Кондуктор на станції Київ-товаровий, діставши від мене п'ять мільйонів рублів на папіроси — сказав зголоситися до нього через дві години, — завезе нас на тормозовій нлятформі аж до самого Фастова. На пероні повно голодних утікачів з Таврії та Херсонщини. Бродять хитаючися дитячі кістяки, обтягнуті прозористою шкірою. Визбирують з брудів все, що можна проковтнути. Коло трупа піджилої селянки, сидять, притулившись до нього, двоє маленьких дітей. Круг них розмовляє гурт утікачів.
— Господи! — зітхає селянка з грудною дитиною, — за які гріхи послав Ти на нас таку тяжку кару?!
— Треба піти до начальника — втручається друга, — щоб дітей де до притулку забрали. З нас же хліб здирали й на «дєтдоми» теж...
— Заберуть... — бубонить глухо дядько у старій баранячій шапці. — На наш хліб он кацапенят повно з Расеї понавозили...
— Цієї ночі дев'ятеро отут Богу духа віддало... — звертається до мене молодиця з запалими очима. — Поскидали рано у товарний ваґон тай повезли десь за станцію... Закопують десь як псів без молитви... Господи! Коли б який поїзд вже відходив, щоб учепитися. Не чули — кажуть, що на Поділлі та на Волині люди за хліб так і не журяться. У нас раніше кожний господар на три роки запасу хліба мав... Торік весною повишукували, позабирали антихристи геть чисто хто що мав... Залишили по фунтові на день збіжа на душу до жнив... А тут посуха вдарила. Що народу вимерло — страх! Поїли усе... і коней, і псів, і котів... Були такі, прости Господи, що й людським м'ясом живилися. У нас у ееді одна жінка-вдова куму свою зарізала та дітей годувала. Приїхала із волости комісія ще за хлібом захованим у «куркулів» шукати — тай знайшли те м'ясо у бочці посолене. Забрали її та розстріляли, а діти попід плотами повмирали...
До нао підійшов малий хлопчина і заклавши пальця в рот уставився мені в обличчя великими чорними очима. В тих дитячих очах було стільки гіркої мудрости голоду й горя, що у мене пробіг мороз поза шкірою. Я мав у кишенях чотири печених пиріжки, які купив за два мільйони на базарі, на дорогу. Перекупка запевняла, що вони з баранячим м'ясом. Та скоріше було воно коняче або собаче. Не виключено, що й людське. Висіла ж на базарі об'ява ҐПУ про розстріл торговки, її чоловіка і сина за те, що продавали пиріжки з дитячим м'ясом. Попереджувало ж ҐПУ в тій об'яві, що зловлені на таких злочинах — будуть негайно розстріляні.
Роздаю дітям ті пиріжки. Мій товариш віддає пів бохонця хліба і через залізничну лінію ідемо на Байків цвинтар. На лінії працюють з рискалями інтеліґентні панночки-київлянки, у спідничках з мішечного голотна і полотняних «балетках». Усміхаються до нас. Ми з ними вже розмовляли, як ішли на станцію. Це дуже вигідна праця... Щоб попасти на неї — треба мати протекцію, знайомих залізничників. Залізниця платить за вісім годин праці — фунт хліба і три фунти картоплі. Усміхаючись чуть не крізь сльози — дівчата показували нам свої ніжні ручки з міхурами від рискалів.
Майже всі гробівці на цвинтарі порозкривані. На дні кожного розсипані спорохнілі кости тих, що були в них поховані, їх повикидали з алюмінієвих та цинкових трумен київські майстри, які шукали в гробівцях матеріялу на рондлі, пательні, куфлі, ложки. На всіх київських базарах — продавалися досить дешево ті кустарні вироби.
Сідаємо утрьох на старій плиті. Зо мною хорунжий Калинівський і юнак Павлусь. Ми разом прибули із-за кордону. У Калинівського пробита большевицькою кулею голова, а через те пів обличчя і одно око — скривлені. Він має гарний тенор, любить спів і розуміється на ньому, їде «учителювати» на Звенигородщину.
