Маленькій Любці Гадзевичівній присвячує
                                                               цю книжку — «вуйцьо Юрцьо»

 

Спогади... На самоті, перебрати день за днем, рік за роком те, що вже збігло в минуле, відтворити в собі пережиті радощі й болі, пережити їх ще раз і ще раз... Болючу привабливість цього «заняття» знає лише той — хто має що згадувати: хто любив і ненавидів всією душею, хто знає смак голоду й музику небезпеки, хто зустрічався на вузькій доріжці віч-на-віч із смертю, чув її віддих і... щасливо розминувшись — показав їй услід «дулю».
Пригадувати собі пережите, аналізувати помилки, почуття вдячности та жалю до людей і подій — це правдива приємність. Вона має ще й свою відміну. Це, коли пережите вкидається у друкарську машину і віддається до рук тисяч читачів у вигляді книжки. Тоді спогади із приватного інтимного життя, які у спогадах для себе стоять на першому пляні — відбігають на останній. Для суспільности вони не цікаві. У нас друкуються переважно спогади з минулої визвольної боротьби.
Хто пише про події та боротьбу за Збручем у роках 1919-20 — є у тому щасливому положенні, що може писати все. У відмінному положенні є той, хто має що написати про боротьбу в пізніші роки, про яку багато людей у нас думає, що її не було. У тій боротьбі, жовто-блакитна кокарда і червона зоря — не завжди були ознакою переконань тих, хто ними декорувався. В її лябіринтах збігалися і перехрещувалися інтереси трьох, чотирьох, а часом і п'яти сил. Описувати подробиці з неї — не все ще нам можна і не все вже нам дозволяється.
Свої спогади з побуту на Україні в роках 1922-1932 — мушу починати фактично від 1924 року — часу мого останнього ув'язнення. З причин від мене незалежних.
Та щоб не ставити читача відразу перед затріснуті двері камери № 8 — накидаю декілька фраґментів з попередніх літ. А ще перед тим — оповім, як я почав уперше писати. Може скаже хто, що це нецікаве, що той факт — не має ніякого відношення до спогадів з боротьби... Коли ж спогади — це ланцюг, у якому кожне кільце має своє місце. Незначна подія, зустріч — ломають часом життьовий шлях. Я знаю випадки, коли за годину сну, за побачення з дівчиною — люди платили життям, або життьова стежка їх, замість до Галичини — бігла у Сибір, Туркестан і навпаки. Коли б не той зошит — моя перша «літературна спроба» — то може б я і не мав чого цікавого згадати після 1923 року...
* * *
 

Було це у 1921 році. Видіставшись із Холодного Яру за кордон, я попав із табору до одного галицького міста. Яке місто, як і чому попав — це хіба не цікаво. Була там читальня «Просвіти», що містилася в одному будинку з помешканням отця пароха. Сходилися туди і молодь, і старші. Поважніші пани сідали звичайно круг стола і починали сперечатися про те, чия політика «правильніша»: чи диктатора Петрушевича — чи в. п. отамана Петлюри. Я у тих «дискусіях» не дуже кохався і волів присісти десь ближче до дівчат. Одного разу я сидів поруч дуже симпатичної панни. Бувають такі, про яких на Чигиринщині кажуть: дівчина — хоч до рани прикладай! Говорили ми з нею різні чемні дурниці, які Звичайно говоряться при першому знайомстві. Здається, найцікавіше, що я їй сказав, це те, що у мене в лівому боці сидить ворожа куля, яка мені часом докучає, та що я хочу її позбутися. Але куля попала у бік під час боротьби, а панну Славцю дуже цікавила визвольна боротьба.
— Конче мусите мені щось багато-багато оповісти! Про війну, про Холодний Яр...
Я дивився у її добрі розумні очі і мені так захотілося оповісти їй, але не про війну, а про те, чому у мене, в двадцять два роки, засіялися в чуприні сиві волосини, які я соромливо вискубував перед дзеркалом. Захотілося оповісти їй про дівчину з Холодного Яру... Та ми бачилися так рідко! Та й чи можна «багато-багато» оповісти у читальні?! Я приходив туди, коли знав, що вона там буде. Дивився в її очі і говорив зовсім не те, що хотів. Збіг місяць, другий... У дні й вечори, коли її не бачив — блукав по опустілому вже після війни офіцерському павільйоні військового шпиталя і... мріяв. Операцію як міг відтягував, бо... тоді мусів би її довго не бачити. Куля, неначе розумний приятель — перестала докучати.
Одного вечора, коли мій сусід — грубезний капітан від артилерії, кінчав може п'ятнадцяту картку листа до своєї коханої — мені впала в голову «геніяльна» ідея. Я не маю нагоди оповісти Славці те, що хочеться... Але ж я те все можу описати, як описано у повісті про Костку, що лежить на моїм столику.
За декілька вечорів, моя «повість» про Холодний Яр і Галю — була написана. До речі, страшно по-дурному. Склалося так, що я сам перечитав її Славці у гуртку милих, дружньо настроєних людей. Коли скінчив — її тепла сльоза упала мені на руку. Коли відпроваджував її додому — по дорозі сказав їй «ти». Вона відповіла тим самим. На прощання поцілував пальці.
Після того ми зустрічалися, ходили на прогульки, часом говорили, часом мовчали, я ніколи не поцілував її, але, направду, і так був щасливий коло неї. Одного разу вона запитала мене — які я маю пляни на життя? Я потиснув плечима. Життя гарне несподіванками. Чи варто будувати пляни, які ніколи не здійснюються?! Вона теж потиснула плечима.
— Не розумію, як чоловік може жити без пляну на майбутнє...
У отця-пароха була донечка — одна Любця... Вона лічила п'ять весен, але була така мудра, якби мала їх десять. Ми з нею були великими приятелями. Сідали в куточку на отамані і оповідали одне одному казочки. Вона ті, що їй читала з книжечок мамця, а я ті, що колись оповідала мені стара няня. Найбільшою «сатисфакцією» було для неї, коли я починав оповідати казку, яку вона вже чула. Тоді вона говорила зо мною таким тоном, якби п'ять літ мав я, а не вона. Коли я приходив — вона вилазила до мене на коліна і питала скільки та яких я приніс цукорків. Я виймав цукорки і витирав їй хусточкою під носиком. Тоді вона мене цілувала. За маленький цукорок — один раз, за більший — два, за чеколядку — три рази. Часом, під настрій — цілувала «ґратісово», але рахунку тоді вже не велося.
Одного дня, коли я вже постановив лягати під хірургічний ніж, бо відтягувати операцію — вже «не випадало» — одержав поручений лист. Декілька слів накиданих знайомим характером письма: «Приїжджай, якнайскорше. Поїдеш на Україну».
Коли прощалися із Славцею — вона була сумна.
— Я не можу тебе стримувати... Але пиши до мене при кожній змозі. Я буду неспокійна...
Мені хотілося на прощання притиснути її до грудей, притиснути свої уста до її уст, та... обійшлося без «сентиментів».
У ваґоні думав про неї. З кожним відстуканим колесами кілометром — вона ставала для мене ближчою і дорожчою. Коли нас розділили сотні кілометрів, я гостро відчув, як заповнена нею вся моя душа. Думка про те, що я її більше не побачу, була б такою несамовитою, що навіть не приходила мені в голову.
* * *