Великої шкоди Україні завдав конфлікт між Петлюрою і Тютюнником. Тютюнник так дивився на природу цих непорозумінь: “Ще до свого нового призначення стосунки в мене з Петлюрою не були ідеальні. Часом вони були так натягнуті, що була погроза остаточного розриву. Після призначення мене Начальником ПП Штабу я, як безпосередньо підпорядкований Петлюрі, мав можливість ближче придивитися до людини, що волею долі якийсь час стояв у центрі Українського Національною руху. Його необмежене властолюбство і честолюбство не гармоніювало з іншими його якостями. За своєю натурою (він) не є вождь, що може вести за собою маси. Він тільки пливе по вітру і ніколи не намагається повернути проти вітру. Однаково жадає влади, як і боїться відповідальності. Я трохи знав його і раніше, але в 1921 р. Петлюра не був Петлюрою 1917 року. Тоді ще було в ньому щось від демократії, у 1921 р. Петлюра дивився на демократію як на засіб до мети, як на неприємну, але необхідну декорацію влади “на чолі з головним отаманом Петлюрою”. До всього цього Петлюра має душу далеко не лицарську. У боротьбі проти своїх особистих ворогів він зневажає інтереси Української нації.
Побачивши Петлюру таким, яким він є, і переконавшись, що я не помиляюся, я повів роботу для ліквідації петлюрівщини, вважаючи її абсолютно нездатною організувати національний рух для подальшої боротьби. Підготовка йшла повільно – не було сенсу робити Революцію проти Петлюри в Польщі. Тоді ще була надія, що цю Революцію можна зробити на Україні у вигляді звичайного арешту і віддання під суд.
Між нами почалася прихована боротьба, у всякому моєму проекті або плані Петлюра бачив підкопи під його особистість; так, він у категоричній формі відмовився затвердити мій план про початок повстання на Україні в травні і червні 1921 р., хоча тоді були дані на найбільший успіх повстання. Поруч із ПП Штабом він створив штаб Гулого-Гуленка, поставившись до останнього з великою довірою, що і довів, видаючи Гулому-Гуленку в п’ять разів більші суми на організаційні витрати, незважаючи на те, що масштаб роботи Гулого був у п’ять разів менше мого.
Відкладаючи момент повстання, Петлюра довів його до пізньої осені, коли не було ніяких даних на успіх”36.
Петлюру можна зрозуміти: він побоювався, що у разі успіху повстання, яке очолить Тютюнник, він, Головний отаман, залишиться на маргінесі подій і роль його змаліє. До того ж Симон Петлюра був у повній залежності від поляків і мусив рахуватися з їхньою точкою зору. А вони вели свою гру, використовуючи як розмінну монету трагедію українців, які програли росіянам, опинившись на території іншого загарбника.
Конфлікт між Петлюрою і Тютюнником став однією з причин поразки Другого зимового походу. Здебільшого у ній звинувачують поляків, що не озброїли як слід Українську повстанську армію. Традиційно каміння летить і у бік Юрка Тютюнника, який переоцінив стан антиросійського руху в Україні та власні сили. Але полковник Роман Сушко подає іншу версію. Він мав відомості, що нібито уряд УНР прохав поляків не давати Тютюнникові зброї, а Симон Петлюра переконував Польський генеральний штаб у тому, що рейд – це особиста справа Тютюнника, тому зброї і набоїв він повинен отримати якомога менше. Це саме стверджує і Юрко Тютюнник. “Під час мого перебування у Львові мені вдалося добути документ, що як для мене особисто, так і для історії мав чималу цінність, – писав він. – Це був власноручний лист Петлюри до свого військового представника у Варшаві полковника Данильчука, у якому Петлюра писав, щоб Данильчук домігся в польському генеральному штабі, можливо, меншої видачі зброї і патронів у моє розпорядження, через те що “рейди є особистою справою”... Лист датований одним днем із наказом мені про початок рейду”37.
Страшні звинувачення… Як відповів би на них Головний отаман?
Тютюнник конфліктував не лише з Петлюрою… На жаль, Юрій Йосипович мав дуже погану рису виставляти скрізь попереду своє “я”, намагаючись знецінити роль інших, не менш заслужених, людей. Було б цікаво вивчити все, що говорив Тютюнник про інших учасників Визвольної боротьби і що вони говорили про нього. Навіть коли Тютюнник когось і відзначить, то тут же чекай од нього на горіхи. У своїх мемуарах він ображав не тільки Симона Петлюру, а й Павла Скоропадського, Михайла Омеляновича-Павленка, Матвія Григор’єва, Андрія Гулого-Гуленка, Василя Тютюнника, Олександра Греківа, Семена Гризла... Що вже говорити про інших, не таких відомих… Тут згадуєш вислів Михайла Омеляновича-Павленка щодо своєрідного “рефлектора” Тютюнника (“Всюди його рефлектор вигідно репрезентує його власну постать і водночас лишає в тіні все, що є навколо”).
