«Не хочу помирати в ліжку»

Була люта зима 1921 року. Снігу намело до самих стріх. По селах повно будьонівців. Врангелівський фронт ліквідовано. Трибунали по селах судили «бандитів», закладників за зв'язки з «ворогом». Газети розпиналися на всі голоси про величезні успіхи червоної армії, про повну ліквідацію «бандитизму» і фронтів...
Дні за днями, місяці за місяцями проходили одноманітно, невесело для Блакитного. Він майже щодругої, а найбільше щотретьої ночі міряв Херсонські та Катеринославські простори, міняючи місце свого перебування...
Сексоти, ласі на поживу, ретельно нюхали по селах і хуторах, розшукуючи Блакитного, тому небезпечно довго засиджуватися на одному місці, а треба якнайчастіше міняти місце.
Були ночі страшних завірюх, ожеледиці, дощів і непролазного болота Херсонських чорноземів, а він, Блакитний, не зупиняючись ні перед чим, переходив по 25-30 кілометрів за ніч...
Намови Блакитного близькими і знайомими, щоб залишив усе і виїхав за кордон (а тоді ще такі можливості були), залишалися голосом волаючого в пустелі. Він дуже гнівався, коли хтось заводив подібні розмови.
Блакитний у таких випадках завжди згадував євангельські слова Христа: «Воюючий мечем - від меча загине».
- Не хочу помирати в ліжку...
Надходила весна трагічного 1921 року...

Юрій Степовий
Названа праця. С. 103, 111-112.


«Указание Екатеринославского Губисполкома по реализации решений 5 Губернского съезда Советов о борьбе с бандитизмом 8 марта 1921 г.
Организация Советской власти на Екатеринославщине встречает отчаянное вооруженное сопротивление со стороны кулацких элементов деревни, стремящихся к свержению Советской власти с целью упрочения за собой господствующего положения в деревне.
Организуя бандитские шайки для вооруженного нападения на Советскую власть, вооружая и поддерживая их всеми средствами, кулаки взрывают мосты, разрушают железнодорожное и телеграфное сообщение, убивают советских работников и незаможных селян, срывают продовольственную разверстку, посевную кампанию, увеличивая этим разруху.., создавая для страны угрозу голода.
5-й губернский съезд Советов, учитывая создавшееся положение, постановил:
1. Объявить фронт борьбы на внутреннем кулацко-бандитском фронте фронтом такой же государственной важности, как и бывший белогвардейский...
3. ...Во исполнение постановления губисполком, приступая к борьбе на внутреннем фронте ликвидации бандитизма и кулацкого засилья в деревне, объявляет на все время кампании всю территорию Екатеринославской губернии на положении фронта со всеми вытекающими последствиями (виокр. мое - Р.К.)...
Неисполнение распоряжений, неподчинение приказам губернского военного совещания, а равно всякого рода другие преступления против Советской власти будут караться со всей суровостью фронтовых положений...
Предгубисполкома Клименко
Секретарь Лапин».1

«ЦГАОР УССР, ф.3204, оп.1, д.27, л.5. Машинопись. Заверенная копия».

1) Показово, що Росія поклала керівництво «борьбой с бандитизмом на Украине» на Раду Оборони, конкретно, на командуючого російськими військовими силами в Україні М.Ф.Фрунзе.
Вкотре російські документи стверджують окупаційний характер «соввласти». Як бачимо, втриматися російська окупаційна влада в Україні могла лише силою зброї, армій та фронтів. Р.К.


