…Татовий заробіток вистарчав лише на найпотрібніше; мамина одіж, привезена з Києва, зношувалася, на віднову не було засобів. Мама, звикла змолоду на достаток — не вміла в скромних обставинах бути ощадною. Без застанови віддавала послідні гроші, н. пр. на гостини і дарунки гостям, що приїжджали у відвідини. Раз якось мама поїхала до Києва, до родини і певно робила там родині докори і закиди, бо приїхавши до дому ще більш подратована, заявила татові: «Я з усіми розсварилася».
Все ж таки її поїздка мала цей наслідок, що українська громада в Києві стала висилати місячно по 100 рублів. Тато придбавши працю постійного співробітника Літ. Наук. Віснику, діставав 200 корон і ця маленька сума при ощаднім господарюванні могла б зовсім для нас вистачати.
Але мама не була ні доброю господинею, ні ощадною.
Ми діти цих недостач зовсім не замічали. Школа, книжки і спорт, займали і виповняли наші бажання й стремління. Нам було байдуже, що приходилося роками ходити в стареньких убраннях, дуже часто в подертих черевиках, ми не заздрили на гарні вбрання інших дітей в школі, ми привикли до скромности і це, що мали, — вповні нас задовольняло.
Але тато, хоч все лагідно успокоював і потішав маму при її постійних нападах, — ходив зажурений, голова його і плечі похилилися, він майже ввесь час проводив на писанні в своїй кімнаті, а вечером ішов до «Віденської кав'ярні», де стрічався із своїми приятелями та перечитував там маси газет. Він почав що раз більше відчувати тягар непосильної боротьби і рішився іти виключно за своїм покликанням: пером служити свому народові.
Відкидає пропозицію університету в Софії, в Болгарії, обняти катедру професора слав'янської літератури, яку колись займав Драгоманів. Він свято почував, що його місце серед його народу і всю свою працю хотів посвятити виключно йому (…)

…Тато — за старанням українських діячів у Харкові — дістав іменування на почесного професора Харківського університету. Але це іменування не зробило на него надзвичайного враження. Він це приняв як належний трибут від харків'ян, які поважали його більше, як львов'яни — його ближчі земляки.
Тим часом Грушевський, закріпившись на катедрі професора історії на Львівськім університеті, — добився того, що його вибрали головою Наукового Тов. ім. Т. Шевченка; і його сила і вплив зміцнюються і зростають. Заздрісний на татову славу і авторитет серед громадянства, старається відсовувати його на підрядне місце.
Пам'ятаю добре, як тато сердився, що Грушевський накидував йому роблення коректи, не тільки татової власної, а своєї і навіть чужої, як закидував його цею підрядною працею, яку могло робити двадцять інших. Робив це, щоб здеґрадувати його на звичайного коректора; а ще й до того татовим обов'язком було самому відносити зроблену коректу до друкарні.
Тато кожного ранку заходив до Грушевського до його дому на наради в справі видань. Повертався звідти подражнений, пригноблений і мовчазний. Рідко коли він звірявся перед нами з причиною свого тяжкого настрою. Грушевський відносився до тата нетактовно, помітував ним, накидував йому свою волю, нетактовно підкреслюючи, що тато є йому підвладним. Татова горда і вільна вдача не переносила накидування чужої волі і підвладності. Тато глибоко обурювався і терпів.
Грушевський сам людина пересічна, як професор мав на своїх викладах пересічно трьох студентів. Викладав тихо, заїкуючись, нецікаво (свідком я сама).
Одного дня тато, повернувшися від Грушевського, — заявив мамі, що Грушевський запропонував йому їхати разом з ним до Італії. Ми всі зраділи, бо це була добра нагода для тата оглянути старовинні пам'ятки Італії, що побачити їх, тато не раз виявляв бажання. Відвідини Італії завжди були мрією мистців, малярів, співаків, учених, письменників. Багато найславніших мистців Европи черпали натхнення для своїх найвидатніших творів чи то в старовинних пам'ятниках римської імперії, чи то в неоціненних творах італійської культури. Тато був радий збагатити і поширити свій світогляд, побувавши в Італії.
