Холодноярці, які поспішали на грім бою, з’явились занадто пізно. Осавул Головного отамана Холодного Яру Залізняк (майбутній письменник Юрій Горліс-Горський), який одним із перших прибув на поле останнього бою Чорного Ворона, так описав побачене:
“Праворуч виднілися сліди густого рукопашного бою... На невеликій площі – з півтори сотні порубаних – вдвічі більше будьонівців... Чорнота пізнав коня Чорного Ворона, який мав надрубане ще раніше вухо. В боці коня стирчала зламана донська піка, горло проколене шаблею.
Недалеко десь мусить бути і сам Ворон. Наші коні обережно ступають між тілами, злякано форкаючи, обминають кінські трупи.
– Є, тут! – крикнув Андрій Чорнота...
Ворон без зброї, в закривавленій одежі, роззутий лежав навзнак із розкритими, задивленими в небо очима. Розрубана в трьох місцях голова спочивала на підкладених кимсь грудках землі. Обличчя обтерте від запеченої крові. Задерев’янілі руки – зігнуті на грудях, між посіченими пальцями – зложені хрестом два набої...
Злазимо з коней і на хвилину приклякаємо коло ще одного із тих, що своєю смертю заслужили на вічне життя в пам’яті українського народу...
– Усіх забрати не можемо, – перервав задуму Пилип Хмара, – але Ворона треба забрати. Мусимо поховати десь, щоб не загубилася могила, щоб нащадки могли прийти до неї й віддати пошану.
– Відправимо до Мотриного монастиря, – одізвався Петренко. – Колись Василя Чучупака туди перенесемо.
Чорнота заперечив рухом голови:
– Не можемо Ворона забирати. Велику кривду і для козаків, і для нього зробимо. З товариством поліг – хай з товариством і спочиває ”.
Селяни навколишніх сіл позбирали загиблих козаків і поховали їх в одній могилі в лісі Раєвського.
Отак, недалеко від станції Хирівки, на захід від неї, постала висока могила Борців за Волю України.

Настала пізня осінь... Літнє вбрання козаків Степової дивізії вже не гріло, а зимового одягу майже не було. Чимало повстанців були босі. Це змусило Костя Блакитного прийняти рішення про часткову демобілізацію дивізії. Дехто з повстанців повернув до Холодного Яру. Не демобілізувався й кінний полк отамана Іванова. Інші перейшли у підпілля…
Плани українських підпільників, як пізніше зазначав ворог, були “грандіозними”. Навіть досвідчених чекістів вразила, як вони визнавали, “широта размаха задуманного”.
Революціонери Півдня України справді провели величезну роботу, створивши потужну підпільну мережу. Велику роль в її організації відіграв уповноважений Симона Петлюри, талановитий організатор українського підпілля доктор Гелев, серб за національністю…
5-й з’їзд совєтів Катеринославської губернії, враховуючи нетривке становище окупаційної влади, змушений був навіть оголосити “фронт борьбы на внутреннем кулацко-бандитском фронте фронтом такой же государственной важности, как и бывший белогвардейский”. У зв’язку з цією постановою губвиконком оголосив усю територію Катеринославської губернії “на положении фронта со всеми вытекающими последствиями”.
Показово, що боротьбою проти повстанського руху безпосередньо керував командувач російськими військами в Україні Михайло Фрунзе. Як бачимо, втриматися в Україні окупаційна влада могла лише силою армій і фронтів.
А російські завойовники твердили, що їх українці-наддніпрянці зустрічали хлібом-сіллю.
Не хлібом-сіллю, а гартованою сталлю і кулями зустрічали інтервентів українські козаки-хлібороби.
Повстання 1921 р. мало розпочатися в Єлисаветграді під час першотравневої демонстрації, очолити яку мав намір генерал-хорунжий Андрій Гулий-Гуленко.
Але плани українських підпільників перекреслив отаман Андрій Рибалко-Зірка. Завдяки його злочинній необережності, а потім і зраді, почалися численні арешти. Зрадник видав і місцезнаходження Костя Блакитного.
Під час перестрілки Кость був поранений. Не бажаючи потрапити до рук чекістів, він пустив собі кулю у скроню. Його останніми словами – за свідченнями чекістів – були: “Вмираю за рідну Україну”. А молодший брат отамана Федір, який став мимовільним свідком останнього бою отамана, стверджував, що останніми словами Костя були: “Як буде Україна вільною, передайте привіт!”

