2. Нерішучий генерал

Відзначимо, що під командуванням Скоропадського перебувала найчисельніша та найдисциплінованіша українська збройна частина – Перший український армійський корпус у складі понад 40 тисяч вояків. Генерал був критично налаштований до діяльності солдатських комітетів та політичної діяльності в армії, тому не допускав у підпорядковані йому частини всіляких агітаторів. Завдяки цьому він мав дисциплінований корпус і дуже напружені стосунки з Центральної Радою та УГВК.
Крім того, у жовтні 1917 року генерала-аристократа, нащадка старовинного гетьманського роду було обрано Отаманом Вільного козацтва. На той час це переважно селянське народне ополчення (свого роду аналог більшовицької Червоної гвардії) представляло значну силу: 15 тисяч козаків у Правобережному коші, та 12 тисяч – у Лівобережному. І це лишень активних “бойовиків” (послуговуючись сучасною термінологією). Усього до Вільного козацтва записалося понад 60 тисяч осіб. На початку листопада підпорядковані Генеральному секретаріатові війська зробили декілька невдалих спроб роззброїти загони Вільного козацтва, але у більшості випадків залишилися без зброї самі. Ватажки вільнокозацьких формувань прямим текстом заявили Центральній Раді, що в разі повторення таких інцидентів вони самі наведуть лад у Києві.
Тим часом, загальна ситуація в Україні стала вкрай загрозливою. Більшовики, зрозумівши, що домовитися з УЦР не вдасться, на початку листопада зробили спробу захопити владу в Україні. Збільшовизовані фронтові частини та гарнізони російської армії намагалися взяти під контроль прифронтові райони, а також вирушили на Київ. Обороняти від них столицю доручили Скоропадському, який фактично став командувачем всіх українських частин, розташованих на Правобережжі.
13 листопада у Білій Церкві на нараді Скоропадського з офіцерами корпусу та генеральною старшиною Вільного козацтва було визначено, що УЦР не спроможна захистити Україну від більшовиків. Тому планувалося частинами корпусу та загонами козаків взяти під контроль залізниці та стратегічні об’єкти в Києві і змусити УЦР передати владу диктаторові – генералові Скоропадському, який мав би оголосити в Україні надзвичайний стан.
На початку грудня, коли завдяки Скоропадському відбито першу спробу більшовиків захопити владу в Україні, авторитет генерала (або, як тепер кажуть, рейтинг) значно зріс. Він став найавторитетнішим українським військовим. Підпорядковані йому війська контролювали підступи до Києва та всі залізничні вузли Правобережжя.
Щоб послабити Скоропадського, йому наказали роз’єднати корпус. І одну з його половин перекинули ближче до Києва. Проте номінально корпус повністю залишився під його командуванням. Тому передислокація половини корпусу ближче до столиці була йому навіть на руку. Тим часом все було готово до перевороту. 8 грудня підрозділи Вільного козацтва підійшли до Києва, а деякі увійшли в місто. Іван Полтавець-Остряниця (згодом, керівник гетьманської адміністрації), який відповідав за організаційний бік перевороту, навіть підготував промову-ультиматум, яку Скоропадський мав виголосити перед Грушевським і компанією.
Проте, вже прибувши до Києва, Скоропадський в останній момент вирішив, що треба почекати ще більш сприятливого моменту.

Це була остання у 1917 році можливість докорінно змінити розвиток подій. Умови для військового перевороту тоді були набагато кращі, ніж влітку під час повстання полуботківців. Бо російської армії, яка б могла втрутитися, фактично вже не існувало. А більшість українських частин навряд чи стали б захищати УЦР. Адже невдовзі під час війни з більшовиками вони або самодемобілізувалися, або проголосили нейтралітет. Тому стріляти в солдатів-українців вони не стали б і поготів.
Тож, нерішучість Скоропадського мала фатальні наслідки як для України, так і для нього особисто. Бо, зрештою, він таки вчинив заколот, але його режим тримався вже на німецьких багнетах і не зробив його популярним правителем. Натомість поява наприкінці 1917 року біля державного керма новонародженої Української держави людини, яка розумілася у військових справах та була спроможна створити регулярну українську армію, відіграла б у тих подіях вирішальну роль.
В усякому разі він не допустив би розформування найбоєздатніших та найчисельніших військових з’єднань, а також на відміну від Порша, очевидно, зумів би скористатися тим потенціалом, що становили ті вищезгадані 30 тисяч офіцерів російської армії, які зголосилися до армії УНР. Отже, за такого розвитку подій перспективи українсько-більшовицької війни проглядаються дещо іншими. Зрештою, як і ситуація на австро-німецькому фронті. [Детальніше цей момент розглянемо нижче.]