І справді скоро потім вони виїхали. З дороги тато присилав нам картки з краєвидами, з захопленням описуючи красу Італії і все, що мав нагоду бачити. Головною ціллю їхньої подорожі був Рим, Неаполь, Міляно, Венеція. Тато мав нагоду оглядати знамениті твори колишньої могучої римської імперії, твори найбільших мистців світа: Михайла Ангела, Леонардо да Вінче, Рафаеля і ін., маєстатичні з білого карарійського мармуру тесані статуї, плоскорізьби, величаві будови, церкви, театри і ін. Надзвичайне враження зробила на тата статуя Мойсея, твір незрівнаного майства — Михайла Ангела. Тато довго вдивлявся в цю горду могучу постать, в розумне суворе лице, високе надхненне чоло під кучерями волосся, що немов два роги стреміли вгору. Це був провідник поневоленого єгипетськими жорстокими володарями народу. Його покликав Бог — промовивши до него з горіючого корча — до сповнення великого завдання: вивести Свій народ з єгипетської неволі. 40 літ блукав Мойсей з своїм народом по пустині, 40 літ учив, картав, піднимав знесилених, додавав їм відваги, заставляв їх іти вперед, все вперед і довів їх до границі обітованої землі. А що він сам попав в сумнів, що Боже призначення не сповниться: що він не доведе свого народу до цілі, бо народ привиклий до неволі не має сили, не здібний до героїчніх поривів, занадто бо в його душу вкорінився невільничий дух, — за його сумнів, за його вагання Мойсей понесе тяжку кару — йому не буде суджено ввійти до обітованої Святої Землі. Ця історія великого мужа, що стояв перед ним, мов живий, витесаний з благородного каменя незрівнаним майстром, — інспірувала тата до написання не менш величного твору — поеми «Мойсей».
З поїздки привіз тато альбоми з репродукцій визначних малярів, прекрасні венецькі мозаїки і великий образ статуї Мойсея. Цей образ зараз же примістив у себе в спальні на стіні.
Але радість у цій поїздці затьмарювала поведінка Михайла Грушевського і тато навіть висловив жаль, що взагалі з ним поїхав. Грушевський виявив свою скупу і дрібничкову вдачу аж надто. Тато мав дуже скромні кошти і мусів обмежитися на найскромнішу подорож: ваґон 3-тої кляси, скромний готель, скромна їжа. Грушевський не відмовив собі всіх вигод в подорожі: їхав спальним вагоном 2-гої кляси, замешкав в дорогім готелю — на кожному кроці підкреслював цю маєткову різницю, що дуже прикро вразило тата, і він приїхав здеґустований, а правдива радість з цієї подорожі пропала (…)

…Лихо наближалось.
Грушевський, діставши професуру на університеті й ставши головою Наукового Товариства ім. Шевченка, починав здобувати щораз то більший вплив в українському громадянстві. З тайного й пониженого суперника стає одвертим ворогом тата. Для того, щоб вибити ґрунт з-під ніг тата остаточно, він настоює на тому, щоб перенести «Літ. Наук. Вісник» і його редакцію до Києва (1907 року), а тим самим відбирає татові й той останній тяжко запрацьований кусок хліба. На запитання, що тато тепер буде робити, з чого сам буде жити й удержувати родину — Грушевський цинічно відповідає: «Можете перенестися до Києва». Мало того, він на засіданні Управи Тов. ім. Шевченка заявляє: «Ми вже досить дали Франкові, йому більше нічого не належиться» і жадає, щоб його зовсім усунути від співпраці у «Віснику» й виданнях товариства.
Цей удар мов громом вразив тата. Він прийшов з засідання цілком зломаний. Цілу ніч не спав, ходив з кімнати до кімнати й сам до себе говорив. Я збудилася, почувши неспокійні кроки, і почула, як тато, раз-у-раз повторяв: «Це Грушевський винен, це Грушевський винен, це Грушевський винен», — так усе по три рази цілу ніч. Наступними днями почалась тяжка хвороба, що заатакувала його мозок, спаралізувала руки. Із здорової людини впродовж кількох днів тато став немічним, частинно душевно хворим.
