довго розлягалося воно далеко навколо майдану. Коли затихло, промовець докінчив:
– Віднині ми не розійдемося… Віднині ми складаємо Перший Сімферопольський полк імені Гетьмана Петра Дорошенка…
Знову залунало “слава”. За кілька хвилин полк марширував до касарень. Касарні були зайняті. Над ними повівав синьо-жовтий прапор… Москалі заревли від люті…”23
Ця революційна подія стала прикладом, як діяти, і для інших неросійських націй. Через два дні на мусульманському цвинтарі відбулося татарське свято, одним з ініціаторів якого виступив поручник Ібрагімов, голова татарської військової організації. “Була то людина енергійна, рішуча. Як татарський патріот він ненавидів москалів усією душею”24.
“Свято закінчилося маршем через місто до помешкань нашого полку, де татарам салютували наші частини. В той же день народився у Сімферополі окремий татарський курінь. Москалі остаточно втратили голову. Жиди і поляки оголосили нейтралітет”25.
Зрозуміло, що натхненна українська праця Юрка Тютюнника була не до шмиги “старшобратівській” російській демократії. Врешті Олександр Керенський видав наказ – “для пользы службы” – про переведення Тютюнника до м. Катеринослава у 228-й запасний полк26. Але на той час Юрка вже обрали делегатом на 2-й Всеукраїнський військовий з’їзд і він виїхав до Києва. Попри заборону військового міністра Керенського, з’їзд відбувся. На ньому Юрка обрали членом Центральної Ради27.
Тютюнник відразу пристав до революційної меншості, бо не погоджувався із занадто гнучкою лінією Центральної Ради. Її політика, зазначав він, “не мала визначеної мети, а тому не могла мати визначеної тактики”28.. Тож і гнулася весь час під поривами північного вітру. Тютюнник же дивився “на Революцію в Україні як на Революцію національну”. Її метою він “вважав національне визволення”. В подальшій діяльності, за власним визнанням, “підходив до оцінки кожного факту, кожного явища з погляду націонал-революціонера”29.
“Центральна Рада, – говорив Юрко Тютюнник, – не вела Революційні маси. Вона тільки пристосовувалася до обставин, боячись сміливого кроку… Українська Національна Революція була фактом, але фактом була і повна відсутність вождів Українського націонал-революційного руху. Мені доводилося самостійно орієнтуватися в надзвичайно заплутаному лабіринті національних, політичних і соціальних протиріч... Незважаючи на це, мені, здається, вдалося бути до кінця послідовним у своїй революційній діяльності. У соціальних питаннях я завжди підтримував найбільш ліві елементи Центральної Ради. До такої тактики мене привела свідомість необхідності відібрання земельних і інших маєтків від буржуазії, що майже цілком належала до польської, російської або єврейської національності. Я боровся за відібрання їхнього майна без жодного викупу і передачу його в руки місцевого населення, на 70 – 80% українського. Таким чином... Українська Нація здійснювала економічне обеззброєння своїх національних ворогів. Але водночас я не поділяв поглядів тих окремих українських діячів, що вважали за можливе в звільненій Україні у свою чергу гнітити так звані національні меншості. Не поділяв я й політики і тактики тих елементів, що у силу різних міркувань йшли на компроміс у національному питанні. Так, наприклад, я голосував проти оголошення 2-го Універсалу, вважаючи його актом не революційним”30.
Відомо, що ухвалення Центральною Радою 2-го Універсалу стало причиною збройного виступу полку імені Павла Полуботка. 4 липня 1917 року полуботківці на чолі з Миколою Міхновським виставили низку ультимативних вимог до Центральної Ради: “Ми, українці-козаки, – говорилося в їхньому зверненні, – не хочемо мати свободи лише на папері або півсвободи. По проголошенні 1-го Універсалу – 2-го Універсалу ми не визнаємо! – ми приступаємо до заведення порядку на Україні. Задля цього ми всіх росіян і ренегатів, які гальмують українську роботу, скидаємо з їх постів силою, не рахуючись з російським урядом”31.
