Фатальні наслідки наруги над прапором

“У 1919 році жодна зі сторін, яка вела боротьбу в Україні, не мала вирішальної переваги сил, - зазначає Ярослав Грицак. - Загальне співвідошення військових потенціалів у травні 1919 року між більшовиками, поляками, армією УНР, білогвардійцями, загонами отамана Григор’єва й Українською галицькою армією становило 30:21:14:10:8:17”. Причому в цьому переліку не враховані дані про розрізнені повстанські загони, загальна чисельність яких тоді коливалася від близько 20 тисяч до понад 200 тисяч осіб. За таких умов, навіть якщо одна сторона й добивалася вирішальної переваги в силі, то ці успіхи могли нівелюватися тимчасовими союзами між її супротивниками. Скажімо, навесні 1919 року не так червоноармійці, як загони Махна утримували в Україні більшовицький фронт проти білогвардійської Добровольчої армії.
Влітку 1919 року ситуація для більшовиків складалася вкрай несприятливо. З півдня їх тіснили Збройні сили Півдня Росії (російська абревіатура ВСЮР – складалися з Добровольчої, Донської та Кавказької армій), а з заходу – армія УНР, суттєво підсилена підрозділами Української галицької армії, яка після поразки від поляків перейшла Збруч. Тили Червоної армії потерпали від діяльності повстанських загонів. У травні-червні 1919 року проти більшовиків виступили армії отаманів Григор’єва та Махна, які невдовзі об’єдналися в одну під орудою останнього. Причому популярність батька була такою, що червоноармійці переходили на його бік цілими полками.
Загальна чисельність повстанців, за даними білогвардійської розвідки, всередині 1919 року досягла свого піку і становила близько 250 тисяч осіб. Більшість з них неприхильно ставилися як до білих, так і до червоних. Утім, деякі повстанські загони орієнтувалися на Директорію і по суті були ірегулярними частинами армії УНР, що відкривало перед нею додаткові можливості.

У серпні 1919 року з різних боків на Київ сунули: з заходу – війська української армії (у складі двох галицьких корпусів та Запорізького корпусу армії УНР, а також повстанські загони отаманів Зеленого та Ангела), з півдня – ВСЮР: лівим берегом Дніпра наступала білогвардійська армійська група генерала Бредова (в авангарді якої йшов гвардійський корпус генерала фон Штакельберга), а правим – терська пластунська бригада.

Навчений гірким досвідом попередніх домовлянь з червоними, Петлюра, який до того ж позбувся такого соратника як Винниченко, вважав за необхідне укласти угоду з командувачем ВСЮР генералом Антоном Денікіним. Проте генерал, будучи безкомпромісним поборником ідеї єдиної та неподільної Росії, не визнавав УНР і погрожував повісити як зрадників петлюрівських делегатів, якщо вони приїдуть до нього.
Тут варто зазначити, що незважаючи на концепцію єдиної неподільної Росії, білим арміям часто доводилося домовлятися з тими, хто цю ідею заперечував. Так, скажімо командувач Північно-Західної білогвардійської армії, яка влітку-восени 1919 року мало не захопила Петроград, генерал Ніколай Юденіч співдіяв з естонцями, хоча щиро вважав, що Ревель (тепер Таллін) може бути лишень центром Естляндської губернії Російської імперії.
“Єдінонеделімщіки” хоча й не були такими вправними політичними діячами як Лєнін і компанія, все ж не були й політичними романтиками, які не вміли рахуватися з політичними реаліями. Радше треба сказати, що реалії примушували їх зважати на об’єктивний стан речей і йти на вимушені компроміси. Просто їм необхідно було переконати, що вони мають справу з силою, з якою принаймні на певному етапі треба йти на компроміс. Так, обставини змусили їх в 1918 році дружити з німцями, з якими білі генерали воювали в 1914-1917 роках. До речі, в 1918-1919 роках в складі Добровольчої армії певний час воювала польська бригада, хоча очевидно, що поляки не поділяли ідею єдиної та неподільної Росії набагато послідовніше, ніж українці.
Білий рух, з одного боку, не був аж надто монолітним, з іншого – дуже чутливо реагував на будь-які зміни. І в залежності від ситуації гору брала та чи інша партія. Зрештою, серед білого офіцерства було достатньо тих, хто пройшов через армії УНР та гетьманської держави і з розумінням ставився до українського руху. Тут варто відзначити одного з найближчих соратників Петлюри, який разом з ним створював Гайдамацький кіш Слобідської України – генерала Василя Кирея: після повалення гетьманату він перейшов до Добровольчої армії, проте не зрікся українства. Тож прихильники українсько-білогвардійської згоди були з обидвох боків. [До українського руху цілком прихильно ставився творець та перший командувач Добровольчої армії генерал Лавр Корнілов, який, будучи головнокомандувачем російської армії, влітку 1917 року сам ініціював українізацію 34-го корпусу. І очевидно, якби не його загибель в квітні 1918 року, українсько-білогвардійські стосунки могли скластися цілком інакше.] Хоча в таборі ВСЮР вони не відігравали на той момент провідної ролі.