Павлусь — дуже гарний хлопчина. Має ясне волосся, ясне обличчя, ясні розсміяні завжди очі. Добре грає на кількох інструментах, любить музику і мріє стати композитором. Він нас тільки відпроваджує на станцію. Сам залишається у Києві і буде вчитися в музичному інституті Лисенка. Калинівський розкладає на плиті і сортує грубу пачку українських пісень з нотами, які позбирав та позаписував у таборі. Коли не лічити ще пари полатаної білизни — це було все його багатство, яке він віз із-за кордону. Склавши ноти, він дбайливо запакував їх у большевицьку газету. .
— Піснею легше промовляти до серця, ніж словами. Коли те село, де я буду, співатиме вже з душею ці пісні — тоді його можна буде вести до бою за Україну.
Павлусь мрійно усміхнувся.
— Я повчуся ще і напишу марш, що буде поривати до бою... Обходимо цвинтар і йдемо на станцію, зробивши доброго круга. Переходимо коло невеличкої брудної річки. При березі, на низенькому горбочку граються двоє дітей років по 8-9. Складають на траві хрест із квіток. Мені захотілося з ними заговорити. Підходжу і розпушую пальцями кучеряве волосся дівчинки.
— Маєш гарного чубика. Як тебе зовуть? Дівчинка дивиться трошки здивовано.
— Я — Женя, а це мій товариш Андрійчик.
— Що це за річка?
— Це-е? Та це ж Лебедь!
— Ле-е-б-е-дь?!
— Ну так, Лебедь. Сюди ж приплили Дніпром три брати: Кий, Щек і Хорив. А у них була сестра Лебедь. Вони ж заложили Київ! Хіба ви цього не знаєте?!
Роблю нарочито здивовану міну.
— Перший раз чую!
Дівчинка потискає плечима.
— Боже! То що ж ви знаєте? Може ви й не знаєте, що Київ — це столиця України?
— Е — ні. Це то я вже знаю...
— А знаєте, — тупає хлопчина ногою до горбочка, — що отут закопані сім українських козаків, яких убили красноґвардійці?
Дивлюсь на зложений із квіток хрест і серце стискається мені болюче і радісно.
* * *
У губернському відділі народньої освіти веснянкуватий жидок уважно переглядає заповнену мною довжезну анкету. Перепитує ще раз, що я робив до 1917 року, до 19-го, до 22-го, яке моє соціяльне походження, відношення до большевицької революції, до комуністичної партії, і т. д. Даю ширші «пояснення», які його надзвичайно задовольняють.
Зробивши на анкеті помітки і пришпиливши до неї подані мною документи, «товаріщ» зробив «соломонівську» міну.
— Добре... Так-так, товаріщ... У зв'язку з цією українізацією мусимо приймати на роботу багато українців... Але ж мусимо і уважати, щоб контрреволюції петлюрівської не напхалося...
«Свій чоловік» переглянув у кабінеті виданий мені документ, що я принятий на службу і зкермовуюся до одного із повітових відділів освіти, для призначення на посаду волостного шкільного інспектора. Відмітивши собі щось у блокноті — видер чистий листок і написав на ньому назву вулиці й число будинку.
— Запам'ятайте і порвіть. Зайдете увечері і спитаєте за Сонею Барабаш. То наша дівчина. Це, знаєте, зручніше. Коли мужчина заходить до мужчини — це може бути підозрілим. А до дівчат — чекісти теж ходять — не про політику говорити. Поговоримо трохи, дам вам деякі інструкції.
* * *
Кімнатка у Соні чистенька, бідно, але із смаком уряджена. Над ліжком Шевченко. На столику невеликий портрет Лєніна у вінку із засушених квітів.
«Свій чоловік» називав Соню — «сонечком». Пояснив мені, що у вінницькому гуртку — це її конспіративне «прізвище». Назва ця до неї якнайкраще підходила. Вся вона була тепленька, ласкава — як весіннє сонце. Працювала сестрою милосердя у міському шпиталі. Це теж було їй до лиця. Але для мене було страшно незрозумілим, що ця велика дитина могла робити в боротьбі, між людьми, які гралися у «жмурки» із смертю.