Показовим в цьому плані є польський досвід. Юзеф Пілсудський (до речі, також соціал-демократ, як і українські речники та, зрештою, й Лєнін) починав боротьбу за Другу Річ Посполиту з мінімальними силами. Йому належить сакраментальна фраза: “наші сили настільки малі, а відомості про ворога настільки незначні, що ми можемо дозволити собі рухатися у будь-якому напрямку”. Але польський національний рух, як на території Росії, так і на боці Центральних держав, очолили політики, які вбачали в побудові армії єдину можливість відродження держави. В результаті у 1918-1920 роках Польща провела низку війн з декількома державами і зуміла приєднати до себе землі, на які претендували німці, українці, литовці, білоруси, чехи та радянська Росія. Польські політики займалися перш за все армією, в той час як українські керманичі навіть під час війни займалися політикою, а армія їм лише заважала.
Скоропадський цілком міг стати українським Манергеймом [До речі, Карл Маннергейм був однополчанином останнього українського гетьмана. Також з ними служив один з найвидатніших діячів білогвардійського руху – славетний “чорний барон” генерал Пьотр Врангель. Як бачимо, кавалергардська гвардія кувала досить непогані “матьорі” кадри], а Петлюра – Пілсудським, якби не нерішучість гетьмана і не політичний ідеалізм Верховного отамана. До речі, вже в еміграції, Петлюра якось дорікнув Пілсудському, що той зрадив соціал-демократичні принципи, на що голова польської держави саркастично відповів: “На потягу соціал-демократії я доїхав до станції Польща і вчасно вийшов”.

Безумовно, в мирних умовах лідери УЦР виявили б себе набагато ефективніше, бо в політичних махінаціях вони були достатньо вправними. Вони запросто переграли самостійників, а згодом успішно вели політичну гру з більшовиками, перехопивши в них ініціативу на Всеукраїнському з’їзді рад. Проте більшовики, захопивши владу, і не збиралися грати з українськми колегами по соціал-демократичному табору за політичними правилами. А коли дійшло до використання військового інструменту лідери Центральної Ради показали себе ще більшими профанами, ніж у справі його будівництва.

3. Петроград як потенційна колиска української державності

Повертаючись до ситуації, в якій у грудні 1917 - січні 1918 років опинилася УНР, відзначимо, що незважаючи на загалом скрутне становище, в УЦР були можливості не лише протистояти більшовицькій агресії, а й навіть бити ворога на його території!

Мы видим город Петроград
В семнадцатом году:
Бежит матрос, бежит солдат –
Стреляет на ходу,
Рабочий тащит пулемет –
Сейчас он вступит в бой.
Висит плакат:
Совнарком, руки геть від України!
Всю владу в Україні – Центральній Раді!

Цей віршик (звичайно, із зовсім іншими останніми двома рядками) вчило багато поколінь радянських дітей. Взагалі-то, при захопленні більшовиками влади обійшлося без серйозних бойових дій та людських втрат. Внаслідок захоплення стратегічних об’єктів Петрограда та штурму резиденції Тимчасового уряду – Зимового палацу – загинуло десь близько десятка людей. Утім, наприкінці 1917 року перед більшовиками виникла серйозна небезпека отримати воєнні дії в самій колисці революції.
У війні з більшовиками Центральна Рада могла скористатися послугами потенційної п’ятої колони, якою були українізовані частини петроградського гарнізону та Північного фронту. [Тут дуже доречно нагадати етимологію цього поняття. Під час громадянської війни в Іспанії (1936-1939) франкісти наступали на Мадрид чотирма колонами, а п’ята – діяла в самому місті.]

