«Уважаю своїм обов'язком написати спомини про великого сина України, письменника, поета й ученого д-ра Івана Франка — мого батька.
До цього спонукує мене не тільки любов, і пошана доньки до батька, але прямо почуваю обов'язок вияснити й представити факти так, як вони були, в правдивому світлі, бо багато з написаного про нього зовсім незгідне з правдою, багато перекрученого, видуманого.

Євген Маланюк писав мені: «Ви мусите їх (спомини) написати, бо це Ваш обов'язок, і тільки Ви з цілої родини, по великій людині — можете це виконати».
Властиво свої спомини я вже була написала в Карпатській Україні в 1935 році, але переглянувши і прочитавши їх тепер, я рішила ці спомини поширити, дещо додати, дещо доповнити (…)

…Мама цікавилася різними видавництвами започаткованими татом, допомагала їм матеріяльно і її ім'я видніло не раз в журналі «Життя і Слово», також як перекладача з французької мови. Мама часто їздила до Києва, була зв'язковим між галицькими і наддніпрянськими українцями, перевозила нелегальну літературу і не раз наражалась на переслідування російської поліції.
Та перенесена з цілком іншого середовища, з дворянської родини, виросла в достатках і вигодах, вихована в «Інституті благородних дівиць» — мимо найліпшої волі і бажання з її сторони, лиш на короткий час змогла боротися з тим неумолимим горем, що насувалось на неї, а заразом на нас всіх. Виснажена породами дітей, неспаними ночами, непосильною працею починає підупадати на здоров'ю. Мама дістає початки туберкульози, а вибухи крови, що слідують один по однім, підкошують і так тендітне її здоров'я. Страшна, не до вилікування хвороба найстаршого сина підриває її душевний стан. А ще до того матеріяльний стан родини не був зовсім блискучий. Тато, мимо укінченого університету, мимо докторату, мимо надзвичайних здібностей і працьовитості, не мав змоги здобути собі відповідного становища. Безнастанні гості, безплатні столовники, і відвідини численної родини, що не тільки гостювали, але ніколи не від'їжджали до дому без гостинців, а то й грошевих допомог, зменшували й так невеликі татові доходи. Мама не хотіла рухати зложених в банку грошей, бо знала, що це одинока її та її родини забезпека (…)

…Та надійшли події, що скорим темпом приспішили катастрофу цілої родини.
У тому часі, в 1894 р. приїжджає до Львова Михайло Грушевський. Як людина чужа і невідома ще тоді на галицькому ґрунті, він звернувся до тата за піддержкою. Тато ввів його в круг галицької інтелігенції, зазнайомлював його з новими і йому чужими обставинами і здалося, що ці два мужі, злучені щирою приязню, будуть іти вкупі, збагачувати своєю працею кожний у своїй ділянці, — рідний край. Та так не сталося, бо ця приязнь, здавалося така ідеальна, мала тяжкі наслідки в дальшому житті мого тата. Тато, натура наскрізь благородна і добра, радо простягнув приятельську руку до незнаного і незначного ще тоді чоловіка, рекомендованого йому київськими громадянами, старався дати Грушевському моральну опору і поміг йому зайняти відповідне місце в Науковому Товаристві ім. Т. Шевченка. Та Грушевський дуже скоро зорієнтувався в положенню. Він побачив, що тато мав дуже багато противників, а то найбільше серед провідних верств, перед якими не вмів і не хотів клонити голови.
Грушевський жениться з донькою священика, що дає йому зв'язки і плечі, дістає професуру історії на Львівськім університеті і захоплює керівне місце в Наук. Тов. ім. Шевченка.
Мама, керуючись внутрішньою інтуїцією, — не злюбила Грушевського. Вона пізнала, що під покришкою ввічливости, скромности і запобігливости скривається егоїстична натура, і якась інстинктовна ненависть огорнула її душу до цеї людини. Мама остерігала тата перед ним, але тато — сам скромний і шляхетний — не давав віри маминим осторогам, а й не раз за це на неї сердився.