Отак злобна й заздрісна людина не завагалася нищити великого чоловіка, вірного сина України, найчистішого характеру, аристократа своїм життям і духом.
Намагання Грушевського вдалися, бо, придбавши собі в Наук. Товаристві ім. Шевченка своїх сторонників, міг легко виштовхнути Ів. Франка з Товариства, бо ніхто тоді не знайшовся, хто б його вчинок осудив і став в обороні покривдженого, окраденого.
Тато почав діставати галюцінації, йому причувалися голоси його померлих приятелів (особливо недавно померлого Доманицького), він вів з ними спори й розмови. Руки, що були в процесі паралічу сильно його боліли, йому здавалося, що духи висилають різні відомості в простір і сильними дротами передають їх йому, йому здавалося, що ці дроти входять у його пальці, викручують йому руки, мучать його. Він нам усе це розказував, а коли ми хотіли його заспокоїти, перечили йому й запевняли, що ні духів ні дротів немає, він сердився на нас. Вкінці ми стали вдавати, що ми й справді бачимо дроти й чуємо голоси, його стан погіршувався й він безсило лежав на ліжку.
Прийшли лікарі й ствердили, що татова хвороба — це прогресивний параліч, зумовлений сильним нервовим потрясенням. Тата вислали до Ліпіку, на кошт НТШ на лікування, але стан здоров'я тата там тільки погіршився. Незабаром ми одержали телеграму, що тато в безнадійному стані й просять по нього приїхати. Поїхав брат Тарас, привіз тата додому, а опісля приміщено його у водолікувальній санаторії недалеко від нас — на Софіївці. Ми ходили часто відвідувати тата, я звичайно, повертаючись зі школи. Тато лежав на ліжку, або сидів загорнений у коц у вигідному кріслі, його обличчя, змінене хворобою, було бліде, очі ще більше сумні. Жалівся на болі в руках і просив мене їх випростовувати. Коли мої намагання не давали висліду, він нарікав, що це роблять духи. Мені важко було дивитись на його страждання, і я старалася зайняти його іншими справами, звернути його увагу в інший бік. Я оповідала йому про мої шкільні справи, про науку, товаришок, учителів. Зацікавлений моїми оповіданнями, заспокоювався на хвилину, але потім сумно заявляв: «Ну, я тепер відпочину, а ти йди додому». З тяжким болем у серці я відходила й бігла додому вуличками, за сльозами й дороги не бачачи.
У постійній журбі за тата нам проходив час сумно й безрадісно. Поволі тато став заспокоюватись і приходити до себе та забажав повернутися додому, а що лікар майже жадних ліків йому не давав, то й відпустив його додому дуже скоро.
Розмови з духами стали щораз рідші, хоч час від часу повторялися, але параліч рук, особливо правої руки, був цілковитий. Ліва рука не була цілком безвладна, і тато з часом приспособив її так, що міг держати перо й писати напівдрукованими буквами.
Тато знову береться до своєї письменницької праці. Він відчуває, що мусить ще зробити багато діла, що багато невикінченого, початого чекає його праці. Не володіючи руками, диктує свої твори синові Андрієві, а також і студентам, що добровільно голосяться татові помагати (Лизанівський).
Насамперед зайнявся упорядкуванням і приготовленням до друку приповідок. За допомогою Андрія, доводить цю велику працю до кінця (около 35 тисяч приповідок) і видає їх у «Наукових записках». Також тоді приніс йому його старий приятель жид Біґеляйзен рукопис ніби невідомого твору А. Міцкевича «Вєлька утрата». Тато вражений великою цінністю цього твору, прийшов до переконання, що тільки Міцкевич міг цей твір написати, і видав його з власною передмовою. Та поляки, озлоблені попереднім виступом тата проти Міцкевича, одноголосно заявили, що це не є твір Міцкевича, але хворої уяви Франка.
Наукове Товариство ім. Шевченка визначує татові 100 корон місячної платні, а з Наддніпрянської України присилають далі по 100 карб. На ці маленькі прибутки доводиться нам жити. Тато зовсім усувається від громадського життя. В часі, коли не диктує своїх творів, лежить на ліжку, відпочиваючи й обдумуючи дальшу працю. Іноді виходить до міста, до «Віденської» каварні почитати за своєю звичкою газети й побачитись з приятелями та знайомими (…)

…Світова війна принесла важливі події у відродженні українського народу. Кожний день приносив нові зміни, нові можливості. Нові картки історії оберталися скоро й непереможно.
