Завдяки Івану Макаровичу Гончару до наших днів дійшла незвичайно цікава групова світлина, найпевніше з 1917 року, – світлина драматичного гуртка с. Гусакового Звенигородського повіту. На ній 19 козаків і козачок, а також мала дитина. Всі одягнуті святково: у вишиваних сорочках, хлопці у шароварах і високих козацьких шапках, дівчата у намисті та вінках, в очіпку лише одна – дружина вчителя з с. Моринців. Всі молоді та юні, середній вік – коло 20 років. Збереглися і їхні імена: Грицько Оксененко, Параска Сіваченко, Павло Русалівський, Юхим Котенко, Сергій Вавела, Настя Русалівська, Купріян Козоріз, Оксана Русалівська, Грицько Харсун... Обличчя – чисті, спокійні. Молодь певна себе, своєї краси і чистоти. У 3-му ряду в центрі: учасник гуртка з Кальниболота Семен Гризло. На лавці ліворуч сидить майбутня його дружина – Ярина Русалівська.
Яку виставу грали в той день гуртківці? Може, про нещасну любов?
Чи знали вони, що доля готує їм не мелодраму, а багатоактову трагедію? Чи розуміли, що стоять вони на межі, коли треба брати до рук зброю і стріляти першим? Навряд чи.

Які їхні долі? Чи всі вони після революції 1917 р. опинилися по один бік барикад? Чи, може, хтось, піддавшись на більшовицьку агітацію, підняв руку на Батьківщину? В останнє повірити важко, адже з фотографії дивляться такі прекрасні обличчя української молоді.
Певно знаю лише, що учасник гуртка, Семен Гризло з Кальниболота, козак із неслухняним русявим волоссям та закрученими догори вусами, став значною постаттю в історії нашої Батьківщини – першим кошовим відродженого українського козацтва.

Народився він орієнтовно наприкінці 1880-х років. За непідтвердженими даними, служив Семен на Чорноморському флоті і брав участь, в юному віці будучи, у повстанні на броненосці “Потьомкін” 1. Належав до партії соціалістів-революціонерів. Мав організаторський талант, був енергійним та діловим. Звенигородський отаман Іван Лютий-Лютенко характеризував його як “дуже толкового, розумного чоловіка” 2.
Учасник революційних подій на Звенигородщині Іван Тримайло давав таку оцінку: “Гризло був здорової будови, красень-козак, чуприну носив підстрижену “під макітру”, тобто по вуха. Він був сміливий і хоробрий – правдивий козарлюга… Гризло був щирої, доброї натури – бився за Україну, ніколи не числячись зі своїм життям. Коли дістане вістку, що вороги грабують селян, то не питає, багато ворожої сили чи ні, а зараз же кличе: “Брати, готуйтеся до бою бити нашого ворога!” 3.
А ось яку оцінку дав Гризлові інший його земляк – Юрко Тютюнник, який із великою ревністю ставився до успіхів отамана: “Невисокого зросту, русявий, дуже рухливий; років коло 30; до того часу був писарчуком при волості й, здається, деякий час учителем “школи грамоти”. Він мав неабиякий організаторський хист, але малоосвічений, кар’єрист і недалекозорий. Служив при війську в обозі писарем та каптернамусом” 4.
Даючи цю характеристику, Тютюнник не зумів приховати своєї недоброзичливості: оце “писарчуком при волості” та “в обозі каптенармусом” він, зрозуміло, сказав не з метою підняти престиж українського воїна Семена Гризла, а якраз щоб принизити враження про діяння звенигородського кошового на фронтах великої вітчизняної війни проти російських окупантів.