Станом на листопад 1917 року на Північному фронті, у Петрограді та його околицях перебувало майже 300 тисяч солдатів-українців. Вони вельми неприхильно поставилися до проголошення Раднаркомом війни Центральній Раді. 22 грудня більшовики розгромили Революційний український штаб у Петрограді та арештували 40 його членів. У відповідь у місті відбулося кілька багатолюдних мітингів протесту солдатів-українців. Спроби розігнати їх успіху не мали. Виказували невдоволення й українські моряки-балтійці. Ситуація загострювалася. Петроградський Військово-революційний комітет видав розпорядження не використовувати українців на караульній службі. Проте, позбавлені керівництва і будь-якої координації солдати-українці так і не спромоглися будь-що зробити.
Більшовики розуміли, наскільки небезпечні для них українізовані частини. Навіть нарком з національних питань Йосиф Сталін звертався до них зі спеціальною відозвою. Звичайно, переважна більшість українських солдатів не хотіли воювати, проте нічого і не було зроблено для того, щоб їх підбурити на виступ. Хоча можливості для цього були. Адже навіть в умовах збройного конфлікту з Раднаркомом, з України з відома Генерального секретаріату постачали продовольство для військ Північного і Західного фронтів та Балтійського флоту, щоб більшовики не використали факт відмови для звинувачень Центральної Ради у контрреволюційності. Очевидно, що за таких умов існувала можливість відправити агентів для підбурення українських частин на збройний виступ (який, зрештою, можна було банально спровокувати). Відтак на Україну з Західного та Північного фронтів спромоглося прорватися лише кілька підрозділів, зокрема кавалерійський полк ім. К.Гордієнка, які взяли участь у боях з більшовиками за Київ.

Неспроможність використати у війні петроградську п’яту колону та багато інших можливостей стають зрозумілими з огляду на те, що в умовах війни з Раднаркомом в українських військах не заборонялася більшовицька агітація, бо це вважалося ... недемократичним. За все це було заплачено великою кров’ю і втратою держави. І тільки після втрати Києва, коли всі українські збройні сили було зведено в один загін чисельністю трохи більше трьох тисяч осіб – в ньому було заборонено політичну діяльність.

Наявність у Петрограді українізованих військових частин відкривала перед молодою українською державою дуже великі перспективи. Загалом громадянська війна на території колишньої Російської імперії показова в тому плані, що (на відміну від Першої світової війни) порівняно невеликі боєздатні з’єднання могли суттєво впливати на події і вирішувати стратегічні питання. Так, повстання чехословацького корпусу (близько 40 тисяч осіб) наприкінці травня 1918 року призвело до падіння радянської влади на території від Владивостока до Волги. [Цікаво, що на першому етапі громадянської війни найбільш боєздатною частиною більшовицької армії також були чужонаціональні латиські стрілки. Саме вони були основою тих сил, що захищали Казань у серпні 1918 року. В той час як чехи і словаки складали ядро тих військ, які наступали. Долю битви вирішив розквартирований у Казанському кремлі сербський батальон, який у вирішальний момент перейшов на сторону білих.]
Зрештою, не менш показовим є похід на Крим у квітні 1918 року п’ятитисячного загону армії УНР під командою полковника Петра Болбочана з метою захопити Севастополь та Чорноморський флот, який там базувався. Долаючи опір значно чисельніших більшовицьких сил (які, щоправда, були деморалізовані наближенням німецько-австрійських військ), український загін зумів за тиждень пройти з боями від Харкова до Мелітополя, потім прорвати лінію сиваських укріплень і за три дні захопити Джанкой, Сімферополь та Бахчисарай. Подальший наступ українських військ було зупинено під тиском німецького командування, яке само поклало око на Чорноморський флот.

“Доля революції... в найбільш критичні моменти залежала від одного батальйону, від однієї роти, від стійкості одного комісара. Тобто висіла на волосині. І так з дня у день”, - зазначав творець Червоної армії Лев Троцький. За його словами, більшовики “вправили хребет рихлому тілу армії”. Натомість українські соціал-демократи та соціалісти-революціонери наче гангрена зруйнували це тіло.