По всій Україні прокочувалися хвилі маніфестаційних виявів національного пробудження народу. Особливо запам'яталась мені перша така велика маніфестація, що відбулася в Києві в квітні 1917 р. і в якій узяло участь понад 100.000 людей та кількадесять тисяч вояків з сотнями синьо-жовтих прапорів.
Був чудовий весняний день — день, весни, яка буває тільки в Україні. Київ, місто квітів, зелені й садів, у цей святочний день немов прибрався в усе, що найкраще. Синє, синє небо, вулиці залиті світлом. Зелень освіжена дощиком з попереднього дня блищала краплинами роси, немов брилянтами. В садках розцвілі бузки, черемшина й море квітів висилають ніжні й солодкі пахощі, а легкий вітерець розносить їх по цілому місті. Здається, і ціла природа хоче святкувати разом з людьми велике свято. А люди? Ще з попереднього дня почали з'їжджатися, хто як міг — залізницею, автами, возами, а й пішки.
А зранку того ж дня з усіх кінців почали сходитися київляни й приїжджі на Софіївську площу, так як і колись за гетьманів! На просторій площі було місце для всіх. Люди веселі, лиця осяяні щастям, голосно лунає українська мова, а московська ховається в сутінки й заулки.
Жіноцтво здебільша прибране в народній одяг. Дівчата в стрічках і вінках, хлопці у вишиванках і козацьких шапках. Неодна бабуня витягла на дні скрині заховану, мережками вишиту сорочку, дорогоцінну золотом перетикану плахту, шовком вишиваний жупан. Це ж сьогодні велике Свято! Свято України! Треба прибратися в те, що найкраще.
Ми з моєю подругою проходимо біля груп людей, прислухаємось до нашої рідної мови, що вільно й голосно ллється з уст прохожих, розшукуємо знайомих. Так хочеться, щоб ще більше сходилося народу, щоб було ціле море людей, щоб розлилося воно геть там на сумежні вулиці.
У Софії правиться молебень, і ми протискаємось туди.
Дзвони дзвонять безупину, люди входять і виходять. Владики, священство обступили престоли. Тисячі свічок горять яскравим вогнем, немов ті душі поляглих, катованих, замучених синів України. Лунає пісня «Боже, утверди Україну». Владика згадує завзятих синів України, гетьмана Мазепу величає великим героєм, вірним і хоробрим сином Батьківщини. Сьогодні перший раз за нього моляться, всупереч «анатемі», яку кинули на нашого гетьмана московські попи.
Молебень поступає повагом вперед, співає не тільки хор, але й усі присутні. Серця всіх горять одною молитвою, гарячою, щирою: «Боже, спаси Україну».
У перших рядах члени уряду: Грушевський, Винниченко, Петлюра й інші, багато військових.
На один момент пронизує моє серце біль — я згадую віщі слова Мойсея української землі Івана Франка:
Прийде той час.
Істотою цілою
Ми чуєм хід його поза собою,
Та доживем його не ми. Не ми.

Молебень кінчиться, дзвони дзвонять, з церкви виходять повагом священство, влада. Громадяни спішать, щоб зайняти місця, звідки все видно й усе чути. На площі море голів. Нараз гарматні постріли! Це знак, що настав важливий момент. Люди притихають. Промовляє представник уряду: Це день визволення України від московського ярма. Україна стає вільною державою. Тимчасова влада «Центральна Рада» скликає представників від усіх земель, щоб вибрали владу таку, яку бажає народ. Захоплюючі, історичні слова: своя влада, своє військо, свої школи, свої університети.
Люди слухають мов зачаровані. По тім мов грім гремить — по всій площі розлягається один великий оклик: «Слава!», «Слава!», «Слава Україні!»
З сльозами щастя люди кидаються одні одним в обійми, знайомі й незнайомі. Старі бабусі плачуть, «що Бог дав дочекати»... Знімається могутній спів з тисячі уст, з тисячі сердець: «Ще не вмерла Україна», «Не пора, не пора».