26 серпня в районі Білої Церкви відбулася перша зустріч українських та білогвардійських військ. Командувач українських військ, що наступали на Київ, галицький генерал Антін Кравс зробив запит до головнокомандувача УГА генерала Мирона Тарнавського про дозвіл послати делегацію на переговори з денікінцями, щоб не вийшло так, начебто галичани за спиною Головного отамана ведуть сепаратні переговори з ВСЮР. Це загрожувало негативними наслідками, позаяк відносини між Головним отаманом Петлюрою і диктатором ЗУНР Петрушевичем були доволі напруженими.
[Через те, що на Київ наступали саме галицькі війська, їхній командувач не наважувався самочинно приймати важливі рішення, а з будь-якого більш-менш поважного приводу звертався до головного командування УГА, яке в свою чергу все узгоджувало зі Ставкою Головного отамана. Так робилося, щоб не ускладнювати й без того погані стосунки Петлюри та Петрушевича. Через це українські війська втратили два дні, які стали вирішальними у підсумку.]
Результати переговорів були незадовільними для українців перш за все тому, що не вдалося домовитися про початок загального переговорного процесу.
Проте до збройного конфлікту також не дійшло. Хоча війська УНР залишали Білу Церкву та відходили на північ, але й підрозділи ВСЮР теж зупинили подальше просування. Ставало зрозуміло, що обидві сторони не прагнуть відкритого конфлікту, але й сідати за стіл переговорів з Петлюрою Денікін не хотів. За таких умов обидвом сторонам залишалося змагатись, хто першим візьме Київ і взагалі доб’ється більших успіхів, аби диктувати свої умови іншій стороні.

Після запеклих боїв з червоними увечері 30 серпня підрозділи УГА увійшли до Києва. В цей момент командир Запорізького корпусу полковник Володимир Сальський зробив свою першу помилку: він не переправився на лівий берег Дніпра, не захопив Дарницю і Бориспіль, де вже були загони отамана Зеленого. Внаслідок ці два населені пункти, що відкривали шлях на Київ з лівого берега, було захоплено силами одного білогвардійського полку. Запорізька дивізія, замість забезпечити оборону Києва зі східного напряму, отаборилася в районі Василькова та почала готуватися до параду з нагоди визволення столиці. У свою чергу галицька бригада, що вийшла на Дніпро, не просувалася далі, оскільки вважала, що на лівому березі вже запорожці. Таким чином, вранці 31 серпня денікінці змогли без перешкод переправитися через Дніпро та увійти до Києва, закріпившись у Печерському районі міста.
Знаючи неприязнь білих до петлюрівців, Кравс визначив склад делегації для переговорів, не залучивши до неї наддніпрянця полковника Сальського. Останній не приховував образи і генералові довелося йому довго пояснювати, що зараз не до особистих амбіцій – треба домовитися будь-якою ціною. Тоді Сальський попросив Кравса дозволити пройти його козакам Хрещатиком. Генерал дозволив і це була фатальна помилка.

