Звільнення Кривого Рогу

Большевики посилено готувались до мобілізації в Україні річників 1898-1900. По селах розліплювали відозви до народу із закликом готуватись до чергового призову. У відозвах говорилося, що служба у червоній армії - велика честь для трудящих, що червона армія - перша в світі армія робітників і селян, що вона робить велике історичне діло - визволяє трудящих від гніту поміщиків і капіталістів.
Та ті «патріотичні» відозви не дуже зворушували селян. Прочитавши такий заклик, селянин злісно спльовував, міцно лаявся і йшов собі геть. І, нарешті, п'ятого травня 1920 р. вивісили грізний наказ повітового комісаріату:
«Воєнний комиссар Криворожского уезда т. Полевой приказал: всем гражданам, родившимся в 1898, 1899 й 1900 годах прибыть на призывной пункт в город Кривой Рог, улица Глинки, 33 - 10 мая настоящего, 1920 года, к 8 часам утра, имея при себе удостоверение и военный билет.
Все уклонившийся от явки будут рассматриваться, как дезертиры, за что понесут самое суровое наказаним по законам военного времени, вплоть до расстрела.
Зав. делопроизводством военного комисариата Контранкевич».
Новобранці спішно готувалися до «призову»: діставали позакопувані в садах гвинтівки, прочищали іржу, змащували їх щедро олією. Бо саме цей «призов» і мав стати першою іскрою, що розпалить пожежу всенародного повстання на Херсонщині.
Готувались і волосні провідники. Вони скликали сільських провідників, повчали, ділили між ними зброю, перевіряли, як вони знають свої обов'язки.
Сьомого травня зійшлася нарада волосних керівників Криворіжжя. Вона була коротка й ділова. Волосним провідникам наказано, щоб усі новобранці з'явились до приймального пункту організовано і щоб кожний мав якусь зброю, приховану на підводі в соломі. Розказано, як їм триматись на комісії і що робити по комісії. Кожний знав своє місце і знав, що має робити.
Сільські провідники того ж дня ввечері були скликані волосними провідниками на окрему нараду, де їм переказано все, що вирішено...
І після того кожен з нетерпінням, з причаєним віддихом чекав дня десятого травня, що обіцяв щось нове і тривожне, цікаве і загадкове, сміливе і таємниче...
А більшовицькі комісари теж готувались до призову - по-своєму. За всіма правилами воєнного мистецтва розставляли в місті кулемети на дахах будинків, на небезпечних перехрестях вулиць спішно будували цегляні барикади, комсомольці обсаджували окремі ділянки міста, які мали боронити... на випадок заколоту новобранців.
Нарешті дочекалися хлопці того дня десятого травня. Ще як слід і Волосожар не погас на молочно-сірому обрії неба, ще непробудним сном спало невмите небо за Кочубеївськими лісами, і лише зрідка починали висвистувати ранні жайворонки, як усі головні дороги від волостей до Кривого Рогу вкрилися нескінченними валками селянських підвід, а на кожній - по восьмеро, по десятеро молодих, жвавих хлопців - цвіт землі української.
В чистому ранковому повітрі знявся дзвінкий шум, галас. Новобранці почували себе чудово: жартували, сміялися, співали. Он там десь якийсь Терешко розтягає свою дворядку, а дужі, молодечо-буйні, нестримні голоси раптом підхоплюють:
Ой ти ж, мила ти моя,
Я тебе потішу:
Візьму камінь стопудовий –
До шиї привішу...
А спереду десь, із колони Недайвідців, на крилах летять слова:
Ой, гук, мати, гук,
Де козаки йдуть...
Та й веселая тая доріженька,
Куди вони йдуть...
А ще далі, з колони Тернівців, лине:
Нам поможе Святий Юрій,
Ще й Пречиста Мати...