«Свій чоловік» інструктував мене:
— Багато шкіл не мають ще учителів. Сільські школи є на волостному бюджеті і приймати учителів будете мати право ви самі. Уникайте обсаджування шкіл учителями — дітьми священиків. Це переважно дуже добрий, національно свідомий елемент, але через пару місяців може бути «чистка» і їх усіх повикидають. Як трапляться вам відповідні поповичі та попівни — порадьте їм, так, «між иншим» поїхати до мене. Я їх буду улаштовувати у місцях, де не знають їх походження, а мовчати про нього — вони вже й без поради будуть. Старайтеся приймати якнайбільше освічених, національне свідомих дітей бідних селян. Це, зрештою, найкращий, добре «загартований» елемент, бо більшість із них здобували освіту самотужки. Українізація шкіл мас за ціль прищеплення українцям культури «національної формою — інтернаціональної змістом». Ми мусимо виховати молоде покоління: — «інтернаціональне» зовнішньою формою — національне змістом. Я переконаний, що, ломимо волі червоних москалів і нашої — цей процес буде розвиватися стихійно. Наше завдання лише пробуджувати й приспішувати його. Отут маєте виписаний плян шкільного політичного виховання. Під ним, обома руками може підписатися комуніст — москаль, жид, латиш, пізнання якого з ділянки національних питань — обмежуються політграмотою Бухаріна. Але будьте обережні з комуністами-українцями, особливо галичанами. Ті мають нюх. Ви мусите знати душу кожного підвладного вам учителя. Свою відкривайте лише там, де це буде необхідно й то абсолютно тільки до порога 58 артикулу карного кодексу. В такому випадку ви можете бути «з національним ухилом», але на «сто процентів совітський українець, який не мріє про жадну контрреволюцію».
* * *
Мене титулували вже «таваріщ інспектор». Мав не одну, а тимчасово дві волості — 53 школи. Жив я у величезному графському палаці. На долині містилася школа семирічка. Половину поверху займали: завідуючий школою із дружиною, дві учительки й учитель. Друга половина — сім кімнат — належали до «резиденції» товариша інспектора. У причудливої архітектури надбудові над нами — мешкали сови, галки і горобці.
Я особисто, власне кажучи, займав лише одну кімнату. Останні кімнати мали своїх додаткових мешканців. У блакитній салі з німфами і амурчиками — мешкали: страшно нервове порося, когут з трьома курками і гуска — власність товаришки «директорової». Товаришка Зіна зробила гнізда для своїх двох курочок у фортеп'яні з порубаним верхом і повириваними струнами (у господарстві здадуться...) який, певно сам не знаючи пощо, стояв ще у сальоні напроти. У сусідній з ним кімнаті, улаштувала товаришка Галюся свою «рябеньку» і «голошейку». Щоб не виглядало, що вони займають цілу кімнату — відгородила для них куток двома старовинними фамілійними портретами, яким хтось повиколював очі і подомальовував різні «штучки» вуглем. Учитель Анатоль Никифорович мав — чорт зна дня чого — бо не доїлася — козу. Через те, що вона не хотіла йти по мармурових сходах на гору — тримав її надолині в оранжереї. Їсти коза промишляла собі переважно сама у парку. Анатоль Никифорович був фахівець довоєнної продукції, мав довге брудне волосся і «поетичний ухил». Коли на нього «находило», він чомусь усамітнювався до сусідньої з моєю кімнати, ходив там з кута в кут і «творив» вірші, які відразу ж записував олівцем на стінах. Коли він відходив, звичайно прибігали туди обі учительки, заразливо реготалися і дописували до віршів їдкі завваги. Та це Анатоля Никифоровича зовсім не зворушувало. Він зішкрябував ножем ті завваги і писав собі дальше. Крикливі «рантки» всіх курей з єдиним на всі «господарства» когутом — відбувалися звичайно під моїми дверима. Через те я навіть симпатично сварився з підвладними жінками. Зрештою, я через ті двері, з причини «невихованости» розгулюючих по коридорі курей, ходив дуже рідко. Мав другий вихід надолину через шкляну ґалерею. На тій ґалереї я любив сидіти увечері в плетеному кріслі між двома засохлими пальмами і мріяти про Славцю. Написав до неї листа, що «для щастя» — тепер мені бракує тільки її.
Для роз'їздів я мав бричку і пару досить добрих коней. Що два тижні приїжджав до мене хтось із «своїх» з міста. Тоді я їхав на кілька днів в пограничні села. Однієї із тих ночей переходив кордон, розмовляв декілька годин з «начальником», а другої ночі вертався на «совтеріторію».
З початком шкільного року — роботи навалилося, хоч до сусідньої волости прислали вже інспектора.
* * *