Вдень 31 серпня у розташованій на Хрещатику Київській міській думі зустрілися український та російський генерали – австрієць Антін Кравс (Краус) та прибалтійський німець барон Максимілан фон Штакельберг. Переговори між ними пройшли вдало: було владнано непорозуміння, що виникли між галичанами і білогвардійцями, досягнуто домовленості про розташування військ обох армій у місті, а також вирішено, що подальші переговори Кравс вестиме з Бредовим. На балконі Думи на прохання Штакельберга поруч з українським прапором було вивішено російський триколор. Кравс погодився на це, щоби заспокоїти російське населення міста. Та головне, це підтверджувало вже поширені в місті чутки про те, що українці та росіяни – союзники в боротьбі проти більшовиків. Перед цим фактом Бредову і Денікіну встояти було важко, і саме цього хотів досягти Петлюра. Між галицькими стрільцями та денікінцями встановилися достатньо нейтральні стосунки (за деякими свідченнями доходило навіть до братання).

Проте невдовзі на Хрещатику з’явився Сальський на чолі підрозділу з Полку чорних запорожців. Вони зірвали російський прапор та кинули під копита коня полковника. Цей інцидент повністю змінив ситуацію в місті та нівелював всі домовленності, досягнуті Кравсом та Штакельбергом. Почалася стрілянина. Денікінці роззброювали галичан, використовуючи свою чисельну переваги і те, що стрільці виконували наказ “не стріляти”. В такій ситуації Бредов змусив Кравса залишити Київ. Для подальших переговорів ситуація склалася несприятлива і вони зайшли в глухий кут. Більше того, натхенні успіхом у захопленні Києва денікінці за два тижні розпочали проти УНР бойові дії.

Очевидно, що у 1919 році був момент, коли українська справа могла набути іншого розвитку. Звичайно, цього не сталося перш за все через позицію головнокомандувача Збройних сил Півдня Росії Антона Денікіна. Проте ситуативний союз з білим рухом не відбувся не тільки тому, що не збігалися політичні платформи українського та білогвардійського рухів, а й через необдумані вчинки декількох людей.
Цікаво, що низка біфуркаційних моментів у підсумку звелася буквально у два дні та однієї взагалі-то другорядної постаті. Саме два вчинки полковника Сальського – не забезпечений на лівому березі Дніпра плацдарм і не взяті під охорону мости через Дніпро, а також інцидент з російським прапором – значною мірою визначили подальший перебіг подій.

Як би могли розвиватися події у випадку, коли б українці взяли Дарницю та мости, що унеможливило б для денікінців вступ до Києва? Цілком вірогідно, що білі спробували б вибити українців з “матери городов русских”. За умов, якби війна почалася в час, коли Київ контролювався українцями, вони б мали набагато кращі передумови для конфлікту з білогвардійцями. Зрештою, багаті трофеї взяті в більшовиків при захопленні міста (які Кравс змушений був залишити денікінцям) в такому разі дозволили б українським військам чинити серйозний опір.
Однак не менш вірогідно, що успіхи українців примусили б білогвардійців до переговорів та, принаймні, досягнення нейтралітету між УНР та ВСЮР. І те, як розвивалися події до інциденту з прапором, дають підстави так вважати. Отже, якби не самодурство полковника Сальського, то цілком можливо склався б союз, хай навіть тимчасовий, який би забезпечив ВСЮР нейтральний лівий фланг. Відтак білогвардійські сили, які були задіяні проти українців, можна було б перекинути або на боротьбу з махновцями, які створили серйозні проблеми в денікінському тилу, або на московський напрямок. За таких умов добровольці, підсилені додатковими підрозділами, змогли б у вирішальних боях під Лівнами та Кромами отримати перемогу та продовжити наступ на Москву. До речі, у дні найбільших успіхів денікінського наступу Ленін і Дзержинський готували партію більшовиків до відходу в подпілля...