“Вмирати зовсім не страшно, коли знаєш за що, – буквально за декілька днів до смерті сказав Кость братові. – Вмерти за нашу священну національну ідею збираюсь тільки один раз. Такої смерті й шукаю вже три роки і я її колись знайду”. Кость Блакитний знайшов те, чого шукав: він загинув в бою за Українську державу.
Візьму на себе відповідальність і передам Україні привіт від її незабутнього сина – Костя Степового-Блакитного.
Та я не впевнений, що Батьківщина почула голос свого сина. Принаймні його досі не вшановано на державному рівні – ні в назві вулиці, ні в назві військового училища чи стипендії його імені. А коли Історичний Клуб “Холодний Яр” у 1998 р. звернувся до ректора Запорізького університету, де колись навчався Кость Блакитний, з проханням дозволити за власний кошт поставити – з нагоди століття від дня народження отамана Степової дивізії – меморіальну дошку на стіні університету, навіть не отримав відповіді.
А навесні 2000 р., коли у Жовтоводнянському ліцеї, що на Дніпропетровщині, відзначали 80 років від дня створення Степової дивізії, на святкування не прибув сільський голова рідного села отамана – Ганнівки, хоч запрошений був заздалегідь. Напевно, у нього в цей день були важливіші справи.
Так що вшанування видатного селянського полководця проводиться виключно громадськістю.
І ми дещо зробили. Видали книгу. У столітній ювілей від дня народження отамана у Київському міському будинку вчителя був проведений вечір його пам’яті, а з нагоди 80-ліття створення Степової дивізії в Жовтих Водах, де мешкають рідні Костя Блакитного, було проведено науково-практичну конференцію, ініціатором якої стала українська подвижниця Валентина Трофимович. Кость Блакитний став героєм п’ятьох книг: “Холодний Яр”, “В Херсонських степах”, “Отамани Гайдамацького краю: 33 біографії”, “Героїзм і трагедія Холодного Яру”,“Кость Блакитний, отаман Степової дивізїї”.
Радісно, що не залишилась осторонь молодь Кривого Рогу: чимала група школярів, серед яких, до речі, переважали дівчата, що, видно, знудьгувались за справжніми чоловіками, вже двічі відвідували родинне село отамана Ганнівку і на сільському цвинтарі, де – серед інших – загубилась могила отамана, поставили хрест над символічною могилою. І табличку…
Добру справу зробили й українці Олександрівки та навколишніх сіл, які впорядкували могилу Чорного Ворона і його козаків – засмаглих синів широкого Херсонського степу і неосяжної Таврії.
Мав рацію наш видатний філософ Юрій Липа, сказавши: “Одне святе є в світі – кров людей хоробрих, одні живуть могили – вірних Батьківщині!”
Як же шкода, що таких войовничих типів, які становили основу Степової дивізії та інших селянських збройних формацій, майже немає серед сучасників.
І не дивно, адже у часи Національно-визвольних змагань такі гинули першими.
Може, оті книги, чи оці радіопередачі, чи майбутні повстанські телесеріали, в яких нуртуватиме гнів переможеного і радість майбутнього переможця, пробудять із летаргічного сну потенційно бурхливі натури, покличуть їх до життя.
Розумію: з буйними типами важко буде не тільки супротивникам, але і сучасникам-українцям. Зате яка радість переповнюватиме серця майбутніх істориків Великої України, які не поратимуться з літеплими, а розкошуватимуть спілкуванням із тінями великих – Ігоря, Святослава, Хмельницького, Ґонти, Петлюри, Гальчевського, Степового-Блакитного, Шухевича...
І ці тіні Великих допоможуть нації екс-козаків відкинути, нарешті, ганебну, рабську приставку “екс”.
І туга за Батьківщиною, Батьківщиною, колись втраченою і досі не знайденою, зміниться на радість повернення в родинне коло…

Роман КОВАЛЬ

1. Нині Кіровоградська область.
2. тепер Запорізький університет.