Невиконаний наказ

Капітуляція Австро-Угорщини у Першій світовій війні ознаменувалася розвалом цієї імперії. У жовтні-листопаді 1918 року на її землях утворились самостійні держави: Австрія, Угорщина, Чехословаччина, Королівство сербів, хорватів та словенців (Югославія). Що ж до підавстрійських українців, то після проголошення цісарем Карлом І маніфесту про національно-політичну перебудову Австрії, 18 жовтня 1918 року збори українських послів віденського парламенту, депутатів галицького і буковинського сеймів та представники українських політичних партій обидвох країв утворили у Львові Українську Національну Раду на чолі з Євгеном Петрушевичем.
Попервах західноукраїнські політики виявили себе не меншими доктринерами, ніж їхні наддніпрянські колеги. Їхньою великою помилкою було уявлення, ніби доля Західної України вирішуватиметься на переговорах з австрійськими урядом. Тому Виконавчий комітет Національної Ради виїхав до столиці Австрії, залишивши на місці лише нечисельну делегацію очолювану Костем Левицьким. Вони вели безуспішні дискусії з центральним урядом у Відні, а також у Львові – з австрійським намісником генералом-полковником графом Карлом фон Гуйном і ні до чого не могли домовитися. Тим часом, у перших числах листопада з Кракова до Львова мала прибути польська Ліквідаційна комісія, яка мала перебрати на себе владу в краю, причому без усіляких там консультацій з австрійцями чи українцями, а просто поставивши всіх перед доконаним фактом.
Очевидно, Національна Рада так би і прогавила момент створення держави, якби не ініціатива молодих українських військових. Ще у вересні двадцятеро офіцерів-українців львівського гарнізону утворили таємну організацію – Центральний військовий комітет. Свідомі того, що Австро-Угорщина доживала останні дні, вони, зазначав один з членів ЦВК поручик Іван Рудницький, “почали поширювати між стрілецтвом свідомість того, що може з нами статися на випадок польського повстання і вести за допомогою свідомих стрільців відповідну пропаганду”. На початку жовтня до складу ЦВК, який невдовзі став називатися Український головний військовий комісаріат (УГВК), увійшли офіцери легіону УСС, дислокованого в Чернівцях. Організація пильно стежила за діяльністю польських військових структур, а також гуртувала навколо себе українські військові сили. В останній декаді жовтня керівником УГВК було обрано 30-річного сотника УСС Дмитра Вітовського.
Як відзначали учасники тих подій, напередодні приїзду Вітовського ніхто ще не думав про збройний переворот як про справу найближчих днів. Прибувши до Львова 30 жовтня, Вітовський одразу ж зорієнтувався в ситуації, зрозумів важливість моменту і однозначно постановив: 1 листопада перебрати владу в свої руки шляхом збройного перевороту. Тож, у той самий час, коли у Відні австрійська Рада міністрів дебатувала над справою Східної Галичини, УГВК видав розпорядження про здобуття влади у Львові військовою силою. Члени Національної Ради були повідомлені про це уже після того, коли були видані накази і розпорядження про захоплення міста українськими частинами. На заперечення політиків Вітовський відповів: “Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львова, то завтра візьмуть його напевно поляки”. Взагалі Вітовський був настільки переконливим, що Левицький не тільки погодився з ним, але й від імені Національної Ради іменував його полковником.
Однак варто зауважити, що ситуація напередодні перевороту була дуже непевною. Так, на останній нараді перед виступом увечері 31 жовтня (за вісім годин до початку перевороту) з’ясувалося, що замість запланованих 2500 солдатів-українців можна розраховувати лише на 1400 стрільців і 60 старшин. Тут навіть у Вітовського зник оптимізм: “Та то ж нема з ким починати. Ми пропали!” Але він одразу ж взяв себе в руки і зазначив, що починати треба за будь-яких обставин, бо, зрештою, переворот мав відбутися не лише у Львові, а й у всій Східній Галичині та Буковині.
