Тарас ШЕВЧЕНКО

«Гайдамаки»
(уривок)

Гомоніла Україна.
Довго гомоніла,
Довго, довго кров степами
Текла-червоніла.
Текла, текла та й висохла.
Степи зеленіють;
Діди лежать, а над ними
Могили синіють.
Та що з того, що високі?
Ніхто їх не знає,
Ніхто щиро не заплаче,
Ніхто не згадає.
Тілько вітер тихесенько
Повіє над ними,
Тілько роси ранесенько
Сльозами дрібними
Їх умиють. Зійде сонце,
Осушить, пригріє;
А онуки? їм байдуже,
Панам жито сіють.
Багато їх, а хто скаже,
Де Ґонти могила, -
Мученика праведного
Де похоронили?
Де Залізняк, душа щира,
Де одпочиває?
Тяжко! важко! Кат панує,
А їх не згадають.
Гомоніла Україна,
Довго гомоніла,
Довго, довго кров степами
Текла-червоніла.
І день і ніч ґвалт, гармати;
Земля стогне, гнеться;
Сумно, страшно, а згадаєш -
Серце усміхнеться.

22 квітня 1838 р.

 

Передмова

Восени 1996 року Всеукраїнське політичне об'єднання «Державна самостійність України» та редакція газети «Незборима нація» видали книгу «Героїзм і трагедія Холодного Яру» - про одну з найславетніших сторінок української історії XX століття.
Серед відгуків на книгу був і лист з міста Суми від Сергія Вересня. Він лаконічно сформулював головну ідею книги: «Збірка розповідає про боротьбу за волю на східній Україні, про боротьбу нещадну і криваву, не про трагедію "нещасних, беззахисних, невинних", а про організовану збройну боротьбу ідейних, мужніх, нескорених... Документальні матеріали вщент розбивають російський міф про те, що українці без опору зустрічали комуну. Не хлібом і сіллю, а гартованою сталлю і кулями зустрічали заброд».
Нова книга «Кость Блакитний, отаман Степової дивізії» є продовженням збірки «Героїзм і трагедія Холодного Яру» не тільки історично, а – і це головне – ідейно.
Справа не тільки в тому, що у вересні 1920 р. Кость Блакитний, який привів на Чигиринщину Степову дивізію, був обраний Головним Отаманом Холодного Яру. Нові, невідомі досі історичні документи про Степову дивізію, яка діяла в Катеринославській, Херсонській та Кременчуцькій губерніях, засвідчують істину про дієву ворожість українців до російських окупантів: жаркий, спраглий від спеки Степ пожадливо пив ворожу кров і не напивався.
Українські селяни степової та лісостепової частини України, напоєні спогадами про криваву минувшину, оспівану Тарасом Шевченком, величезним масивом – часто лише з вилами та косами – стали на дорозі російським зайдам. Лише Степова дивізія Костя Блакитного нараховувала до 20 тис. селян, які впродовж майже всього 1920 року громили ЧК та червону армію, звільняли Херсон, Кривий Ріг, Петрове, Олександрію, Черкаси, сотні сіл та містечок. Більшовицький історик А.Г.Сідоров свідчить, що тільки з квітня по листопад 1920 р. в одному тільки Миколаївському повіті Херсонської губернії було проведено майже 60 військових операцій «соввласти» проти українських повстанців, «які охоплювали цілі (а то й більше) райони».
Цікава й інша деталь: А. Сідоров свідчить, що українське село було довгий час єдиним, незважаючи на колосальну «работу по расслоению села», іншими словами, незважаючи на натравлювання «бідних» українців на «багатих». А.Сідоров пише: «Біднота категорично відмовлялася брати безплатно конфіскованих коней та майно куркулів. Зчаста траплялося, що конфісковане й роздане загонами Червоної армії майно бідноті після того, як загін виїздив із села, вона повертала куркулям» («Літопис революції», №1-2, 1931 р.).
Нема сенсу переказувати книгу, яку ти, друже, вже розгорнув.
Залишається висловити надію, що вона скріпить не лише твою любов до Батьківщини, але й викличе, посилить ненависть до окупанта.
Хай втратять свою актуальність слова студента Роя Могилка, який у своєму відгуку на книгу «Героїзм і трагедія Холодного Яру» писав: «В сучасній Україні історія останньої самооборони "скіфа-орача" не викликає ніяких сантиментів... Саме в цьому феномені легального забуття й полягає трагедія Холодноярських Героїв. Хіба що нечисленна ДСУ - за духом гайдамацька партія - уособлює "рецидив наддніпрянської свідомості"»...
Прагнемо, щоб оцей «рецидив наддніпрянської свідомості» вивів з легального забуття Українських Героїв, привів до вибуху-створення гайдамацьких кошів у всіх українських землях, які під проводом сучасного Степового-Блакитного напоїли б спраглу українську землю і виростили на ній золотий врожай із зерен, які ми сіємо цією книгою.