Як би не ставився до свого земляка Юрко Тютюнник, так чи інакше Семен Гризло ввійшов в українську історію, як один із перших організаторів Українського вільного козацтва: вже в березні 1917 р. він очолював Кальниболотський курінь Вільного козацтва.
У березні (за н. ст. у квітні) 1917 р. у Звенигородці відбувся повітовий з’їзд Вільного козацтва. На ньому кальниболотського курінного було обрано кошовим отаманом Звенигородського повіту. На з’їзді прийнята постанова, в якій зазначалося, що Вільне козацтво організується для оборони вольностей українського народу та охорони ладу, що Вільне козацтво є територіальною військовою орга¬нізацією, до якої мають право вступати громадяни повіту, не молодші як 18 років. Зверталася увага, що до Вільного козацтва не можна приймати людей, ворожих українській справі, а також караних судом за злочини 5.
Юрій Тютюнник зазначав, що “вже тоді Вільне козацтво досить радикально підходило до питання українсько-російських взаємних відношень”. У той час, коли соціалістичні вожаки Центральної Ради визнавали над собою юрисдикцію Петрограду, Вільне козацтво вважало Тимчасовий уряд Керенського урядом чужої держави. “Вільне козацтво весь час робило натиск на органи влади в бік якнайрадикальніших рішень у національному питанні” 6.
Як делегат від Звенигородського вільного козацтва, Гризло брав участь у
2-му Всеукраїнському військовому з’їзді, на який з’явився у старокозацькому строї: жупані, шапці зі шликом, із шаблюкою, зрозуміло, з оселедцем. Інший делегат від Звенигородщини дід Шаповал виступив на з’їзді з промовою. “Вільне козацтво, – говорив він, – не просило дозволу (у Тимчасового уряду – Р. К.) організовуватися, він нам не потрібний. Ми тільки відберемо наше... Якщо Вільне козацтво одержить наказ приїхати до Києва і взяти під охорону наші інституції, то ми це зробимо...” 7.
“Масу з’їзду складали т. зв. “мартівські українці”, – згадував делегат з’їзду Юрко Тютюнник. – Революція зірвала полуду з їхніх очей, і вони побачили всю кривду, яка творилася над ними як над українцями... Любов свою вони вже віддали Україні. Для Росії залишалася одна ненависть. Любов до України не була ніжною любов’ю дитини. О, ні! То була гаряча, не знаюча компромісу любов... Один натяк із боку вождів, що треба загинути в ім’я досягнення ідеалу – і маси готові були жертвувати своїм життям знайденій Батьківщині... Та понад усім панувала ненависть до Росії. То була ненависть, що виникла наслідком до краю ображеного почуття власної гідності, ненависть наслідком образи найсвятіших, найідеальніших почувань масової душі... Революція зірвала тогу шляхетності з Росії і замість ідеалу наші очі побачили потвору...
Національна революція набирала титанічного розмаху. Вона зовсім не хотіла рахуватися з майбутньою долею Росії. “Мартівські українці” з посвятою і навіть із фанатизмом неофітів чекали моменту, коли можна буде увігнати ніж не “в спіну рєволюціі”, а в серце Росії... Інстинктивно вони відчували, що це треба зробити. Увігнати ніж в серце Росії негайно... таке було бажання. Хіба можна видобути з людської душі більшу ненависть?
У стихійній ненависті до Росії була найбільша сила нашої революції”
8.

Не дивно, що звенигородське Вільне козацтво на чолі з кошовим Гризлом, не вагаючись, відгукнулося на заклик полуботківців Миколи Міхновського скинути російську владу в Україні.
16 липня 1917 р. (за н. ст.) у Петрограді підняли повстання більшовики. Кращої нагоди, щоб скинути російське ярмо (на цей раз демократичне), годі було чекати. Ще вночі 16 липня Микола Міхновський – організатор збройного виступу полуботківців – вислав гінця до штабу коша звенигородського Вільного козацтва з наказом у ніч на 18 липня роззброїти московські ешелони, які на той час перебуватимуть на їхньому терені, і вирушити до Києва на допомогу. Меншу частину козаків звенигородці повинні були вислати в напрямку Христинівки і Знам’янки – з метою захопити залізничні вузли і не допустити передислокації окупаційного війська.
Козаки виконали завдання: роззброївши росіян, вони поспішили до Києва. Трохи не доїхавши до столиці, на ст. Мотовилівка (згідно з іншими інформаціями – на ст. Пост-Волинський), звенигородці дізналися, що вже немає потреби їхати далі. Вони, повні енергії і національного ентузіазму, змушені були повернути назад. По дорозі їм зустрілися ще кілька ешелонів вільних козаків, які поспішали на допомогу полуботківцям... Завернули й цих.
“Цим першим наступом села на Київ кермував штаб Звенигородського коша на чолі з Гризлом” 9.
Зрозуміло, що агресивні національні меншини прихильно ставитися до української сили не могли. “Представники меншостей у Центральній Раді Рафес, Балабанов, Крупнов, Фрумін та інші при одній згадці про Вільне козацтво тратили рівновагу. Рафес говорив, що Вільне козацтво буде громити жидів. Він заклинав українську демократію Марксом і всіма святими, щоб вона знищила “ето шовіністічєскоє поґромноє казачєство” 10.
Долаючи неприхильність росіян та євреїв, повінь української стихії заливала села і міста.
Тим часом Звенигородський кіш Вільного козацтва ініціював проведення Першого всеукраїнського з’їзду Вільного козацтва. З’їзд розпочався в Чигирині 3 жовтня 1917 року. Він перетворився на потужну маніфестацію українських національних почуттів, демонстрацію української сили. “Між прибувшими я зустрів декількох старшин в козацьких історичних одягах з кривими шаблями і пістолями за поясом, – згадував один із делегатів Яків Водяний. – Це були полковник звенигородський Гризло, полтавський полковник (прізвища не тямлю) та ще кілька невідомих мені сотників” 11.
На цьому з’їзді Семена Гризла було обрано Генеральним осавулом Вільного козацтва. Ярослав Пеленський стверджує, що в Чигирині Гризла обрали Генеральним хорунжим.