«Повстань, повстань, народе мій!»

...Степовики добре розуміли, що подія в Кривому Розі дванадцятого травня - це ще далеко не все. Степовий бачив, що з невеликою групою людей, та ще так слабо озброєною, можна, правда, зробити якийсь раптовий героїчний вчинок, але утриматися проти чисельно переважаючого ворога, та ще й ворога добре озброєного - неможливо. А до того, у такому великому степовому місті, де навколо не тільки лісу, а й кущика найменшого не знайдеш, триматися було 6 просто безглуздям. Через те, захопивши місто, вони нашвидку формували бойові одиниці. Озброювали чим могли, бо з цим тоді було дуже сутужно. Замість гармат, доводилося до обрізів прилаштовувати грамофонні труби. Коли з такого обріза стрельнути, складається враження пострілу щонайменше з тридюймівки...
Правда, в місті захопили чимало легкої зброї. Багато рушниць, пістолів, ручних гранат назносили люди з найближчих сіл, хуторів, рудників. Усе це нашвидку розподіляли серед новозформованих відділів.
Селянські хлопці приїздили на своїх, добре вгодованих конях і записувались до повстанців, а було й не мало таких селян, що не маючи підходящих синів до війська, приводили осідланих коней і передавали штабові повстанського комітету.
І ці дні - дванадцятого та до половини тринадцятого травня - в приміщенні колишнього воєнкомату клекотіло, як у казані. В кабінетах моторно цокотіли друкарські машинки, а старшини, посхилявшись над синьоокими й чорнобровими друкарками, нашвидку диктували - кожний своє.
Степовий тієї ночі ні на хвилину не приліг відпочити. До його кабінету не зачинялися двері. Прибували вістові штабу, зв'язкові з волостей, селянські делегації, вояки, старшини. З кожним треба було поговорити, порадити, бо на дванадцяту годину Другого дня все повинно бути готове.
Ранком зайшла до кабінету Віра1 і склала звіт про розвідку за ніч: загороджувальний загін Губчека ночує в Кам'янці. Вона вважає, що раніш, ніж сьогодні ввечері, його тут не буде. Шлях на Софієво-Гейківку цілком вільний, по селах ніякого війська, крім продуповноважених.
Ще сказала свої думки про дальший маршрут і порядок руху.
Степовий подякував і Віра пішла.
Була без чверті дванадцята, коли зайшов Вовгура. Клацнувши каблуками, він відрапортував:
- Пане отамане, ваш наказ виконано: бойові одиниці зформовано, загін до маршу готовий!
- Гаразд! - озвався Степовий, - вишикуйте людей на майдані!
Вовгура ще раз клацнув каблуками, повернувся через ліве плече і зник у дверях. Степовий глянув йому вслід і задоволене, сам до себе, посміхнувся:
- Та хіба з такими хлопцями можна не виграти? Виграємо! Наша справа, безперечно, ще цього літа буде вирішена, і то, без сумніву, на нашу користь...
О дванадцятій годині базарна площа вирувала: на правому крилі, на добрих конях, витанцьовували вершники кінного полку Лютого2. За ними - кулеметний дивізіон на десятьох тачанках, за дивізіоном - «артилерійська» батарея з чотирьох «гармат», а далі - на лівому крилі - колону замикала піхота. Всього війська було до вісімсот чоловік.
Вийшов Степовий. Хоч і був дуже перемучений втомою за останні дні, але виглядав бадьоро. Був це чоловік вище середнього росту. Добре складена статура. Бліде обличчя, але на рідкість привабливе: великі сірі очі, пухнасті чорні вуса, що надавали його двадцятидворічному обличчю більшої солідності, і хвиляста зачіска назад. Сіре вбрання військового крою, елегантні офіцерські чоботи. На правому боці маленький парабеллум, зліва - планшетка, а через шию - далекогляд.
- Шановні козаки і старшини! - звернувся до всього загону. - Мітингувати тепер ніколи, бо вирушаємо у далеку й непевну дорогу. Отже: слухать моєї команди! Порядок руху: кінний полк, піхота, кулеметний дивізіон, артилерія. Кроком руш!
Старшини підрозділів підхопили:
- Кроком руш! - прокотилося по всьому майдані. Сколихнулося море кашкетів, забрязчали рушниці, загупали коні. Вістовий подав отаманові темносивого коня в яблуках.
Мистецький стрибок і Степовий у сідлі, мов пришитий. Кінь став навдибки. Натиск острогів. Колона рушила.
Проводи були зворушливі: люди обіймалися, цілувалися, плакали, проводжаючи рідних, сусідів, знайомих у далеку й тривожну дорогу;
А коли хвіст колони поминав міст, із-за Інгулу полетіли крилаті звуки могутньої пісні:
«Повстань, повстань, народе мій!
Кидайсь до зброї вмить!
За Україну в смертний бій, -
Свята війна горить»...
Колона повільно рухалась на Захід у напрямку Єлисаветграду. Проїжджали рідними і близькими херсонськими селами. У кожному селі люди, мов комашня, висипали на вулиці. Дівчата махали білими хустками, а вояки відповідали жартівливими дотепами. Весело і радісно. Земля стугоніла під важкими копитами повстанських коней. Сонячне проміння виблискувало на кінчиках повстанської зброї, а високо в небі співали жайворонки, вітаючи дорогих гостей широкого Херсонського степу.
По дорозі молодь масами приставала до повстанців, однак брали тільки тих, хто мав якусь зброю, бо безбройні тільки обтяжували колону на випадок раптової зустрічі з ворогом. Ввечері були в Софієво-Гейківці. Тут і заночували...