У ніч на 5 липня (за ст. ст.) полуботківці вирушили зі свого збірного пункту. Мимовільним свідком цього історичного виступу став і Тютюнник. Він писав, що “рух мовчазної колони робив грізне враження”. Юрко вибіг на вулицю і пішов поруч з колоною, “якій не було видно кінця”. Тютюнник розпитував, “куди йдуть козаки”. “На мої запити або зовсім не відповідали, – згадував він, – або говорили коротко і рішуче: “Йдемо кацапів бить... Йдемо допомагати Центральній Раді творити наше життя”32.
З колоною Тютюнник дійшов до будинку Педагогічного музею. Тут спинився. “Повз мене, – писав він пізніше, – проходили тисячі виснажених, засмалених людей; більшість обідраних, траплялися і босі; не всі мали зброю. Проходили урочисто, з гідністю, неначе почували свою вищість. Коло будинку Педагогічного музею повертали голови до дверей та вікон і гукали:
– Слава Центральній Раді!
Сонце вже зійшло і червоним промінням поблискувало на тисячах багнетів, над якими майоріли національні прапори. Та ніхто не відповідав на привітання козацтва. Мовчки дивилися вікна величезного будинку на марш невідомих героїв. Це були Полуботківці… Швидко всі державні установи і цитадель на Печерську були зайняті повсталими військами. Росіяни здавали свої позиції без опору і тікали…
Одвертий і рішучий виступ Полуботківців був першим збройним виступом проти росіян в нашій столиці; він же став першим масовим протестом проти угодовської політики українського політичного центру”33.
Юрко Тютюнник страшенно шкодував, що не був посвячений Миколою Міхновським у таємницю підготовки першого в українській історії ХХ ст. організованого повстання. У своїх спогадах Тютюнник визнавав, що не тільки він, а й “дійсно революційна частина членів Центральної Ради” підтримала б виступ полуботківців…34
Центральна Рада не творила власної політики, вона весь час підлаштовувалася під обставини, які творили представники панівної нації. Її курс постійно змінювався внаслідок зустрічних чи попутних політичних вітрів. Схема “державницького” курсу Центральної Ради, а згодом і Директорії, у спрощеному варіанті виглядала так: ілюзії – розчарування – нові ілюзії – нові розчарування і відповідне гопсання замість державної політики.
Спочатку були ілюзії щодо “російської демократії”, а відтак підтримка її кроків, зокрема і військової політики: війна проти Німеччини “до переможного кінця”. Отримавши від московських “демократів” на свої уклінні прохання велику дулю, керівництво Центральної Ради сприйняло це як прикре непорозуміння…
Після більшовицького обуха по голові Центральна Рада змушена була розкрити обійми німцям, проти яких даремно, як виявилося, тримала до останнього “загальноросійський фронт”, у боротьбі з якими вигубила цвіт нашої нації, зокрема козацтво перших українських полків – Богданівського та імені Павла Полуботка.
Німецька армія виконала свої зобов’язання: повернула Центральну Раду до Києва, а більшовиків вигнала за межі УНР. Та помилки 1917 року нічого не навчили український уряд… Врешті німці стали нелюбі, бо, бачте, не захистили Центральну Раду від Павла Скоропадського. І Рада, а за нею і Директорія, повернули на антинімецькі позиції… Настав час нових надій – на Антанту. Надій абсолютно безпідставних. Дивовижно, але факт: Директорія стала шукати опертя в окупантів – у Антанти, яка висадила інтернаціональні бригади в Одесі, Херсоні та Миколаєві…
Намагання порятуватися за спиною “єдінонєдєлімой” Антанти було очевидним безглуздям і свідчило про повну розгубленість та капітуляцію перед загарбником. І не лише тому, що Антанта вважала український уряд занадто лівим, фактично більшовицьким, а отже, неприйнятним. Головне, що вона у своїх геополітичних планах просто не бачила на політичній карті світу Самостійної України, більше того, робила ставку на її історичних ворогів – Росію і Польщу. Антанта хотіла відбудувати Російську імперію. І не тільки щоб повернути свої інвестиції… Вона бачила Росію як майбутню противагу збитому (на якийсь час) з ніг німецькому колосу – історичному ворогові Франції. З цією ж метою Антанта відроджувала й польську державу, яка мала стати східним антинімецьким форпостом.