Головна проблема в створенні на цьому матеріалі альтернативної моделі полягає в тому, що за умов перемоги Денікіна рано чи пізно почався б конфлікт (найімовірніше, збройний) між УНР та білою Росією. Він видається так само неминучим, як і конфлікт з Росією червоною, адже ватажки білого руху не визнавали за колишніми провінціями Російської імперії права на самовизначення (натомість більшовики його визнавали, хоча тільки на словах). Його масштаби та наслідки залежали б від того, наскільки нищівною була б поразка Раднаркому, а також наскільки зуміла б скористатися ситуацією Директорія для посилення свого становища.
[Загалом перспективи білої Росії видаються доволі невизначеними, адже білогвардійці сповідували концепцію “нєпрєдрєшенчества” – мовляв, після повалення влади більшовиків подальшу долю Росії вирішать Установчі збори. Втім вони навряд чи допустили б до цих Зборів своїх головних супротивників.]

До речі, ту ситуацію, яку не використали денікінці, використали більшовики, які фактично уклали перемир’я з українцями на фронті в районі Коростеня та перекинули частини з цього напряму проти “добровольців”. І невдовзі під Лівнами та Кромами ударні дивізії Добровольчої армії були зупинені значною мірою завдяки силам, знятим з українського напряму...

У 1920 році новий командувач ВСЮР генерал Пьотр Врангель шукав контакту з петлюрівцями і навіть сформував у себе Український комітет на чолі з генералом Василем Киреєм, який до того ж відповідав за переговори з урядом УНР та українськими повстанськими загонами. Значною мірою саме завдяки зусиллям Кирея було досягнуто домовленості про спільні протибільшовицькі дії.
Зауважимо, що переконаний монархіст Врангель куди більш “творчо” осмислював гасло єдиної неподільної Росії, ніж ліберал Денікін. У твердолобості та негнучкості тлумачення “єдінонєдєлімства” він вбачав чи не головну причину поразки білого руху. “Дрались и с украинцами, и с Грузией и с Азербайджаном, и лишь немного не хватило, чтобы начать драться с казаками, - осмислював він причини поразки, готуючись до нової кампанії в Криму. - В итоге, провозгласив единую, великую и неделимую Россию, пришли к тому, что разъединили все антибольшевистские русские силы.”
Щоправда, генерал Врангель перебрав на себе командування Збройними силами Півдня Росії, коли під його контролем залишався тільки Крим, а можливість переламати перебіг подій, як він сам оцінював ситуацію, була один до ста.

Реально російські “єдінонєдєлімщикі” та українські самостійники об’єдналися восени 1920 року на польсько-радянському фронті. Тоді разом з частинами армії УНР(близько 25 тисяч осіб) в районі Могиліва-Подільського проти більшовиків діяли білогвардійської підрозділи генерала Бориса Перемикіна та загін донських козаків – усього до 5 тисяч осіб. [Здебільшого це були рештки Північно-Західної армії Юденіча, які вирішили вести боротьбу проти більшовиків разом з поляками та українцями.] Вони продовжували воювати навіть коли Польща уклала перемир’я. Проте 10 листопада червона кіннота змусила їх відійти за Збруч. А через п’ять днів розпочала евакуацію з Криму армія Врангеля...

* * *

Порівняємо те, що від початку мали більшовики, з тим, що мала Центральна Рада. Показово, що Лєнін, не маючи й половини тих передумов, якими володіли лідери УЦР, зумів повернути ситуацію на свою користь. Що початково мав лідер більшовиків? Адже приїхавши після Лютневої революції з-за кордону, де пробув довший час, він не мав вирішального впливу не лишень на загальний перебіг подій в країні, але й навіть на власну партію, яка на той момент була аж ніяк не найвпливовішою в Росії. Тому, коли він у червні 1917 року на Першому всеросійському з’їзді рад у відповідь на твердження голови Петроградської ради Ніколая Чхеїдзе, що в цей час жодна партія не може повністю взяти владу в свої руки, сказав своє знамените “Є така партія!” – всі сміялися. Проте за короткий час він спочатку зумів переконати власний партактив у необхідності збройного захоплення влади, а потім взагалі спромігся побудувати політичну ситуацію “під себе” та довести своє твердження.
Взагалі-то, більшовики найбільш «творчо» підходили до справи: треба було – укладали угоду з Махном і навіть нагороджували його орденом Червоного прапора, треба – проголошували батьку поза законом. Однак перемогли вони не стільки завдяки власним талантам, скільки завдяки політичній слабкості й недолугості своїх супротивників.