* * *

Підсумовуючи події 1917 року, можна стверджувати: в УЦР були реальні можливості для того, щоб реалізувати свою політичну концепцію: побудову Російської держави на засадах федералізму. Лідери УЦР були визнаними авторитетами федералізму у загальноросійському масштабі. Показово, що саме в Києві у вересні 1917 року відбувся З’їзд народів Росії, скликаний за ініціативою УЦР. У його роботі взяли участь представники народів колишньої Російської імперії – білоруси, буряти, грузини, донські козаки, естонці, євреї, латиші, литовці, молдавани, татари і українці (присутні були і представники Тимчасового уряду). Делегати з’їзду висловилися за побудову майбутньої Російської держави на федеративних принципах, відзначили необхідність надання малим та розпорошеним по всій Росії народам, наприклад, євреям, права територіально-персональної та національно-персональної автономії. Постанови з’їзду задекларували право козаків на створення самостійної групи населення, яка мала увійти до Всеросійської федерації окремим повноправним членом. З’їзд постановив створити Раду Національностей при Тимчасовому уряді. Також було обрано Раду Народів з місцем перебування у Києві, яку очолив Михайло Грушевський.
Тож, лідери УЦР цілком могли б творити саме таку федерацію, яку вважали б за потрібне. Вони володіли для цього багатьма чинниками, крім одного, який, утім, виявився вирішальним – боєздатної армії.
Зрештою, зважаючи на конфлікт з більшовицькою Росією, який робив створення загальноросійської федерації проблематичним, цілком реально було створити незалежну українську державу, причому в районі сучасних Чернігівщини та Сумщини її кордон міг би пролягати дещо східніше, ніж зараз. Натомість значна частина сучасних Луганської та Донецької областей швидше всього залишилися б в складі Війська Донського. Підтримавши автономістські настрої серед козаків, можна було отримати на східному кордоні буферні союзні держави з Козачих військ (яких в Росії на той час було дванадцять і більшість з них тією чи іншою мірою прагнули автономії) та інші національні утворення. А враховуючи наявність сильної проукраїнської партії в Кубанській Раді, цілком реально, що територія Кубанського Війська стала би автономною частиною України.

Звичайно, ситуація суттєво ускладнювалася б тим, що скоріш за все на межі 1917-1918 років довелося би воювати фактично на два фронти: проти Німеччини й Австро-Угорщини та проти більшовицької Росії. Проте домігшись визнання з боку держав Антанти, провідна з яких – Франція – визнала УНР невдовзі після проголошення ІІІ Універсалу, було цілком реально обороняти країну. Зрештою, навіть поразка від Центральних держав згодом, після перемоги Антанти, могла би обернутися дивідентами, зокрема у вигляді територій. Проте укладення Берестейського миру з Центральними державами зіпсуло стосунки України з переможцями у Першій світовій війні.
Як зазначав у своїх спогадах член УЦР, генеральний секретар з національних питань Олександр Шульгин, “від того часу, коли до Світової війни ув’язалась Америка, я був переконаний, що війну виграють не німці, а Антанта. Я хотів створити фронт, хай би він був розбитий мілітарно тимчасово, все одно ми виграли б потім політично. Але «божевільство», недалекозорість, недержавність наших тодішніх політиків, як от: Грушевський, Винниченко і абсолютна никчемність Голубович (з січня 1918 року, голова Ради народних міністрів УНР, очолював українську делегацію на мирних переговорах з представниками держав Четверного союзу у Бресті. – Авт.) направили наш курс на іншу дорогу... Ми досі покутуємо за цей блуд, бо альянти і досі ще не можуть забути “зради” нашої”.
Зрештою і Скоропадський – російський фронтовий генерал – всупереч стереотипам аж ніяк не був прогерманської орієнтації (показово, що на прийомі у кайзера він відмовився випити за німецьку перемогу, натомість підняв тост за німецький народ) і цілком міг би в грудні 1917 року організувати дієвий союз з Антантою. Просто згодом, він змушений був зважати на реалії, в яких у квітні 1918 року опинилася Україна, і тому став германським ставленником.

Загалом, наприкінці 1917 року біфуркаційність ситуації була такою, що безліч на перший погляд незначних чинників могли істотно вплинути на загальну ситуацію. Тому цілком можна було реалізувати найкарколомніші варіанти розвитку подій, у порівнянні з якими створення Всеросійської федерації – найбанальніший проект. Якби замість усіляких соціальних доктрин в українських керманичів виникла, скажімо, набагато менш утопічна за тих умов ідея повторити похід Сагайдачного на Москву, то це питання цілком можна було спробувати вирішити! Зрештою, в тій ситуації на межі 1917-1918 років майже все залежало від того, який відсоток від понад 1,7 мільйона солдатів-українців вдалося б залучити для розв’язання українських проблем. Лідерам УЦР вдалося залучити всього лише декілька тисяч. Варто зазначити, що всі революційні вожді першої чверті ХХ століття – Лєнін, Мусоліні – “виїхали” саме на зреволюціонізованих солдатських масах – “солдатні”. Натомість лідери українськоі революції її просто боялися.

