Юнацькі роки

Кость Степовий-Блакитний (справжнє прізвище Костянтин Юрович Пестушко) народився 10 лютого 1898 року в заможній селянській родині с. Ганнівки на Катеринославщині. Батьки його, крім 25 десятин землі, тримали Повітову Земську Станцію, яку перейняли від Семена Павловича Пестушка - діда Костя.
Кость мав три сестри Поліну, Віру, Уляну та трьох братів Івана, Федора, Миколу.
Батько, Юрій Семенович Пестушко, закінчив чотири класи церковно-приходської школи; мати, Олександра, була малописьменною; обоє тяжко працювали, щоб дати всім дітям освіту. Ще до революції 1917 року всі сестри покінчали гімназії.
Дитинство Костя мало чим відрізнялось від дитинства інших сільських дітей: грав з хлопцями на вигоні у війни, ходив до школи, допомагав батькові по господарці.
«Сестри наші росли панночками-гімназистками. Вчились, приїжджали на вакації і дуже мало втручались у господарські справи. А нам, хлопцям, часом доставалось», - згадував Федір Пестушко, майбутній автор документальної повісті «В Херсонських степах».
«Нас мама жаліли, а самі дуже багато робили. Ми, правда, мали служницю і строкових робочих, але тато вставали раніше їх, ще до сходу сонця і, поки робочі спали, напували й годували коней, а мама, ще доки розвидниться, кінчали варити в печі обід. Лягали мати спати пізно, бо пряли і в'язали при каганці і керосиновій лампі», - згадувала Віра Пестушко.
Не дивлячись на те, що мати мало допускала дівчат до кухні і праці в полі, вони не були ледачими: всі майстерно в'язали, вишивали, а деякі й шили одежу.
В міністерській двокласовій школі Кость виявив непересічні здібності до математики. Закінчивши школу, поступив до Олександрівського механіко-технічного училища (тепер Запорізький технічний університет - Р.К.).
Одначе цієї школи закінчити йому не вдалося, бо восени 1915 р. Кость добровольцем пішов на Першу Світову війну.
Про цю подію сестра Віра оповідає так:
«Кость дуже добре вчився, особливо з математики. Одначе вчитель математики його не любив, бо Кость задавав йому питання, на які вчитель не завжди мав відповідь.
Завершились ці не надто приязні взаємини тим, що вчитель поставив Костеві двійку і велів восени брати переекзаменовку. Кость нічого з математики ціле літо не робив, але восени на екзамені відповів на всі запитання.
- Теперь вы материал знаєте, - заявив вчитель і поставив йому "відмінно".
- Вы действительно так думаєте? - перепитав Кость.
- Конечно, - відповів учитель.
- Так вот что, господин профессор, я за целое лето книги в руки не брал, - заявив Кость, а увечері прийшов до його помешкання, порозбивав вікна і на другий день зголосився добровольцем на фронт».