Грушевський почувши, що тато носиться з пляном будувати хату, рішив зробити це саме. Якраз тоді були на продаж три парцелі при вул. Понінського, біля «Стрийського парку» і він, як людина заможня — купив велику парцелю, де крім великого дому, було місце на просторий город. Тато купив маленьку сусідню. Третя парцеля — велика — лишилася непродана. Власник намовляв купити її, та тато побоявся; потім купив її купець Увєра.
Мама продала свої цінні папери, і за ці гроші побудовано віллю при вул. Понінського, тепер Франка ч. 4. На оплату землі під хату тато затягнув позичку-гіпотеку на 5 тисяч. Ту гіпотеку докінчив сплачувати брат Тарас, по смерти тата. Будовою хати завідувала мама, але будова, на жаль, не велася так, як того мама і тато собі бажали. Плян зробив інженер, але саму будову перебрав підприємець, який хотів на будові добре заробити. Замість доброго матеріалу, постачав матер іял поганий, де міг, — крав і ошукував. Мама, бачачи це все — приходила до дому сильно подражнена і знесилена вічними торгами і сварками з нечесним майстром. Все ж таки хату побудовано, викінчено і на посвячення хати зійшлися до нас татові приятелі і знайомі. Пили тости, було весело і приємно. Тато був веселий і щасливий, бо ж власна хата дає людині стабільність і скріплює її самопочуття. Ця гостина залишилася пам'ятною і для нас, дітей, бо властиво, це була послідна таки гостина у нас, де зійшлося більше товариство, сиділи за багато і гарно накритим столом, велися веселі гутірки.
Наступного дня ми перевезлися до нашої хати. Це була така радісна хвиля для нашої родини! Тато з моїми братами помагали переносити меблі і речі, було багато веселості, жартів і сміху. З особливою увагою тато відносився до скринь з книжками, що були надзвичайно тяжкі. Ті скрині заносили робітники до одної з кімнат, що пізніше сталася татовою бібліотекою. По перенесенні всіх меблів і речей тато запросив робітників на почастунок, а по їхньому відході ми всі взялися розставляти меблі і приводити все до порядку.
Коли тато замкнув вхідні, тяжкі, дубові двері, обернувся до мами, поцілував її і сказав: «Ну, мама, ми тепер у власній хаті».
Здавалося, що коли сповниться татова мрія — мати свою власну хату, то й життя наше в тім маленькім раю стане легше, відрадніше, — щасливе. Та так не було. Тато — натура наскрізь ідеалістична, скромна і некористолюбива, а до цього горда — не вмів і не хотів добиватися корисного місця. По невдачах, які стрінули його на політичному ґрунті, і по відкиненні його кандидатури на професора, — відсунувся від публічного життя і посвятився виключно літературній праці. Та цей заробіток був тяжкий і поганоплатний. Татові приходилось робити цілими ночами коректу, а несумлінні видавці його творів (Хойнацький) крайнє нерадо виплачували скупий гонорар. Але тато не піддавався, і всі ці життєві труднощі не могли зломити його здорової веселої вдачі.
Як дитина села, від дитинства привиклий до дуже скромного життя — він задовольнявся малим. Радіючи власною хатою, він находив бажаний відпочинок, уліпшуючи, прикрашуючи хату. Кругом хати насадив яблуні, груші і вишні, а попри стежки — корчі порічок, аґресту та малин. Перед вікнами я дістала місце на цвітник і весною, коли все зазеленіло і зацвіло, — це був справжній малий рай.
У кімнаті, куди позношувано книжки, тато — замість невигідних шаф — казав поставити полиці від підлоги до стелі і поволі ці полиці заповнювалися книжками. Тато був щасливий і задоволений, коли міг додати до своєї бібліотеки ще і ще одну книжку. З часом ця бібліотека виросла до поважного числа — 10,000 томів. Між ними находилися дуже цінні книги і рукописи, які тато припадком находив по приходствах, між запорошеними шпарґалами, в Церквах і у священиків, в забутих кутах антикварень.