Українська катастрофа могла б навпаки – стати українським тріумфом. Якби не декілька на перший погляд цілком незначних обставин. Перш за все – перемога соціал-демократів-федералістів над самостійниками на Першому і Другому військових з’їздах. Але навіть після того ситуація складалася в цілому сприятливо для українців. Проте величезний український потенціал не реалізувався через особисті якості усього-на-всього десятка людей і перш за все через:
- поєднане з політичною вправністю доктринерство Виниченка, Петлюри та Грушевського;
- зайву щирість та політтехнологічну недосвідченість Міхновського;
- нерішучість Скоропадського.
“Українську історію не можна читати без брому”, - скрушно зітхав Винниченко. Але він так і не визнав (мабуть, навіть перед самим собою), що значною мірою саме завдяки йому вона набула такого трагічного розвитку в роки української революції. Недолуге доктринерство керманичів призвело до того, що з кількох мільйонів озброєних українців, які усвідомили себе українськими солдатами, так і не вдалося створити Армію.
“Не своєї армії нам треба, а знищення усяких постійних армій. Не українську регулярну армію нам треба організовувати! Українського мілітаризму не було і не повинно бути!”- переконував Винниченко українських солдатів влітку 1917-го, напередодні доленосного Другого військового з’їзду. Згодом він виправдовувався, що творити армію, коли ніхто не хоче воювати – божевілля, що цього неможливо зробити за декілька тижнів. Тож, “коли б (на початку 1918 року. – Авт.) ожив Олександр Македонський чи Наполеон і захотів помогти Центральній Раді та Генеральному Секретаріатові, то й то не помогло би”, - робив він невтішні висновки.
За цим всім прихована елементарна некомпетентність лідерів Центральної Ради, які, взявши під контроль український військовий рух, просто не знали, що з ним робити. Так, підбиваючи підсумки роботи Другого військового з’їзду, Грушевський зазначав, що з’їзд продемонстрував “з одного боку, мільйони українських багнетів і шабель, почуття величезної потенційної сили, а з іншого – неможливість перетворити сю позбавлену всякої можливості акції потенцію на українське військо”.
Тут варто тільки вказати на те, що Лев Троцький створював цілком боєздатні частини з дезертирів, а також залучив до служби в Червоній Армії десятки тисяч офіцерів старої імператорської армії, більшість з яких “ще два роки тому вважали поміркованих лібералів крайніми революціонерами, більшовики ж відносилися для них до області четвертого виміру”. Згодом, маючи головною метою війну з Польщею (1920) експорт революції в Європу, більшовики зіграли на патріотичних настроях колишнього білого офіцерства, закликаючи його на війну проти ворогів “Матушки-Росії”.
Діючи майже за тим самим принципом, що його сформулював Міхновський, Троцький за набагато гірших передумов зумів створити Червону Армію.

Лідери Центральної Ради і Ради Народних Комісарів є винятково вдалою ілюстрацією для наступної сентенції Шпенглера: “Природжений державний діяч – це перш за все знавець людей, ситуацій, речей. Він з першого погляду, без зволікання визначає межі можливого. Так знавець коней, тільки поглянувши на поставу тварини, знає, якого результату можна очікувати в перегонах... Вміння робити саме те, що треба, не “усвідомлюючи” цього, наявність твердої руки, яка непомітно підтягує або відпускає повід, – в цьому полягає відмінність від таланту теоретика. Потаємний ритм становлення такої людини зсередини співпадає з ритмом, що пронизує історичні події. Природжений державний діяч стоїть осторонь від істин, по той бік істинного і хибного. Він ніколи не змішує логіку подій з логікою системи... Величезна омана теоретиків полягає в тому, що вони переконані, наче їхнє місце на вершині, а не в обозі великих подій”.