Що міг зробити гетьман?

“Зволікання є смертю збройного повстання”, - зазначив видатний практик цієї справи В.Ульянов-Лєнін. І генерал Скоропадський зміг сам чудово в цьому переконатися. Як вже зазначалося, відмовившись узяти владу 8 грудня 1918 року за допомогою загонів Вільного козацтва та очолюваного ним корпусу, він таки здійснив переворот 29 квітня 1918 року, але спираючись вже на німецькі багнети. Проте за умов німецького диктату він так і не зумів зробити свою владу міцною.
Тож, коли внаслідок капітуляції Німеччини в Першій світовій війні кайзерівські війська самі революціонізувалися і почали швидкими темпами повертатися додому, в Україні в листопаді 1918 року розпочалося антигетьманське повстання. Майже всі українські частини гетьманської армії перейшли на бік повстанців, яких очолили вже знайомі нам Петлюра і Винниченко. Сформована ними Директорія блискавично і без надмірних зусиль взяла Київ, скинувши гетьмана, який у мундирі німецького офіцера втік до Берліна.

Незважаючи на те, що 1918 рік був доволі бурхливий, багатий на всілякі заворушення і в самій Україні, і на її кордонах, загалом ситуація досягла стану певної рівноваги.
Хоча, розглядаючи біфуркаційні моменти цього періоду, варто зазначити, що замість Скоропадського міг би бути зовсім інший гетьман. Адже генерал ледве не загинув 21-22 січня 1918 року, коли вибирався з Києва, до якого вже увійшли більшовицькі війська.
“Город производил отвратительное впечатление, - напише він згодом у “Спогадах” про ті дні. - Полнейшая темнота, стрельба во всех направлениях. Трудно было ориентироваться, где свои и где большевики. Мы пробирались перебежками, от укрытия к укрытию... Мартынович (випадковий попутник Скоропадського, якого генерал характеризував як “дуже порядного галичанина”. – Авт.) знал казарму, где жили пленные галичане. Мы решили там переночевать. Галичане очень заботливо ко мне отнеслись: предоставили кровать, напоили чаем, всю ночь стерегли. На рассвете один из них заявил, что ночью ходил на разведку и выяснилось, что большевики наступают со стороны Житомирского шоссе на Киев, что все огороды и предместья города заняты ими, и галичане решительно советовали мне уходить, а то будет поздно. Я оделся и вышел.
Было темно. Я стал прислушиваться. В нескольких направлениях слышна была стрельба... Улица, по которой я шел, была совершенно пуста... пройдя приблизительно около версты, я наконец, дошел до огородов. К тому времени стрельба значительно усилилась. Появились небольшие цепи украинцев. Когда я обращался к ним с вопросом, дабы мне как-нибудь ориентироваться, я получал от них ответы, которые совершенно не помогали моему делу. Тогда я решил идти прямо, будь что будет. Через полчаса я уже был вне ближайшей опасности, выстрелы слышались позади. Дорога оказалась незанятой”.
Тоді в Києві загинуло декілька тисяч офіцерів старої російської армії. І якщо Скоропадському поталанило, то, скажімо, новий командувач І Українського корпусу генерал Яків Гандзюк та начальник його штабу генерал Яків Сафонов напоролися таки на червоногвардійський загін і одразу були застрелені. Усього в ті дні в Києві було розстріляно понад 3 тисячі осіб.

