Звістка про визволення повстанцями Кривого Рогу блискавично розлетілася по навколишніх селах і хуторах. Всюди народ святкував перемогу. “За весьма непродолжительный период времени, – зазначав у звітах ворог, – отряд Степового стал насчитывать в своих рядах до 20 000 человек, при двух орудиях и пулеметах; при отряде имелись также автомобили, мотоциклы и велосипеды, которые Степовой добыл, захватив в Криворожском уезде две автоколонны”.
До Костя Пестушка-Степового, гучна слава про перемоги якого широко розлилася Україною, почали приєднуватися й інші загони, зокрема Сергія Клепача, Пилипа Хмари, Голика-Залізняка, отамана Іванова, який, до речі, сформував окремий відділ з росіян-старовірів, які хоч і ненавиділи українців усіма фібрами душі, та все ж, не витримавши брутальних знущань більшовиків, приєдналися до повстання.
Колискою Степової дивізії став район войовничих козацьких сіл Верблюжки – Варварівки – Водяної – Петрової. Чекісти у своїх звітах зазначали, що “лозунг Степового був “Самостійна Україна”.
Повстання, яке розпочалося у Кривому Розі, стрімко розливалося знаменитим українським степом, де навіть соняшник нагадував, як сказав поет, “замашний вигин шаблі”.
Ось панічні зведення Кременчуцької губернської ЧК:
“В районе Павлыш – Лекаревка оперируют банды около 1000 человек… Повстанческое движение и бандитизм охватывает весь уезд”.
“4-го сентября бандой до двух тысяч человек под предводительством Степового был произведен налет на Александрию.... Бандитами разграблен вещевой склад 1-го запасного батальона, уведена музыкальная команда, выпущены из тюрьмы 29 бандитов. В нашем отряде есть жертвы...
Банды организованы в дивизию, имеющую четыре полка. Разбросаны побатальонно по всему Александрийскому уезду. Определенно известно, что заняты села Звенигородка, Куколовка, Красная Каменка, Новостародуб.
...Сводно-объединенный отряд под командой командира отряда особого назначения 6-й армии т. Юдицкого... вступил в бой с организованной бандой большой численности до 5000 человек в составе пехоты, кавалерии и артиллерии, с пулеметами, большим запасом снарядов и патронов. В результате боя отряд тов. Юдицкого был разбит”.
Чекіст-історик Борис Козельський зазначав, що в районі діяльності Олександрійської (тобто Степової) дивізії “майже неможливо було провадити радянську роботу. Банди тут, – писав він, – рубали й сікли на всі боки – вони зробили з деяких повітів киплячий казан”. Справді, повстанці, як колись Шевченковий Ярема, “не різали, лютували”.
А в критичні хвилини, коли насідав ворог, отаман Степової дивізії вмів вселяти у своїх козаків героїзм і відвагу. Одна його поява серед передніх лав магічно діяла на вояків.
Успішно воювати проти червоних окупантів допомагала й висока організація Степової дивізії, яка мала чітку структуру: Головний отаман, штаб, контррозвідка, політична прибудова – Повстанський комітет, полки, курені, сотні, комендантська сотня, підривна команда, кінний відділ, канцелярія, інспекторський відділ, комісія інженерного майна, збройний відділ, комендатура руху, дивізійний суд, дивізійний госпіталь, господарчі частини, а також комісії боротьби з бандитизмом. Особу, помічену в бандитизмі, комісія мала право карати якнайрішучіше, аж до розстрілу…
Детально розповідаю про структуру Степової дивізії спеціально для тих, хто й досі – всупереч фактам – вперто звинувачує українських селян в анархізмі…

Переможним маршем Степова дивізія підійшла до Холодного Яру, який на той час змобілізував 14 тисяч гайдамаків. 24 вересня 1920 р. в Медведівці, де колись почалася Коліївщина, відбулася нарада, в якій, окрім холодноярських отаманів, узяли участь командири Степової дивізії та отамани інших регіонів. На цій нараді Костя Блакитного було обрано Головним отаманом усіх повстанських загонів Холодного Яру і околиць.
Отамани, зібравши понад тридцять тисяч козаків-повстанців, почали обговорювати можливість походу на Київ – щоб вибити більшовиків зі столиці УНР. Особливо наполягав на цій ідеї командир ударно-розвідувального загону Степової дивізії Чорний Ворон, колишній студент Катеринославського гірничого інституту Микола Скляр. Та все ж більшість отаманів не хотіли відриватися далеко від своїх околиць. Тому вирішено було залишатися в тилу Красної армії, руйнувати її комунікації та нищити живу силу.
Осінь 1920-го р. дала українському народові світлі надії: спільним контрнаступом польського війська і українських дивізій на всіх фронтах була розбита Красна армія, що дійшла була аж під Варшаву. Зокрема, на центральному відтинку фронту були розтрощені всі чотири армії Тухачевського. 70 тисяч червоноармійців було захоплено в полон. На південному напрямку шоста польська та українська армії гнали перед собою 12-у і 14-у совєтські армії. Тут у полон захоплено 11 тисяч червоних.