Зрозуміло, що за таких умов не було жодної впевненості в успіху операції. Тож було навіть сплановано відступ з міста в разі невдачі. Деякі офіцери в ту ніч про всяк випадок навіть склали заповіти. Втім, операція була проведена блискавично і без кровопролиття. З 4.00 до 7.00 ранку 1 листопада всі державні установи, казарми й важливі об’єкти у Львові зайняли українські частини. Над Ратушею було піднято синьо-жовтий прапор. Жителі міста, які в ніч на 31 жовтня ще лягали спати підданими австрійської корони, вранці наступного дня прокинулися громадянами української держави (з 9 листопада згідно з офіційною назвою – Західноукраїнська Народна Республіка – ЗУНР).
Того ж дня українці перебрали владу у більшості міст Східної Галичини, майже ніде не зустрічаючи спротиву. Лише у Бориславі польські повстанці захопили місто і протрималися до 10 листопада. Поляки були заскочені таким розвитком подій, а втім, не збиралися миритися з тим, що українці їх випередили. Того ж таки 1 листопада у Львові розпочалося польське повстання. Завдяки здібному керівництву (до речі, більшість керівників львівського повстання займала в міжвоєнній Польщі провідні державні та військові посади) та ентузіазму повстанців (здебільшого студентська та гімназійна молодь) полякам за декілька днів вдалося захопити мало не половину міста, а головне – військові склади, завдяки чому було озброєно приблизно 5 тисяч бойовиків. Взагалі у Львові на той час з близько 200 тисяч жителів міста поляків було до 112 тисяч (57%), а українців – 27 тисяч осіб (12%).
Українцям бракувало солдатів, а головне – вищих офіцерів. Здібний організатор Вітовський виявився, висловлюючисьж сучасною термінологією, поганим польовим командиром. Показово, що за три тижні боїв у місті змінилося три українських командувачі. Допомога з краю надходила поступово, а крім того багато сил забирала охорона державних об’єктів та установ Львова. Проте українське командування скоро оговталося і стабілізувало ситуацію. На зміну першим польським перемогам прийшли виснажливі вуличні бої. Полякам ледве вдавалося відбивати наступ українців. 5-18 листопада в місті склалася критична рівновага сил і сотня-друга бійців могла вирішити стратегічні завдання, на спроби вирішення яких за інших обставин знадобилися вже десятки тисяч вояків. Українське військове керівництво просило політичний провід покинути столицю, аби можна було вивільнити значну кількість вояків, зайнятих на охороні, проте політики не погоджувалися на це з питань престижу.
Зрозуміло, що оточені у місті повстанці не могли триматися безконечно довго і їхня доля залежала від того, чи отримають вони допомогу. Її можна було отримати лишень з Польщі, а прийти якнайшвидше вона могла залізницею через Перемишль – місто на річці Сян, яку українці вважали прикордонною.
Розуміючи наміри поляків і стратегічне значення Перемишля, Вітовський ще у ніч з 31 жовтня на 1 листопада віддав наказ українському комісарові міста Володимиру Загайкевичу (депутат австрійського парламенту, член Національної Ради) силами солдатів-українців 9 піхотного полку (близько 200 стрільців під орудою поручика Федюшки) опанувати ситуацію в місті і негайно знищити мости через Сян, перш за все – залізничний, щоб не пропустити через ріку жодного ворожого вояка.
Тим часом, у Перемишлі поляки ще 31 жовтня зробили спробу перебрати на себе владу. Та українці спромоглися дати відсіч. Проте замість принаймні спробувати виконати наказ Вітовського, Загайкевич на власний розсуд розпочав з поляками переговори. Було підписано угоду про дотримання спокою і порядку та створення спільної поліції. Однак поляки озброювалися і було очевидно, що вони не збираються миритися з таким станом речей. У місті трапилося декілька сутичок. За таких обставин вранці 4 листопада українські підрозділи – здебільшого озброєні селяни з навколишніх сіл – роззброїли та інтернували частину польських загонів (в тому числі командира польських сил округи генерала Пухальського, його штаб та сотню жовнірів), а інших змусили відступити за Сян. Проте замість виконати наказ зі Львова і підірвати міст, українці лишень розібрали колію біля міського вокзалу і знову розпочали переговори з поляками. Причому невдовзі Пухальського та всіх полонених було звільнено. Відтак 11 листопада через міст у місто увійшов польський бронепотяг. За його підтримки після кількагодинних вуличних боїв поляки змусили українців відступити.