Роман Коваль


Історико-географічний опис Лісостепу

З прадавніх часів степова і лісостепова зони України, за висловом відомого вченого-лісівника, громадського і політичного діяча Бориса Іваницького, були битою дорогою, по якій витісняючи один одного йшли зі сходу на захід кіммерійці, готи (прийшли з північного заходу), алани, гуни, авари (обри), болгари, угри, хазари, печеніги, половецькі орди, монголо-татари.
Тисячі років наші пращури знаходилися на передньому краї боротьби з кочовими народами. Український Південь майже ніколи не знав миру та спокою. Найчастіше було чути брязкіт шабель на самоврядній території Вольностей запорозьких козаків.
Це була територія, підвладна Запорізькій Січі, яка на Правобережній Україні включала більшу частину сучасних Кіровоградської, Миколаївської, Херсонської та Дніпропетровської областей.
Степ переходив у Лісостеп на межі Бірзула (нині Котовськ Одеської області) - Первомайськ (нині Миколаївська область) - Знам'янка (нині Черкаська область) - Олександрія (нині Кіровоградська область) - Кременчук (нині Полтавська область) - гирло Ворскли.
В багатьох історичних документах, починаючи з часів Київської Руси, згадуються ліси Чорний, Чута, Нерубай, Керелецькнй та інші, в яких господарювали запорозькі козаки. Ці масиви згадуються у зв'язку з війнами, зокрема ХІV-ХVІІ століть. Вони згадувалися в народних піснях і думах. В одній з пісень про Чутянський ліс є такі слова:
«...Не славная Чута
Густими дубами,
А славная Чута
З низу куренями.
А й у Чуті, в лісі,
Козаки гуляли...»

Інша пісня часів існування Запорізької Січі присвячена Керелецькому лісу:
«...Ой у лісі в Керелецькім
Ой, у полі а в гординськім
Відти козак з войни іде
Ой, у лісі коня пасе...»

Напасники йшли в криваві походи на Правобережжя, як правило, сумнозвісним Чорним шляхом, який одержав свою назву від Чорного лісу. У вищезгаданих лісах наші предки тримали оборону проти напасників, а за потреби ховалися в густих нетрях. В часи існування Запорізької Січі всі балки, байраки і долини річок у степовій зоні були вкриті лісами, які в багатьох районах виходили навіть на вододіли.
Зона діяльності Степової дивізії Костя Блакитного - це в основному безлісний тепер степ, розчленований глибокими та довжелезними балками, ярами і долинами численних річок. Деякі балки тягнуться на десятки кілометрів. Балка у знаменитому урочищі Княжі Байраки, де в травні 1648 року, на берегах річки Жовті Води, Богдан Хмельницький розгромив поляків, простягнулася на 16 кілометрів; в окремих місцях глибина її сягає 120 метрів.
Поряд з урочищем Княжі Байраки лежить довжелезна балка Глибока.
Величезні ліси зростали тоді по берегах і схилах вздовж річок Зеленої, Тернової, Жовтої, Саксагані, Інгулу, Інгульця, Бешки, Аджамки, Березівки, Малої та Великої Висі, Ташлика, Мертвовода, Омельника, Висуні, Сугоклеї, Громоклеї, Цибульника, Базавлука та інших.
В цих лісах водилися ведмеді, тури, зубри, не кажучи вже про іншу звірину. В степах - незчисленні табуни диких коней-тарпанів.
В північній частині регіону знаходиться Придніпровська височина, на якій беруть початок головні річки цього регіону: Інгул (ліва притока Південного Бугу), Інгулець (права притока Дніпра) та інші. Річища більшості річок сильно покручені, в місцях виходів кристалічних порід долини річок вузькі, а береги круті і скелясті.
Південна частина регіону - Причорноморська, майже повністю безлісна, низовинна, зі значно ширшими річковими долинами, ніж на височині.
Річка Інгул в середині течії сильно розширюється, нагадуючи озеро, звідки й походить її назва: по-татарськи «єні-гйол» означає «Нове озеро».
Інгулець давні елліни називали Герос, а половці - Івля («Сторожова річка»).
Саме тут наші предки найчастіше зустрічали ворогів. Якщо ж вони не могли їх стримати, то відступали в Чорний, Чутянський та інші ліси.
У XVIII ст. був поширений вислів: «Втік до Чорного лісу». Це означало - став гайдамакою.
Тікали сюди й з Росії. Так в 1730 році росіянами-старовірами були засновані слобода Знам'янка та с. Плоске. В 40-х роках XVIII ст. значну частину козацьких земель в районі Чорного лісу російський уряд віддав вихідцям з Балкан - сербам, хорватам, болгарам і грекам. Почалось масове переселення на українські землі росіян з центральних районів імперії. Мета зрозуміла: витіснити українців з прабатьківських земель.
В 1752 році на козацьких землях створюється російська адміністративно-територіальна одиниця - Нова Сербія, її центром стала фортеця Святої Єлизавети (нині Кіровоград).
Після знищення Запорізької Січі Катерина II роздала землі Вольностей запорізьких козаків своїм фаворитам. Як писав Тарас Шевченко, «байстрюки Єкатерини сараною сіли». В 1778 році Росія розпочала будівництво флоту на Чорному морі і значна частина деревини для кораблебудування заготовлялася у Чорному та інших лісах. Велика кількість деревини використовувалася на будівництво житла, паливо, пізніше на різні промислові потреби. Ось чому на початку XX ст. від лісів, які колись тут домінували, залишилися жалюгідні рештки, а більшість великих колись масивів виявилися розірваними на велику кількість дрібних лісистих ділянок.
Саме в цій місцевості - від Кривого Рогу до Херсону, від Олександрії через Чорний ліс і Холодний Яр аж до Мошен і Черкас - в 1920 р. діяла Степова дивізія козацьких нащадків під керівництвом Отамана Костя Степового-Блакитного.

Павло Вакулюк,
професор, заслужений лісівник України

ДО ЗМІСТУ