Попри негативну вдачу, Тютюнник залишався небезпечним ворогом совєтської влади. Він не змирився з поразкою і намагався своєю активністю докорінно змінити ситуацію. За Тютюнником стежили всі – і поляки, і петлюрівці, і ҐПУ… Кілька разів він ледь не опинявся в руках більшовиків. Та йому вдавалося весь час вислизнути (двічі за рахунок зради козацтва, яке він залишав на полі бою). Не змогли вхопити його ні під час поразки повстання Матвія Григор’єва, ні у трагічних листопадах 1919-го і 1920 років, ні в Малих Миньках 17 листопада 1921-го. Врешті влітку 1923 року він таки піймався на чекістський гачок: шайтанам із ҐПУ вдалося виманити його в окуповану росіянами Україну та заарештувати. В ув’язненні він написав автобіографію (у вигляді відповідей на питання голови ҐПУ Всеволода Балицького).
Давайте послухаємо Юрка Тютюнника… “Особисто я, – писав він, – ніколи не був принциповим супротивником радянської влади, як влади Українських робітників і селян, – навпаки, саме за такої форми влади я вважав забезпеченим від участі в керуванні Україною буржуазії ворожих Україні національностей… Тільки переконання, що радянська влада була маскою походові російського націоналізму на Україну, примушувало мене довго і завзято боротися проти неї”38.
Ще після захоплення Києва російськими ватагами полковника Муравйова та кривавої вакханалії в українській столиці Юрко Тютюнник зрозумів, що “за ширмою радянської влади ховається стара, цинічна особа чорносотенної Росії, з необмеженою ненавистю до всього Українського”39.
Тому на питання Всеволода Балицького, чи був сенс так довго і завзято проводити збройну боротьбу не тільки проти “єдінонєдєлімцев” буржуазного і монархічного спрямування, а і проти совєтської влади, Юрко Тютюнник відповідав: “…Потрібно було боротися, щоб боротьбою довести життєздатність Української нації й Української національної ідеї, тому що мертвою є та ідея, на захист якої ніхто не хоче стати і лити кров…”40
Тютюнник вважав, що “боротьба гноблених націй під національним прапором є неминучою”. “Для боротьби проти артилерії потрібна артилерія, – говорив він. – Для боротьби проти воюючого націоналізму одних є необхідний воюючий націоналізм інших”41.
“Своїх поглядів Ю. Тютюнник ніколи не приховував… – зазначав дослідник Олег Божко. – Зокрема, в лютому 1929 р. він погоджувався з характеристикою своїх поглядів як націонал-фашистських, заявив, що незалежна українська держава може бути тільки буржуазною, а пригноблена нація, визволяючись, перш за все мусить встановити національну диктатуру…”42
Олег Божко, який ознайомився з кримінальною справою Юрка Тютюнника, стверджував, що “ні в автобіографії, ні на допитах 1929 р. Ю. Тютюнник не дав якихось докладних відомостей про діяльність інших осіб, з якими був пов’язаний спільною політичною і військовою діяльністю... Поставлений у 1923 р. перед вибором: смерть або співробітництво з радянською владою, Ю. Тютюнник вибрав співробітництво. Для широкого загалу було оголошено, що він перейшов в УСРР добровільно і що це стало підставою для амністії... Матеріали справи 1929 р. дають можливість припустити, що в 1923 – 1924 рр. Ю. Тютюнник нікого ҐПУ не видав…”43
Видав чи не видав, але сам факт переходу легендарного полководця Юрка Тютюнника на бік ворога завдав сильного удару по Україні. Один із стовпів “соввласті” в Україні Дмитро Мануїльський зазначав: “Перехід Тютюнника на бік Совєтської влади є великими політичним фактом, поклавши початок розпаду всієї петлюрівської організації. Тютюнник не один (перейшов): за ним йде низка полковників і генералів – колишніх петлюрівців. Петлюра, таким чином, ізольований”44.
Що ще можна додати про останні роки життя Юрка Тютюнника?
1924 року вийшла його книга “З поляками проти Вкраїни”, спрямована проти Петлюри і “петлюрівщини”. Автор передмови Микола Любченко зазначав, що “це не просто спогади сучасника, це перш за все акт обвинувачення”45. Тютюнник насамперед звинувачує Петлюру, що той погодився віддати полякам Східну Галичину, Холмщину та Західну Волинь разом із десятьма мільйонами українців. У книзі “З поляками проти України” Тютюнник писав: “Національні герої” типу Петлюри та Лівицького торгували землями української нації, душами мільйонів українських робітників та селян, торгували, ховаючись, як злодії, від народнього ока й нікого не питалися. Вони ж бо себе вважали покликаними визволяти український нарід. Отож і “визволяли”, віддаючи Галичину та Волинь з Холмщиною під панування польського магната”46..
