В 1919 р. Семен Гризло воював на Волині у складі Північного фронту Армії УНР під командуванням отаман Оскілка. Борис Мартос стверджував, що Гризло брав участь у перевороті, який вчинив Володимир Оскілко в ніч на 29 квітня 1919 року 22. І це дійсно було так. Ось спогади про це самого Оскілка: “О 23-й годині ночі план був готовий і викликаним на ту годину учасникам перевороту було дано наказ при такій диспозиції: “Сотникові Гризлу з кінною сотнею в 92 чоловіка (це була штабна сотня, зорганізована з б. лейбгвардійців царської армії) о 2 год. ночі нагло напасти на станцію Здолбунів і заарештувати С. Петлюру; Галицькому полкові розташуватися на станції в повній бойовій готовності і бути в моєму розпорядженні; 2 бронепотягам бути готовим до маршу; кінній сотні на чолі з сотником Лєгіном утримувати рух в місті; Луцькому полку о 6 год. відправитися на фронт під Коростень в резерв 1-го корпусу!
На обличчях учасників і в розмові видно було радісний настрій... Всім усміхався крутий поворот до ліпшого, урятування Батьківщини підбадьорювало, змушувало з більшою силою працювати.
О 1 годині ночі, згідно з наказом і військовим регулямінам сотник Гризло доніс, що сотня виступила на Здолбунів. О 2 год. ночі Галицький піший полк, котрий мав під багнетами 2900 чоловік, зайняв станцію і тут розташувався. О 3 год. ночі політичний відділ доніс про арешт кабінету міністрів... О 3 год. 20 хв. було послано бронепотяга до Здолбунова на розвідку, бо від сотника Гризла не було жадних відомостей про арешт Петлюри. Нарешті розвидніло. Настав день 29 квітня, ясний, теплий... О 7 год. ранку повернувся бронепотяг із сотником Гризлом, котрий доклав, що арештувати Петлюру не вдалося з тих причин, що, коли сотня прибула до Здолбунова, то натрапила на міцно обставлений двірець, а потяг Петлюри по зближенню сотні до двірця одійшов до Дубна, а коли сотня увійшла, не говорячи нікому про свою місію, яка була на неї положена, два баталіони піхоти хотіли сотню обеззброїти і він (Гризло) примушений був вивести сотню зі Здолбунова” 23.
Які причини змусили Гризла взяти участь у державному перевороті? Напевно він поділяв думку Володимира Оскілка, що саме на Петлюрі лежить вина за невдачі на фронті, власне за катастрофу, яка ставала вже очевидною для всіх. Петлюру Оскілко вважав “ліквідатором нашої державності” 24.
Цікавий факт: під час арешту соціалістичного уряду були затримані й однопартійці Семена Гризла (може, вже колишні?) – есери “з Аркадієм Степаненком на чолі” 25...
Після невдалого перевороту Гризло мусив тікати з армії. І рушив він у рідні краї...
Повернувшись на Звенигородщину, де в той час твердої влади не було, Гризло організував партизанський загін, який базувався неподалік Мокрої Калигірки. Невдовзі до нього в ліс на розмову прийшов сотник Армії УНР Іван Лютий-Лютенко із Товмача. Розповівши йому про своє “лісове мистецтво” і переконавшись, що перед ним гідний чоловік, Гризло несподівано запропонував гостю очолити загін. Отаман пояснив, що сам хотів би зайнятися суспільно-політичною працею серед селян та обіцяв постачати загін новими кадрами...
Лише через деякий час Лютий-Лютенко погодився і став на чолі відділу, взявши собі псевдо Ґонта. А Гризло і його “права рука” Карась пішли селами вербувати свідомих українців. Налагодив Гризло й співпрацю з місцевими євреями – кравцями та шевцями, які шили повстанцям обмундирування й чоботи. Розплачувався з ними цукром, який брав із цукроварень.
Зненацька у звенигородські села прийшла червона дивізія. Почалися екзекуції “неблагонадійних”, зокрема у містечку Мокра Калигірка окупанти розстріляли 17 українців і 5 євреїв, які шили повстанцям чоботи та одяг.
Подібні розправи були здійснені більшовиками і в інших звенигородських селах та містечках – червоні виводили за село мешканців і розстрілювали кожного десятого – на пострах живим.