Юрій Степовий
Названа праця. С.32-34.

1) Віра Бабенко. Розвідниця. Довірена особа от. Степового. Ю.С.
2) Отаман Лютий. Спр. прізвище. Ялисей Черевик. Родом а Водяної. Ком. першого (кінного) полку Степової дивізії. Ю.С. Б.Козельський стверджує, що от. Лютий був командиром Куреня Олександрійської (тобто Степової) повстанської дивізії. Р.К.


Отаман Гнибіда

Другого дня пополудні на шляху з Чечеліївки показався стовп куряви. То йшли загони Гнибіди. Попереду, на вороному коні, їхав Гнибіда - чоловік років на двадцять шість, добре складений, колишній поручник царської армії, курінний у військах Петлюри. Очі мав чорні, як терен. Темносинє військове вбрання. З правого боку маузер, через шию далекогляд. На обличчі приємна усмішка.
Він ніколи не впадає в розпач, завжди веселий. Та й не диво. Бо походить же із села Веселі Терни. Поруч нього - його відданий ад'ютант Петро Шевелуха - гімназист восьмого класу, бравий, смаглявий юнак із Лелеківських хуторів. Про щось весело розмовляє зі своїм ватажком.
За ними - дві сотні кінноти, та все на добрих конях. Хлопці - один-в-один. З їхніх огрядних постав видно, що викохані вони у плодючих, багатих херсонських степах. А далі - на селянських підводах - кілька сот піхоти. Позаду колону замикають п'ять тачанок з кулеметами. Колона рухається поволі. Хлопці жартують, сміються. Під'їжджаючи до Варварівки, дружно заспівали «Вперед, народе, йди у бій кривавий»...
Народ висипав на вулицю, зустрічаючи славних земляків із сусідніх сіл.
Біля будинку Мозгового колону вийшли зустрічати Степовий, Вовгура і Федорченко1. Не доїжджаючи п'ять кроків, Гнибіда зіскочив з коня і відрапортував Степовому:
- Новозформований загін на двісті шабель, триста п'ятдесят чоловіка піхоти і п ять тачанок із кулеметами прибули у Ваше розпорядження!
Козирнувши, спритно цокнув каблуками. Степовий потиснув йому руку, подякував за зроблене. Потім звернувся до загону:
- Панове козаки й старшини! Ви тільки-що залишили свої оселі, ви замінили плуг і косу на рушницю і кулемет, щоб у боротьбі здобути незалежність своєму краєві, мир і спокій для ваших батьків і матерів... Любов до рідної землі, до знедолених братів ви поставили понад усе! Нехай же не залякає вас ворог! Ми сміливо підемо до майбутніх перемог! З любов'ю до рідних осель, до свого стражденного народу, до нашої поневоленої Батьківщини! Вперед! Нехай тремтять недобитки ворожі! Слава!
У відповідь пролунало могутнє, трикратне «Слава!».
Загін розмістився по хатах. Хлопці полуднювали, а Гнибіда сидів у просторій кімнаті Мозгового і все розповідав про враження з днів формування загону. Особливо захоплені він був Чечелішкою:
- Та це не село, а справжня Січ Запорізька - хвалився зворушеним голосом, - Це не селяни, а справжні січовики. Всі чоловіки - від старого до малого. - «Йдемо до повстанців, та й годі!». Умовляв старших лишитися, бо треба ж, кажу, комусь і землю обробляти. Відповідають: «Виженемо червоних, а тоді будемо хазяйнувати!». Насилу вговорив старших - таки залишилися.
Розмову урвав вартовий, що зайшов до кімнати й доповів, що наближається загін Тишаніна2. Пішли назустріч. Тишанін під'їхав. Зліз із коня, підійшов до Степового і відрапортував: - Загін Тишаніна прибув! Триста шабель, двісті піших і триста п'ятдесят русаків із штилями, косами й вилами!
Загін подався розміщатись по селу, а Тишанін пішов зі Степовим та іншими старшинами до будинку Мозгового...
Десь аж по півночі розійшлися спати.
Над селом звисав легкий сивий туман. Люди спали, спали й козаки. Лише вартові - то тут, то там тихенько пересвистувалися.

Юрій Степовий
Названа праця. С.41-43.

1) Михайло Федорченко. Старшина Степової дивізії. Кол. капітан царської армії. «В кожному слові його мови чулася людина незламної волі й залізної вдачі...
"Не забуваймо про меч, гострімо ножі, щоб гідно відплатити ворогові за кривду і наругу над нашими земляками..," - закінчив свою промову Федорченко». Ю.С.
2) Командир третього (пішого) полку Степової дивізії. Ю.С. Він же отаман Іванов. Р.К.


«Дорогі брати й сестри, селяни!

Невблаганний червоний кат із Кремля розсилає по наших землях свою дику орду, яка безжалісно руйнує наш край. Наша рідна, від дідів і прадідів, земля, колись горда і ніким не переможена, тепер потоптана паскудним лаптем большевицького окупанта... Чи довго так байдуже дивитимемось на неоправданні кривди загарбника?
Куйте мечі! Готуйтесь до відплати!
За кров і сльози наших батьків, матерів, братів і сестер!
Готуйтесь до останнього бою!
Шана і дяка воякам смілим! Сором недбалим усім!
Нехай постане на руїнах заплакана мати!
Смерть червоним окупантам!
Головний Штаб Повстанкому на Херсонщині»

З книги Ю.Степового «В Херсонських степах», С.24.

ДО ЗМІСТУ