Нараз з Володимирської вулиці над'їжджає відділ війська. Це козаки. В одностроях, з шаблями при боці, високі смушкові шапки, баскі коні не йдуть, а танцюють. Попереду сам пан гетьман. Чи це сон чи ява? Чи сам Богдан встав з могили подивитися на вільну Україну?
Ми обіймаємо одна одну, безмірне щастя переповнює ваші душі. Чи ж можливо, щоб ми будь-коли забули ці хвилини, цей незабутній момент? Він ясним образом стоятиме нам перед очима все наше життя.
4
Але сумна історія нашої Батьківщини повторюється. Влада нашої держави попала в слабі невідповідальні руки. Центральна Рада, замість у першій мірі організувати сильну армію для оборони молодої держави, тратила час на безпланових маловажних засіданнях, на яких першою точкою була переперта жидом Ґольденберґом точка оборони прав меншин (жидів і поляків), а важливе рішення організування військових частин з полонених вояків, що масово верталися з Сибіру, було нехтоване, а вояки інтерновані.
Мов гриби на дощі виростають партії й партійки, що своїми плинами й вимогами, а ще до того незгодою й суперечками між собою, тільки послаблюють владу. Якими яскраво правдивими показалися слова мого батька: партії, замість підпорядкуватися владі, бажали нею верховодити.
Молодь і студенти, захоплені подіями, не задовольняються студіями на університеті. Вони бажають чину і формуються у військові частини, що бажають стати в обороні рідної землі.
А тим часом ворог прокидається з революційного трансу. На півночі формується большевицька влада. Вихолоджена війною — потребує пшениці, харчів, а де їх дістати? В Україні!
На полудні білогвардійці під проводом Денікіна. Ні одні ні другі не хочуть зректися України, бо це їхня життєва сила. І чорні сили, одна з півночі, друга з полудня, починають наступати на молоду, ще не сформовану державу. Влада слаба, нерішуча! Військо нез'єднане, незорганізоване!
На сході починаються бої. Кого посилають на перший вогонь? Відділи студентів без військової підготовки, майже без зброї. Куди? Під Крути. Большевицька потвора проковтує їх — цю першу жертву — найкращий квіт України.
А хто стоїть на чолі Центральної Ради? Професор Михайло Грушевський. Відсунувши мого батька від праці в Науковому Товаристві ім. Шевченка, йому вже у Львові не сидиться. Він побачив, що настають непевні часи, що наближається австрійсько-російська війна. Грушевському не всміхається можливість іти дорогою тисячів, що пішли на емігрантське лихоліття. Він повертається в Київ, де в нього була шестиповерхова камениця на вул. Шевченка, а на Кавказі нафтові уділи. Але під час війни його каменицю збомбардовано й залишилися тільки голі стіни й димарі, тож довелося йому й родині замешкати в малій хатині.
У Києві Грушевський висувається на чільне місце і стає головою Українського Уряду — Української Центральної Ради. Чому якраз він? Бо ж ані політик, ані стратег, а так, як він був нездарним професором, ще більш нездарним став, головою, держави. В той час, коли треба було всі зусилля звернути на будову молодої держави, на її зміцнення, на організування армії, він витрачав дорогоцінний час уряду на долагоджування зовсім безпредметних спорів і зовсім підрядних справ (напр., меншин). Замість признатися до своєї нездарности й віддати провід у більш енергійні й відповідальні руки, він уперто держиться захопленої влади. Навіть невдалий атентат на нього одного студента, що чудом спасся з-під Крут (щоб це затушувати, казали, що це комуніст-большевик) не поміг йому схаменутися.
Тепер я стрінулася з Грушевським на задніх сходах будинку Центральної Ради. Я сходила вниз, він піднімався вгору. Пізнав мене, став осторонь, наїжився, я пройшла мимо нього, обкинувши його поглядом повним погорди й ненависти.