За ці злочини Лютий-Лютенко і Семен Гризло вирішили відплатити большевикам несподіваним і жорстоким ударом. “Гризло нашвидкуруч зібрав у Сухій Калигірці 300 озброєних і добре муштрованих повстанців. Послали десяток козаків на вивідки... Здобувши дані про розташування каральної дивізії... вдосвіта вирушили на помсту. Десь о 3-й годині, знявши тихцем застави червоних, наскочили... на ту каральну дивізію сплячу і розторощили її вщент. Мало кому з червоноармійців, що втікали в білизні (деякі зі своїми дівками), пощастило врятувати своє життя, бо й тих, що поховалися в ярах і по кущах... добивали, розшукавши, як зійшло сонце” 26.
Після гучної перемоги до Гризла і Ґонти з довколишніх сіл почали сходитися гайдамаки: повстанський загін бурхливо збільшувався. Передавши командування Івану Лютому-Лютенку, Гризло зайнявся суспільно-політичною роботою та вербуванням свідомих українців до повстанських загонів.
Бої з червоними продовжилися. “Ми з Гризлом та ще кілька отаманів зі своїми загонами опинилися аж на Херсонщині”, – згадував пізніше Іван Лютий-Лютенко 27. Далі він оповів драматичну історію, яка сталася в жовтні 1920 р.
Через територію, де оперували звенигородські отамани Гризло, Ґонта та Яблучко, мали пройти частини Кінної армії Будьонного, що верталися із західного фронту на боротьбу проти Врангеля. На нараді більшість отаманів висловилася за те, “щоб зійти з дороги”. Логіка старих партизанів була зрозуміла: їхня тактика полягала у несподіваних наскоках на запільні частини та малі відділи червоних, а не у фронтовій боротьбі з арміями. Лютий-Лютенко обстоював іншу думку. Він стверджував, що будьоннівці вимотані в тяжких боях проти українсько-польського війська та довгим переходом – із заходу України на південь. І якщо несподівано на них наскочити з кількох боків, можна сподіватися на успіх 28.
Рішення на нараді прийняте не було. Сподіваючись таки на підтримку побратимів, отаман Ґонта – на свій страх і ризик – загоном у 800 козаків атакував червоних. Бій був упертий. І хоч повстанці виявили винятковий героїзм, їх було розтрощено. Допомога не прийшла, – Ґонта відчув себе зрадженим... Після бою він розшукав Гризла та “полаявся з ним на смерть” 29. Так розійшлися стежки отаманів – далі вони діяли окремо.
Отож Гризло на чолі нового відділу продовжив збройну боротьбу. За свідченням ад’ютанта Симона Петлюри Олександра Доценка загін Гризла налічував 100 кінних та 2000 піших 30. А от Іван Тримайло стверджував, що загін Гризла сягав 3000 козаків і старшин 31. Діяли у Холодному Яру, Уманщині, на Звенигородщині. Співпрацювали з отаманами Петром Дерещуком, Пилипом Хмарою, Яблучком (Цвітковським). Згідно з “Советской военной энциклопедией” (1933 року видання) на кінець 1920 р. об’єднаний загін Гризла і Цвітковського нараховував 4000 бійців 32.
Загинув Семен Гризло героїчно – в бою. Ось свідчення про його останні дні.
“Коли большевицька навала залила Звенигородщину, то Семен зі своїм загоном козацьким перейшов на Уманщину у село Іванківці. Там була цукроварня й винокурня. Гризло їх зайняв, наче свою певність. Большевики спершу наступали меншими відділами, а потім цілим полком, та ніяк не могли перемогти козаків. Тоді перекинули під Іванківці цілу червону дивізію, оточили тим військом ціле село і нікого з нього не пускали. Наш отаман, побачивши, що проти такої сили він не встоїть, вирішив прорватись крізь большевицький фронт.
На його команду кинулись козаки в такий закуток, де була невелика застава червоних, і таки прорвалися, хоч і по тяжкому бою. Але там загинуло майже половина наших козаків, що були з Гризлом в Іванківцях. Сам Гризло вискочив із невеликим гуртком – козаків із двадцять, а решта, що прорвалися, подалися, хто куди.
Сталося це в 1922-му чи 1923-му році, коли большевицька Москва вже запанувала над Україною. Був лютий місяць. Стояла люта зима, а в ту ніч, коли Гризло відступав зі своїм гуртком, мело снігом так, що й світу Божого не було видко. Він не оглядався назад, бо надіявся, що в таку завірюху ворог не буде переслідувати.