Тож, якби в січні 1918 року доля Скоропадського склалася трагічно, гетьманом України (а можливо навіть королем) цілком міг би стати представник династії Габсбургів – архикнязь Вільгельм фон Габсбург-Лотрінген (двоюрідний небіж останнього імператора Автро-Угорщини Карла І), відомий в українському галицькому середовищі як Василь Вишиваний. Ставши в 1915 році командиром роти в 13-му уланському полку австро-угорської армії, який рекрутувався переважно з українців Золочівщини (зараз Львівська область), він перейнявся такою симпатією до них, що невдовзі не просто вивчив українську мову, а й став визнаним авторитетом серед галичан. Популярність серед них він здобув не лишень тому, що носив вишиту сорочку (звідки і взявся його псевдонім) чи писав вірші українською мовою, а передусім тому, що став виразником українських інтересів в австрійському війську. На початку 1918 року він вже в чині полковника став командантом українського легіону в австрійському війську – Українських січових стрільців, які в складі німецько-австрійського окупаційного корпусу рушили на Україну після укладення Берестейського миру.
Тут Габсбург-Вишиваний, якщо вірити Скоропадському, активно включився в політичну діяльність і створив один з центрів антигетьманської опозиції. “Пропаганда, источником которой были униаты и Венский двор, выставляла кандидатуру в гетманы эрцгерцога Вильгельма, молодого человека, основательно подготовляющегося к своей роли... Своим поведением он привлекал на свою сторону украинцев шовинистического оттенка. – пише в “Спогадах” Скоропадський. - Ко мне начали поступать донесения наших агентов, что в Александровске (тепер Запоріжжя. – Авт.) австрийским полком, состоящим из украинцев, командует эрцгерцог Вильгельм, который при помощи окружающих лиц, особенно какого-то полковника, ведет усиленную агитацию в свою пользу с целью быть гетманом... Оказалось, что все это действительно было верно, причем туда стекались все недовольные новым режимом элементы. [Тут дозволимо собі уточнити, що зі слів самого ж гетьмана надто вже різні сили були невдоволені ним – від російських “єдінонєдєлімщіков”-монархістів до українських соціалістів. Тож, очевидно, що навколо Габсбурга-Вишиваного гуртувалися самостійники, зі значною частиною яких гетьман на той момент встиг серйозно посваритися.] Австрийский эрцгерцог Вильгельм выдавал себя за преданнейшего украинца, называл себя Васылько, говорил только по-украински, носил украинскую рубашку. Его эмиссары разъезжали по Украине, уже были некоторые части, с которыми они завели сношения. В дивизии Натиева без ведома последнего составилось совершенно определенное ядро приверженцев эрцгерцога, были разветвления этой организации и в больших городах... Я решительно попросил Гренера и Мумма (начальник штабу німецьких окупаційних військ та німецький посол в Україні. – Авт.) прийти мне на помощь”. Зі свого боку Габсбург-Вишиваний в автобіографії відзначав, що “гетьман вислав до Німеччини аж три ноти з жаданням, щоб мене усунули”.

Очевидно, якби Скоропадський розділив долю тих багатьох офіцерів, яких розстріляли більшовики за декілька місяців окупації, то архикнязь цілком міг би зайняти його місце. Зрештою, якщо німці створили королівство у Литві на чолі з представником династії Гогенцолернів, то вони цілком могли б погодитися на Габсбургів в Україні, особливо враховуючи популярність Вільгельма в певних українських колах. До речі, після відкликання архикнязь зустрічався з кайзером Вільгельмом ІІ і обговорював ситуацію в Україні. Причому, як відзначав сам Габсбург-Вишиваний, “я одверто заявив, що теперішня господарка окупаційних армій і політика Гренера-Скоропадського доведе до катастрофи”. Фактично, Габсбург визнавав, що доволі відверто пропонував кайзерові змінити владу в Києві.
Утім, незалежно від того, чи став би ерцгерцог українським гетьманом чи навіть королем, навряд чи він був би більш популярним правителем, ніж Скоропадський і зміг би протриматися при владі без німецьких чи австрійських багнетів. Бо основи української політики визначали саме окупанти. І навряд чи Габсбурга вони поставили б в якісь інші умови, ніж Скоропадського.
Проте очевидно, що з розвалом Австро-Угорської імперії і проголошенням 1 листопада 1918 року у Львові Західноукраїнської народної республіки, він би набагато активніше втрутився в галицькі справи, ніж Скоропадський, який хоча й надав допомогу ЗУНР, проте в цілому недолюблював галичан. Крім того, враховуючи популярність Габсбурга-Вишиваного серед Січових стрільців, вони навряд чи стали б ударною силою антигетьманського повстання. Тож, у випадку з Габсбургом це повстання було би, мабуть, менш тріумфальним, ніж скинення Скоропадського.