Та ціла нація, збуджена могутнім подихом революції, бажає одного! — звільнення від поневолення відвічним ворогом Москвою. Формуються нові військові частини з добровольців, що масово голосяться з усіх кінців України до оборони загроженої батьківщини. Селяни цілими валками везуть харчі, все гарячково готується до важкої боротьби, на життя і смерть. Тим грізніша й страшніша ця боротьба, бо це не війна з царською Москвою, а з большевицькою дикою напівазійською масою, що знає тільки насилля та вбивства, що веде з собою відділи китайців, мадярів і латишів — фахівців у катуванні й мученні, що своєю звірячістю перевищують фантазію Івана Грозного.
Населення чекає в тривозі — невже ж місцем боїв буде Золотоверхий Київ? З полудня підступив Денікін. Злучившися з організованою частиною білогвардійців у Києві, майже без спротиву зайняв частину Києва по той бік Хрещатика. Та з ними не довелось і воювати, бо вони під натиском большевиків зі сходу, побоюючись заскочення з полудня — за кілька днів скорим темпом відступили.
Большевики стали обстрілювати Київ спочатку з-за Дніпра, опісля постріли почали падати все ближче й ближче. Наша влада й військо покинули Київ майже без боїв, щоб спасати місто від знищення.
Большевики під командуванням Коцюбинського (син письменника) зайняли Київ. Дикі банди з червоними зірками на шапках сновигали по вулицях. Почалося полювання на військових. Офіцерів ставили під «стєнку» і стріляли в тил голови. Перешукували доми й городи, було чути крики розпачу й смерти. Тягли людей у підвали на муки, на морд.
Тисячі вбитих гарматним обстрілом і комуністичною розправою валялися по вулицях і садах, чекаючи черги, коли їх підберуть і закопають.
Та панування большевиків не тривало довго. Реорганізоване військо під проводом отамана Петлюри, Січові Стрільці з Коновальцем і німці із Скоропадським великою силою почали наступати з усіх сторін на Київ. Большевики в дикій паніці стали покидати Київ: на конях, на возах, пішки, лавами й одинцем сунули туди, звідки прийшли.
Повернулися наші війська й наша влада. Грушевського усунено, а назначено гетьманом Скоропадського.
Моя приятелька Крижановська не дожила цієї хвилини. Коли большевики зайняли Київ, вона пережила всі страхіття їх короткого панування. Запроторена в тюрму разом з сотнями інших, очікуючи найгіршого — заламалась душевно. І хоч арештантам удалося під прикриттям ночі втекти з тюрми, — страхіття пережиті впродовж кількох днів, вістки про розстріли й катування та розбиті надії на відродження Батьківщини підірвали її душевні сили й вона відобрала собі життя.
А там прийшла сумна історія. Геройські бої наших армій за кожну п'ядь рідної землі значилися кров'ю і жертвами. Та сили були нерівні. Довелось відступати. Відступати й наступати. Прийшов «чотирикутник смерти». Армії, десятковані сипним тифом, гнані навалою ворогів, крок за кроком, крок за кроком відступали: все на захід, все на захід. до ворожої Польщі.
Грушевський опинився на еміграції в Празі в затишнім містечку.
Але чого надіявся він, повернувшись по кількох літах еміграції назад в Україну, вже частину СССР? Голова української держави розкаявся й покорився новій владі в надії, що може дістане десь катедру, стане визначним академіком-ученим.
Він завважив настанову до Івана Франка в Совєтах. Тож щоб приподобатися новим панам, пише статтю в 10-ліття смерти великого Каменяра, дуже прихильну статтю!
Але темою своєї статті вибрав він обговорення статті Ів. Франка «Нє любєн Русі», яка то стаття привела до розриву тата з тодішнім галицьким провідним громадянством і була причиною гострих нападів і ворогування того ж громадянства. Тим хотів Грушевський звернути увагу, що Франко жив у вічнім роздорі з тогочасними носіями культури в Галичині, що ані не був цінений, ані признаваний своїми ж, а тим самим бажав зменшити його вартість в очах нових вельмож.
Чому не згадав Грушевський, що коли І. Франко написав таку статтю, то це був крик його наболілої й до глибини ображеної гордої душі. Бо де ж були його приятелі й визначні діячі тоді, коли його безповиино арештували й тримали в тюрмі разом з злочинцями? Йому не тільки не простягнули помічної руки, а навпаки — відвернулися від нього.