До нашого містечка Мокра Калигірка не завернув, бо не знати, чи, бува, не було в ньому большевицького війська, а зупинився зі своїми козаками на одному хуторі. Удосвіта, коли завірюха притихла, козаки посідлали коні. Але щойно виїхали з хутора, як большевицький кінний відділ, що, видко, слідкував за ними, обстріляв їх. Козаки, відстрілюючись, почали відступати. В цей момент Семена Гризла було тяжко поранено в коліно правої ноги так, що ногою не міг ворухнути. Було убито під ним і коня. Козаки хотіли отамана посадити на іншого коня, але він рішуче відмовився і сказав: “Ні! Мені не жити, а ви рятуйтеся, я вже тут помру, але живим ворогам не дамся!”...
Козаки поїхали. Большевики ж, здоганяючи їх, зупинились коло Гризла. Він же мав ще стільки сили волі й духу, що навлежки застрелив трьох большевиків, а сам собі пустив кулю в голову під бороду і так загинув геройською смертю.
Лежав він на тому місці до вечора, коли тіло забрали комуністи й привезли до нашого містечка. Від сильного морозу Його тіло замерзло. Було видно Його три рани. Видко, що большевики стрілили ще в мертвого. Замерзле Його тіло поставили до стіни під конюшню і всяко над ним знущалися: кидали в нього каміння та гноєм – кізяками. Так стояв Він замерзлий два дні під охороною міліції. Потім міліція відвезла Його тіло до Звенигородки і там скинула на вулиці. І знову наші вороги обкидали замерзле Його тіло купою каміння та кізяками. Хоч большевики й стерегли тлінні мучені останки нашого Отамана, але сильні морози і завірюхи допомогли нашим людям викрасти Його тіло і таємно поховати в Звенигородці на старому цвинтарі” 33.
Вічна слава полковнику Вільного козацтва Семену Гризлові, який від перших і до останніх днів Української революції оформлював українську збройну стихію в організаційні рамці!

Роман КОВАЛЬ

Джерела
1. Шатайло О. Генерал Юрко Тютюнник. – Львів: в-во Світ, 2000. – С. 13.
2. Лютий-Лютенко І. Вогонь з Холодного Яру. – Детройт, 1986. – С. 24.
3, 31, 33. Тримайло І. Геройська смерть Семена Гризла – першого організатора УВК (спогад співучасника подій і його побратима) // Українське козацтво. – Чикаго, 1971. – Жовтень – грудень, ч. 4 (18). Знайшов Михайло Ковальчук.
4, 5, 6, 7, 9, 10, 12, 14, 15. Юртик Г. Звенигородський кіш Вільного козацтва. – Млиновецький Р. Нариси з історії українських визвольних змагань (1917 – 1918 рр.). – Чужина, 1970. – С. 420 – 432.
8. Тютюнник Ю. Революційна стихія // Дзвін. – Львів, 1991. – №7. – С. 93.
11. Водяний Я. Вільне Козацтво в Чигирині // Літопис Червоної Калини. – Львів, 1930. – №10.
13. Мірчук П. Українська державність. 1917 – 1920. – Філадельфія, 1967.
16. Юртик Г. Стихія (зі споминів). – Млиновецький Р. Нариси з історії українських визвольних змагань 1917 – 1918 рр. – Торонто, 1970. – С. 432 – 451.
17, 18. Тютюнник Ю. Автобіографія. З архівів ВУЧК, ҐПУ, НКВД, КҐБ. – Київ: Сфера, 1998. – Ч. 1 – 2 (6 – 7). – С. 35 – 36.
19. Верстюк В. Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради. Бібліографічний довідник. – К., 1998. – С. 218.
20. Тютюнник Ю. Автобіографія. З архівів ВУЧК, ҐПУ, НКВД, КҐБ. – Київ: Сфера, 1998. – Ч. 1 – 2 (6 – 7). – С. 37.
21. Там само. – С. 38.
22. Мартос Б. Оскілко і Болбочан (спогади). – Мюнхен: в-во Петро Белей, 1958. – С. 15.
23, 24, 25. Оскілко В. Між двома світами. Частина перша. Рівне: накладом управи Української народної партії (С. С.), 1924. – С. 54 – 56.
26. Лютий-Лютенко І. Вказана праця. – С. 29.
27. Лютий-Лютенко І. Вказана праця. – С. 44.
28. Лютий-Лютенко І. Вказана праця. – С. 45.
29. Лютий-Лютенко І. Вказана праця. – С. 46.
30. Доценко О. Зимовий похід. – Варшава, 1932. – СХХХ с.
32. Советская военная энциклопедия. – М., 1933. – Т. 2. – С.182 – 183.