Писав Тютюнник і сценарії, зокрема до кінофільму Олександра Довженка “Звенигора” у співавторстві з Михайлом Йогансеном і Олександром Довженком, а в художньо-документальному фільмі “П. К. П.” (“Пілсудський купив Петлюру”) Ю. Тютюнник зіграв самого себе…
Чому Олександр Довженко зняв фільм “Звенигора” на Полтавщині? Невже там більш природно знімати фільм про Звенигородське повстання? Може, Сталін не захотів, щоб Юрко Тютюнник, співавтор фільму, знову виринув на Звенигородщині, бо його поява могла нагадати про часи, коли українська зброя співала на повні груди?..
Востаннє Юрка Тютюнника заарештували 12 лютого 1929 року в Харкові…
За бурхливе життя йому не менше трьох разів ухвалювали смертний вирок. Спочатку резолюцію “розстріляти” наклав 12 грудня 1918 року князь Долгоруков. Але у ніч на 14 грудня Тютюнник разом з іншими підняв повстання в Київській фортеці, де перебував в ув’язненні, і півтори сотні політичних в’язнів, вийшовши на вулиці, взяли участь у антигетьманському виступі.
Минуло не так багато часу, і вже на початку 1919 року смертний вирок Тютюннику пролунав у штабі Чорноморського коша військ Директорії, проти якої він воював на чолі т. зв. “Правобережної Червоної армії”, що нараховувала лише 300 багнетів. Але батальйон, що мав виконати вирок, вирішив вислухати промову засудженого, після чого, переагітований, пішов за Тютюнником на з’єднання з “Правобережною Червоною армією”47.
Останній смертний вирок постановила колегія ОҐПУ 3 грудня 1929 року. Цього разу викрутитися не вдалося. Свинцеву крапку у житті повстанського генерала поставлено 20 жовтня 1930 року.
Так закінчив свій шлях козак, чиє ім’я в добу Національної революції стало “синонімом непереможного лицарського духу”48.

Роман КОВАЛЬ
___________
1 Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. – Київ: Планета людей, 2002. – С. 411.
2 Середа М. Отаман Юрко Тютюнник // Літопис Червоної Калини. – Львів, 1930. – Ч. 10. – С. 17.
3 Там само. – С. 16.
4 Там само. – С. 15.
5 Каплистий М. Спогад. ЦДАВО України, ф. 3795 с, оп. 5, спр. 78, арк. 107.
6 Тютюнник Ю. Автобіографія // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – Київ, 1998. – Ч. 1 – 2 (6 – 7). – С. 28.
7 Там само.
8 Там само. – С. 29 – 30.
9 Там само. – С. 31.
10 Там само.
11 Там само. – С. 31 – 32.
12 Там само. – С. 32.
13 Тютюнник Ю. Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 рр. – Львів: Універсам, 2004. – С. 14, 17.
14 Тютюнник Ю. Автобіографія // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – Київ, 1998. – Ч. 1 – 2 (6 – 7). – С. 32.
15 Там само. – С. 33.
16 Там само.
17 Там само. – С. 16.
18 Там само.
19 Тютюнник Ю. Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 рр. – Львів: Універсум, 2004. – С. 31.
20 Там само.
21 Там само. – С. 37.
22 Там само. – С. 22.
23 Там само. – С. 23.
24 Там само.
25 Там само.
26 Там само.
27 Там само. – С. 33.
28 Там само. – С. 34.
29 Там само. – С. 33.
30 Там само. – С. 34.
31 Млиновецький Р. Нариси з історії Українських визвольних змагань (1917 – 1918 рр.). – Торонто, 1970. – С. 333.
32 Тютюнник Ю. Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 рр. – Львів: Універсум, 2004. – С. 46.
33 Там само.
34 Там само. – С. 47.
35 Тютюнник Ю. Автобіографія // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – Київ, 1998. – Ч. 1 – 2 (6 – 7). – С. 41.
36 Там само. – С. 48 – 49.
37 Там само. – С. 49.
38 Там само. – С. 55.
39 Там само. – С. 36.
40 Там само. – С. 56.
41 Там само.
42 Божко О. Генерал-хорунжий Армії УНР. Невідома автобіографія Ю. Тютюнника // З архівів ВУЧК-ГП-НКВД-КГБ. – Київ, 1998. – Ч. 1 – 2 (6 – 7). – С. 26.
43 Там само.
44 Известия (Нежин). – 1922. – 22 февраля.
45 Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни. – Харків: Державне видавництво України, 1924. – С. 3.
46 Там само. – С. 14.
47 Тютюнник Ю. Автобіографія // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – Київ, 1998. – Ч. 1 – 2 (6 – 7). – С. 42.
48 Романчук О. Суперник Головного отамана // Дзвін. – 1991. – Ч. 7. – С. 82.