Ще зацитую характеристичний уривок з статті Грушевського:
«Особливо часто стали ми бачитися і працювати (з Франком) у тісній спільності, коли я в 1901 р. купив кусень ґрунту під містом, щоб поставити собі хату, і І. Франко захотів бути моїм сусідом. Я відступив йому частину ґрунту і ми разом згодили собі одного будівничого для будови обох хат і одночасно їх вибудували одним заходом. Коли ми оселилися побіч себе, мій робочий ранок звичайно кінчався конференцією вдвох у біжучих справах. Виходячи до міста, заходив до мене з результатами своєї вечірньої або всенічної праці (він працював головно ночами й вечорами, я ж лягав рано і працював ранніми ранками, перед полуднем уже кінчаючи головну працю дня). Ми обговорювали матеріял, визначали потрібні перерібки й зміни, укладали пляни чергової роботи, розділяли між собою кореспонденцію тощо».
Коментарів непотрібно, тільки мале спростування: ґрунту під хату Грушевський татові не відступав, бо цей ґрунт тато заплатив затягненою гіпотекою на хату.
5
У короткому часі по смерти тата українське видавництво „Вернигора" в Києві зголосилося до мене за дозволом друкувати вибрані татові твори, і я дістаю перший гонорар 10 тис. карбованців. Та ці гроші не тішили мене, бо в мене перед очима стояла постать мого бідного тата, бо ж тих грошей не було, коли він їх потребував!
Майже рівночасно приїхав з Москви представник найбільшого видавництва Ситіна. Він звернувся до мене з пропозицією продати їм за мільйон рублів усі твори тата, оригінали й копії. Як мене поінформували люди, що з ним говорили (п. Матушевський), москалі хотіли купити авторське право на те, щоб усі твори тата знищити. Я, розуміється, рішуче від продажу відмовилася.
Також і українське державне видавництво в 1918 р. запропонувало відкупити в мене авторське право за мільйон карбованців. Уже була складена умова, але до продажу не дійшло із-за відомих подій.
У січні 1919 р. я виїхала з Місією Червоного Хреста (для допомоги українським полоненим у Німеччині) до Берліну.
По дорозі вступила я до брата Петра в Краснім. Він якраз тоді повернувся був з літунської виправи на Варшаву. До Львова заїхати не могла, бо якраз велася війна з поляками.
У Берліні я вийшла заміж за д-ра Петра Ключка. По зліквідованні Місії ми поїхали на Закарпаття, де прожили 20 років.
При першій змозі я поїхала до Львова. Я переїхала кордон і знову побачила рідні села: убогії ниви, убогії села, убогий поневолений люд знов у тяжкій неволі, цим разом — польській. Сумні це картини, сумні й невеселі, та інших не знайдеш ти тут. Але ж вони мої рідні й близькі серцю. Біль і радість стискали серце як ніколи, сльози затьмарювали погляд, — я верталася до моєї Батьківщини.
Зайшла до нашої хати й по сходах вибігла до мешкання мами. Закурена димом кімната, з полинялим мальовилом на стінах, старі знайомі меблі, ще привезені мамою з дому, її придане. Маленька піч приміщена біля великої печі, дверці отворені, полум'я освічує маленьку постать, що сидить на стільці й гріє поморщені, але все ще так гарно сформовані пальці піаністки. Сама задивлена в полум'я і думає свою невеселу думу. Це моя мама. Нагло обертається і скрикує: «Це ти, Гандзю, чому ти не написала, що приїдеш?» Я беру її в обійми, цілую в беззубі уста, по її зморщенім лиці стікають сльози, я плачу також гірко, болюче. Ця мала старушка з поморщеним від горя обличчям — це та сама, колись горда й вродлива панночка-дворянка.
Я привела її кімнату до порядку, привезла одежу. Мама немов ожила. Я бачила маленьку радість в її очах, а вголос вона сказала: «Навіщо це ти, я цього не потребую». Я часто заїздила з Чехословаччини до Львова і старалася навіть і проти її волі прикрасити й полегшити її життя. Хоч і з протестами —мама це приймала. Тепер була далеко спокійнішою, але при моїм від'їзді не забуває свого давнього й каже: «Але ти все таки не моя донька».