Загибель Костя Блакитного

Останні дні життя Отамана Костя Блакитного відомі з оповідань його сестри Віри та брата Федора. Деталі оповідань трохи різні, але самі події в основному ті самі.
В цій біографії останні дні Блакитного записані на основі спогадів його сестри Віри, моєї матері. Віра була набагато старша, ніж брат Федір, а тому деталі в її пам'яті закарбувались ясніше, ніж у нього, та й знала вона більше, ніж він.
Родина Віри з 1918 до 1923 рр. жила в невеличкому селі Очкалове (тепер Зелений Яр), що в семи кілометрах від великої вузлової станції П'ятихатки. Старша сестра і зять Отамана Блакитного учителювали в місцевій школі, а через те, що в ті роки селяни вчителям платити не могли, вели невелику господарку, якої сяк-так вистачало на життя.
Де перебував Кость після того, як розпустив Дивізію, вони, очевидно, добре й самі не знали. Одначе в ніч на 21 квітня 1921 р. з німецької колонії, яка була розташована за два кілометри від Очкалового, привезли Костя. Виявилось, що німецькі колоністи деякий час його переховували, але хтось доніс більшовикам і його мусили були привезти до сестри.
Край села стояв старий, похилий вітряний млин, який належав родині зятя отамана. Ним ніхто вже не користувався. В цьому млині й заховався Кость, в хаті було небезпечно. В цей же час звідкись з'явилась його зв'язкова Віра Бабенко. Її перевдягли в бабусину одежу і вона з відром старечою ходою (мала 17 років) пішла до млина. Ніхто не знає, про що говорив Отаман Блакитний зі своєю вірною зв'язковою. Відомо тільки те, що Кость вирішив пробиратись на Захід, але перед тим хотів дістатись до свого села (від Очкалової до Ганнівки було 25 км) попрощатись з батьками і своєю нареченою, дочкою землевласника Пастернака.
Рішення відвідати село стало для нього фатальним.
В його рідному селі близький співучасник повстань видав Костя більшовикам. Більшовики оточили село, Кость пробував тікати, але був поранений і впав. Коли його оточили більшовики, до нього підійшов той, що зрадив:
- Костю! Чи ти мене впізнаєш? - запитав він.
- Впізнаю, зраднику, - відповів Отаман, - прошу, добий мене.
Почувся постріл.
- Вмираю за Неньку-Україну, - це були останні слова Отамана.
Це сталося 29-го квітня 1921 року.1
Три дні не дозволяли його поховати. На четвертий день його батько, Юрко Семенович Пестушко, пішов до комісара просити дозволу поховати сина.
- Хорошего же ты сынка воспитал, - з насмішкою промовив комісар.
- Я певен, що ваші батьки також не знають, де ви є і що робите, - похмуро відповів батько.
Комісар дозволив поховати Костя, але на другий день його відкопали і повезли до Кривого Рогу. Батько також поїхав. Труну в Кривому Розі відкрили, труп Отамана сфотографували, а потім дозволили батькові забрати сина і вже вдруге могили Костя не чіпали.
Пізніше ходили чутки, що люди бачили фотографії Костя Блакитного в Музеях Революції в Кривому Розі і Харкові, як ворога Революції. Ніхто з родичів не їздив, щоб це перевірити.

Олена Несіна

1) За старим стилем. 7 серпня 1921 р. харківська газета «Коммунист», №174 (469), повідомила про те, що «ЧК удалось уничтожить одного из самых важных главарей повстанчества Степового». Р.К.


Більшовицькі зведення1

В конце 1920 года и в начале 1921 года Екатеринославской губчека путем внедрения своих уполномоченных в самую гущу повстанкомов удалось произвести первые серъезные аресты видных петлюровских агентов, приподнявшие завесу над таинственной деятельностью д-ра Гелева2 и других уполномоченных Петлюри. Руководящей нитью к раскрытию петлюровских повстанкомов послужил арест бывшего начальника кавалерии повстанческой армии Степового - Тишанина Ильи (он же Иванов).3
Вскоре после задержання Иванова был арестован бывший начальник штаба армии Степового Гниненко, и в результате этих двух дел последовали беспрерывные аресты петлюровских агентов.4
Но сам Степовой и его помощник Лютый продолжали скрываться, выжидая удобного момента для возобновления своей деятельности...»5.
1) З повідомлення інформаційного відділу Всеукраїнського ЧК «О ликвидации петлюровских повстанкомов на Украине». Харківська газета «Коммунист», №174 (469), 7 серпня 1921 р.
2) Серб за походженням. Доктор медицини. Засновник Катеринославського повстанського комітету. «Вже влітку 1920 року Гелєв був активний і серйозний повстанський діяч». Б.Козельський.
3-4) Прямий натяк, що Іванов-Тишанін та Гниненко-Вовгура зрадили своїх товаришів. Чи довіряти твердженням чекістів? Вони могли пустити чутку (а опублікована ця інформація була в розпал подій - 7 серпня 1921 року) з метою кинути тінь на цих керівників повстанців та з метою відвернути увагу від справжньою зрадника, який продовжував своє каїнове діло.
З книги Ю.Степового відомо, що Гниненко-Вовгура дійсно був заарештований Катеринославською ЧК та розстріляний у серпні 1921 року в Жандармській балці в один день з Вірою Бабенко та (очевидно) з Павлом Бабенком. Це сталося 25 серпня. Що ж до Іванова-Тишаніна, то його загін (згідно з Ю.Степовим) діяв до осені 1921 р., а сам Іванов загинув в один день з Гнибідою - Андрієм Чорновусом. Те, що Іванов загинув в бою, опосередковано підтверджує вирок у справі Холодноярських отаманів від 2.02.1923 р.
Інший документ - «Телеграмма помощника командующего войск Харьковского военного округа председателю Екатеринославского Губвоенсовещания о ликвидации банды» теж дає підстави сумніватись у достовірності документу, який стверджує, що Гниненко-Вовгура був заарештований «вскоре» після арешту Іванова (натяк, що от. Іванов «здав» от. Вовгуру). Цитую початок цієї телеграми від 7 жовтня 1921 року: "Постановлением губвоенсовещания от 24.09 с.г. ликвидация банды Иванова возложена на отряды Екатеринославской губчека..."
Отже, як бачимо, загін Іванова діяв щонайменше до 7 жовтня 1921 р., і швидше за все на чолі саме з Івановим. Отже версія, що Іванов був схоплений перед арештом Гниненка-Вовгури і видав своїх товаришів, більш, ніж сумнівна. Р.К.
5) Справді, згідно з Ю.Степовим от. Степовий-Блакитний переховувався деякий час разом з Лютим - Ялисеєм Черевиком, але на час повідомлення в газеті «Коммунист» він вже був вбитий. Дивує непоінформованність ЧК.