Програвши в Перемишлі, ЗУНР втратила до однієї третини українського населення та великі військові склади, так потрібні її армії. Та найбільшою втратою, що значною мірою зумовила подальший перебіг війни, було захоплення поляками неушкоджених мостів через Сян. Завдяки цьому вони встановили залізничне сполучення Краків-Перемишль-Львів, що дало можливість оперативно перекидати резерви на український фронт.
Вже 19 листопада з Перемишля на Львів залізницею вирушив польський добровольчий загін “Одсєч” (більше 1600 солдат та офіцерів – переважно добровольці, які прибули з Кракова) на кількох ешелонах під прикриттям бронепотягу. Долаючи неорганізований спротив українських підрозділів, поляки зуміли взяти під контроль залізничний шлях і пробитися до Львова. Вранці 21 листопада поляки розпочали наступ, і наступного дня під загрозою оточення українські війська змушені були залишити свою столицю...

Отже, втрата Перемишля, а головне, захоплення ворогом неушкодженого залізничного мосту через Сян, мабуть, і визначило подальший перебіг українсько-польської війни та зумовило поразку українців.

Чому, тиждень одноосібно контролюючи місто, українці не спромоглися підірвати принаймні залізничний міст, залишається незрозумілим. Точних даних щодо цього немає. Аргумент, що не було ні вибухових матеріалів, ні людей, які вміють ними користуватися, важко сприйняти серйозно. Адже, по-перше, у Перемишлі знаходилися великі склади австрійської армії, по-друге, важко повірити, що після майже чотирьох років війни в місті не можна було знайти відповідних військових фахівців. Зрештою, під час подальших бойових дій українські загони неодноразово нищили польські залізничні комунікації, щоправда, не настільки важливі, як залізничний міст через Сян.
Більш вірогідною виглядає така версія невиконання наказу: призначений УГВК військовим комендантом Перемишля майор Бірецький якраз у ніч з 31 жовтня на 1 листопада кудись безслідно зник і тому наказ просто не було кому передати, а відтак – виконати. А новопризначеному комендантові наказ не продублювали...

Ну, а якби наказ все-таки було виконано, чи серед українських офіцерів Перемишля виявився би хтось такий же ініціативний як Вітовський, і мости через Сян злетіли у повітря, то, ймовірно, українсько-польська війна 1918-1919 років мала б інший перебіг. Тоді б українці, контролюючи значні запаси зброї та амуніції на залишених австрійцями складах, змогли значно довше обороняти місто. Крім того, унеможлививши залізничне сполучення Краків-Перемишль-Львів, таким чином унеможливили б і надання суттєвої допомоги львівським повстанцям з Польщі. Щоправда, до Львова через лінію фронту проривалися польські загони і не з боку Перемишля (зокрема на початку січня 1919 року). Проте вони не змогли зняти облоги міста та істотно змінити ситуацію. За таких умов повстання вдалося б спочатку локалізувати, а десь до кінця 1918 року придушити і загнати в підпілля. Таким чином, як військове, так і політичне становище ЗУНР залишалося б набагато кращим, що, очевидно, сприяло би міжнародному визнанню молодої держави. До того ж українські війська зосередилися б не на боях за Львів, а на захисті кордонів ЗУНР.

Отже, завдяки рішучості та організаторським здібностям одного офіцера Західноукраїнська держава зі столицею у Львові відбулася. Через те, що інший офіцер – перший комендант Перемишля – чи то загинув від рук польських бойовиків, які активно діяли в цьому місті, чи попросту утік, її було приречено на військову поразку.

Втім, якою б важкою не була для українців втрата Львова, залишався шлях політичного врегулювання. Адже, перефразувавши фельдмаршала Кутузова, можна сказати, що з втратою столиці не була втрачена держава.
Наприкінці 1918 – на початку 1919 років з розрізнених українських військових підрозділів створено боєздатну Українську галицьку армію (УГА). Брак вищого командного складу було ліквідовано завдяки зголошенню до галицького війська вищих офіцерів з колишніх австро-угорської та російської імператорської армій. Фронт було стабілізовано, а Львів – взято в облогу.
22 січня 1919 року ЗУНР об’єдналася з УНР, але значної допомоги від Києва галичани не отримали, бо війська Петлюри зазнавали від Червоної армії поразку за поразкою і швидко відступали на Захід.

На початку 1919 року поляки хоч і посилили свою присутність на протиукраїнському фронті, все одно перебували у доволі скрутному становищі. Адже на той час вони мали збройне протистояння не лише з українцями (причому фронт існував не тільки в Галичині, але й на Волині – проти військ УНР), а й з чехами, німцями, а головне – з Червоною армією.
Великі надії у Польщі покладали на сформовану у Франції 80-тисячну польську армію генерала Галлера, яка повинна була через декілька місяців прибути на батьківщину.