[Західноукраїнський уряд 10 листопада звернувся до гетьмана Скоропадського з проханням допомоги. Як зазаначають очевидці, той з розумінням поставився до проблем галичан, однак не бажав вступати у відкритий конфлікт з Польщею, бо це неминуче погіршило би і без того складні відносини з Антантою. За таких обставин Скоропадський вирішив діяти наступним чином: відправити Окремий загін Січових стрільців (близько 1,2 тисяч солдатів та офіцерів) на маневри у прикордонний із ЗУНР район. Там би стрільці мали без наказу перейти кордон і приєднатися до галицьких військ. Однак, замість відправитися на ці “маневри”, вони розпочали 15 листопада антигетьманське повстання.]

Але загальний перебіг подій на Наддніпрянській Україні навряд чи суттєво змінився б. Зрештою, саме перебування на чолі української держави представника австрійської династії видається малоймовірним, бо німці навряд чи захотіли б терпіти тут надто сильні австрійські впливи. Тому, взявши курс на розгін УЦР, яка не виконувала взятих на себе під час підписання Берестейського миру зобов’язань, німці, очевидно, шукали б кандидата на гетьмана серед місцевих, або й просто запровадили б окупаційну адміністрацію... Тож, здається, що у будь-якому разі наприкінці 1918 року до влади в Україні повернулися б вже знайомі нам персонажі: Винниченко і Петлюра.
Напередодні антигетьманського повстання Виннчиенко провів таємні переговори з Раднаркомом. Як згодом сам він зазначав, більшовики “забов’язувалися визнати той лад, який буде встановлено новою українською владою і абсолютно не втручатися в справи Української Самостійної Народної Республіки. З свого боку ми обіцяли легалізацію Компартії на Україні”.
Проте, як і в 1917 році, більшовики не збиралися шукати порозуміння з українськими революціонерами. Натомість, анулювавши Берестейський мир, вони збиралися повністю перебрати на себе владу на всіх територіях колишньої Російської імперії, донедавна контрольованих німцями. Причому більшовики
переоцінювали сили Директорії, зокрема її вплив на український повстанський рух. Показово, що у січні 1919 року штаб Червоної армії планував захоплення тільки Лівобережної України, а на Правобережній та Чорноморському узбережжі – лише дію партизанських загонів. Однак, Директорія не змогла собі дати ради з повстанськими загонами і втрачала політичну ініціативу так само легко (але набагато швидше), як і свого часу Центральна Рада. Зрештою, це були ті самі люди. Той факт, що більшість повстанських загонів перейшла на бік більшовиків, дозволив останнім переглянути свою програму і вийти на лінію Житомир-Вінниця-Дністер-Одеса.
У той же час більшовики мали намір взяти повністю під контроль усю Прибалтику, Білорусь і вийти до Західного Бугу, фактично плануючи захопити половину Польщі. Проте дивний конгломерат новонароджених армій польської та прибалтійських держав (яким, щоправда, суттєво допомогала Антанта), а також німецького та російського добровольчих корпусів, ворогуючи між собою, якось зумів відкинути червоні війська. Тож, попервах узявши Ригу, більшовики невдовзі були раді якнайшвидше укласти мир навіть з малочисельними, але організованими і “нарваними” литовцями, латишами та естноцями.
На початку 1919 року перед лідерами новопроголошених прибалтійських держав стояли ті самі проблеми, що й перед українцями. Так само багато ворогів, так само ніхто не хотів воювати і мобілізація йшла з великим скрипом. Наприклад, естонцям у розпал боїв довелося навіть знімати з антибільшовицького фронту сили, щоб придушити повстання, яке здійняли селяни, протестуючи проти мобілізації в армію. Але влада була адекватною до ситуації. Тож, у підсумку Естонія змусила рахуватися з собою Антанту і білогвардійську армію генерала Юденіча, сили якого були не меншими, ніж естонські. Однак, попри складність ситуації, прибалти змогли дати собі ради, бо займалися не міжпартійною боротьбою, не доктринами, а безпосереднім будівництвом держави, зрештою, як і більшовики. Українські лідери зрозуміли, що діяти треба було саме так, надто пізно.