Відгомін

Ім'я Костя згадувалось пошепки, а дітям заборонялось зі сторонніми про нього говорити. Та діти й самі знали, що не можна.
Десь уже в тридцятих роках його сестру Віру, яка тоді учителювала в П'ятихатках, зняли з роботи, мотивуючи на учительських зборах тим, що «ее брат людей разрывал на части».
Поїхала Віра Юріївна в Київ до Народної Освіти прохати, щоб повернули на роботу. В будинку Народної Освіти - страшенні черги. Надії на допомогу були малі, але іншого виходу не було. Приєдналась і вона до чекаючих. Одначе трапилось неймовірне: якийсь високий урядовець вийшов із свого кабінету, провів очима по черзі й зупинив свій погляд на Вірі Юріївні. Трохи вагаючись, підійшов і запитав:
- Как ваша фамилия?
- Козинец, - відповіла вона.
- Нет, ваша девичья фамилия? - дивиться пильно у вічі урядовець.
- Пестушко. Вера Юріївна Пестушко, - втомлено відповіла Віра.
Урядовець помітно змінився в обличчі.
- Кості сестра? - ледве чутно, вже по-українському, запитав він.
- Так, - здивувалась Віра.
Довідавшись в чому справа, чоловік велів Вірі Юріївні їхати додому.
- Ви дістанете свою роботу, - сказав, прощаючись.
Доки Віра доїхала з Києва до П'ятихаток, в школі вже був наказ з Народної Освіти негайно повернути на працю Віру Юріївну Козинець.
Отже, Кость Степовий-Блакитний не зник без сліду. Він жив у серцях і пам'яті своїх побратимів і, можливо, буде жити в пам'яті їхніх нащадків.
Можливо вони, нащадки, колись досягнуть того, за що він віддав своє життя.

Олена Несіна, вроджена Козинець, племінниця і хрещена дочка Отамана Костя Блакитного
Нью-Йорк, 25 лютого 1974 року


ПОЄДНАВСЯ ОГОНЬ ХОЛОДНОЯРСЬКИЙ З ВОГНЕМ СТЕПОВИМ

Український національно-визвольний пафос в XX ст. найрельєфніше проявився у збройній боротьбі проти російських займанців в лісах Холодного Яру та степах Херсонщини.
«Огонь новий» в Холодному Яру очолив легендарний Василь Чучупака, спеку Херсонських степів довів до спопеляючого вогню не менш легендарний Кость Пестушко, відомий під бойовим ім'ям Кость Степовий-Блакитний.
Поєдналися лісовики та степовики, щоби спільними зусиллями здобути Україну, відстояти честь і гідність української нації.
В долях селянських синів Василя і Костя проявилося природне прагнення української душі, не збаламученої російською «духовністю», до національного самовияву і самоствердження. Національне ярмо стало для них нестерпним. Тому на своїх прапорах написали: «Воля або смерть!».
Нинішній молоді - зросійщеній, урбанізованій, розбещеній -потрібен український ідеал.
Таким ідеалом є Кость Блакитний.
Щедро обдарований природою фізично і духовно, освічений, хоробрий, чистий серцем - він до останнього подиху залишився відданим нашій праматері - українській землі.
Костя Блакитного можна уподобити до міфічного героя. Він повторював: «Воюючий мечем - від меча загине».
Кость підняв руку з мечем на ворога і не опустив її до останньої хвилини. І помер героєм.
Через два роки після смерті Костя Блакитного командувач «Збройних сил України та Криму», уповноважений Реввійськради М.Фрунзе на жовтневому пленумі ЦК «українських» комуністів змушений був визнати: «В Україні ми тільки зовнішньо справилися з відкритим рухом петлюрівщини».
Чи може бути красномовнішою оцінка Василя Чучупаки і Костя Блакитного, ніж оцінка ворога?!
Що ж пропонував Фрунзе для остаточного подолання повстанського руху: «Не справимося доти, доки не вирвемо зброї у петлюрівщини - української мови», - закінчив свою промову М.Фрунзе.1 Більшовик Фрунзе по суті визнав поразку комуністичного вчення: підложжям петлюрівщини, повстанських рухів була не ковбаса, матерія, а національна ідея.
Емісар російських комуністів Г.Зінов'єв в 1920 р. на 5-у Пленумі ЦК «українських» комуністів з більшовицькою прямотою заявив: «У чому суть національної політики на Україні? Зробити так, щоб ніхто не міг підозрювати, що ми хочемо заважати українському мужикові говорити українською мовою».2
Нинішнє покоління української молоді відповідальне за майбутнє своєї нації і держави. Свою історичну місію покоління виконає лише тоді, коли запалить себе бойовим духом Костя Блакитного, благоговійною любов'ю до української мови і спопеляючою ненавистю до російського окупанта.

Григорій Гребенюк

1) Газета «Народна армія», №40 (1240), 5 березня 1997 р.
2) «Вісник Книжкової палати», №1 (7), січень 1997 р.

ДО ЗМІСТУ