За таких умов наприкінці лютого 1919 року українці розпочали новий наступ на Львів. Причому їм вдалося повністю оточити місто. І в той час, коли УГА була найближче до успіху, до Східної Галичини прибула місія Антанти, очолювана французьким генералом Жозефом Бартелемі. Місія отримала завдання припинити польсько-український конфлікт, переклавши справу державної приналежності Східної Галичини на вирішення Паризької мирної конференції, яка мала невдовзі розпочатися.
Симпатії Антанти загалом та генерала Бартелемі зокрема були повністю на боці Польщі. Показово, що прибувши проїздом до Кракова, мирна місія привезла з собою ешелон зброї та амуніції для польського війська. Тому не дивно, що українській стороні було запропоновано дуже важкі умови перемир’я: українці мали відступити по всьому фронту на лінію Буг-Дністер [Берестечко-Перемишляни-Рогатин-Галич-Калуш], яка отримала назву “лінії Бартелемі”, відмовляючись не лише від вже контрольованого поляками Львова, але й віддаючи Бориславсько-Дрогобицький нафтовий район (хоча обумовлювалось, що половину видобутої тут нафти поляки забов’язані продавати західноукраїнській державі). Фактично, українцям пропонували поступитися третиною кращої території. Натомість місія запевняла, що у випадку згоди західноукраїнського уряду на цей компроміс Антанта визнає ЗУНР і надасть їй допомогу.
Умови миру були на користь Польщі і вимагали реальних поступок лише з українського боку. За тих обставин, коли перемога, здавалося, була вже в руках, враховуючи бойовий настрій армії, укладати такий ганебний мир ніхто не став. Зі свого боку українці запропонували полякам відійти на лінію річки Сян, на що ті, зрозуміло, не погодилися. Переговори завершилися безрезультатно.
Варто відзначити, що за встановлення миру на запропонованих Бартелемі умовах виступав голова Директорії УНР, а отже, номінальний лідер ЗУНР Симон Петлюра. До речі, з ним Антанта взагалі відмовлялася мати справу.
“Галичани за допомогою Омеляновича-Павленка (головнокомандувач УГА. – Авт.), який ніколи не розумівся в державних справах, відкинули ці умови, хоч я попереджав їх про корпус Галлера, що формувався у Франції, - нарікав Петлюра. - Коли б Галицька армія була кинута на Велику Україну, знищено більшовиків і закріплено там владу, тоді по Києву була би прийшла черга на Львів. Тоді ж могли би заняти Східну Галичину”.
Дійсно, командування УГА рішуче заперечувало мир на таких ганебних умовах. А в умовах війни політичне керівництво навряд чи могло не дослуховуватися до думки армійського. Взагалі серед галицьких українців переважала думка, що місія Бартелемі вислана спеціально для стримання їхнього успішного наступу на Львів, здобуття якого вважалося справою кількох тижнів, якщо не днів. Тому позиція ЗУНР зводилася до слів наказу генерала Омеляновича-Павленка до УГА: “...Запропоновано нам демаркаційну лінію, яка являється образою наших найсвятіших почувань, бо на основі цієї лінії Камінка Струмилова, Львів, Дрогобич та від цих місцевостей на Захід великі простори української території мали би стати надалі в руках поляків аж до остаточного вирішення у Парижі... До зброї товариші команданти, старшини, стрільці і козаки! Хай нас розсудить залізо й кров!”
Залізо й кров розв’язали справу не на користь українців. Поляки краще від українців використали перемир’я укладене під час візиту Бартелемі для зміцнення своєї армії. Польські війська відкинули українські від Львова.

Українсько-польські мирні переговори за участю представників Франції та США поновилися наприкінці березня, коли політичному керівництву ЗУНР та командуванню УГА стало зрозуміло: наступ на Львів провалився, а ініціатива на фронті переходить до поляків. А отже, виникло розуміння необхідності укласти мир. Однак і тут делегація ЗУНР не погодилися на умови “лінії Бартелемі” (хоча поляки погоджувалися на деякі незначні поступки), запропонувавши припинити вогонь і залишитися на тих позиціях, що їх займали війська на той момент. Причому, у передостанній день переговорів голова польської делегації граф Александр Скарбек попередив українців: “Коли ж ви тепер не підпишете перемир’я, то за місяць ми матимемо армію Галлера і тоді викинемо вас з Галичини”. Так воно і сталося. Оскільки українці не пристали на пропозиції Антанти, то вона не дуже сердилася на поляків, коли ті використали армію Галлера проти українців, хоча було обумовлено її скерувати виключно на протибільшовицький фронт. Зрештою, українці самі запросили перемир’я, коли в травні поляки з новими силами розпочали наступ, але тоді їм запропонували лише повну капітуляцію.
Таким чином, наприкінці березня 1919 року через непоступливість галицькі українці втратили реальну можливість укласти мир і таким чином зберегти власну державу.

