Спомини доньки Івана Франка є зокрема тим цінні й вартісні, що вони написані, сказати б — з такої найближчої віддалі, на якій може бути лише рідна дитина до рідного батька й до цілого батькового оточення.
З цілої найближчої родини поета лише єдина донька могла сповнити цей обов'язок супроти свого великого батька. Дружина Франка (з роду — Хорунжинська) і найстарший син Андрій — померли (Андрій помер ще за життя батька). Наймолодшого сина, Петра, замордували большевики під час 2-ої світової війни. Середущий, син, Тарас, перебуває в СССР.
В одному листі пані Ключко пише: «Я старалася задокументувати факти з життя мого батька і його, цілої родини без фальшу й прикрашування, без замовчувань або переіначувань, що нараз приходилоса мені робити з великим болем у серці». І в іншому місці цього ж листа: «Властиво писати спомини ніколи не хотіла. Чому? — Дуже просто. Я рішила, що писати, так, як батько, не зумію, а писати, нездарно — і без мене досить цього пишуть інші. Але за спонукою мого чоловіка я стала їх писати, ще в Карпатській Україні. Я писала так, як знала. І немов узявши клубочок за його початок, — той клубочок усе розмотувався й розмотувався: нараз ішла нитка рівненька, другий раз поморщена, а іншим разом помотана, — і так до кінця. Властиво кінця немає, бо як довго людина живе, — завжди згадує. І чим дальше — тим яскравіше, немов вогники, вискакують у пам'яті нові факти, сцени, обличчя... Але ці спомини мене не задовольняли й завжди з'являлася спонука: мушу написати, бо те, що я знаю, не знає ніхто. І я взялася знову спомини писати, поширювати, доповнювати» (…)
«Можливо, ці спомини занадто суб'єктивні, занадто багато мого власного «я», але це спомини мої, як я їх переживала й переживаю, згадуючи минуле».
 

Р. МАЛАЩУК