І всюди гамір, співи, гострі селянські дотепи. Тільки на передній тачанці не сміються й не жартують. Вона запряжена двома кіньми в яблуках, що не йдуть, а танцюють, як добрі танцюристи на весіллі. На тачанці сидять, мовчазні, задумані - Степовий, Вовгура і Гнибіда.1
Але мовчанка тягнеться недовго. Ось Степовий виймає план міста, розкладає його на колінах, розглядає сам, а тоді починає, тикаючи олівцем в окремі місця плану, щось доводити сусідам. Голови всіх схиляються над планом, і в них зав'язується жвава розмова.
А дорога до міста все скорочується і скорочується. І ще не встигла луна від дзвону, що вибив восьму на башті міського собору, потонути в дзеркальних водах Інгулу, як тачанка з сірими кіньми в яблуках під'їхала до триповерхового будинку на вулиці Глінкі, 33.
Їм назустріч вийшов присадкуватий комісар із приплющеним червоним носом і з рудими вусами, що стирчали як настовбурчена щетина на худій свині.
- Здравствуйте, товарищи! - звернувся хрипким голосом, - ну, как, все приехали?
- Так точно, товарищ комиссар! - по-військовому відповів Степовий, витягтись, як на команду «струнко».
- Ну, хорошо, - поважно процідив крізь зуби комісар, - пусть подводы останавливаются на площади, а старшие групп - ко мне.
- Есть, товарищ комисар! - браво клацнувши закаблуками, відповів Степовий.
І незабаром почала роботу приймальна комісія. Один за одним заходили в будинок хлопці. Приймали їх на кілька столів. В кабінетах гамірно цокотіли друкарські машинки, вистукуючи спрямування до військових частин. І найбільше друкувалося спрямувань до 66 стрілецького полку, розташованого... в Казані. Було й до Тули, і до Саратова. Тільки не в Україну. Бо червоні добре знали, яким духом дихають українські новобранці, і розуміли, що лишати їх в Україні дуже й дуже небезпечно...
За два дні всі приймальні процедури закінчено. І ранком третього дня всіх вишикувано на площі й урочисто роздано спрямування до військових частин. Хлопці приймали папірці, згортали їх учетверо, ховали до кишень і дякували воєнкомові... за довір'я. А він, мов сич, надутий, походжав по лавах та тільки підхвалював хлопців.
Скінчилось і це.
Тоді воєнком вийшов у центр колони. Пролунав голос Степового:
- Струнко!
На ту команду новобранці, ніби старі курсанти учбової команди, завмерли. І тоді залунав захриплий голос воєнкома:
- Товарищи новобранцы! С зтого дня вы становитесь настоящими воинами рабоче-крестьянской красной армии. Это, товарищи, не шутейное дело, а дело ответственное, товарищи, я думаю, что вы сознательный народ и понимаете это. Это очень важное дело. Да, товарищи, важное дело. Нужно только сознательно понять, какое это важное дело. Благодарю, конечно, за то, что организованно приехали, все конечно, молодцы, что приехали организованно, конечно...
На останньому слові він засмикався і на тому скінчив.
Степовий увесь час стояв поруч воєнкома і курив цигарку за цигаркою. Пильно дивися на своїх соколів і зрідка, ледве помітно, посміхався в пухнасті чорні вуса. Рум'янці йому на щоках чимдалі більше розгоралися. А коли воєнком замовк, він витягся на команду «струнко» і напружено чекав секунду, другу…
Воєнком направився до нього, щоб потиснути руку. Але в ту мить пролунав постріл, просвистів маленький шматочок олова в повітрі і ввігнався у скроню воєнкома. Той снопом повалився на землю. Інші урядовці воєнкомату на мить отетеріли.
І тоді продзвенів владний голос Степового, прорізуючи мертве остовпіння:
- За нашу кров! За нашу честь! За кривди нашому народові!
Пролунали три постріли вгору. Це був сигнал до повстання.
За мить площа спорожніла. А на тому місці, де тільки-що рудовусий воєнком виголошував свою промову, лежало, крім нього, ще вісім трупів воєнкомівських урядовців.
Рудовусий корчився у передсмертній агонії, а зі скроні йому стікав повільно тонкий струмок і ліньки капав з бороди у придорожний пил.
Колони новобранців, поділившись на чотири групи, відбивали розмірений військовий крок, затягуючи незрозумілу в тих обставинах пісню:
Нам поможе Святий Юрій,
Ще й Пречиста Мати
Комуну воювати...

Совєтські урядовці, мов переполохані зайці, ховались по льохах, горищах і у підземеллі. Почулися перші несміливі черги Максима з Поштової вулиці. То ударна група повстанців з Степовим наблизилась до будинку повітової ЧК, де їх зустріли кулеметним вогнем.
І враз мелодію Максима перервали сильні вибухи гармат. В повітрі пролунало могутнє: «Слава-а!».
Повстанці штурмували ЧК, де засіло близько сотні чекістів з кулеметами.
За півгодини будинок був уже в руках повстанців. Із льохів ЧК виходили перелякані в'язні. Вони тривожно озиралися, не розуміючи, що сталося. Але скоро все стало ясно. І тут відбувалися неповторні, зворушливі картини: там батько сина притискав до грудей, там жінка чоловіка зустріла, а мати -дитину... Очі в кожного залиті сльозами радості, сльозами щастя волі.
Тут таки на подвір'ї ЧК нашвидку відбувся збір визволених. Степовий теплими словами втіхи привітав нещодавніх в'язнів. І ударна група, разом із визволеними, здатними рухатися, помашерувала Поштовою. Залунало могутнє «Ще не вмерла...». До колони приєднувалися місцеві робітники, приїжджі селяни, чоловіки й жінки, дорослі й діти. Колона все зростала й зростала. І незабаром місто перетворилось на безбережне море людських хвиль, що заливали собою все навкруги.
Лише зрідка лунали здалеку запізнілі окремі постріли та глухі вибухи гранат. То хлопці розраховувалися з рештками «товаришів», що позасідали на дахах або в льохах і далі пробували чинити опір.
До четвертої по півдні місто зовсім було звільнене від московського загарбника. На будинку колишнього воєнкомату і колишнього ЧК замаяли жовто-блакитні прапори. В першому розташувався штаб повстанкому, у другому - відділ контррозвідки.
Вістка про захоплення повстанцями Кривого Рогу блискавично розлетілась по найближчих селах і хуторах. Всюди народ святкував перемогу...

Юрій Степовий
«В Херсонських степах», С.24-29.

1) Отаман Гнибіда, Спр. прізвище Андрій Чорновус. Ком. другого (кінного) полку Степової дивизії. Згідно з Б.Ковельським командир західної групи Олександрійської (тобто Степової) повстанчої дивізії. Р.К.

ДО ЗМІСТУ