Чи врятувало б визнання Антанти ЗУНР від польської окупації? Показовими тут є польсько-литовські стосунки. В 1920 році поляки захопили Вільно, яке мало для них не менше значення, ніж Львів, проте утрималися від того, щоби повністю окупувати Литву, суверенітет якої визнала Антанта. До речі, співвідношення польсько-литовського населення у Вільно було приблизно таким самим як у Львові – польсько-українського.
“Щоб відібрати у литовців місто, уникаючи французько-британської інтервенції, зорганізовано – шитий білими нитками – бунт “литовсько-білоруської” дивізії проти командування у Варшаві, під гаслом повернення батькіщини, - зазначає польський дослідник Казімєж Подляський. - Польща мала військову можливість продовжити марш генерала Желіговського (командир “повстанців”. – Авт.) аж по Жмудь і завоювати Литву... Цьому однак принципово спротивився маршал Пілсудський, і хвала нашим дідам, що його послухали”.
Литва була частиною Речі Посполитої від моменту її утворення, тож, мабуть, ніхто в Польщі не сумнівався, що вона має знову стати складовою цієї відродженої держави. Та хоча польські військові неодноразово зверталися до Пілсудського: “Веди нас, маршале, на Ковно!” (Каунас – тодішня столиця Литви), на польського лідера більше враження справило визнання суверенітету Литви Антантою. Вірогідно, що так було би і у випадку із ЗУНР.
[Литовці дещо компенсували свої територіальні втрати, анексувавши в Німеччини Мемель (Клайпеду).]

Отже, ЗУНР цілком могла постати на території двох третин Східної Галичини та частини Закарпаття, східні райони якого УГА контролювала до травня 1919 року. А розв’язавши собі руки з поляками, галичани могли зміцнити свої позиції у цьому краю, який поєднював ЗУНР з Європою. Відзначимо, що створена в 1939 році держава Карпатська Україна зі столицею в Хусті мала площу 11 тисяч км кв і населення близько 500 тисяч осіб. Тож приблизно така ж територія могла стати в 1919 році частиною ЗУНР.
Яким чином могли б розвиватися події, якби наприкінці березня 1919 року між ЗУНР та Польщею було укладено мир? У такому разі ліквідовувався західний фронт об’єднаної української держави і основний тягар боротьби переносився на Схід, де війська Директорії безуспішно намагалися стримати більшовицький наступ. Частина Галицької армії (принаймні, один корпус з трьох, бо навряд чи керівництво ЗУНР зняло бо всі війська з польського напрямку, а крім того, частину військ було б кинуто на Закарпаття) переходить на територію УНР для боротьби з більшовиками. Прихід УГА на допомогу армії УНР створив би військову перевагу українців на східному фронті. До того ж, збереження території ЗУНР, хоч і значно обкраєної “лінією Бартелемі”, для української сторони створювало добре зорганізований цивільний тил для військових дій на Сході.
Та найцікавіший момент цього сценарію пов’язаний з заколотом, який вчинив командувач Північної групи військ армії УНР отаман Володимир Оскілко. 29 квітня 1919 року він за рішенням ЦК Української партії самостійників заарештував у Рівному соціалістичний уряд УНР та оголосив про усунення Петлюри з посади Головного отамана армії УНР, проголосивши себе Командиром збройних сил України, а президента ЗУНР Євгена Петрушевича – президентом об’єднаної України. Оскілко також зробив спробу розпочати з поляками мирні переговори. Невідомо, чи існувала домовленість між Оскілком та Петрушевичем щодо перевороту. Здоровий глузд підказує, що існувала, принаймні мінімальна. Інакше для чого б він передавав йому всю повноту влади? Зрештою, Петрушевич відкрито критикував Петлюру, зазначаючи, що Антанта вважає його за більшовика і тому не дасть допомоги, поки він стоїть на чолі УНР.
Хоча заколот підтримала значна кількість військових, Петлюрі все-таки вдалося його нейтралізувати, і 8 травня Оскілко з прихильниками змушений був перейти на польський бік. Та невдовзі декілька українських партій закликали “Високий уряд ЗУНР утворити нову сильну Верховну владу в Україні з єдиним президентом”. Зрозуміло, що в реальних умовах війни з Польщею галицький уряд не був спроможний реально втрутитися в ці події і перебрати на себе загальноукраїнську владу. Проте в разі укладання миру з поляками і переходу частин УГА на територію УНР, очевидно, події розвивалися б інакше. Тоді заколот Оскілка міг би увінчатися успіхом. А уряд ЗУНР спромігся б впровадити кардинальні політико-державні зміни. Зрештою, Директорія УНР тоді була нелегітимною в очах Заходу, а ЗУНР, у випадку перемир’я з поляками, таке визнання отримувала. Крім того, укладання миру убезпечило б українські війська від травневого польського наступу, внаслідок якого поляки розбили не тільки УГА, але й Північну групу військ УНР і захопили в Луцьку і Здолбунові всі військові запаси армії УНР.