На півдні більшовикам теж доводилось несолодко: Врангель захопив у полон 21 тисячу їхніх бійців. Начальник штабу Південно-західного фронту Петін у доповіді Реввоєнсовєту заявив: “Власть савєтов наканунє ґібєлі. На фронтє полний развал, в тилу – разруха”. Справді, повстанці Поділля, Холодного Яру, Херсонщини, Катеринославщини, Уманщини, Таращанщини повністю дезорганізували запілля Красної армії.
Генерал-полковник Армії УНР Микола Капустянський так оцінював роль повстанців: “На маргінесі вирішальних подій 1920 р. яскраво зарисовується роль, вага і значення організованого повстанського руху як сприятливого чинника в нашій боротьбі. Таким цінним чинником, зокрема, була дисциплінована, боєздатна і відважна Степова дивізія. Низка її блискучих перемог… та бойових осягів може служити зразком маневреності і оперативності, вправності її провідників та мужності і войовничої вдачі партизанів”.
Повстання, справді, розгоралося і набувало, як тоді казали, “поголовного характеру”. В його полум’ї зникали окупанти та їхні наймити.
А українські гречкосії перетворювались на героїв…
Згідно з повідомленнями чекістів “банды с каждым днем увеличивались”, зокрема, 11 жовтня 1920 р. в селах Чечеліївці та Олександрівці Олександрійського повіту розмістився загін у 8000 повстанців. Чекісти уточнювали: “Вооружена банда частью куцаками, частью штыками и вилами. Имеет до 800 винтовок, три пулемета… В Новопражcком районе, в деревне Верблюжка, по направлению станции Долинской появилась банда Штыля, 600 – 700 человек, вооруженная куцепалами и винтовками... В село Мироновку в ночь на 12 октября вступила банда в 5000 человек...”
Совєтське військо за наказом Троцького почало евакуюватися за Дніпро… Росії терміново потрібен був мир – щоб оговтатися і привести до тями свої розбиті і деморалізовані армії. І росіяни розпочали у Ризі таємні переговори з поляками, на яких було досягнуто перемир’я.
Західний фронт зупинився.
У більшовиків з’явилась можливість перегрупувати сили і кинути Кінну армію на південь України, де хазяйнували білогвардійці…
Невдовзі до степовиків дійшли чутки, що будьонівці палять їхні села, розстрілюють родини повстанців. Козаки почали вимагати від отамана вести їх назад – виручати рідних. Блакитний змушений був скласти з себе обов’язки Головного отамана Холодного Яру і терміново вирушив на Херсонщину.
Вже в районі Сентова маршрут Степової дивізії перетнувся з маршрутом Кінної армії Будьонного, що із заходу вогненним смерчем сунула на південь України для боротьби з Врангелем.
Командир ударно-розвідувального загону Степової дивізії Чорний Ворон, першим виявивши ворога коло Сентового, не став чекати, поки будьонівці помітять колони степовиків і заатакують їх на марші. Він першим кинувся на червону лавину.
Будьонівці спершу сприйняли повстанців за своїх. Тому і Чорний Ворон зумів упритул наблизитись. Тачанки, різко розвернувшись, залили прицільним кулеметним вогнем будьонівців, викосивши кілька сот душ. Привернувши таким чином увагу близько двох тисяч вершників, Чорний Ворон повів їх у протилежний від Степової дивізії бік.
Розгорнувшись лавою, червоні, врешті, наздогнали степовиків і оточили лісок, в який заскочив загін Чорного Ворона. На жаль, отаман, уродженець Жовтих Вод, не знав добре холодноярських околиць і непомітно вивести частину не зумів. А прорватись із боєм не пощастило. Тим часом червоні, підтягнувши гарматні частини, почали обстрілювати ліс. Три години, не втихаючи, гупали гармати, руйнуючи останній захист степових вершників... Ворог пропонував скласти зброю, та ніхто з козаків і не думав здаватися. Коли будьонівці увій¬шли в лісок, поранені воронівці “самі себе добивали на очах у ворога”.
Залишившись з двома козаками, Чорний Ворон несподівано підняв догори руки і вигукнув: “Здаюсь!” Повіривши, червоний командир підскочив майже впритул. Він навіть не встиг пошкодувати за свою необачність: Чорний Ворон всадив йому кулю просто у груди.
Будьонівці розгубилися і на мить зупинилися.
“Не вам, московські запроданці, своїми брудними руками взяти Чорного Ворона”, – зневажливо кинув отаман. І повільно, гіпнотизуючи поглядом своїх непорушних чорний очей, підніс до скроні пістолет.
Пролунав постріл. За ним ще два – це останні козаки-воронівці поставили знак оклику у своєму героїчному житті.
Будьонівці отямились. І кинулись рубати вже мертвих…