Як і давніше, проводячи ночі при виснажуючій праці коректури своїх і не своїх творів
— він невпинно працював над своїми власними творами.
Тато любив ходити по кімнаті, — особливо, коли компонував свої твори, — мугикаючи тихенько або підспівуючи, добирав ритму чи риму до поезій. Часто вечором, коли ми всі зійшлися до дому, до їдальні, — він приносив тільки що написаний твір і читав нам його. Ми слухали з захопленням, не зовсім ще собі здаючи справу, що це тато сам тільки що написав. Також тато любив співати. Знав багато народніх пісень, а деколи любив співати жидівські пісні, на веселі або сумні мелодії.
Мимо своєї праці тато не занедбував слідкувати за нашими поступами в школі так як давніше, хоч тепер ми були більш самостійні й у потребі помагали один одному. Таким помічником був звичайно брат Андрій, бо хоча він і терпів тяжку недугу, — мав надзвичайну пам'ять і великий засіб знання.
Наша хата — це була вілля на 7 кімнат. 5 внизу, на високому партері, а дві на першому поверсі. З головного входу через великий передпокій — прямо був вхід до бібліотеки тата, на право велика кімната призначена на вітальню. Цю кімнату батьки ніколи не змогли умеблювати так як слід і кімната була майже пуста: стояв тата письмовий стіл, канапа, на стінах кілька образів. Один — Труша «Вид на Дніпро», другий — його ж «Жнива». Пізніше приміщено тут портрет тата, виконаний мало відомим, але талановитим малярем Панкевичем: Тато сидить за своїм столом і пише, голова похилена над папером, як звичайно праве плече вище лівого, чоло повне задуми. Маєш враження, що стоїш перед ним живим і чекаєш, що ось підніме голову, погляне, ласкаво заговорить. На столі повний безпорядок: багато паперів, книжок. Цей портрет вивіз мій брат Петро в Наддніпрянську Україну, де він безслідно пропав.
Пізніше тато купив ще два образки: головки жіночі. Ці образки (хоча це був дарунок тата для мене), а також тата особисті меблі: письмовий стіл і крісло — по його смерті забрало Тов. ім. Шевченка до музею Франка.
Дальші кімнати — це була їдальня, дуже скромно влаштована, властиво це був великий стіл по середині кімнати і крісла. Ще дальше були спальні: тата й Андрія, моя і мами. Тарас і Петро мали свої кімнати на першому поверсі. Ми, діти, вели чисто спартанський спосіб життя. В дуже скромно влаштованих кімнатах (можна сказати — не влаштованих) стояли залізні ліжка з солом'яними сінниками, столи, шафи — це все. Тільки мамина і моя спальня була багата: тут стояли меблі вивезені мамою з Києва, кілька образів, килими (…)

…Тим часом мамине здоров'я стало що раз більше підупадати. Хоча небезпека туберкульози пройшла, мама все була слабосила і тендітна. Непосильна праця вдома, ношення харчових продуктів з міста виснажували її фізичні сили. Став помітний розстрій її душевної системи. Втрата всіх її грошей, що пішли на будову хати, вибила з-під її ніг останню опору. Зарібок тата все був малий, все в хаті була недостача, вічна журба і гризота: що буде завтра? — все це розхитувало а так слабі її нерви. Хата — на вигляд гарна і вигідна, — як показалося пізніше була збудована по-партацьки. Комини були поставлені зле, і як тільки ми зачали топити — всі печі зачинали курити і хата наповнялася їдким димом. Ми мусіли гасити вогонь і сидіти в нетоплених зимних кімнатах. Ще найліпшою з тих кімнат була їдальня. Тут ще сяк-так можна було нагріти і звичайно, взимі ми всі там приміщувалися, гріючись коло печі. Велика кімната, де тато писав і наші спальні майже ніколи не нагрівалися. Тато сидів у кімнаті обтуливши ноги коцом, і писав доти, поки не заклякли від зимна пальці.
Тоді він кидав перо, і приходив до середньої (кімнати, до нас, гріти померзлі руки (…)