Віра, очевидно, була певна, що ця несправедливість стала причиною рішення йти на фронт. Але чи дійсно було це так, що здібний до науки студент Костянтин Пестушко покинув школу тільки тому, що мав конфлікт з учителем, якого, до речі, не поважав, оскільки той не міг добре розібратись у тому, що викладав? Очевидно, цей конфлікт став тільки поштовхом для юнака, який хотів стати на захист країни від німців.
Професор історії Дмитро Дорошенко у першому томі «Історії України» (1917-23 рр.) свідчить, що більшість населення російської імперії захопив загальний настрій патріотизму. Про ставлення українців до війни вчений пише так: «Хоч більшість організованих українців поставились до війни стримано, але були й такі, що, поділяючи загальну ненависть російської інтелігенції до "німецького мілітаризму", сподівались, що по розгромі його наступить нова, ліберальна ера в російській внутрішній політиці».
«Були й такі, - пише вчений, - що дивлячись, як бадьоро, навіть з певним підйомом відбувалась на Україні мобілізація, захопились цим настроєм народних мас і рішили "йти за народом". С.В.Петлюра, будучи редактором "Украинской Жизни" в Москві, видав декларацію, в якій говорилося, що для українців єсть лише один вибір між Росією та Австрією - вибір на користь Росії, і що українці повинні совісно виконати свій обов'язок перед державою. Так само Київська «Рада» надрукувала статтю про те, що українці повинні боронити російську державу, бо вони тим самим боронять свою власну землю від ворога, який напав на неї».
Загальна атмосфера патріотизму напочатку війни могла вплинути на Костя.
Зрозуміло, сподівання українців не виправдались.
Кость міг і не знати, як росіяни під час бойових дій 1914-15 років немилосердно нищили українське життя в Галичині: майже два роки він воював на турецькому фронті. Воював хоробро і дістав в нагороду кілька Георгіївських хрестів. Після поранення, коли Кость вийшов із шпиталю, його вже не вислали на турецький фронт, а направили до офіцерської школи в м. Горі на Кавказі.
Закінчивши військову школу, вже офіцером, Кость був направлений на Західний фронт, де його застала Лютнева революція 1917 року.
Брат Федір оповідає, що на заклик Тимчасового Уряду Кость зголосився добровольцем до т. зв. «ударних батальйонів смерті». Тут його й захопила жовтнева революція.
Почалась анархія на фронті і в цілій країні. Солдати, розпропаговані більшовиками, почали криваві розправи над офіцерами.
Деталі демобілізації Костя Пестушка з армії невідомі. Відомо тільки, що від розправ його врятували підлеглі солдати, які допомогли йому виїхати до с. Павлиша, біля Кременчука. Звідти він пішки добрався до рідного села Ганнівки.
9 лютого 1918 року українські делегати підписали в Брест-Литовську мир з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією. Ці держави визнали самостійність України.
Німеччина й Австро-Угорщина обіцяли військову допомогу Україні в боротьбі проти Росії. За це Україна зобов'язалась дати їм мільйон тонн хліба та інших харчових продуктів за твердими цінами.
Коли німці разом з трьома дивізіями українських вояків, сформованих з полонених українців царської армії, прийшли в Україну, земельні власники почали домагатися від Центральної Ради відновити їхнє право на володіння землею. Соціалістична Центральна Рада не погоджувалася на зміну своєї політики щодо землі. Тоді Всеукраїнський Союз Земельних Власників, який підтримали німці, 29 квітня 1918 року вчинив державний переворот. Центральна Рада мусила розійтися. З'їзд делегатів Союзу проголосив Гетьманом України генерала Павла Скоропадського.
Земельні закони Центральної Ради були скасовані й проголошено відновлення приватної власності на землю поміщиків. Формуючи регулярну українську армію, Гетьман Скоропадський провів мобілізацію. Разом з іншим немолодими людьми було мобілізовано й Костя Пестушка. Його було призначено, за словами брата Федора, до Маньківського полку на Уманщині.
Українські соціал-демократичні кола були проти ідеї відновлення Гетьманства і об'єдналися в Український Національний Союз. Після повалення кайзера Вільгельма 9 листопада 1918 р. Гетьман Павло Скоропадський був позбавлений підтримки Німеччини і на домагання Антанти проголосив 14 листопада 1918 р. федерацію України з «майбутньою», небільшовицькою, Росією.
Скориставшись цим, Національний Союз розпочав протигетьманське збройне повстання.1
Згідно з розповіддю брата Федора, Кость під час цього повстання приєднався до військ Симона Петлюри. Деякі полки, які були організовані Гетьманом Скоропадським, розійшлися, а деякі приєдналися до Симона Петлюри.
В результаті Гетьман Скоропадський 14 грудня 1918 р. зрікся влади й виїхав за кордон.
Українську Народну Республіку було відновлено. На її чолі стала Директорія.
В ті дні російські більшовики повели наступ на Україну. З січня 1919 р. вони захопили Харків, 12 січня - Чернігів. 16 січня Директорія нарешті оголосила війну Росії.
Почалася розпачлива боротьба під проводом Симона Петлюри проти червоної Росії. Більшовики наступали рішуче: 19 січня вони вже в Полтаві, 25 січня - в Катеринославі. 1 лютого захопили Кременчук. 5 лютого червоні окупанти ввійшли до Києва.
У червні 1919 р. місцевість, де жила родина Пестушків, була зайнята денікінцями. Кость, не бажаючи бути мобілізованим до денікінської армії, виїхав до м.Олександрівська, де ще зі студентських років мав багато знайомих. У них він й переховувався до січня 1920 року.
Чому він утік від денікінців? Очевидно, що у нього зникло бажання захищати російську імперію, а перебування в українському війську показало йому найкоротший шлях для звільнення Батьківщини.
В січні 1920 р. на Водохреща Кость повертається знову до рідного села, але в ту саму ніч до села вступили лотиші - Червона Лотишська дивізія. Хтось із місцевих жителів повідомив особливий відділ дивізії, що додому повернувся «білий офіцер».
Костя заарештували, але перевіривши його інформації про місцеперебування в Олександрівському і, переконавшись, що він у денікінській армії не був, звільнили.
В той же день Військова Рада Лотишської дивізії зібрала збори всього села і на цих зборах Костя було вибрано Головою Волосного Революційного Комітету і Комісаром Волості села Ганнівки. На цій посаді Кость перебував близько трьох місяців - до 10 травня 1920 року.
У травні 1920 року було оголошено мобілізацію до Червоної Армії річників 1898, 1899 і 1900. Новобранці повинні були їхати до Кривого Рогу під опікою Ганнівського Голови Волосного Комітету, Костянтина Юровича Пестушка і Голови Волосного комітету сусіднього села, Жовтої, Григорія Кіндратовича Гниненка, колишнього капітана царської армії.2
Кость (чи сам, чи з Гниненком) підмовив новобранців не йти до червоного війська, а організуватися у повстанський загін, щоб боронити Україну.
Новобранці погодились і 12 травня 1920 р. вчинили в Кривому Розі бунт.
Цей день повстання став днем створення Степової дивізії3, яку очолив Кость Пестушко. Спочатку повстанці називали його Степовим, а пізніше, з конспіративних мотивів, Отаманом Блакитним4.

Оленя Несіна,
племінниця і хрещена дочка Отамана Костя Блакитного

1) Ніби не вони були випустили перший, другий і третій Універсали, де проголошувалась федерація з Росією. Р.К.
2) Григорій Гниненко став начальником штабу загону от. Степового під псевдом Вовгура. О.Н.
3) Організований загін Степового спочатку був невеликим, але дуже скоро перетворився у поважну військову одиницю - Степову дивізію, чисельністю близько 15000 бійців. О.Н, Згідно з книгою «На защите революции» ця Дивізія нараховувала 12 тис. «бандитов». А більшовицький історик Б. Козельський пише, що сили Дивізії сягали 15-20 тис. чоловік. Ю.Степовий пише про 18 тис. бійців Степової дивізії. Р.К.
4) Публікується вперше.

ДО ЗМІСТУ