Україна як держава не вписувалась у ці геополітичні комбінації, ба більше, за рахунок її земель і повинні були посилитися Польща і Росія. Ці прописні істини не хотіли збагнути провідники Директорії. Їхні безпідставні сподівання привели врешті Директорію до дискредитації в очах українського народу, бо уряд УНР не закликав українців до боротьби проти Антанти, не оголосив війни окупантам.
Юрко Тютюнник, як і отаман Матвій Григор’єв, не міг погодитися з капітулянтською політикою Директорії. Тютюнник вважав переговори Директорії з французами в Одесі “однією з найганебніших сторінок нашої боротьби за національне звільнення”, тому намагався переконати генералів Армії УНР виступити збройно проти військ Антанти. Олександр Греків на це прямо заявив йому: “Переможців світу Ви хочете перемогти? Вибачте, поручник, але це міг придумати тільки божевільний…”35
Відмова Директорії боротися проти французьких, грецьких, польських та інших окупантів привела десятки тисяч борців за національне визволення України, які хотіли “скинути Антанту в море”, до Красної армії. Тому й селянський повстанський рух, який влітку 1919 року набув титанічного розмаху, розгорнувся не під жовто-блакитними прапорами УНР, а під червоними штандартами. “Командукр” Антонов-Овсєєнко вміло використав проти Антанти і денікінців український патріотизм селян, зокрема заможного населення Херсонщини, поповнивши свої лави боєздатними легіонами повстанців під проводом Матвія Григор’єва, Юрка Тютюнника, Нестора Махна та інших, менш відомих, отаманів.
Відсутність чіткої мети, ясного плану і стратегії українських політичних верхів і призвела до дезорієнтації і, врешті, до анархії українських мас…
Зрозуміло, що непросто навіть побіжно розповісти хоч би про найвагоміші події в житті Юрка Тютюнника – настільки їх багато. Адже він взяв участь у Першій світовій війні, у боротьбі проти Тимчасового уряду, корніловщини, Гетьмана України Павла Скоропадського, союзних німецьких військ, Добровольчої армії, Антанти, Красної армії, поляків, навіть проти Директорії...
Посади, які він обіймав в період 1917 – 1921 років, достатньо промовисті. Ось вони:
– ад’ютант начальника Сімферопольського гарнізону російської армії;
– голова Сімферопольського селянського союзу;
– член Центральної Ради;
– звенигородський отаман Вільного козацтва;
– начальник революційного штабу м. Києва під час протигетьманського повстання;
– командувач т. зв. “Правобережної Червоної армії” (триста багнетів);
– начальник штабу 1-ї бригади Задніпровської стрілецької дивізії Красної армії;
– командир бригади (у складі 1-го Верблюзького та 2-го Херсонського полків) 6-ї дивізії Красної армії;
– начальник штабу повстанських військ Головного отамана Херсонщини і Таврії Матвія Григор’єва;
– отаман повстанського загону (1500 козаків);
– командувач Київською групою Армії УНР, до якої входили 5-та і 12-та селянські дивізії, полк морської піхоти, частини Залізничної дивізії та ін.);
– командир 4-ї Київської дивізії;
– заступник командарма Першого зимового походу;
– в. о. командуючого Армією УНР;
– начальник повстансько-партизанського штабу;
– член Вищої військової ради Армії УНР;
– командарм Другого зимового походу…