Як і давніше, сидить і читає книжки, як і давніше, смажить чудові варення, якими вгощає тільки своїх дітей та внучок (брат Тарас живе з родиною внизу), як і давніше, грає в карти з своїми малими внучками (улюблене заняття цілої її родини), як і давніше, п'є міцну чорну каву, як давніше, співає тихим голосом свою улюблену пісню:
Wer nicht sein Brot mit Traenen ass,
Wer nie die kummervolle
Naechte Auf seinem
Bette weinend sass,
Der kennt nicht die himmlischen Moechte.
А мене просить: «Ти не забудь: коли буду вмирати, аби ти була коло мене». Але не судилось виконати її останньої волі. В 1941 році, коли німецькі війська зайняли Львів, я, немов прочуваючи горе, бігала від однієї військової установи до другої, благаючи пустити мене до Львова. Але всюди дістала відмову, і моя мама вмирала сама так, як і тато. Петро виїхав до Києва, щоб ніколи не вернутися, а Тарас був у Станиславові. Я могла приїхати аж по її смерти. Поховали маму недалеко татової могили, в його тіні. Так як і за життя, вона була тільки його тінню. Маленька могилка поміж чужими хрестами на Личаківському цвинтарі.
На Закарпатті в селі Довгім, куди мій чоловік дістав призначення на окружного лікаря, поклав він велику працю для піднесення здоровного стану населення. Зараз після війни стан здоров'я на Закарпатті був безнадійний. Тиф черевний і сипний, чорна віспа, дифтерія, шкарлятина й кір, коклюш і глисти, туберкульоза й сифіліс — це були щоденні явища, з якими треба було боротися.
Чоловік добився у чеського уряду заложення й побудування домівки для диспансеру Масарикової Ліги, яка мала всі засоби й можливості від уряду для поборювання цих десяткуючих населення недуг. Працював днями й ночами, маючи під своєю опікою 8 сіл. 20- літня праця увінчалася значним успіхом. Деякі недуги, як тиф і віспа, зовсім зникли, а інші значно зменшилися. Епідемії дитячих хвороб були поборювані зараз же в зародку, туберкульозні діставали сталу опіку й допомогу, а шкірні недуги підпали під сувору контролю й примусове лікування. Систематичні лекції на ці теми причинилися до культурного їй до національного усвідомлення місцевого українського населення.
Але вдячність населення була типова. Коли Гітлер передав у 1939 році Закарпаття мадярам — місцеві інтелігенти, «русскіє», поставили нас «под стєнку», щоб п'яні селяни нас розстріляли. Та все ж таки знайшлися чесні люди й наші приятелі, що не допустили до вбивства. Тоді мадяри протягом 24 годин насильно депортували мене й мого сина до Відня, а чоловіка забрали до концтабору в Нірадгазі. Ще впору вдалося мені його видобути з цього табору, де «культурні» мадяри били й катували національно усвідомлену молодь і селянство Карпатської України (…)

…Значення Івана Франка, його величину, його геніяльність, його феноменальну працьовитість оцінили також чужинці: німці, чехи, навіть поляки й москалі, а такі з-поміж українців, що про них я вище згадала, може оцінять тоді, коли прийдеться їм перейти чистилище тюрем, вигнання, невільницької праці на чужих, усі глибини душевного й морального пониження. Чи згадали ті можні й знатні галицькі діячі погордженого Франка, коли їм довелося сидіти закладниками за ґратами тюрем Києва, Москви? Чи згадали вони Франка, що прожив ціле своє життя в біді й недостатку, як їм довелося з торбою за плечима йти в скитальщину або на вигнання в холодний Сибір? Чи згадав Грушевський Франка, коли осліплий умирав на далекому засланні? (…)

…На цьому я закінчую мої спомини, хоч вони триватимуть далі в моїй душі й у моєму серці — це спомини радісних і гірких хвилин пережитих у нашій родині. Можливо, ці спомини занадто суб'єктивні, занадто багато мого власного «я», але це спомини мої, як я їх переживала й переживаю, згадуючи минуле….