Цілком можливо, що об’єднавши таким чином Україну, Петрушевич зміг би краще скористатися ситуацією, ніж Петлюра. До того ж, визнана світовою громадськостю українська держава цілком могла б вписатися в концепцію Антанти про “санітарний кордон” держав, який відгорожував Європу від більшовицької Росії, а, отже, отримати від Заходу так потрібну допомогу.
[Наприкінці 1919 року українські війська зазнали поразки не стільки через військові невдачі, скільки через епідемію тифу, яка зробила недієздатними більше 70% українських солдат. А для подолання епідемії не було медикаментів і жодної можливості їх придбати. Бо Антанта і її союзники навіть відмовлялися пропустити в Україну медикаменти, закуплені урядом УНР у третіх країнах.] За таких умов об’єднані українські війська могли б набагато вдаліше діяти проти Червоної армії.
Тут варто нагадати, що під час Громадянської війни 1918-1920 років більшовики намагалися миритися з деякими новоствореними державами, часто йдучи їм на територіальні поступки. Скажімо, більшовики віддали литовцям захоплений у поляків командармом Тухачевським Вільнюс. Радянський уряд пішов на територіальні поступки і при підписанні миру з Естонією, аби унеможливити дії з її території білогвардійської армії генерала Юденіча. Тож, цілком можливо, що нейтралітет українців у 1919-1920 роках теж було б куплено певними поступками, скажімо, більшовики відступили б Східну Волинь та Поділля (відповідно, теперішні Житомирську, Хмельницьку та Вінницьку області). А, можливо, згідно зі своїм початковим планом, більшовики вдовільнилися б лише Лівобережжям і відступили за Дніпро.
Відтак, маючи на кордоні українську державу, радянське керівництво навряд чи наважилося вчинити такий голодомор, який був в 1933 році. Крім того, наявність української держави втримала б значну частину української інтелігенції від переїзду до УРСР, де вони були знищені внаслідок репресій у 1931-1937 роках. Тож і українське науково-культурне відродження не було б розстріляним...

Чесно кажучи, ми розглянули найоптимальніший для української держави варіант розвитку подій. Можливо, навіть за таких обставин вона б не встояла в конфлікті з більшовиками і розділила б долю закавказьких держав – Грузії, Вірменії та Азербайджану: визнання Антанти не врятувало їх від радянської окупації в 1920-1921 роках. Зрештою, навіть втримавшись у цей період, українська держава напередодні Другої світової війни, мабуть, розділила б долю Чехословаччини, поділеної в 1938-1939 роках між Німеччиною, Угорщиною та Польщею. Або стала б жертвою пакту Молотова-Ріббентропа, як Польща та держави Прибалтики в 1939-1940 роках.
Та в будь-якому часовому проміжку, в будь-якому обкраяному вигляді досвід існування української держави став би великим прецедентом для нації. Адже в такому випадку в українців була б не тільки традиція боротьби за державу, але й досвід державного будівництва, управлінські та політичні набутки. Відтак Україна, навіть ставши частиною СРСР, після його розвалу мала би можливість реально інтегруватися в Європу, як це зробили Польща та Прибалтика, а не залишатися і ментально, і політично російським “близьким зарубіжжям”. Адже у підсумку “український П‘ємонт” – Галичина, не зважаючи на ідеологічну антирадянськість, виявилася не менш радянською за своїми управлінськими моделями, ніж решта України.